Шістка Атласа

Трістан

Через гул крові у вухах Трістан майже не розчув її крику, але його виявилося достатньо, щоб здригнувся Каллум. Він подивився на ніж у себе в руці і, кинувши на Трістана повний презирства погляд, відкинув зброю вбік.

— Я б цього не зробив, – сказав Каллум, хоча адреналін, що вирував у крові Трістана, говорив про зворотне. Як і обличчя Каллума, з якого нарешті спала маска. Як і сам поворот подій. М'язи Трістана занили, поки тіло поступово поверталося до звичних ритуалів виживання.

Якби Цезар не загинув, то як тоді заспівав би в нього Брут?

— Мені шкода. — Ці слова зірвалися з губ Трістана різко й нерівно.

— Прийнято, – холодним голосом, що не здригнувся, відповів Каллум. — А ось у прощенні тобі відмовлено.

У цей момент у кутку блиснув червоний вогник, і вони поглянули на нього.

— Через вакуум ніхто б не пройшов, – вимовив Каллум. — Дрібниці.

— От як? — Трістан усе ніяк не міг вирівняти дихання. Що ним володіло? Страх? Гнів? Він не знав. — Все не так, як виглядає.

— Вірно. — Каллум злегка насупив брови. — Так, усе не так.

Він встав і попрямував до виходу. Трістан же встиг кинути погляд на відкинуту зброю, і тільки потім, здригаючись, підвівся і на невірних ногах поплентався слідом за Каллумом. Той крокував напрочуд жваво і широко.

— У чому справа?

— Хтось тут є, – на ходу відповів Каллум. — У будинок проникли.

— Та годі, – почувся з-за рогу голос Паріси. Вона примчала звідкись з іншої частини будинку, в чоловічій сорочці і з голими ногами, чарівно розпатлана.

Трістан вигнув брову, але Паріса заткнула його злісним поглядом.

— Не розумію, як це сталося, – сказала вона. — Розум будинку зазвичай попереджає мене, якщо хтось намагається проникнути всередину. Дивлюся, він усе ще живий.

Трістан не одразу зрозумів, що останнє речення прозвучало одразу в нього в голові.

— Як бачиш, – пробубнив він, і Каллум скосив на нього погляд. Навіть не обертаючись, Трістан здогадався, що той і без магії чудово зрозумів, про що запитувала Паріса.

Каллум знав, що всі змовилися вбити його, і прощати нікого не збирався.

Втім, і сам Трістан не мав наміру прощати Каллума.

Удвох вони звернули за ріг, покинувши галерею і вийшовши в коридор із дверима в спальні. Там Ніко ломився в кімнату до Ліббі, а за спиною в нього стояла Рейна.

— Ви...

— Ні, – в лоб відповіла Парісі Рейна. — Я нічого не чула.

— А хто міг...

Ніко вистрілив чимось із долоні у двері, і ті нарешті відчинилися, а Трістан у тисячний раз подумав: «Боже ти мій!», дивуючись, якою ж силою володіли Ніко і Ліббі, разом і порізно.

Подумати тільки, така неприборкана міць у жилах однієї людини. Подумаєш про щось, і воно одразу ж матеріалізується в тебе під рукою. Трістан, навіть вийшовши з себе, залишався порожнім місцем. Він приносив користь, лише міркуючи холоднокровно. За його примхою, коли він падав духом, не вибухали бомби, і це робило його звичайним, нормальним – таким, яким він усе життя намагався не бути.

Ніко першим увірвався всередину і завив пораненим псом у відповідь на згасаючі відгомони крику Ліббі. Кімната затремтіла, і всі притулилися до стін, щоб не впасти. У цю мить Трістан відчував гіркоту, хай вона й здавалася недоречною, через власну заздрість. Він не відчував нічого, крім звичайної крижаної байдужості, тоді як Ніко поділяв біль Ліббі. Вони вдвох супутниками оберталися навколо того, чого Трістану було навіть близько не зрозуміти.

Але ось, коли кімнату перестало трясти, вони побачили щось воістину кошмарне.

Паріса видала фразу на фарсі, якою раніше жодного разу не користувалася; перська швидко змінилася французькою, але, ще не встигнувши договорити, затихла. Бліда Рейна теж мовчала. Але набагато більше насторожувало те, що вона відводила очі, але ж скільки Трістан її знав, вона все нове буравила пильним поглядом.

