Безсердечна

РОЗДІЛ 9

«РОЗПРОДАЖ ЗАКІНЧУЄТЬСЯ, — повідомляла дерев’яна табличка у вітрині шевської майстерні. — ВСТИГНІТЬ ЗАЙТИ, ПОКИ ВЗУТТЯ НЕ ВСТИГЛО ПІТИ».

Кетрін і Мері Енн стояли вдвох під мереживною парасолькою Кет, милуючись крамницею з протилежного боку вулиці й набираючись сміливості зайти всередину.

Це просто ідеально, — прошепотіла Кет, першою порушивши мовчання.

Вона вказала на велике панорамне вікно.

— Там можна виставити кришталеві тарілки з весільними й іменинними пирогами, а ще з найкращими неіменинними. А в центрі поставити плетену підставку з фестонами, а на ній викласти зацукровані ягоди та квіти.

Мері Енн притулилася до неї.

— Я, звісно, поміряю розміри вікна, але, здається, у ньому можна буде відразу виставити цілу дюжину тортів. Це приверне увагу перехожих, а якщо ще й розклеїти оголошення в місті… Ох, Кет. Вибач, що назвала наш задум несерйозним. Невже це й справді наша пекарня?

— Авжеж, це вона. А на склі напишемо: СВІТ ЛАСОЩІВ І ТОРТІВ — НАЙКРАЩИЙ З УСІХ СВІТІВ: НАЙДИВОВИЖНІША ПЕКАРНЯ В КОРОЛІВСТВІ.

Вони одночасно зітхнули. Лакей-жаба, що проходив поруч, здивовано подивився на них, а потім висунув язика, облизав собі око й попростував далі.

Крамниця була розташована на затишній вуличці з ящиками для квітів та солом’яними стріхами, повз яку проїжджали карети, грюкаючи по бруківці. Був чудовий ранок, і надворі юрбилося більше народу, ніж зазвичай. Поблизу пропливали кошики з цибулею й ріпою із сусіднього ринку. Теслярі-мурахи насвистували під удари молотків: вони зводили нову школу за рогом. Було чутно уривки розмов, які рясніли новинами про Жербельковта, хоча це обговорювали радше як давню казку, ніж нещодавній кошмар, — так було заведено в мешканців Королівства Чирвових Сердець.

Кет охопило відчуття, що вона буде рада приходити сюди щодня. Жити тут на Головній вулиці, якомога далі від маєтку біля Бухти Скельних Мушель, якомога далі від Замку Чирвових Сердець.

Її увагу привернув музика на розі вулиці — риба-флейта, що грав для перехожих, збираючи монетки у відкритий футляр, виставлений перед його музикальним ротом. Зазвичай звуки цієї музики породжували в пам’яті Білого Кролика, але тепер Кет відразу згадала про Джеста та його срібну флейту.

Нова мрія непомітно й несподівано вкралася в її думки.

Вони з Мері Енн. Їхня пекарня і… він. Розважає покупців або повертається додому після того, як цілий день веселив мешканців і гостей замку.

Це була така нісенітниця, що вона відразу вилаяла себе за ті думки. Вона була ледве знайома з придворним блазнем і не мала жодних підстав думати, що він стане для неї чимось більшим, ніж кілька дивних снів.

І все-таки, якби вона була проста пекарка, а не дочка маркіза й обраниця Короля… тоді думка, що придворний блазень може стати для неї чимось більшим, уже не здавалася аж такою нездійсненною.

Може, то і є її майбутнє? Її доля?

Вона здивувалася тому, як її підбадьорила ця ідея.

— Кет?

Вона підскочила. Мері Енн, насупившись, дивилася на неї з-під парасольки.

— Ти його знаєш? — запитала Мері Енн.

— Кого?

— Рибу-флейту?

— Та ні, просто… подумала, що мелодія гарна. — Вона пошукала в сумочці монетку. — Пішли всередину, подивимось, як там, гаразд?

Кетрін не стала чекати, що скаже Мері Енн, кинула монетку у футляр музики й попрямувала до крамниці чоботаря.

Щойно дівчата відчинили двері, як хмара запашного диму огорнула їх і випливла на вулицю. Кет відмахнулася від неї й зайшла всередину. На дверній ручці висів дзвоник, але він міцно спав і далі хропів, навіть коли вони зачинили за собою двері.

