Безсердечна

РОЗДІЛ 33

КЕТРІН ВІДЧУВАЛА ВТОМУ — усюди, у всьому тілі, від голови до пальців ніг, взутих у її найкращі чобітки. Вона мріяла про те, щоб піти додому, заповзти під ковдру й не вилазити звідти, поки не проспить так довго, як ніколи в житті. Це бажання було таке сильне, що Кетрін ледве не плакала від туги.

Судячи із частих вигуків та оплесків глядачів, вистава була добра, але Кет ледве вдавалося тримати розплющеними втомлені очі, що вже й казати про те, щоб дивитися на сцену, тому дівчина швидко заплуталась і вже не стежила за сюжетом.

Лише коли на сцені з’явився блазень, вона змусила себе зосередитися. Але то був не Джест, а лише актор у знайомому чорному вбранні; він робив сальто й безперервно вигукував сороміцькі жарти, які доводили публіку до істерики. Він сміявся з короля, заглядав під спідниці актрисам, що проходили повз нього, і весь час махав капелюхом, аж поки Кет уже нічого не чула, крім дзвону дзвіночків у своїй голові.

Щойно публіка вчергове вибухнула сміхом, Кет підхопилася на ноги.

— Мені потрібно до вбиральні.

Король не помітив, коли вона прослизнула повз нього, захоплений грою блазня з вистави, але Мері Енн підвелася, щоб іти з нею. Кет жестом зупинила подругу.

— Зі мною все гаразд. Я зараз повернуся.

Сходи до фоє відізвалися луною під її ногами, коли Кет почала поспішно спускатися вниз у партер, тримаючись за бильця, щоб не спіткнутися об спідницю. Лише ступивши з останньої сходинки, вона обігнула бильця й почула Джеста, який щось комусь пояснював, а потім йому відповів високий зарозумілий голос Марґарет Мірл.

Кетрін позадкувала і сховалася за колоною.

— …і так само впертий! — говорила Марґарет.

— Влучний опис, — погодився Джест, хоч голос його був втомлений, — але наполегливість не завжди хиба, особливо у справах кохання.

Марґарет голосно розреготалася.

— Кохання?

— Так, кохання, принаймні так мені здається. Бачили б ви, як він ні на мить не зводить із вас очей. Хай вони в нього й маленькі, як намистинки, але однаково сповнені почуття. — Джест відкашлявся. — Мораль тут, звісно, така: «Краса в очах того, хто дивиться», себто «Кожен бачить по-своєму» [27].

— Ніколи не чула такої моралі, а ви, я впевнена, добре знаєте, що я надзвичайно обізнана в питаннях моралі.

— Здається, я прочитав це в якійсь книжці.

— Що ж.

Марґарет довго мовчала, вагаючись.

— Гадаю, ця мораль доволі пристойна.

— Там була ще одна мораль. Щось про товщину шкіри… боюся, що не така слушна.

— Він і товстошкірий, і туполобий.

— Дві сильні риси Герцога. Я ще додав би, що він бездоганно вдягається.

Марґарет недовірливо хмикнула.

— А ще він сміливий, — продовжував Джест, — що й довів, коли встав між вами та Жербельковтом на балу. І відданий, і чуйний, навіть зі слугами — я чув, що він відмовляється звільняти кухарку, хоча мені казали, що вона готує жахливо.

— Однак я чогось не розумію. Він завжди так грубо зі мною поводився. Я ніколи в житті так не відчувала, що мене оцінюють й осуджують, як у його присутності, коли Герцог дивиться на всіх цим зверхнім поглядом, а ще й задирає носа.

— Може, леді Мірл, ваші судження про нього не зовсім справедливі? І те, що називаєте грубістю, насправді нездатність до невимушеної бесіди з дівчиною, якою він захоплюється?

— Ви справді вважаєте, що Герцог це відчуває?

— Він сам мені про це сказав, леді Мірл. Навіщо мені вводити вас в оману?