Каллум же ніби кричав, не розтискаючи губ – про те говорив вираз його обличчя. У його очах мішалися здивування (як таке взагалі могло статися?) і докірливість (я ж вам казав!). Твердий, цей його погляд ніби повідомляв іншим те, чого вони самі не бачили: ось, не я ваш ворог.

Ніко впав на коліна посеред кімнати і згорбився, поникнувши плечима, наче позбувся якогось органа.

— Цього не може бути, – сказав він. — Ні, – вимовив він і тихо вилаявся. — Ні, ні.

Потім усі четверо, один за одним, обернулися до Трістана.

На підлозі біля ліжка лежало тіло. Це він бачив точно. Руки й ноги – як зазвичай, дві пари. Ті самі в'язані шкарпетки, які, попри тепло, носила Ліббі. Відросле за рік, струмливе волосся відтінку червоного дерева, прибране назад. В'язаний светр. Одна рука спочивала на непідйомній стопці книжок. Пальці, що пелюстками розходяться від долоні, стискали окуляри в роговій оправі. Лінзи були заляпані по кутах у тих самих місцях, де Ліббі зачіпала їх, смикаючи безглуздий чубок.

А ще кров. Багато крові. Вона сочилася звідкись із живота, з боку ребер. Вона просочила футболку і струмочками стікала по руках, наповнила жолобки вічно обкусаних нігтів. Її натекло катастрофічно багато, після такої втрати було не вижити. Однак її вигляд зачепив Трістана за живе, спотворюючи відчуття реальності. Якась частина його розуму кричала про незгоду.

Він не бачив обличчя Ліббі. Лежачи в такій позі, вона б задихнулася. То може, це й збивало Трістана з пантелику? Ні, дурниці, маячня. Хто-небудь, від кого більше користі, напевно б допоміг. Або ж Трістана коробило нерухоме тіло Ліббі? Чи він просто вряди-годи бачив те саме, що й інші?

Придивися, велів йому розум. Хоча б це для неї зроби.

Відчувши напад образи та егоїзму – та й узагалі він запізнився, - Трістан заплющив очі.

— Адже всі подумали, що це Форум? – жорстким, як наждачний папір, голосом запитала через деякий час Паріса. — Минулого разу їм вдалося увійти й вийти, чи не так?

Щось тут не клеїлося. Той же труп Ліббі Роудс – він здавався неможливою деталлю. Адже ще вчора, кілька годин тому, цього ранку Ліббі була жива. Коли вони з Трістаном востаннє спілкувалися? Він вигнав із голови образ тіла, що скорчилося на підлозі, натомість пригадуючи, як бачив Ліббі за сніданком. Дрібні деталі на кшталт крихт тосту в неї на губах.

Він знову розплющив очі.

— Або це хтось із корпорації «Вессекс», – похмуро промовила Рейна. — Треба повідомити Атласу. Або Далтону.

— Та хто б це не зробив, хіба він ще тут? У будинку?

— Ні. — Паріса подивилася на Каллума, і той похитав головою. — Ні, його вже тут немає.

Звідки взагалі стільки крові? Трістан згадав інший випадок, коли зупинилося серце Ліббі: він тримав долоню біля її грудей, а час завмер.

Що реальніше, те чи це?

Ліббі померла. Очевидно і явно, достовірно і остаточно. Трістану зустрічалася смерть і раніше, і ніколи вона йому не подобалася, але зараз вона була всюди, проникла навкруги. У його думки, у книжкові сторінки. Цей особняк, його розум – вони ґрунтувалися на кістках. Товариство зібрало кістяк архівів із безлічі трупів.

Смерть. Неможлива без публіки. Вона волала до Трістана: подивися, засвідчи, переконайся, але він, упертий за своєю природою, зупинився. Останнім часом він напрактикувався відключати свої почуття. Відсторонюватися, відокремлюватися, викручуючи реле, які відривали його тіло від самої постійної природи. Цього разу він відчував звичайне відчуження: йому не хотілося дивитися. Метафорично він впав на коліна, здаючись.

Небажання бутоном розпустилося біля кінчиків його пальців. Трістан прийняв підношення розуму і простору і тінню втиснувся між ними, як думка, перетнув їх.

У першу мить не було нічого, а наступної миті не стало й Трістана.

Далі все сталося моментально. Далося легше за будь-що, навіть простіше, ніж лягти й заснути. Трістан поступився своїм становищем у кімнаті – віддавшись самому простору: добре, поглинь мене, всмокчи, – і реальність почала змінюватися. Перебудовуватися навколо перешкоди, якою він перестав бути.