Опустивши парасольку, Кет оглянула задимлену, наповнену курявою кімнату. Підлога була вкрита взуттям усіх розмірів і форм — від балетних пуантів і чобіт для їзди верхи до залізних підків і чохлів на плавники, що купами валялися під ногами. На пофарбованих у бежевий колір стінах подекуди висіли рекламні картинки із зображенням взуття, що вийшло з моди років тридцять тому. Освітлення було тьмяне, у повітрі клубочився пил, пахло ваксою, шкірою та брудними панчохами.

Пан Гусінь, чоботар, умостився на табуретці за стійкою і курив великий кальян. Він сонно кліпав на Кет і Мері Енн, поки вони пробиралися крізь мотлох. Перед ним на стійці височила пара чобіт на шкіряній підошві, й хоч здавалося, що чоботаря більше цікавить кальян, ніж взуття, Кет вирішила не відривати його від роботи й почала розглядати приміщення.

Вона уявила собі, що в цій маленькій темній кімнаті більше немає шевської майстерні. Подумки пофарбувала стіни у кремові й бірюзові смужки, як цукерки, вікно завісила фіранками кольору персикового морозива. Біля входу стоятимуть три столики з букетиками жовтих квітів у молочно-білих вазончиках. Замість вкритого плямами й пліснявою килима буде натерта воском мармурова плитка, замість старої дерев’яної шевської стійки — скляний прилавок, заставлений тортами, і пряниками, і пирогами, і штруделями, і шоколадними круасанами. На задній стіні висітимуть кошики, повні свіжого хліба. Вона бачила себе за прилавком у картатому рожевому фартушку, припорошеному мукою після ранкового випікання. Вона складає у вазу тістечка, а Мері Енн, теж у картатому жовтому фартушку, пакує у світло-зелену коробку пісочне печиво.

Кет глибоко вдихнула й відразу закашлялася, бо замість уявного аромату прянощів, шоколаду й теплих здобних булочок її легені наповнив дим кальяну. Вона прикрила рукою рота, намагаючись стримати приступ кашлю, і знову обернулася до чоботаря.

Він пильно дивився на них із Мері Енн. Чоботар навіть не торкнувся взуття на стійці, хоча зблизька Кет побачила, що сам він у що тільки не взутий — на його численних маленьких ніжках були черевики й капці найрізноманітніших стилів.

— Хто, — ліниво сказав він, — ви такі?

Кет спробувала всміхнутися якомога чарівніше — переконливо, як її вчила мати — і почала пробиратися крізь купи взуття.

— Мене звуть Кетрін Пінкертон. Ми зі служницею саме проходили повз вашу майстерню, коли помітили оголошення. Скажіть, будь ласка, що станеться з нею, коли виїдете? Буде страшенно прикро, якщо майстерня надовго залишиться порожньою.

— Не буде страшенно прикро, — сердито буркнув пан Гусінь, затягнувшись кальяном.

— Розумієте, я мала на увазі, що буде прикро для сусідів, для вашого кварталу. Завжди неприємно втрачати налагоджений бізнес, але ви, мабуть, нетерпляче чекаєте, коли… е-е-е… відійдете від справ, чи не так?

Чоботар так довго дивився на Кет, що дівчина засумнівалася, чи він узагалі збирається відповідати, чи вона його не образила, але все-таки сказав:

— Я купив ділянку землі в лісі. Нарешті житиму у спокої й на самоті.

— Кет зачекала, але здавалося, що він на цьому закінчив.

— Зрозуміло, — сказала дівчина. — Як чудово.

— Вона відкашлялася, прочистивши горло від диму.

— А ви також власник цього будинку?

— Ні, — сказав пан Гусінь. — Мені його завжди Герцог здавав.

— Герцог? Себто лорд Кабан?

— Ну так, той самий кнур-зануда. — Чоботар позіхнув, так, ніби йому набридла їхня розмова. — Втім, він мені подобається. Він тримається осторонь, не лізе в чужий горох, як усі ви решта.

Кет насупилася, але спробувала приховати невдоволення — не лише через несправедливу образу, а ще й тому, що досі сподівалася, що власником будівлі є хтось, з ким вона не має жодних стосунків. Хто не буде обговорювати її справи з рештою шляхетного панства або її батьками, поки все не владнається.

Кет досі не наважувалася попросити батька про позику, щоб відкрити пекарню, або дозволити їй витратити на це свій посаг.

