Шістка Атласа

Ніко

Ніхто не міг її знайти.

Якщо колись кандидати толком не уявляли, з яким розмахом насправді працює Товариство, то зараз змогли це оцінити. За інформацією від розвідки – як смертної, так і магічної – звернулися до представників усіх закордонних урядів. Закликали медитів із просунутими здібностями до стеження, відправили на пошуки власну команду спецназу.

Ніко, зрозуміло, пропонував і свою допомогу.

— Я точно знаю, який слід вона залишає у всесвіті, – пояснював він, благаючи. — Якщо хто й відшукає його, так це я.

Атлас зупиняти його не став.

— Одного разу я говорив вашому класу, – сказав він, – якщо в Товариства щось заберуть, ми зобов'язані це повернути.

Трістан відмовчувався. Він, може, і наполіг першим на тому, що Ліббі жива, але істотну допомогу надати не міг. Якщо він і сумував, то Ніко в цьому вже точно не зізнавався.

А найстрашніше – всі зусилля Ніко дали результату не більше, ніж максимальні старання Товариства. Слідів Ліббі Роудс не залишилося. Її немов стерли відразу ж, як викрали. Одразу з'ясувалося, що Товариство пасе всі магічні вихлопи – як банки відстежують покупки за кредитками, – і взагалі кожен крок кандидатів заносять у медитську базу даних для опрацювання. Для чого – ніхто пояснювати не збирався, та Ніко й не питав. Цим він вирішив зайнятися потім, а поки за будь-яку ціну хотів відшукати Ліббі.

— Ти ж ніби як її ненавидиш, – зауважив Гідеон, – то навіщо викладаєшся?

За бесідами з ним Ніко проводив більшу частину і без того рідкісного сну. Якось він спустився до вечері, і Рейна запитала, чого це він такий млявий ходить. У відповідь Ніко збрехав. Він брехав, і брехав, і брехав так само, як і весь минулий рік, але врешті-решт, не в силах більше обманювати, відкрився.

— Є в мене один знайомий. Друг. Сусід мій. Він мандрує чужими снами.

Якщо не брати до уваги розмови з Парісою, то так відверто про Гідеона Ніко ще ні з ким не розмовляв. Утім, як і слід було очікувати, Рейна відповіла дуже скупо.

— О-о, – протягнула вона, – як цікаво. — І пішла далі.

Позначалося часте зловживання магією, і проявлялося воно навіть уві сні. Атмосфера підсвідомості стерлася, і навмисно залишатися в її межах було дедалі важче. Ніко розривався між потребою в здоровому сні й необхідністю чіплятися за усвідомлені думки, метушачись між своїми іпостасями наяву й у снах. Він відчував, ніби колишеться в якомусь проміжному просторі, готовий умить прокинутися або заснути ще глибше – залежно від того, скільки енергії піде на те, щоб утримати у себе у свідомості Гідеона.

Зате тепер, коли потепліло і дні подовжилися, стало простіше. Незважаючи на постійне зловживання магією, млявої напівдрімоти вистачало. Не виходило впоратися тільки з почуттям провини.

— А це не могла бути Ейліф? – хрипло запитав Ніко, заздалегідь відчуваючи муки совісті.

— Ні, – відповів Гідеон.

— Звідки ти знаєш?

— Знаю, і все тут.

— Але ж це ж могло бути...

— Ні.

— Але...

— Спи, – порадив Гідеон, і Ніко замотав головою, щоб, не дай боже, у просторі його сну не з'явилися якісь льодяники, які танцюють, або овечки.

— Спершу розберуся. Зрозумію, що до чого.

— Що тобі не зрозуміло? У вас є вороги, – нагадав Гідеон. — Ліббі легко могла стати мішенню для інших організацій на кшталт вашої. Ну, або для когось конкретного.

— Вона не заручник, – сказав Ніко, у розпачі ходячи взад-вперед по своїй створеній Товариством клітці. — Я б це відразу зрозумів, просто...

Він зупинився, заморгавши, а потім насупився.

«Інша організація на кшталт вашої».

— Зачекай, – сказав він, і Гідеон відвернувся. — Почекай-почекай...

— Cálmate[26], – не дивлячись на нього, вимовив Гідеон.

— Ще чого, – відрізав Ніко, різко підхоплюючись на ноги. — Давно ти знаєш? І звідки ти це знаєш?

Гідеон подивився на нього крізь дюйми і прути решітки, що розділяють їх, а потім похмуро стиснув зуби, даючи зрозуміти, що Ніко краще не питати.

— Сука. — Ніко в люті затряс головою. — Qué cojones hiciste[27]? Скажи, що ти не знав, – відповів він собі сам, зрозумівши все і даючи волю розчаруванню. — Я на таке пішов, аби втримати її!.. Такі обережності, Гідеоне, а тут... Сука!

