Безсердечна

РОЗДІЛ 52

ПЕРЕСУВНА КАПЕЛЮШНА КРАМНИЦЯ була порожня, коли Кетрін просунулася крізь двері в розшитій червоними сердечками сукні — порожня, як не рахувати самого Кепа. Щойно Кетрін переступила поріг, як дерев’яні стіни затряслися від гучного реготу. Вона випросталася на повен зріст, пишна спідниця фалдами спадала їй до ніг. На переможний сміх Кепа відповіла мовчанням, міцно стиснувши губи.

Він сидів на своєму троні, закинувши ноги догори й сховавши обличчя під пурпурним циліндром. На всіх стільцях були розставлені манекени в химерних капелюхах. Жоден із них більше не шепотів. Вони мовчки дивилися на розмаїття стрічок, шматків фетру й напівпорожніх чашок.

— Добрий день, Кепе.

Він підняв циліндр і насунув його на біле волосся, яке конче потребувало гребінця. Його краватка розв’язалася, пальто зім’ялося. На носовичку, абияк запханому в нагрудну кишеню, виднілася загадкова пляма.

— Невже тепер уже шоста? — сказав він, беручи зі столу кишеньковий годинник. — Та ні, ледве полудень. Не може бути. Виставлю, мабуть, на шосту й так і залишу, щоб завжди був час чаювання. Чай уранці, чай посеред ночі. І я завжди буду гостинним господарем. Це вас влаштує з вашим раннім візитом, леді Пінкертон? Або тепер маю казати «Ваша Величносте»?

Кет зачинила двері крамниці.

— Отже, я прийшла зарано? Не знала, що ви на мене чекаєте.

— Я завжди на когось чекаю. Хтось завжди приходить і йде, приходить і йде.

Він кинув годинник на стіл, той дзенькнув, кришка розкрилася, і Кет почула, що годинник цокає надто голосно й надто швидко, ніби шалено відбиває зворотний час. Але якщо Кеп це теж помітив, то не подав знаку.

— Сподіваюся, ви не за моїм благословенням сюди прийшли.

— Мені не потрібно чиєсь благословення, а тим паче ваше.

— Авжеж, любонько. Ви просто зразкова королівська суджена. Скажіть, а легше від того, що ви заздалегідь знали, що цей союз був визначений наперед? Вам усе розповіли рисунки, викарбувані на камені й писані чорнилом. Вам навіть не треба було нічого самій вирішувати, просто робити те, що від вас хотіла доля.

Вона підійшла ближче до столу, її очі звузилися.

— Жорстоко з вашого боку так говорити після того, як у мене забрали мій єдиний вибір.

— Це з вашого боку жорстоко так говорити після того, як вам від початку дали вибір.

Вона насупилася.

— Чого вам треба, леді Пінкертон?

— Я прийшла дізнатися, як поживаєте.

— Брехня.

Його білі зуби зблиснули в саркастичній посмішці.

— Ви прийшли дізнатися, чи я вже збожеволів. Ви хочете бути впевненою, що ви не єдина, хто став жертвою пророцтва Сестер.

— Мене більше не турбує пророцтво Сестер.

— Як зручно, — огризнувся він, — адже це ви притягли нас сюди.

Вона стиснула кулаки. Потім поволі розтиснула, розгладила долонями цупку тканину спідниці.

— Де Заєць?

— Пішов по чай.

Кеп узяв тростину, просунув її кінець крізь ручку чайника й підняв його над столом. Кришка з брязкотом упала на блюдце. З носика витекло кілька самотніх крапель.

— Як бачите, він у нас закінчився.

Вона повільно видихнула.

— Я думала, що ви повернетесь у країну Шахів.

Чайник зісковзнув назад на стіл і розбився, впавши на тріснуту порцелянову чашку.

— Без обох Офіцерів і без серця, за яким нас посилали? — Його рот скривився в глузливій гримасі. — Вам є чого боятися, леді Пінкертон. Ви тепер королева.

Він показав пальцем їй на груди.

— Це має свою ціну.

— Я не боюся вас. Нагадайте мені вашу загадку, Кепе, і відповім вам, що моє серце неможливо вкрасти, лише купити, а моє вже продано.

У нього почала сіпатися щока.

— Хочете почути загадку? Я знаю одну дуже добру загадку. Вона починається так: У чому різниця між круком і письмовим столом? Або радше що між ними спільного?

Кетрін задерла підборіддя.

— Ви вже збожеволіли, Кепе? Я не зовсім розумію.

— Бачите, вони обидва сповнені поезії. Темряви й фантазій, кошмарів і пісень.

— Кепе…

Він по-змовницькому зашепотів.

— Я все розгадав, леді Пінкертон.

Вона стиснула губи й сковтнула.

— Що ви розгадали?

— Усе. Піт. Жербельковт. Фальшивий Черепашко. Ми обоє винні, ви і я.

Кетрін вхопилася за край столу, втупившись у нього поверх хаосу. Манекени мовчали.

