Безсердечна

РОЗДІЛ 12

КЕТРІН ІШЛА З ДЖЕСТОМ і дедалі більше хвилювалася. Живіт зводило від думки про зустріч із Королем, але дівчина намагалася підготувати себе до того, що, як вона вважала, неминуче має скінчитися його освідченням.

Підготувати себе було нелегко, бо вона не знала точно, якою буде її відповідь. Щоразу, коли вона уявляла свій розпач, якщо погодиться, перед очима виникали її радісні батьки. Такі горді. А як вихвалятиметься мати…

Її почуття нагадували гойдалки, і приборкати їх аж ніяк не допомагав невимушений свист Блазня, який ішов трохи попереду, ні стрункий обрис його плечей, ні елегантна неспішна хода, від якої в Кетрін чомусь швидше билося серце.

У неї йшла обертом голова. Може, вона знову зомліє? Вона майже погодилася з цією думкою.

Джест привів її на подвір’я, оточене самшитом і дзвониками, що мелодійно дзвеніли. У центрі був фонтан, а Король балансував по його краю, витягнувши в боки руки, як линвоходець.

Джест кашлянув.

— Ваша Величносте, дозвольте представити леді Кетрін Пінкертон.

Король радісно заверещав і зіскочив із краю фонтана.

Кетрін вклонилася, проклинаючи себе за те, що не знепритомніла дорогою.

— Дякую, Джесте, дякую. Це все, можеш іти!

Король заплескав у долоні, а Джест вклонився по черзі йому й Кетрін. Здавалося, Блазень завагався, зустрівши її погляд, ніби побачив благання в її очах. «Будь ласка, будь ласка, тільки не кидай мене», — крутилося в її голові.

Він насупив лоба.

Кетрін опанувала себе й відвела очі.

— Я буду недалеко, — сказав Джест, — якщо знадоблюся.

Він сказав це Королю, але Кетрін підозрювала, що насправді Джест звертався до неї. Вона не підводила очей, аж поки на подвір’ї не стих легкий звук його кроків.

Кет лишилася сам на сам із Королем у романтичному саду. Він усміхався до неї так, ніби щойно отримав подарунок на день ненародження[11] , і подарунок виявився саме тим, що він просив.

— Ви хотіли бачити мене, Ваша Величносте?

— Так, хотів, леді Пінкертон.

Запанувала важка, гнітюча тиша, поки Король не прочистив горло.

— Як чудово сьогодні в саду, чи не так? Послухайте, як мелодійно дзвенять дзвоники.

Вона прислухалася. Переливи дзвоників були прекрасні й чисті. Однак музика не заспокоїла її.

Король запропонував їй руку, і нічого не залишалося, крім як узяти її й піти разом із ним садовими стежками між кущами герані, витким плющем і важкими жоржинами. Король був надзвичайно веселий, весь час підстрибував поряд, їй хотілося покласти руки на його плечі й наказати заспокоїтися, але натомість вона щосили вдавала, що її тішить його запал. Кетрін слухала, як Король без упину тріщить про те, які квіти садівники вибрали на наступний сезон, що придворний винороб збирається зробити цього року вино з бузини і з яким нетерпінням він чекає на Дні мушель, фестиваль, який щороку влаштовували Маркіз і Маркіза, і чи буде там і вона — авжеж, буде, вона ж їхня донька — і чи танцюватиме вона кадриль, і чи збирається вона спробувати щастя в полюванні на омарів.

Вона слухала надзвичайно ввічливо, але майже нічого не чула. Загорнуті в папір макарони відтягували кишеню вниз, як тягар. Вона спекла їх, щоб упевнитися, що не втратила прихильності Короля. Вона спекла їх, щоб спонукати короля запропонувати їй руку й серце.

Того ранку Кетрін намагалася залишити їх удома, удати, що забула, але мати не піддалася на цю хитрість.

Вона не хотіла дарувати їх Королю. Вона не хотіла давати йому надію.

А може, це не має значення? Король однаково проситиме її руки. Для чого ще він наказав привести її до себе в сад?

Кет намагалася глибоко дихати. Принаймні тут було краще, ніж у бальній залі, де її оточувала юрба гостей, кожного з яких вона знала все життя. А тут, у саду, вона все-таки має бодай якийсь шанс відмовити йому й не вмерти від почуття провини.