— Просто все це так… так несподівано.

— Запевняю, що це визрівало довше, ніж ви думаєте. Ось що він просив передати вам.

Кет почула шелест паперу.

— Що це?

— Запрошення долучитися до нього сьогодні в його особистій ложі, якщо захочете, звісно, із супроводом. Він сказав, що збереже для вас місце, і сподівається, що ви погодитеся.

Марґарет задоволено вигукнула «ох». Знову зашарудів папір.

— Я… що ж. Гадаю, нічого не трапиться, якщо… це лише на один вечір… зрештою, я не з тих, хто вагається і зволікає, зустрівшись із добрими намірами й захопленням з боку чоловіка.

— Я ніколи не насмілився б припускати щось подібне, леді Мірл. Сподіваюся, що вам сподобається решта вистави.

Кетрін притулилася до колони, обережно просуваючись до її протилежного краю, коли почула, як до неї наближаються кроки Марґарет. Кет сховалася за бильцями сходів, коли Марґарет промчала повз неї, і збиралася перевести дух, аж раптом в обличчя налетів шквал пір’я, а у вухах пролунало голосне каркання. Кетрін відскочила від колони й притиснулася до стіни, відбиваючись від оскаженілого птаха.

Ворон крутнувся і злетів, потім опустився на погруддя якогось суворого на вигляд драматурга.

— Вороне! — сердито крикнув Джест. — Це було дуже нечемно.

— Ні, ні, я заслужила на це, — сказала Кет, пригладжуючи волосся. — Я не мала підслуховувати.

Ворон відвернув голову, його дзьоб застиг у повітрі, й стало зрозуміло, що тепер він поділяє невисоку думку Кепа про неї. Зрештою, вона була шарлатанка, яка мала Джеста за дурня, водночас зустрічаючись із Королем.

— Так чи так, не треба було її лякати, Вороне. Ти повинен перепросити.

— Даррррма! — сказав Ворон.

— Вороне!

— Нічого. Це я мушу перепросити, що ховалася.

Кет обійшла сходи й побачила, що Джест притулився до стіни, тримаючи в одній руці капелюх, а у другій — скіпетр із чорного дерева. Його волосся в багатьох місцях сплуталося, тож Блазень був схожий на безхатченка, що оселився в театрі. Якби не барабанний дріб, що долинав крізь зачинені двері, могло здатися, що в приміщенні немає нікого, крім них.

— Дякую за те, що ти щойно сказав Марґарет, — почала вона. — Ти не мусив мені допомагати.

Джест знову натягнув капелюх на голову.

— Уявімо, що я зробив це не заради тебе, а заради справжнього кохання.

Він знизав плечима. Йому не вдавалося удавати безтурботність так, як, мабуть, хотів.

— Я мав честь розмовляти з Його Світлістю під час чаювання — королівського чаювання, і гадаю, що йому дуже подобається леді Мірл.

Його очі звузилися, коли він подивився на сходи, якими Марґарет щойно зійшла нагору.

— Я не зовсім розумію чому.

— Мене це теж дивує. Але… як гадаєш, що трапиться, коли вона дізнається, що ти сказав неправду? Звісно, у тебе достойні наміри, але це може мати більше шкоди, ніж користі.

Джест схилив голову набік.

— Чому ти вважаєш, що я сказав неправду?

— Ну… просто Герцог…

Вона завагалася. Хоробрий, благородний Герцог. Завжди бездоганно вдягнений, хоча це іноді й непомітно через його габарити та незграбність. Кетрін насупила брови.

— Я знаю його все життя, уявляєш? Як могло статися, що ти познайомився з ним ближче, ніж я, та ще й так швидко?

Джест почав розглядати свій скіпетр, ліниво проводячи пальцями по полірованій поверхні навершя.

— Повертайтеся на місце, леді Пінкертон. Ідіть до свого кавалера.

— Будь ласка, не називай його так.

— Як мені його називати?