— Я не знімав чари для зустрічі з нею, – м'яко заперечив Гідеон. — Чекав тут.

— Боже, – видихнув Ніко і привалився чолом до ґрат. — Гідеон.

Той напружено стискав кулаки.

— Послухай мене, Ніко. — Це було тихе попередження. — Ліббі більше немає. Думаєш, я сидітиму й гадатиму, чи не станеш ти наступним?

Ніко навіть не підняв голови.

— Я погодився зустрітися з матір'ю за умови, що вона точно скаже мені, де ти і чим займаєшся. Про що, до речі, мені слід було здогадатися. Треба було тобі з самого початку мені розповісти, що це не просто...

Ніко здригнувся.

— Стипендія, – не приховуючи неприязні, закінчив Гідеон.

— Гідеон...

— Зрозуміло, був якийсь виверт. Стандартний боржок. У Ейліф для мене робота, як я й думав. — Він помовчав. — Але те, що я нарешті отримав відповідь, того варте.

Ніко заплющив очі, борючись із бажанням своєї іпостасі зі снів полетіти, немов повітряна кулька.

— І що за робота?

— Кажу ж, звичайна.

— Це як? Крадіжка?

Гідеон похитав головою.

— Потрібно декого визволити. За нагороду.

— Визволити звідки? З підсвідомості?

— Взагалі-то з активної свідомості.

Ніко зніяковіло підняв погляд і побачив, що Гідеон дивиться на нього.

— Як таке можливо?

— Тобі справді варто було вибрати більше додаткових предметів, – зітхнувши, промовив Гідеон, але побачивши, як зморщується від роздратування Ніко, знизав плечима. — У розуму є механізми, Нікі, різні рівні, і деякі функції можна замкнути всередині нього або ж не дати певним ділянкам працювати так, як належить.

— Ну, і як же ти маєш намір вломитися?

— Я й не стану, – твердо вимовив Гідеон, але Ніко це не особливо переконало. — Скажу матері, що це неможливо. Або добуду їй гроші іншим шляхом, деталі її не зацікавлять. Загалом, там видно буде. Але я знав, що вона скаже мені, де ти.

— Ейліф та ще стерва, – похмуро нагадав Ніко. — Вона ж, у принципі, просто русалка з проблемами на ґрунті азартних ігор.

— Це не проблема на ґрунті азартних ігор...

— Близько до цього, – відрізав Ніко, за що тут же поплатився головним болем. Ще гірше – Гідеон поглядом велів не перебивати його, і Ніко це не сподобалося. Головним чином тому, що подіяло.

— Це твоє Товариство – зовсім не секрет, – сказав Гідеон. — Тобто не такий уже й секретний секрет. Я б не здивувався, якби воно мало корпоративне фінансування.

— І?

— Гроші – важлива тема, Ніко. Тебе не хвилює, у кого ти опинився в кишені?

Ніко зі стогоном закинув голову.

— Гідеон. Basta.

— Ліббі немає, – нагадав Гідеон, і Ніко знову заплющив очі. — Її немає, Ніко, але ти не зникнеш.

— Ні, казав же...

— Ось саме, і знаєш чому? – глухо промовив Гідеон. — Я тобі не дозволю. Зроблю все, про що попросить мати, заради тебе. А якщо спробуєш сховатися, я тебе вистежу.

— Гідеон...

— Для тебе тут небезпечно. Тобі треба пережити ще один рік, Ніко, а ти навіть близько не так захищений, як думаєш.

— Про що ти говориш? Ти ж бачив чари. — Він сам їх відновлював. Він і Ліббі.

— Так, знаю, але ти не готовий.

— До чого? — Він готовий. Він усе перевірив. Ліббі все перевірила.

Чари непроникні. Повинні бути непроникними.

«Ліббі немає».

Неможливо.

— Якщо Ліббі жива... – почав Гідеон.

— Вона жива, – відрізав Ніко.

— Гаразд, добре, вона жива. Але де вона тоді?

Наче Ніко сам себе не запитував про те саме щодня, та все без толку.

— Ти що, пропонуєш здатися?

Частково він хотів опустити руки. Цього хотіла найменша, найслабша, але все ж таки його частина. Та сама, яка хотіла, щоб Гідеон сказав: досить, не дуркуй, повертайся додому.

— Ні. — Гідеон скривив губи в незбагненно добрій усмішці. — Тобі в жодному разі не можна здаватися. Я лише намагаюся допомогти.

Ніко виснажено видихнув.

Повертайся, тут безпечно, йди додому.

— Виміри, Ніколасе, виміри. Думай не просто масштабно, думай безформно. Думай нескінченно.

— Гідеоне, basta, нескінченність хибна, це помилкова ідея, – ледве чутно пробурмотів Ніко. — Якщо постаратися, можна перерахувати всі піщинки й атоми...