Вони пройшли крізь аркаду під шпалерами, оминувши квітник, а Король говорив і говорив про все й ні про що. Кетрін позіхнула. Краще б вона зараз грала в бадмінтон з Марґарет. Краще б вона пила чай і пліткувала з матір’ю та її подружками. І чому вона не додумалася щось з’їсти, коли тільки приїхала? У неї в животі ось-ось забурчить від голоду.

Вони звернули у ще одне подвір’я, і Кетрін знову помітила темне вбрання Джеста. Він був поряд, як і обіцяв, і тепер сидів, зігнувшись, на траві разом із Двійкою пік, молодим садівником, який дивився на нього з побожним захопленням.

Джест показував йому карткові фокуси.

Ноги Кет самі понесли її вбік, і дівчина не помітила, як зійшла зі стежки. Вона рушила до них, спостерігаючи, як Джест узяв колоду карт і розгорнув їх віялом в одній руці, а потім перевернув непомітним для очей рухом. Карти одна за одною опустилися йому на лікоть, як кісточки доміно. Вони танцювали й стрибали в його руках, пробігали живим ланцюгом між пальцями, розкладалися у формі зірок і сердець і знову складалися в колоду. Потім він запустив їх високо у повітря, як струмінь води з фонтану, і вони осипалися на голови, ніби дощ червоно-чорного конфеті.

Молодий садівник завмер й обірвав сміх, почувши різке каркання. Ворон опустився із сусіднього куща троянди й зловив дзьобом останню карту, яка не встигла приземлитися Джестові на рукав. Птах нахилив голову вбік і показав спійману карту.

Це була двійка пік.

Джест простягнув її молодому садівникові, який мав вигляд, ніби ніколи в житті не отримував такого рідкісного подарунка.

— Він вам подобається?

Кет підскочила. Вона зовсім забула про Короля. У дівчини спалахнули щоки.

— Н-ні… ні.

— Я вважаю його ідеальним.

Вона мовчала, стиснувши губи.

— Я гадаю, він міг би стати найкращим придворним блазнем, яке бачило це королівство, кращим навіть за Кантора Беррі та Прекрасного Комедіанта.

Кетрін гадки не мала, хто це, але була рада перевести дух. Звісно, Король питає її, чи подобається їй Блазень. Його трюки й жарти, фокуси й ігри.

Однак не він сам.

І він їй не подобається.

Не подобається як чоловік.

Вона його ледве знає, зрештою.

У неї перехопило дух.

— На нього… дуже цікаво дивитися, — зізналася вона.

— Ви бачили його виступ на балу?

Кет зчепила пальці.

— Так, Ваша Величносте. Це було дуже ефектно.

— Саме так, правда? — Король підстрибнув. — Ходімо, я не мав відпускати його так поспішно. Треба трохи розважитися!

— Що?.. Ні!

Однак Король уже пробирався крізь кущі.

— Джееесте, о Джееесте! — проспівав він.

Джест здригнувся. Ворон грався з молодим садівником, який пестив йому крила, але щойно вони побачили Короля, піка-садівник шанобливо упав лицем донизу, а птах злетів і зник серед дерев. Однак Король не помітив жодного з них.

Кетрін відстала, гадаючи, чи не сховатися їй за кущами.

— Ще один гарний день, — сказав Джест; його насурмлені очі зупинилися на Кетрін, у них стояло запитання.

Вона повільно випрямила зсутулену спину.

— Ми саме говорили про твій нещодавній виступ, — сказав Король, похитуючись на пальцях ніг. — Леді Пінкертон — твоя шанувальниця!

Кетрін здригнулася.

Джест подивився на неї, не приховуючи веселого інтересу.

— Я зворушений, леді Пінкертон.

— Сподіваюся, що не занадто.

По обидва боки його обличчя з’явились ямочки.

— Так ти будеш нас розважати? — сказав Король.

— О ні, це зовсім не обов’язково, — замахала руками Кет. — Адже у вас є інші гості… а заради лише двох людей…

Вона осіклася.

Джест допитливо дивився на неї, ніби приймаючи виклик.

— З великим задоволенням, Ваша Величносте, — сказав він, не зводячи очей із Кетрін. — Але спершу, мабуть, було б доцільно відпустити юного пажа.

Він покрутив пальцем у напрямку Двійка пік, який досі лежав на землі.

Король кліпнув очима — так, ніби щойно помітив молодого садівника.

— А! Так, так, звісно, можеш іти, — сказав він, поправляючи корону.

Піка-садівник скочив на ноги, швидко вклонився й мерщій вибіг із саду, притискаючи до грудей карту, яку йому дав Джест.