— Розумієте, багато років тому, — сказав Кеп, ніби відповідаючи на її запитання, — я приніс із країни Шахів гарбуз. Я збирався зробити з нього капелюх — беззубого усміхненого Джека-Ліхтаря, який світився б зсередини. О, це мало бути дивовижно.

Він проспівав дивовижно, відкинувши голову на спинку стільця.

— Але гарбуз ріс і ріс. Я не міг його зупинити. Він став завбільшки з козу і вже не годився на капелюх, тому я розрізав його й виколупав насіння. Я поніс його на сусіднє гарбузове поле і запитав господарів, чи воно їм не потрібно. Ці невдячні нікчеми, чоловік і його хвороблива дружина, сказали, що не потребують подачок чи щось подібне, і зачинили двері просто перед моїм носом. Тоді я викинув насіння в кутку їхньої ділянки.

Він криво посміхнувся.

— Відтоді я більше про це не думав.

— А потім вони почали рости, — сказала Кет.

— Так, почали рости. Ви знаєте, що леді Піт виграла конкурс із поїдання гарбузів? Кажуть, з’їла цілих двадцять два. Двадцять два бісові гарбузики. А потім вона перетворилася на чудовисько.

Його губи скривилися в глузливій посмішці. Кет тепер бачила, що в глибині його аметистових очей затаїлася істерика.

Вона згадала зруйнований куточок гарбузової плантації. Пітер Піт намагався знищити їх усі, але одна насінина вціліла, проросла й визріла.

— А я спекла гарбузовий торт, — сказала вона, — отже, я винна в тому, що сталося із Черепашком, і ви теж, і, мабуть, навіть Піт.

— Пітер Піт гарбузоїд, — проспівав Кеп, — з’їв гарбуза на обід…. Всі гарбузи позбирав… жінку в шкірку заховав.

Кет здригнулася. Вона обвела поглядом безладне нагромадження оздоб та іграшок на столі.

— Що ще? Про які ще небезпечні речі, що ви привезли, маю знати?

— Лише про Джеста, люба. Він був небезпечний для нас обох.

Від звуку його імені в серці Кет знову відкрилася рана, якої вона не відчувала вже кілька днів. Кетрін закусила губу й зачекала, поки біль вгамується та знову притупиться.

Потім рушила навколо столу.

— Ви збрехали мені. Ваші капелюхи небезпечні. Ми не можемо довіряти нічому, що ви привезли з країни Шахів.

Вона схопила стілець праворуч від Кепа й потягнула його з-під столу, але капелюшник ударив тростиною по його ручках. Тростина розтрощила голову глиняного манекена в шифоновому капелюшку. Кетрін відскочила.

— Не будьте нечемною, леді Пінкертон, — процідив Кеп крізь зуби. — Озирніться навколо. Для вас немає місця за цим столом.

Її вразила ця ворожість. Кет глибоко вдихнула.

— Ви були недостойні його.

В його очах з’явився жорстокий блиск. Кеп дивився на неї так, ніби хотів побачити, які звинувачення будуть для неї особливо болісні.

— Я радий, що Джест не може бачити вас зараз. Я радий, що він ніколи не дізнається, як швидко ви впали в обійми Короля. Ви навіть не дочекалися, коли його тіла торкнуться черви.

Вона стиснула кулаки.

— Я уклала угоду, щоб помститися за нього. Я зробила це для нього, і можете думати що завгодно. Я кохала його. Я досі його кохаю.

— Якщо вважаєте, що маєте монополію на кохання до нього, то вам краще було б стати клоунесою Короля, а не дружиною.

Кетрін уважно подивилася на Кепа.

Думки одна за однією проносились і змагалися в її голові. Спочатку були безлад і розгубленість. Потім настало розуміння.

Вона випрямилася.

— Він знав?

— А це хіба має значення?

Різко засміявшись, Кеп скинув ноги зі столу і встав.

— Він прибув сюди для того, щоб здобути ваше серце, але вже з тої ночі, коли привів вас на чаювання, було зрозуміло, що натомість втратить своє.

Його голос був хрипкий, Кеп ліниво підійшов до стіни і зняв з полиці один із капелюхів.

Ні, це був не капелюх. Це була корона.

Він кинув її на стіл.

Зубці корони були зроблені із зубів Жербельковта, вищерблених і гострих, стягнутих докупи пурпуровою оксамитовою стрічкою з дорогоцінним камінням, як жахлива насмішка над справжньою короною, яку вона лишила в замку.

— Це вам, — сказав він. — Вважайте це весільним подарунком від вашого найпокірнішого слуги. Від божевільного капелюшника його монархині.

У Кет запекли очі.

— Ви ще не божевільний. І не мусите ним стати.

Він поставив тростину на землю й оперся на неї.

— Це в мене у крові, леді Пінкертон. Як у мого батька, і в його батька, і в батька його батька до нього. Хіба не розумієте? Я завжди приходжу й завжди йду, але Час шукає мене й підкрадається дедалі ближче. Ви мене закляли, коли ввійшли в ту браму. Ви нас усіх закляли.