— Можна просто Королем.

Джест не дивився на неї. Хоч вони стояли за десять кроків одне від одного, здавалося, що між ними багато миль.

— Усе не так, як я гадав, — сказав Джест, і Кетрін не зрозуміла, говорить він із нею чи із собою, а може, навіть із Вороном. — Я гадав, що все буде набагато, набагато простіше.

— Ти про свою місію? — наважилася запитати вона, понизивши голос. — Ту, що доручила Біла Королева?

Ворон здивовано каркнув, але Джест не звернув на нього уваги. Їй він теж не відповів.

— Знаєте, Його Величність скоро попросить вашої руки. Гадаю, може, навіть сьогодні.

Кет глянула на балкони, рада, що не сидить у темній ложі, удаючи, ніби їй весело. Чекаючи, коли Король запропонує їй шлюб.

— Якщо запитуєш мене, чи змінилися мої почуття, — сказала вона, — то відповім, що ні, не змінилися.

— Ну це й так зрозуміло.

Джест почухав чоло під крисами капелюха.

— Пробач, що був такий холодний із тобою сьогодні. Знаю, що він тобі не подобається, але коли бачу тебе поряд із ним, то починаю шалено ревнувати.

У неї ледве серце не вистрибнуло з грудей.

— Справді?

Джест криво всміхнувся й нарешті подивився їй в очі.

— Не вдавай, що здивована.

Кетрін стрималася, щоб не почати танцювати від задоволення.

Ворон гидливо пирхнув і злетів на одну з люстр. Там він почав чистити пір’я, наче відмиваючись від бруду.

— Тобі треба повертатися, — сказав Джест. — Хтось може прийти сюди. Ми ж не хочемо, щоб нас… Бо подумають, що…

У Кетрін затремтіли вуста. Було дивно бачити, що йому бракує слів.

— Усе так, — сказала вона, відступаючи від нього.

Кет обігнула бильця сходів, поклала руку на поручень і подивилася вгору. Її серце почало опускатися, наче до нього прикували якір.

Час вертатися до Короля. До її кавалера.

Театром прокотився галас, тож вона подивилася на зачинені двері.

— Леді Пінкертон? — сказав Джест.

Кетрін обернулася до нього.

— Ти вирішила, що скажеш, коли Король попросить твоєї руки?

Усередині театральної зали знову почулися вигуки й аплодисменти, ще гучніші, ніж досі. Ворон пронизливо каркнув.

— Невже думаєш, що зможу сказати «так»? — запитала Кетрін, бо цієї миті їй справді здавалося, що це неможливо.

Якусь секунду обличчя Джеста не виражало нічого, а потім скривилося, мов від болю, сурма навколо його очей зібралася в зморшки.

— Гадаю, тобі треба погодитися, — прошепотів він, ніби благав її про щось, але його слова вразили в саме серце, як стріла.

Кетрін зробила пів кроку до нього, але знову зупинилася.

— Чому, Джесте? Чому ти весь час так робиш? Кажеш, що ревнуєш, що зачарований, або що можу дати тобі привід залишитися в Королівстві Сердець, але вже наступної миті вмовляєш мене погодитися вийти за Короля. Я не розумію тебе.

Його обличчя було сповнене болю, коли Джест розтулив рот, щоб знову заговорити, але раптом будівля здригнулася. Кет підскочила, потім пригнулася, почувши віддалений дзвін розбитого скла.

Двері на балконі злетіли з петель. У фоє ввірвалася гаряча хвиля разом із запахом диму.

Кетрін хитнулася, але Джест уже був поряд і підхопив її. Вона зрозуміла, що звуки, які вона прийняла за радісні вигуки, насправді були наляканими криками, а оплески — тупотом ніг.

Двері на балконі задимилися від жару, і крізь них у фоє ввірвалася потвора, вкрита чорною лускою, з лютими темними очима.

Кет заціпеніла.

Це був Жербельковт.