Кет шукала й не могла знайти жодного приводу, щоб і собі піти, а тим часом Король потягнув її і посадив на кам’яну лавку. Вона трималася на належній відстані від нього, але серце її однаково тріпотіло, як джмелині крила. Чи знає Джест, що Король збирається просити її руки? Чи його це обходить?

— Як саме ви хотіли б розважитися, Ваша Величносте? — запитав Джест.

— Однаково, однаково. Як забажає леді.

Кет відчувала, що Король дивиться на неї, і стиснула руки на колінах, вирішивши не відповідати на його погляд.

— Авжеж, ви самі краще знаєте свою справу. Що подобається вам, сподобається і нам.

Джест відповів невимушеною, трохи хитрою усмішкою на її розгублений погляд і заховав у рукав колоду карт.

— Нічого не радує більше, ніж коли мені вдається викликати усмішку на обличчі чарівної леді. Однак щось мені підказує, що сьогодні це завдання не буде для мене таким легким, як на балу.

Вона почервоніла.

— А вона вважає, що на балі ти виступав дуже ефектно, — втрутився Король. — Вона так мені й сказала.

— Справді? — сказав Джест. Здавалося, він був щиро здивований.

— Так, — зізналася вона, — хоча зараз шкодую, що не добирала слів ретельніше.

Він засміявся.

— Бути ефектним — моя робота. Зроблю все можливе, щоб не розчарувати вас.

Джест зняв крислатий капелюх, засунув у нього руку й витяг срібну флейту, на якій грав перед нею тієї ночі в саду. Усміхнувся ширше, коли побачив, що вона впізнала її, і прошепотів:

— Спробуйте не зомліти.

Кет схрестила руки на грудях, відчуваючи поряд нестерпну присутність Короля. Ось він дивиться. Слухає.

Король не розумна людина, нагадала Кет собі, уперше радіючи, що він такий недалекий. Король не розумна людина.

Джест знову надів капелюха і підніс флейту до вуст. Блазень облизнув губи, а Кет повторила його жест і відразу вилаяла себе, радіючи, що цієї миті Джест заплющив очі й нічого не помітив.

Залунала музика, і почалася магія.

Над Кетрін і Королем, над живими парканами та квітами закружилися в танці мелодії, ритми, ноти й фіоритури. Дзвоники замовкли, заслухавшись, вітерець більше не віяв, а зяблики не свистіли. Кетрін затамувала дух, відчуваючи, що музика ніби проникає під шкіру й заповнює собою кожну клітину її тіла.

Кетрін не знала цієї пісні. Її звуки були щасливі й водночас сумні, і вона уявляла собі, як з вологого весняного ґрунту знову розквітають квіти, на голих зимових гілках уперше розпускається листя, повітря пахне дощем, а ноги пестить волога трава. Мелодія співала про оновлення, пробудження, красу й вічність…

…і коли вона скінчилася, у Кет по щоках текли сльози.

Джест опустив флейту і розплющив очі, а Кет змахнула сльози, не в змозі дивитися на нього. Вона почала шукати в кишені носовичок, коли її рука натрапила на забутий пакунок із макаронами.

Король теж шморгнув носом і почав аплодувати.

— Браво! Браво, Джесте!

Джест вклонився.

— Ваша Величність ушановує мене великої честі.

До оплесків Короля долучилися всі решта, хто теж прийшов послухати. Витерши сльози, Кет примусила себе підвести очі. Вона очікувала побачити на його лиці самовдоволення, але натомість у його яскраво-золотих очах було запитання, сповнене надії. Воно швидко змінилося на усмішку — його справжню усмішку, як підозрювала вона. Джест був задоволений тим, що прочитав на її обличчі.

Король досі захоплено плескав у долоні.

— Це було чудово! Просто чудово! Леді Пінкертон, це було пречудово, правда?

Вона кашлянула й погодилася.

— Так, справді чудово. А що це за мелодія? Я вперше її почула.

— Я не знаю, міледі, — сказав Джест. — Вона щойно спала мені на думку.

Вона широко розплющила очі. Не може бути.

— Може, ви моя муза, — додав він, дражливий тон повернувся. — Я присвячу її вам, леді Кетрін Пінкертон, якщо забажаєте.

Король заверещав:

— О так, чудово! Ти знову зіграєш її на нашому…

Він раптово замовк.

Кет заціпеніла, стиснувши носовик у кулаку.