— Послухай, Нікі, у твоїх чарах є пролом. Великий.

— Це...

— Тільки не кажи, що це неможливо.

Він смутно побачив, як Гідеон наблизився до прутів решітки.

— Дивись сюди, – промовив він, і все трапилося, не встиг Ніко й голови підняти.

Примарна, безтілесна рука торкнулася його щоки.

Це була рука Гідеона. Жест вийшов ніжним, заспокійливим. Неможливо.

Ніко заплющив очі й знову відчув полегшення. Неможливо.

Ліббі немає. Ліббі немає. Ліббі немає.

Неможливо.

— Це спогад, – пояснив Гідеон, і Ніко відчув легкі поштовхи в просторі сну. Земля під ногами затремтіла, і його відкинуло назад у часі, де він відчув запах диму і почув крик.

Ліббі зникла незабаром після того, як покинула його кімнату. Скільки її не було? Хвилин п'ять? Десять – щонайбільше. Ніко відклав ножі (погана поведінка хороша, лише коли є кому тебе за неї побранити) і задрімав, але тут його розбудило викривлення атмосфери. Це Ліббі створювала перешкоди у вигляді хвиль. Ніко сильно покладався на її здатність уловлювати їх – навіть занадто сильно, – але в той момент хвилею була вона сама. Небезпеку він усвідомив, лише вловивши запах диму.

Відчуття, що він втратив звичний зв'язок із реальністю – запобіжник, необхідний, щоб функціонувати, виживати, – накрило його хвилею раптової нудоти.

«Вимірювання, Ніколас, вимірювання».

Ніко підніс руку до очей, намагаючись усвідомити все крізь апатію неспокійного сну.

— Спогад? – глухо перепитав він.

— Час, – сказав, знизуючи плечима, Гідеон. — Я ж казав, ще один вимір.

Час. Сука, що за маячня. Усе це – чортова маячня. Ніко відчув, як гострі голки незгоди пронизують хвилю дрімоти, що притупляє.

— Ти думаєш, вона десь в іншому часі?

— Я думаю, що ти тільки там її й не шукав.

Ні, звісно ж.

— Обсяг енергії, який знадобився б на те, щоб зламати тимчасові охоронні чари... просто немислимий, незбагненний, – пробурмотів Ніко, копаючись у пам'яті. — До того ж його легко відбили б інші чари. Магії занадто багато. — Його чари, чари Ліббі – їх вистачило б стримати натиск.

— Гаразд, а раптом усе не так?

— Раптом усе не так? Гідеоне, все саме так. Тут діє закон збереження енергії. Нікому не вдалося б відновити такий обсяг сил самотужки, якщо тільки...

— Якщо тільки не вдалося, – підказав Гідеон і додав: — Якщо тільки немає того, кому це по зубах.

Думка про те, що у світі є людина, наділена такою могутністю, м'яко кажучи, бентежила. Вона просто не вкладалася в голові. Ніко ще не зустрічав нікого могутнішого за себе й Ліббі, і тому якщо це була робота невідомого медита, який навіть у Товаристві не перебуває...

— Йому й не треба бути могутнішим за тебе, – сказав Гідеон. — Вистачило б дуже вузької спеціалізації. Нішевої, якщо не сказати штучної.

— Припини, – проворчав Ніко, бо Гідеон узявся читати його думки. Це була не та телепатія, якою користувалася Паріса – вона начхати хотіла на Ніко і користувалася здібностями, а Гідеон опікувався ним і до магії не звертався. Гідеон знав Ніко як облупленого, і від усієї його турботи починало нудити, вона позбавляла рівноваги. Ніко немов загортали ковдрою, присипляли, розпалюючи в грудях благодатне тепло, що розтоплює біль.

— Допоможи мені, – сказав Ніко. Раптово в нього закінчилися сили стояти, і він упав навзнак. — Допоможи відшукати її, Гідеоне.

— Так, Ніко, добре.

— Допоможи.

— Допоможу.

— Обіцяєш?

— Так, обіцяю.

Він знову відчув дотик до щоки, тільки цього разу теплий і справжній. Він спогадом з'явився з минулого, накладаючись, як тонкий шар марлі, поверх образу тієї людини, якою він колись був.

«Не треба мені допомагати, Ніко. У тебе своє життя, своє майбутнє...»

«Ось про що треба думати!»

«Зрозумій і прийми: годинник, що цокає, – це не те саме».

«Йшов би ти зі своїм годинником, Гідеоне, це моє майбутнє. Моє».

Примарний голос Гідеона звучав одночасно у двох місцях:

— Спи міцно, Нікі. — Гідеон був далеко, у безпеці.

Заспокоївшись, Ніко нарешті заплющив очі й віддався теплим хвилям спогадів, а вони, повільно згасаючи, понесли його до безодні відпочинку.