Трістан відчув знайомий пульс, старого друга – час. Він втратив колишні орієнтири. Мертве тіло Ліббі Роудс, яке ще не розгубило хвиль енергії – ні, воно і було цими хвилями, а може, енергією, – стало... не предметом. Не чимось постійним і не реальним у принципі.

Замість цього воно тепер було системою стрибків, стрибків, падінь. Синхронізованим танцем білих плям, що виникають, варто лише натиснути на очі пальцями. Спектрами зважених частинок, фантомами руху.

Витоками.

Фоном.

Хвилями.

— Мені потрібні відповіді. — Ці слова зірвалися з губ Ніко, як вибух, сповнені юнацького обурення. Голос його надломився. — Мені потрібне пояснення.

— А це не береться до уваги?

Усі докірливо подивилися на Рейну, і та зітхнула.

— Слухай, ми всі думаємо одне й те саме, – сказала вона. — Роудс мертва. І це означає...

— Ні, – вирвалося в Трістана.

Навіть не розплющуючи очей, він зрозумів, що всі дивляться на нього.

Якось він невчасно висловився. Утім, він не помилявся: що б не лежало на підлозі, вбране в кардиган Ліббі Роудс, було згустком енергії. Не творінням магії, а магією як такою. Магією у вигляді зв'язаних частинок, які циркулювали хвилями, змінюючи напрямок щоразу, варто було відвернутися.

І що більше Трістан приймав цю неможливість, то щільнішою і переконливішою вона ставала.

— Сенс елімінації в жертвоприношенні, – сказав він. — У смерті.

Запанувала тиша.

— А це що, не зовсім смерть, по-твоєму? — Голос Ніко тремтів від обурення. Підлога в кімнаті заходила ходуном, але Трістан усе дивився невідривно на тіло.

Воно, відчуваючи його погляд, знову повернуло собі форму.

Однак Трістан уже розкусив його. Зрозумів правила гри й розпізнав хитрощі. На шкірі стегна, там, де його не приховував одяг, красувалася крихітна родимка у формі серця, і якби Трістан не був собою, то вирішив би, що там їй і місце. Але якщо вже він одного разу прокинувся і побачив її – у цьому самому ліжку, – то йому, як нікому іншому, належало розгледіти підступ.

Підйом стопи у цього тіла був вищим, литки – коротшими. Одяг, звісно, перебував в ідеальному порядку, як і зачіска – волосинка до волосинки, – але ось куди подівся пластир, яким Ліббі заклеїла поріз від паперу? Вранці вона поранилася в читальному залі й потім обсмоктувала палець. Або пляма від кави на сорочці, на яку вона вже махнула рукою і перестала прибирати за допомогою чар? Або розпатлану ділянку на подолі спідниці? Або блідий рубець, що залишився після чергового зриву на ґрунті стресу? Плечі в неї були не такі похилі, губи – і тонші, і миліші. Ліббі Роудс, яку знав Трістан, складалася з недосконалостей, з відміток про моменти забудькуватості. Того, що вона так скрупульозно намагалася приховати і що Трістан все одно бачив.

А це було щось, дуже на неї схоже. Але не їхня Ліббі Роудс, а чиясь ще.

Не його.

— Як ти смієш, – загарчав, не піднімаючись із підлоги, Варона. Він сочився неприязню, від якої іскрило в повітрі. — Як ти смієш...

— Чисто з цікавості запитаю, – вимовив Трістан. — Що ви всі бачите?

Усі так і завмерли.

Ще кілька секунд ніхто не міг вимовити ні слова.

— Це Роудс, – відповів нарешті Каллум, і решта з огидою здригнулися, почувши, як він вимовляє її ім'я. — Її тіло на підлозі.

— Ні, – похитав головою Трістан. — Ні, це не вона.

Він відчув холодок у голові – слід Паріси, – і здригнувся.

— Він бачить щось інше, – сказала Паріса, спершу здивовано, а потім вражено. — Її тіло... воно тут, але... не тут.

— Зачекайте. Що? — Ніко підвівся на ноги й грубо схопив Трістана за плече. — Що ж ти тоді бачиш?

Відповідь була простою. Він бачив те, що завжди міг бачити.