Принаймні в одному пан Гусінь мав рацію. Лорд Кабан не здавався надто допитливим, тож, імовірно, можна сподіватися, що він не базікатиме про її плани.

Мері Енн підійшла ближче.

— Ви не знаєте, чи хотів би хтось орендувати приміщення після того, як виїдете?

Пан Гусінь повільно перевів на неї погляд.

— Ви хто?

Мері Енн склала руки.

— Я Мері Енн.

Пан Гусінь знову позіхнув.

— Оренда приміщення — клопіт Герцога, не мій.

— Зрозуміло, — сказала Мері Енн. — Але… як ви гадаєте, чи була б тут доречна пекарня? Скажімо, найдивовижніша пекарня в Королівстві?

Гусінь почухав щоку кінцем кальяну, розтягнувши шкіру ніби марципан.

— Лише якщо у вашій пекарні подаватимуть пудинг із родзинками, його я люблю більше за решту пудингів.

— Звісно, подаватимемо, — сказала Кет. — Навіть знайду мелясну криницю, щоб наш пудинг був найкращий з цієї сторони Задзеркалля.

Дівчина просяяла усмішкою, але Гусінь лише суворо подивився на неї й серйозно сказав:

— Мелясна криниця — це лише легенда.

Кет розгубилася.

— Так, звісно. Я просто пожартувала.

Це була стара легенда про те, що коли випити з мелясної криниці, то в людини загояться всі рани й вона почне молодіти. Просто ніхто не мав жодного уявлення, де шукати мелясну криницю. Казали, що криниця була десь у Дзеркальному лабіринті, але вона весь час пересувалася з місця на місце, тож, якщо спробувати її знайти, можна просто заблукати. Однак більшість людей говорила, як і чоботар, що її взагалі немає.

Гусінь буркнув:

— Ви несмішно пожартували.

— Я й не збиралася смішно жартувати.

— Тоді що збиралися робити?

Кет завагалася.

— Лише… пудинг із родзинками, якщо відкриємо пекарню.

Гусінь довго дивився на неї, перш ніж встромити кальян назад у рота.

— Ну що ж, — сказала вона. — Дякуємо, що допомогли нам.

Розвернувшись, вона схопила Мері Енн за лікоть і потягнула на вулицю під сонне хропіння дверного дзвоника.

Вони не зробили й десятка кроків, а Мері Енн вже зав’язувала стрічки свого капелюшка.

— Справжнє диво, що він так довго протримався в бізнесі, правда?

— Авжеж, — сказала Кет, хоч насправді вже забула про старого буркотуна. — Як гадаєш, Герцог погодиться здати нам приміщення в оренду?

— Складно сказати, — озвалася Мері Енн. — Сподіваюся, він вчинить як ділова людина, керуючись нашим ґрунтовним бізнес-планом і фінансовими розрахунками.

Кет похитала головою.

— Ніхто так не думає, крім тебе, Мері Енн. Здається, Герцог непогано до мене ставиться, принаймні незгірше, ніж до всіх решти. Однак він також знає, що я донька вельможі, яка має цікавитися пошуками чоловіка, а не орендою крамниці. Він може вирішити, що вступати зі мною в ділові стосунки — це конфлікт цінностей.

Вона підвела очі, уявляючи, як Герцог відвертає від неї носа.

— Але якби в нас був дозвіл твого батька…

— Так, якби був…

У Кет похолонуло в животі — як завжди, коли вона згадувала про те, що час порушити цю тему з батьками. У такі миті мрія та реальність відштовхувалися одна від одної, як олія та вода. Вона багато разів уявляла розмову з батьками, що скаже, щоб переконати їх вкласти гроші або принаймні дозволити їй відкрити пекарню… але вони ніколи не погоджувалися. Навіть у її фантазіях.

Вона однаково залишалася донькою маркіза.

А втім, поки вона робитиме, що може й без них, принаймні деякий час.

— Ми доволі скоро знатимемо відповідь. — Кет розкрила парасольку, поки дівчата прямували до карети. — Сьогодні ми завітаємо до Герцога з візитом.

