Шістка Атласа

Рейна

— Допоможи мені з дечим.

Ніко подивився на неї далеким поглядом. Нова тема не допомогла йому відволіктися або послабити тягар провини, зате явно подіяло щось інше. Ніко більше не хитався як неприкаяний, знайшов рішучість і знову почав висипатися. Він чекав чогось із нетерпінням, але головне – чекав.

— Із чим допомогти? – запитав він.

— Є в мене одна теорія.

Рейна сіла навпроти нього на газон, який тут же, як зазвичай, почав обурюватися. Вряди-годи Рейна була рада почути траву – це слугувало певним чином визнанням.

— Гаразд, яка?

— Я тут подумала про дещо. — Про те, що підслухала в розмові Паріси і Каллума. Дивне, звісно, поєднання, але, з іншого боку, відтоді, як Трістану не вдалося вбити Каллума, ніхто, окрім Паріси, Каллуму і в очі-то не дивився.

— У анімації є розум? – нейтральним тоном запитала Каллума Паріса.

— Типу того, – спокійно відповів він їй. Тепер, коли не потрібно було боротися за життя, здавалося, що ці двоє, володарі схожих спеціальностей, можуть принаймні ділитися досвідом. — Ось в ілюзій розуму немає, а в анімацій... дещо є. Строго кажучи, це не те щоб розум, – поправив Каллум, – але анімація – це подоба життя. Якийсь вид... духу природи. Усвідомленістю тут не пахне, але як істота вона, ймовірно, жива.

На цю тему, зметикувала Рейна, є міфи. Стародавні записи. Про примарні явища, деякі створіння, наділені життям, але не розумом.

Далтон теж спеціалізувався на анімації, але говорити про це Рейна не поспішала, адже не знала, чи важлива така інформація.

— Натуралізм, – сказала вона, мовчки вказуючи на притиснуті, тонкі й гнучкі стебла трави, які шепотіли «мама-мама-мама». — Я думала про ту медитку з довголіттям.

— До чого тут вона? — Цікавість у Ніко ще не розгорілася, але йому стало хоча б цікаво.

— Життя – це, мабуть, стихія. Я не можу нею керувати, але є ті, хто може. — Вона обережно глянула на нього. — Ти б міг.

— Міг що? – здивувався Ніко.

— Використовувати її, – зітхнувши, сказала Рейна.

— Використати?

— Так. — Можливо, були способи пояснити це зрозуміліше, а може, й ні. — Напевно, ти міг би маніпулювати нею, як будь-якою іншою силою. На кшталт тяжіння. — Вона зробила паузу. — А може, навіть і створити її.

— Думаєш, я міг би створити життя? — Ніко трохи випростався і насупився. — У теорії, якби життя було фізичним елементом, то так. Можливо. — Він наморщив лоб. — Але навіть якби я міг...

— Енергія даром не приходить, знаю. — Рейна вже давненько про це розмірковувала. — Ось тут у справу вступаю я.

— Але...

— Теорія досить прямолінійна. Припустімо, життя – саме по собі елемент. Що, як спеціальністю Вівіани Абсалон і справді було життя: уміння жити і залишатися живою? – сказала Рейна і подивилася, чи наздоганяє Ніко. — Життя і розум – це не одне й те саме. Адже є мікроорганізми, бактерії та інші, вони живуть без розуму, і виходить, якщо магія в певному сенсі живе... то чому не можна створити і життя?

Ніко так і дивився на неї, насупивши брови, і тоді вона зі зітханням, похмуро поклала руку йому на плече.

— Просто спробуй, – сказала вона, і Ніко моргнув.

— Спробувати... що саме?

«Ха-ха-ха, – розсміялася трава, весело зашелестівши. — Мама надто розумна, надто розумна, вона бачить-бачить-бачить, ха-ха-ха».

— Просто спробуй, – повторила Рейна.

Ніко спершу напружився – мабуть, хотів заперечити, – але тут же розслабився, поступаючись, чи то з бажанням, чи то проти власної волі, і погоджуючись на пропозицію. І коли крізь Рейну потекла магія, вона не вперше замислилася над питанням: чи почує тепер Ніко те саме, що чує вона, чи це вміння – виключно її прокляття? Зате на час, поки Ніко користувався її енергією, спрямовуючи потік в інше русло, Рейна хоча б могла перепочити. Вона відчувала те саме, що й при Атласі в кафе, коли дозволила природі почерпнути її сил.

«Рости», – наказала тоді Рейна насінині, і воно проросло.