І з'ясувала це сама Ліббі: Трістан бачив час. Енергію і саму магію, хоча ні хріна нею управлятися не міг. Вона, як і мова, приймала різні форми, йшла безліччю шляхів, не жертвуючи при цьому своїм значенням. Вона була одноманітна і передбачувана, як порядок, вбраний хаосом, і Трістан бачив її суть.

Це була магія, а ніяка не смерть.

— Це не вона, – сказав Трістан. — Роудс тут немає.

Ось у цьому й була заковика: у кімнаті відчувався надлишок енергії – неймовірно роздутих обсягів, – але самої Ліббі не вистачало. Трістан міг заприсягтися: Ліббі тут немає – і це непорушна істина.

— Вона зникла.

— Так ось же вона! – голосом, що зривається, сказав Ніко, а Паріса в цей час, яка першою порушила заціпеніння, рвучко нагнулася, провела пальцями по губі, спустилася нижче – уздовж червоної доріжки крові.

— Це просто... жах. — Вона дивилася на тіло з благоговінням. — Її обличчя... воно...

— Це не Ліббі, – повторив Трістан. — А отже, вона не померла.

— Що?

Усі подивилися на нього в очікуванні.

— Це... — Гм, як же їм пояснити? Трістан раптом згадав дещо з ранніх уроків, коли вони проходили простір: суперпозиція. Один сценарій: на підлозі мертве тіло Ліббі Роудс. Другий: магія, що заміняла порожнечу. І обидва протистоять реальності, припускаючи, що вони, з великою часткою ймовірності, не реальні зовсім.

— Це щось, – вимовив нарешті Трістан. — Тут лежить щось, і всі ми на нього дивимося. — Невпізнанна магія, що не належить нікому. — Але це не Ліббі Роудс.

— Ніде в будинку її немає, – поклавши долоню на підлогу, повідомила Паріса.

— Так, – погодився Трістан. — Вона зникла.

Вже це-то він знав напевно.

Ніко не зводив із тіла погляду.

— Та як це може бути не Роудс?

— Не знаю, – сказав Трістан. Він і справді не знав. Ця магія могла бути чим завгодно, але тільки не звичайним флером зміни, серпанком, за який він завжди заглядав інстинктивно. Вона здавалася щільнішою, речовиннішою. Вона мала повадки і рухалася заздалегідь наміченими шляхами. — Але вона не мертва.

— Те, що ти не вважаєш, ніби це Роудс, ще не означає, що вона жива, – зауважила Рейна. — Хибна дилема. Помилковий умовивід.

— До дупи логіку, – сказав Ніко і, хмурячись, кинув на Трістана погляд. — Ти впевнений, що це не вона?

— Так. — І в решті він теж не сумнівався. Однак не міг пояснити це нічим, окрім простої, чистої, ірраціональної впевненості: Ліббі не могла померти і не померла.

— Тобто це ілюзія? – сказала Паріса, не відриваючи руки від мертвого обличчя і намагаючись усвідомити обман, який бачила. — Дуже переконлива, чудова.

— Професійна робота, – зауважила Рейна, красномовно дивлячись на Каллума.

До чого вона хилить, Каллум зрозумів не відразу.

— Ти що, всерйоз вирішила, ніби я викрав Роудс і залишив тут на підлозі ілюзію? – накинувся він на Рейну.

— У тебе були всі підстави для цього. А твоя сім'я славиться своїми ілюзіями, – сказала вона. - Чи не так?

— А ще я знаю, що Трістан будь-який обман розкусив би. Я ж не ідіот.

— Отже, її створив хтось поза Товариством, – поспішила вставити Паріса, знову піднімаючись на ноги. Вона була боса і наче досі не згадала, що майже не одягнена. — І він тупо не знає про спеціальність Трістана, інакше й братися за таке не став би.

Ніко подивився на Трістана.

— Хто-небудь ще в курсі про...

— Ні, – сказав Трістан. Глибше його дар розумів тільки Атлас, однак він, мабуть, обговорив його з радою Товариства. — Тобто я не впевнений, але дуже сумніваюся.

— Не можна виключати Форум, – сказала Рейна. — Або іншу групу. — Вона подивилася на блідого Ніко.

— Але навіщо? — Здавалося, він зосереджено думає, намагаючись вирішити загадку, відчайдушно не бажаючи вірити в смерть Ліббі. — Чому Роудс?

Рейна перевела погляд на Парісу.

— Жертва обставин?