— Ви не мусили йти за мною.

Він вищирився.

— Я мусив іти за ним.

Кеп почав ходити вздовж столу.

— Ви прийшли сюди за покупками, Ваша Величносте? Вибирайте найдивовижніший капелюх, і він вам коштуватиме небагато — лише все.

Простуючи повз манекени, Кеп збивав із них капелюхи кінцем тростини, й вони падали на стіл. Деякі манекени теж падали, стукаючись лобами об край столу.

— Капелюх, який дасть вам мудрість або, може, навчить вас милосердя, якщо все-таки взялися виконувати вашу королівську роль? А як щодо капелюха, який навіює забуття, — хочете? Хочете забути все, ніби цієї трагедії ніколи не було? Або, може, ви марнославні, леді Пінкертон, і забажаєте вічної юності? Невмирущої краси? Знаєте, а я можу зробити так, щоб це сталося. Усе можливо, якщо знаєш шлях у Задзеркалля!

Він почав розмахувати тростиною, як ракеткою, з такою силою збиваючи капелюхи, що вони літали по кімнаті й билися об стіни.

— Досить!

Кеп завагався, тростина застигла, готова до ще одного змаху.

— Усе НЕ можливо, — прошипіла вона. — Якби це було так, ви вже повернули б його.

Кеп відступив. Очі стали безтямними. Годинник на столі стукотів дедалі голосніше, його цокання перейшло в безперервне дзижчання.

Кетрін вирвала в Кепа тростину. Він не опирався.

— Кажіть що завгодно, але ці ваші витвори протиприродні. Я більше їх не потерплю.

— Перепрошую?

— Віднині, від цієї самої миті, будь-які подорожі до країни Шахів або звідти суворо заборонені за наказом Королеви.

У нього звузилися очі.

— Ви це почали, граючись із речами, які не розуміли. Ви породили монстра, і це ви винні, що Джест мертвий. Ви привели його сюди, ви принесли гарбуз, ви дали Мері Енн той капелюх, це все ваша провина!

Кеп різко вдихнув.

— Так. Саме так.

Кетрін відсахнулася, здивована тим, як легко він з нею погодився.

— Я знаю, що це так, і заплачу за це розсудком — так, як сказали Сестри. Я теж бачив рисунки, леді Пінкертон. Я бачив їх усі.

У неї кипіла кров.

— Якщо повернетеся у країну Шахів, то краще там і лишайтеся, бо не потерплю, щоб бодай піщинка знову потрапила сюди через той лабіринт.

Його колись вродливе обличчя перекосила глузлива посмішка.

— Ви не можете заборонити мені приходити і йти. Це мій бізнес. Це те, з чого я живу. І поки Час не знайде мене…

— Я королева, Кепе, і можу робити все, що захочу. Я ув’язню Сестер. Я зруйную мелясову криницю. Я дотла спалю лабіринт, якщо буде потрібно. Ви мене зрозуміли?

Вона витримала його погляд, чекаючи, чия воля переможе.

У Кепа почала сіпатися щока. Спочатку злегка, але потім сильніше, аж доки край рота не розтягся в гіркій кривій посмішці.

— У чому, — прошепотів він, дивлячись на неї скляними очима, — у чому все-таки різниця між круком і письмовим столом?

Похитавши головою, Кетрін жбурнула тростину на стіл, відчула задоволення від брязкоту розбитої порцеляни та срібла.

— Дуже шкода, Кепе. Справді. Божевілля вам не личить.

— Авжеж, личить, — зареготав він. — Вбивця, мученик, монарх, божевільний. Це в мене спадкове. Це в мене в крові. Хіба не пам’ятаєте? Я знаю, що пам’ятаєте.

Годинник тепер цокав так швидко, ніби ось-ось вибухне, розлетиться на шматки, й усі його гвинтики та механізми розсиплються по столу.

— Прощавайте, Кепе.

Вона розвернулася й попрямувала до дверей, але в спину їй нісся його безтямний сміх. Пронизливий регіт. Надривний схлип.

— Але в чому? У чому різниця між круком і письмовим столом?

Її рука опустилася на дверну ручку.

— Її немає, — гнівно кинула вона, рвучко відчинивши двері. — Це лише дурна загадка. Самі дурниці й нісенітниці!

Раптом годинник замовк.

Обличчя Кепа поникло. На чолі виступив піт.

— Дурниці й нісенітниці, — прошепотів він, затинаючись. — Більше й більше нісенітниць і дурниць, знову знову… Ми всі тут божевільні, хіба ви не знаєте? Це в мене спадкове, це в мене в крові, а Час нарешті знайшов мене, і я…

Його голос урвався. Очі горіли.

— Я не маю найменшого уявлення, Ваша Королівська Величносте. Я просто не можу пригадати, у чому різниця між круком і письмовим столом.