Тепер же вона сказала Ніко спробувати і відчула, як його сила з вдячністю, охоче, жадібно приймає її магію. Рейна відчувала водночас полегшення й розрядку, а коли Ніко підняв долоню, похитнулася, ніби різко вдихнула всіма грудьми.

Інакше, як спалахом, це було не назвати. Бачили вони його, відчули чи просто усвідомили, визначити вони не могли. Рейна знала тільки, що на коротку мить з'явилося те, чого раніше не існувало, і Ніко це теж зрозумів: його темні очі приголомшено округлилися, в них читалися відгомони запізнілої настороженості й недоброго передчуття.

Ніко ні до чого не готувався, а якщо Рейна і чекала більшого, то лише тому, що сама ж теорію і висунула, запропонувавши випробувати її на практиці. Ідея була і справді проста, до смішного позбавлена будь-якої складності. Якщо життя приходить із порожнечі – якщо його в принципі можна створити, створити, як сам всесвіт, – то чому б йому не виникнути з Рейни?

«Мама», – зітхнула гілка, що хитнулася неподалік.

І Рейна, і Ніко начебто відразу, не питаючи одне в одного підтвердження, зрозуміли, що зробили.

— Що це означає? – запитав Ніко. — Це що, була...

Саме життя.

— Не знаю, – сказала Рейна, і вона справді не знала. Поки що.

— Що б ти з ним зробила?

— Я? — Рейна здивовано обернулася до Ніко. — Нічого.

Він нерозумно насупився.

— Як так?

— Я нічого не можу з нею зробити.

— Але...

— Це ж ти її використав, – сказала Рейна.

— Але ж дала її мені ти!

— І що? Хіба є струм без лампочки? Пшик.

— Це...

Він не договорив, похитавши головою, бачачи, напевно, що далі сперечатися сенсу немає.

— Якби тут була Роудс, – сказав потім Ніко і зітхнув, здаючись завчасно, – то я б, напевно, зумів що-небудь зробити. А так це просто... якийсь... — Спалах. — Штука.

— То тобі треба більше сили?

— Не просто більше. Більше, ніж просто більше. — Він побарабанив пальцями по землі, на якийсь час знову давши волю нервам. — Справа не в кількості, а в... якості. Чистоті.

— Отже, якби тут була Ліббі, дещо вийшло б?

— Так, – упевнено промовив Ніко. Упевнено він говорив завжди, але саме зараз це було не просте самовдоволення. — Не знаю, що саме, просто дещо.

— Ну. — Рейна зробила пазу, притінивши очі долонею від сонця, що різко визирнуло з-за хмарного покриву й обдало їх хвилею світла. — Тоді доведеться нам відшукати її.

Знову промайнула ця напруга, коли Ніко підібрався.

— Нам? — А, так він вирішив, що Рейна йому не вірить. Ну й правильно, вона йому не вірила. Тобто вірила, але не зовсім. Утім, це не скасовувало шансів на успіх, особливо якщо вона вивчить недавнє відкриття.

— Якщо можу допомогти, то так. — Рейна глянула на Ніко. — Я подумала, ти вже щось робиш.

— Ну... — Він зам'явся. — Ні. У мене варіантів немає, але...

— Є у твого друга, – здогадалася Рейна. — У того, який ходить через сни.

Ніко не відповів.

— Цього ти про нього не розповідав, – вголос подумала Рейна. — Ім'я його назвав, це так, але про його можливості – мовчок.

Ніко, схоже, накрило запізнілим почуттям провини. Судячи з того, як він різко випрямив ноги.

— Я взагалі нікому говорити не хотів.

— Тому, що його... треба тримати в таємниці?

— Його? Не самого його, а його здібності... — Ніко зітхнув. — Йому ж краще буде, якщо про нього ніхто не дізнається.

Недобре. Це розлютило Рейну більше, ніж зазвичай.

— Тобі слід нам довіритися. — Вона сама ж здивувалася твердості у власному голосі. — Тобі так не здається?

На обличчі Ніко в цей момент відбилася незбагненна відкритість.

Паріса влучно підмітила: він був на рідкість нездатний до віроломства.

— Навіщо? – запитав Ніко.

Рейна задумалася. Ніко захоче повної, докладної відповіді, а їй, можливо з егоїстичних причин, потрібно було його переконати.

— Ти розумієш, – повільно заговорила вона, – що поодинці ми – це одне, а разом – зовсім інше?

Мить тиші.

І відповідь:

— Так.

— Отже, не варто розкидатися ресурсами, які в тебе є. — Ще одна проста думка.

— Хто стане довіряти Каллуму? А Парісі?

У голосі Ніко звучав сумнів, і не без причини.