— Ні. Це було сплановано, – з абсолютною впевненістю відповіла та.

— А отже, Роудс усе ще жива, – з тією ж упевненістю зробив висновок Трістан.

Хоча, як і раніше, не мав доказів.

Рейна, не переконана, насупилася.

— Це...

— Так, помилково. — Як той самий оптимізм, антитеза життєвому кредо Трістана; та все ж... — Сама подумай, – підвищивши голос, сказав він, – навіщо підкидати нам несправжнє тіло? Щоб залишити в живих справжню Роудс. Заради чого ще жертвувати таким обсягом магії? – наполягав Трістан, бачачи, втім, що ніхто не розуміє.

Деякий час усі мовчали. Ховали очі, поглядаючи нишком один на одного або в підлогу.

Тоді, розчарований, Трістан звернувся до Ніко.

— Ти б зрозумів? – різко запитав він. — Якби її не стало? Хіба ти не помітив би цього?

Ніко моргнув, і наступної миті вони з Трістаном ніби мовчки зійшлися на чомусь. Невпевнено, проти власної волі перетнули якийсь незримий рубікон.

— Так, – сказав Ніко. — Так, він має рацію. Я б зрозумів.

Рейна зніяковіла, не наважуючись заперечити. Паріса ж, навпаки, задумалася. Вона спостерігала.

— Просто відчай змушує тебе вірити йому, – промовив Каллум. Навіть для нього це було дріб'язково; у кращому разі він без потреби вдався до магії, у гіршому – виявив поблажливу зарозумілість.

І саме в цей момент Трістан, до власного потрясіння, зрозумів, що на підлозі могло лежати тіло Каллума.

Або навіть його.

— Так, – огризнувся Ніко, – я в розпачі. Але це ще не означає, що ми помиляємося.

Наступної секунди в кімнату увійшов Атлас, а слідом за ним – Далтон.

— У чому справа? Ч... — Атлас зупинився. — Міс Камалі, ваші руки...

Паріса опустила погляд і з огидою витерла долоні об сорочку, яка явно належала не їй. Ситуація, правду кажучи, виходила комічною: те, як Трістан більше не бачив бійні, що її споглядали – і вочевидь намагалися витиснути цю сцену зі своїх голів, – решта.

Для нього це була суцільна брехня, яку неважко відкинути: порожня посудина, розписана кров'ю. Щось інше, не-Ліббі. Чуже, що прийняло знайому йому форму. Зараз Трістана цікавили сліди чужої, задушливої магії, що залишилися в кімнаті. Відбитків пальців він не бачив, як і явного підпису. Лише велика діра на місці того, чого не вистачало, і розуміння того, що якась невідома сила точно знає, де зараз Ліббі.

— Це якийсь вид ілюзії, – доповів Атласу Трістан, тому що інші явно не збиралися говорити про це, не до кінця вірячи йому. — Це не вона.

Атлас насупився і подивився на нього з докором.

— Містере Кейн, настільки потужна ілюзія вимагала б...

— Я знаю, чого вона зажадала б, – проричав Трістан, швидко виходячи з себе через те, що доводиться повторювати, – і запевняю вас, це не вона.

Ніхто з класу ще так грубо з Хоронителем не розмовляв, але Трістану було начхати. Йому і своїх сумнівів вистачало позаочі, адже об'єктивно він розумів, як бачать його решта: його логіка хибна, і сам він поводиться як дурень. Нехай хтось проник у будинок і проніс із собою щось, це ще не означає, що Ліббі Роудс жива. Не доводить це й ілюзія на підлозі її кімнати. Невіра – і особливо невіра Атласа – дратувала Трістана. Адже знайшлася людина, яка викрала Ліббі і володіє ресурсами обдурити всіх, крім одного з найобдарованіших у світі медитів.

Атлас подивився на Трістана, явно стримуючи емоції. Потім він побіжно глянув на Далтона і відвів очі.

— Мені потрібно зв'язатися з радою правління, – сказав Атлас. — Потрібно негайно їм про все доповісти.

З цими словами він зник, залишивши в дверях одного Далтона. Той ще якийсь час стояв нерухомо, а потім стрепенувся і пішов за Атласом.

Коли він пішов, усі знову поринули в мовчання.

— Нам час, – стриманим тоном промовив Каллум, а ось Рейна задумливо насупилася.

— Якщо Роудс мертва...

— Не мертва, – проричав Трістан.