ШЛЯХЕТНИЙ Пігмаліон Кабан, Герцог Тусканський, жив у гарному цегляному будинку на пагорбі. На даху височіло пів дюжини димарів, уздовж під’їзної алеї росли яблуні, а в повітрі стояв запах сіна, хоч Кетрін не розуміла, звідки він доносився. Знову лишивши лакея чекати в кареті, вони з Мері Енн попрямували до будинку. У руках Кет була візитівка, а в Мері Енн коробочка з тістечками, які Кет приберігала для таких випадків.

Двері їм відчинила економка.

— Добрий день, — сказала Кет, простягнувши візитівку. — Чи вдома Його Світлість?

Економка на мить розгубилася, ніби гості — це якась надзвичайна подія, хоча, може, для Герцога так воно й було.

— Я…я маю запитати, — сказала вона, заїкаючись, узяла візитівку і зникла всередині, залишивши їх на порозі.

За кілька хвилин економка повернулася і провела їх у вітальню з вазою, повною червоних яблук, обставлену хоч і старими, але зручними меблями. Кет сіла, а Мері Енн лишилася стояти як слухняна прислуга своєї господині.

— Чи не бажаєте чаю? — запитала економка. Тепер у неї сяяли очі, нерішучість, з якою вона зустріла їх у дверях, змінилася на схвильований ентузіазм. Здавалося, що вона дуже прагне догодити гостям, що були тут рідкістю, як здогадалася Кетрін.

— Це було б чудово, дякую.

Економка поспішно вийшла. Щойно за нею зачинилися одні двері, як відчинилися другі й в кімнату ввійшов Герцог.

На ньому був оксамитовий сюртук, а в одній ратиці він тримав візитівку Кетрін. Герцог подивився на Кетрін, потім на Мері Енн, і його напружені плечі трохи опустилися, так, ніби він був розчарований.

Кетрін підвелася й зробила реверанс.

— Добрий день, Ваша Світлосте.

— Леді Пінкертон. Яка несподіванка, — він жестом запросив її знову сісти, а сам умостився на стільці навпроти, закинувши ногу на ногу.

— Я вже давно вас не відвідувала. Сподіваюся, це зручний для вас час.

— Як і будь-який інший.

Він поклав її візитівку у вазу поряд із собою. Ваза була схожа на ту, що стояла в передпокої маєтку у Бухті Скельних Мушель — гості складали в неї візитівки, хіба що їхня ваза була часто переповнена, а ця від початку порожня.

— Коли міс Чортл[10] принесла вашу візитівку, я подумав, що, може, ви прийшли… е-е-е… не одна.

— Не одна? — Вона схилила голову набік. — А! Моя мати зазвичай сама робить візити, але безперечно вона скоро вас відвідає.

Його плаский ніс сіпнувся.

— Ваша мати. Так. Як поживають Маркіз із Маркізою?

— Дуже добре, дякую. А як… — вона завагалася, — ваш маєток?

— У ньому доволі… — він теж завагався, — самотньо, якщо бути чесним.

Герцог супроводив цю заяву усмішкою, більш подібною до гримаси, і в його вигляді було щось таке, від чого в Кетрін стислося серце. Захотілося його пожаліти, але зрештою це саме він завжди стояв під стінкою на королівських балах, ніколи не воліючи танцювати, і саме він першим завершував будь-яку бесіду.

Проте скільки в такій відстороненості було погорди, а скільки сором’язливості? Вона з подивом подумала, що ніколи досі над цим не замислювалася.

— Чи не хоче ваша служниця присісти? — запитав Герцог, перш ніж Кет встигла придумати щось ввічливе у відповідь.

Мері Енн щойно опустилася на край маленької кушетки, коли повернулася економка з тацею, на якій стояв гарячий чайник і тарілка з булочками. У жінки трусилися руки, коли вона розливала чай, а сяйні очі так часто бігали між Кетрін і Герцогом, що вона двічі пролила гарячий напій. Герцог, скрививши рота під іклами, подякував їй і відправив геть, а потім сам почав додавати до чашок молоко й цукор. Коли Герцог схилився над тацею, Кет помітила в нього на шиї пов’язку, темну від засохлої крові.

Вона ахнула.

— Вас поранено, Ваша Світлосте?

Він зиркнув на неї і зніяковіло опустив голову.

— Лише подряпина, запевняю вас. Бойова рана з королівського балу.

— А! Так це вас поранив Жербельковт?

— Так. Вип’єте чаю? — Він простягнув чашку Мері Енн, яка з вдячністю взяла її.