— Я вірю, що вони обдаровані, – обережно допустила Рейна. — Я довіряю їхнім навичкам. Довіряю тому, що, коли їхні інтереси відповідають моїм, вони корисні.

— А якщо не відповідають?

— Отже, треба це змінити. — Для Рейни все було логічно, послідовно, і одне випливало з іншого. — Хіба ми стали частиною Товариства не для того, щоб домогтися величі? Так-то мені й одній непогано, як і тобі, – нагадала вона. — Якби ми погоджувалися тільки на хороше, то тут не затрималися б.

— Ти справді... — Ніко запнувся. — Ти справді так у цьому впевнена?

Він мав на увазі довіру Товариству.

— Так, – сказала Рейна.

Поки що це було не так, але з часом Рейна мала намір виправити становище. Вона збиралася стати впевненою, а для цього були потрібні деякі відповіді.

І дати їх могла лише одна людина.

Вона пошукала Атласа, маючи намір поговорити з ним віч-на-віч. Коли ж знайшла, він начебто не здивувався її приходу, хоча раніше вона не домагалася його аудієнції. Нікому з них його кабінет поруч із невеликою їдальнею цікавим не був; здебільшого тому, що в ньому не було речей, які можна дослідити. Цікавим був тільки сам Атлас, такий ненав'язливий і постійно оточений аурою нескінченного терпіння.

— Що таке ініціація? – без натяків запитала його Рейна, і Атлас, який перебирав на полиці книжки, завмер.

— Обряд. Як і все інше, – втомлено промовив Хоронитель. Останнім часом він узагалі виглядав виснаженим. Сьогодні на Атласі був, як зазвичай, пошитий за міркою костюм: сірого кольору, що немовби віддзеркалював його жалобу за втраченим студентом. — Клятви пут не особливо складні. Думаю, ви навіть вивчали їх у якийсь момент.

І справді.

— Ритуал усе одно спрацює? Якщо вже це не ми вбили Ліббі?

— Так.

Атлас присів за стіл і жестом запросив Рейна зробити те саме. З кишені він дістав перо й акуратно поклав під праву руку.

— Дещо, може, й порушено, проте через дві тисячі років ритуальних жертвоприношень, що зміцнюють структуру, смію вас запевнити, - вимовив він із близькою до іронії інтонацією, – магія витримає.

Рейна чекала, опустивши погляд на стільницю.

— Сумніваюся, що ви прийшли поцікавитися щодо організації ритуалу посвяти, – зауважив Атлас, подивившись на неї з певною часткою настороженості та цікавістю.

— Так, хотіла запитати ще дещо.

— Ну так запитуйте.

Рейна подивилася йому в очі.

— І ви відповісте?

— Можливо. А може, й ні.

Заспокоїв, подумала Рейна.

— У кав'ярні ви казали, що запрошення було адресоване мені та ще одній людині, – нагадала вона.

— Так, я так говорив. — Заперечувати щось він начебто не збирався. — Вас це сильно стурбувало?

— У певному сенсі.

— Сумніваєтеся, що вам тут місце?

— Ні, – абсолютно щиро заперечила Рейна. — Я знала, що, якщо захочу, це місце буде моїм.

Атлас відкинувся на спинку крісла й задумливо подивився на неї.

— Тоді про що ще думати?

— Про те, що є й інші. — Це був не стільки страх, скільки цікавість. — Ті, хто ледь не пройшов відбір.

— Турбуватися через них причин немає, якщо ви про це, – запевнив Рейну Атлас. — Є багато інших занять, благородних. Не всі медити гідні запрошення до Товариства.

— Вони працюють на Форум?

— Структурно, Форум не те саме. Він ближчий до корпорації.

— А в чому різниця?

— Його члени шукають вигоди.

— У чому?

— У наших втратах, – просто відповів Атлас, поводячи рукою над порожнім чашкою. Кілька миттєвостей – і вона наповнився чаєм; у повітрі розлився аромат лаванди й бергамоту. — Така вже природа речей. Баланс, – сказав Атлас, підносячи чашку до губ. — Без провалу не буде успіху. Без антиуспіху – успіху.

— Без смерті – життя?

Атлас згідно кивнув.

— Тобто ви бачите, у чому сенс ритуалу? – запитав він.

Рейна задумалася, чи не занадто сильно вона бажає посвяти. Вона шукала виправдання жертві, хотіла повірити в брехню. Схоже на токсичне кохання, народжене з голоду.

І назад шляху вже не було.

— Ви знаєте, що стало з Ліббі Роудс?