— Гаразд. — Рейна подивилася на нього нудьгуючим поглядом. Так вона висловлювала поблажливість і водночас недовіру. — Отже, вона не мертва. І що це дає?

Ніхто не відповів. Паріса пильно стежила за Трістаном краєм ока. Ось, і вона йому не вірить. Нехай.

А Каллум, цікаво, вірить? Чи повірив би?

Утім, цей напрямок для Трістана закрився. Навіть не будучи емпатом, він знав, що Каллум на нього більше не ставить і надалі Трістан йому не потрібен.

Решта ж навколо – як завжди байдужі до його особистого горя, – продовжували розмірковувати вголос.

— Навіщо комусь переконувати нас у смерті Роудс? (Ніко.)

— Питання в тому, чому Роудс і чому нас? (Паріса.)

— Та яка різниця?

Тиша, що настала, означала, що відповісти ніхто не може. Гірше того, варто було Трістану знову вдатися до своїх почуттів, як у нього в голові ніби спалахнуло сонце мігрені. М'язи все ще нили й пульсували від болю, прихоплені залишками магії Каллума.

Трістан не здивувався б, побачивши на собі її відмітини, наче якісь синці.

— Ходімо звідси, – сказала нарешті Паріса, знову здригаючись і відвертаючись від тіла на підлозі. — Надивилися вже.

Вона розвернулася і вийшла з кімнати, а слідом за нею, нерішуче, і Ніко. Рейна, трохи впевненіше, подивилася випробовувально на Трістана, потім на Каллума і теж пішла. Варто було ж Каллуму з Трістаном залишитися в кімнаті наодинці, як забута напруга повернулася. До Трістана дійшло, що йому слід було б очікувати чого завгодно, однак зізнання в цьому самому собі вже здавалося йому початком кінця.

— У крику було дещо ще, – промовив Каллум, не відриваючи погляду від тіла, залишеного замість Ліббі. — Це був не страх. Більше схоже на гнів.

Через мить тиші Каллум пояснив:

— Через зраду.

Яка тонка іронія. Настільки тонка, що Трістан не відразу знайшов дар мови.

— У якому сенсі?

— У такому, що вона знала того, хто це з нею зробив, – упевнено і тому механічно вимовив Каллум. — Це був не чужинець. І...

Він зупинився, і Трістан, почекавши, запитав:

— ...і?

Каллум знизав плечима.

— І, – договорив він, – це дещо означає.

Багато чого Каллум просто не договорював, але з огляду на те, що Трістан начебто намагався вбити його, розвивати тему він не збирався. Залишки магії, якою б вона не була і кому б не належала, почали тим часом розпадатися. Уже й кімната здавалася якоюсь зіпсованою, нездоровою, немов чим далі відходив від своїх чар творець, тим швидше вони відмирали. Хоч би з яким наміром їх застосували, вони перетворилися на отруту.

І вразили всі речі в кімнаті.

— Чому ти не сказав іншим? – запитав Трістан, і ось тепер Каллум скривив рота в якійсь подобі недоношеної посмішки, наче трохи раніше він ледь не розсміявся, але сміх так і застряг у його горлі, чекаючи іншого моменту.

— Коли-небудь мені, можливо, доведеться вбити когось із них, – відповів Каллум. — З погляду тактики, краще приховати від ворога свої знання.

Виходить, Трістан зрозумів усе правильно: він їх не пробачить. Нікого. Та й їм, власне, другого шансу з Каллумом не випаде.

— Тоді навіщо говориш мені? – прочистивши горло, запитав Трістан.

Стиснуті в тонку лінію губи Каллума свідчили про те, що відповідь Трістан знає й сам.

— Ти заслуговуєш на муки. На те, щоб гадати, чи не міг ти опинитися на її місці.

Зусиллям волі Трістан змусив себе не здригнутися, коли Каллум торкнувся подушечкою великого пальця його чола – на знак благословення чи насмішки.

— Якщо чесно, за це я поважаю тебе більше, – сказав він, прибираючи руку. — Я завжди сподівався, що з тебе вийде гідний суперник.

Сказати, що Трістан відчув гнів – не сказати нічого. Він подумки створив новий талісман; ще один сувій, на якому вивів для себе нові істини.

Частина перша: «Тільки ти визначаєш собі ціну».

Частина друга: «Ти вб'єш його першим».

— Солодких снів, – сказав Трістан.

Заслуживши його кивка, Каллум нарешті вийшов.