Джест знову дивився підозріло.

Король смикав застібку підбитого оксамитом плаща, його захоплення змінилося на сконфужене бурмотіння.

— На… е-е… королівському весіллі.

Кет хотілося провалитися крізь землю, чи то пак у кролячу нору.

— Залюбки, Ваша Величносте, — сказав Джест із напругою в голосі. — Я чув про ваше майбутнє весілля. Мені як Блазню дуже пощастило, що матиму королеву, для якої складатиму безліч балад і віршів.

Зібгавши носовик на колінах, Кет із зусиллям підвела очі на Короля, намагаючись набути якомога більш невинний вигляд.

— Я не знала, що ви вже вибрали собі наречену, Ваша Величносте. Нетерпляче чекаю нагоди щиро привітати нашу майбутню королеву.

Кругле личко Короля було червоне, як рубінове серце в його короні.

— Е-е… тобто… що ж… Я, власне, ще не освідчився… але оскільки ви тут, леді Пінкертон…

— Ах, який ви розумний! — сказала вона, здригнувшись усередині від власного пронизливого голосу.

Краєм ока вона бачила, як завмер Джест, а поряд із ним у Короля раптом округлилися очі.

— Дуже розсудливо з вашого боку не поспішати. Я впевнена, що ця дама серця буде вам вельми вдячна.

Король витріщився на неї.

— Е-е… Власне…

— Зрештою, ніхто не хоче поспішати, коли йдеться про такі речі. Залицятися й пропонувати шлюб варто повільно, якщо хочемо, щоб… хм… він закінчився щасливим подружнім життям. На мою думку, чоловіки іноді надто квапляться просити в дами руки, не розуміючи, що ми воліли б, щоб усе відбувалося… достатньо довго і з певними клопотами.

Король і далі дивився на неї.

— Звісно, леді Пінкертон має рацію, — сказав Джест; його голос був спокійний і виважений у порівнянні з її розпачливим тоном. Вона і Король знову обернулися до нього.

— Я маю рацію? — сказала Кет.

— Вона має рацію? — повторив за нею Король.

— Безумовно, але ви з вашою мудрістю й самі про це знаєте.

Джест засунув флейту собі за пояс.

— Е-е…так. Тобто так, звісно. З моєю мудрістю тобто. Але що маєш на увазі?

— Як сказала леді Пінкертон, усі дами насолоджуються залицянням, запалом нового кохання, передчуттям ще не звіданого щастя.

Він на мить замовк, ніби шукаючи потрібні слова, перш ніж продовжити.

— Час сватання і заручин — основа щасливого шлюбу, жоден по-справжньому закоханий не має з цим поспішати, навіть король.

Джест нахилив голову.

— Але ви й самі про це знаєте, Ваша Величносте.

— Т-так, — сказав Король, запинаючись.

Він мав спантеличений вигляд.

— Я завжди саме так і казав. Час сватання і заручин… це основа…

У Кет розпирало груди від полегкості, від вдячності. Джест глянув на неї й запитально підвів брови — так, ніби сумнівався, чи доречно втрутився.

Однак вона була дуже вдячна — більше, ніж могла висловити.

— Блазень усе прекрасно пояснив, — сказала вона. — Зрештою, пропозиції руки й серця не мають бути несподіванкою.

Вона засміялася, сподіваючись, що їм цей сміх не здався таким божевільним, як їй самій.

— Я бачу, що серед ваших талантів є вміння давати добрі поради.

Усмішка Джеста стала грайливою.

— Служити — сенс мого життя.

Раптом Король підхопився на ноги.

— Я знаю, що робити. — Він знову підбадьорився і тепер сяяв. — Нумо грати в крокет [12]!

— У крокет? — сказала Кет.

— Так! У крокет! Це мій улюблений спорт. Розумієте, я не дуже добре танцюю. І не вмію складати балади або вірші. Але… я подобаюся їжакам.

Це прозвучало радше як запитання, і Королеві очі сяяли, коли він глянув на Кетрін.

— Самі побачите, леді Пінкертон.

Він упевнено рушив до крокетного поля, високо здійнявши скіпетр, а за спиною розвивався підбитий хутром плащ.

Кет обернулася до Джеста. Якщо він і хвилювався так само, як вона, то цього не було помітно.

— Дякую, — сказала вона.

— За що?

Перш ніж вона встигла пробурмотіти щось у відповідь, Джест зняв капелюха і махнув ним услід Королю.

— Після вас, міледі.