— Ні. — Атлас відповів без вагань, але не так уже й швидко. У нього на лобі навіть утворилася зморшка щирої стурбованості. — І з великим сумом змушений визнати, що, якби не містер Кейн, я з готовністю повірив би в її смерть.

— Думаєте, це справа рук Форуму?

— Думаю, що й таке можливо.

— А що ще можливо?

Рейна прямо бачила, як на цьому Атлас замикається, опускаючи завісу таємниці.

— Варіантів незліченна безліч, – сказав він.

Отже, здогадками ділитися він не стане.

— Чи варто нам довіритися вам? – запитала Рейна.

Атлас по-батьківськи посміхнувся куточком рота.

— Я вам ось що скажу, – сказав він. — Якби в моїх силах було повернути Елізабет Роудс, я б зробив усе від мене залежне. Мені немає сенсу кидати її пошуки. Від її зникнення я не виграю зовсім нічого.

Рейна неохоче визнала, що так воно і є. Причин сумніватися в його словах вона не бачила, адже цінність Ліббі була зрозуміла всім.

— Однак це не пояснює вашого приходу, – зауважив Атлас.

Рейна опустила погляд на свої руки, не одразу усвідомивши, звідки в неї таке дивне відчуття. Нарешті до неї дійшло: вона не відчуває напруги в долонях, адже в кабінеті не було життя, не те що в решті частин будинку. Жодних рослин, тільки книжки та мертве дерево.

Цікаво, подумала вона.

— Ви згадували одного мандрівника, – сказала Рейна. — Я хотіла запитати, чи не друг це Ніко?

— Ах так, Гідеон Дрейк. Він вийшов у фінал, хоча в десятку лідерів і не проскочив.

— Правда, що цей друг вміє ходити царствами сну?

— У царствах підсвідомості, – кивнувши, уточнив Атлас. — Здатність, безперечно, чудова, проте рада правління Товариства зрештою засумнівалася, що містер Дрейк у змозі повністю нею керувати. Мені здається, що навіть міс Роудс знала лише про його невиліковний випадок нарколепсії, нападам якої не можна запобігти, – додав він і ледь помітно усміхнувся. — Мало хто з викладацького складу НУМІ розумів, як із ним бути. У деяких відношеннях його можна назвати ненавченим. До того ж його мати надзвичайно небезпечна і схильна втручатися.

— Хто вона?

— Так, нічого особливого, – сказав Атлас. — Хтось на кшталт шпигуна. Судячи з усього, за нею числиться борг – або ж вона відчуває пристрасть до влізання в такі, – хоча й незрозуміло, як і чому вона його отримала.

Рейна насупилася.

— І чим же вона... конкретно займається?

— Вона злочинниця, але не гідна запам'ятовування. Не рівня батькові містера Кейна.

— О. — Рейна сама не зрозуміла, чому ця звістка її так засмутила. Можливо, назвавши матір Гідеона Дрейка негідною запам'ятовування, Атлас аж надто легко припустив, ніби пам'ять – це така розкіш, і витрачати її на негідних не варто. — А Гідеон?

— Підозрюю, що, якби містер Дрейк не зустрів Ніко де Варону, життя його склалося б зовсім інакше. І то якби він ще вижив.

Рейна заметушилась.

— Значить, ось воно як?

— Що саме?

— Непримітні страждають через свою непримітність, – сказала вона.

Атлас поставив чашку на стіл, дозволив моменту насититися тишею.

— Ні, – вимовив він нарешті і поправив краватку. — Страждають якраз-таки примітні. Непримітні залишаються непоміченими, так, а ось велич приходить через біль. — Він зміряв Рейну урочистим поглядом і додав: — Я знаю мало медитів, які не вибрали б просте, сіре життя і людське щастя, якби в них на те була воля.

— Але, виходить, знаєте тих, хто так не вчинив би, – зауважила Рейна, і куточки рота Атласа сіпнулися вгору.

— Так, таких я знаю.

Він уже збирався відпустити Рейну і закінчити тим самим сеанс щирості, але вона в задумливості затрималася ще на деякий час. Вона так і не отримала бажаного. Думала, що, почувши підтвердження щодо друга Ніко, розв'яже задачку, однак нічого не вийшло. Початкова радість від відповіді на запитання була дешевим наркотиком, і ось тепер Рейна знову відчувала незадоволеність.

— Мандрівник, – сказала вона. — Той, якому ви віддали перевагу перед мною... Кого ви відкинули?

Вона раптом чітко зрозуміла, що більше їй запитань не дозволять.

— Його не відкидали, – сказав Атлас і схилив голову на знак того, що розмову закінчено. Встав з-за столу і провів Рейну до дверей.