— Мені дуже шкода, що ви постраждали, — сказала Кетрін.

— А я, — сказав він, — радий, що це був я, а не хтось із тендітніших гостей.

Він задиркувато всміхнувся, і Кет нічого не лишалося, як відповісти такою самою усмішкою, хоч вона й не розуміла, що це все означає.

Попри цікавість, Кетрін не хотіла розпитувати Герцога про те, що сталося, після всього, що він пережив, і спробувала знайти іншу тему для розмови.

— Я боюся, що наш візит завдає зайвого клопоту вашій економці. Вона здається трохи схвильованою.

— Ні, зовсім ні. — Герцог простягнув їй чашку з блюдцем. — До нас рідко навідуються гості, і… е-е-е… гадаю, вона переплутала вас із кимось іншим.

Його рум’яні щоки ще більше почервоніли, і він відвів погляд.

— Хочете булочку?

— Дякую.

Кет поклала частування на блюдечко. Вона була страшенно заінтригована. Їй було цікаво, кого саме чекала побачити економка, але це була не її справа, та й, зрештою, вона прийшла сюди не для того, щоб розводити балачки. Хоч їй почало здаватися, що господар цілком прихильно поставився б до такого приводу.

Її чашка дзенькнула об блюдце.

— Сьогодні ми з Мері Енн завітали до крамниці пана Гусені, — почала Кет. — Я дуже здивувалася тому, що він скоро переїжджає в інше приміщення. Цей квартал годі уявити без шевської майстерні.

— А, так. Ви, мабуть, знаєте, що пан Гусінь — мій орендар? Мені буде сумно, коли він виїде.

— Ви маєте якісь плани щодо приміщення, коли воно звільниться?

— Ні, ще ні. — Герцог відкашлявся. — Такий поворот розмови видається не надто цікавим для молодих леді. Може, поговоримо про інші речі, наприклад…

Він втупився у свій чай.

— Стрічки для волосся? — підказала Кет.

Герцог насупився.

— Я не надто добре знаюся на цій темі.

— Я теж. — Кет узяла маленьку трикутну булочку. — Однак я доволі добре знаюся на печиві. Вам відомо, що випікання — моє хобі?

Вона піднесла булочку до рота.

— Так, знаю, леді Пінкертон. Я мав приємність скуштувати ваш полуничний…

Кетрін смикнулась і хитнулася вперед, закашлявшись. Шматок булочки упав у чашку, здійнявши бризки.

Булочка була суха, як дерево, і мала смак чорного перцю.

— Що, — промовила вона, заїкаючись, — у цих… бу… було… булочкх-кх-ах!..

Вона кілька разів чхнула, здригаючись усім тілом. Чай вихлюпнувся з її чашки.

— Прошу вибачення! — сказав Герцог і простягнув Мері Енн носову хустку, яку та передала Кетрін, але дівчина вже ніби припинила чхати. — Я мав вас попередити.

Кет терла хусткою ніс — на кінчику ще й досі пекло, але присмак сирого перцю в роті вже почав зникати.

— Попередити? — пропищала вона, затиснувши носа. — Але ж…Ваша Світлосте, здається, ваша кухарка намагається нас убити.

Герцог потирав ратиці, притиснувши до голови маленькі вушка.

— О ні, леді Пінкертон, запевняю вас, що це не так. Річ у тім, що моя кухарка просто дуже любить перець.

Кет взяла з рук Мері Енн нову, поспіхом приготовану чашку чаю і з радістю почала промивати горло від перцю. Знову закашлялася.

— Лорде Кабан, чи відомо вашій кухарці, що є ще й інші інгредієнти? І що перець взагалі не кладуть у булочки?

Він безпорадно знизав плечима.

— Я намагався змінити її звички, але… з часом до цього звикаєш. Притупляється здатність відчувати інші смаки.

Вона зробила ще один великий ковток чаю.

— Це жахливо. Чому ви її не звільнили?

Герцог широко розплющив очі.

— Чому я її не звільнив? За що? За те, що вона погана кухарка? Але це була б така жорстокість!

— Але… вона ж кухарка.

— Так. І вона вміє куховарити. — Він ніяково сіпнувся. — Просто не дуже добре.

Кетрін знову прочистила горло.

— Зрозуміло. Ну що ж. Принаймні дякую за гостинність. — Вона поставила чашку на стіл поряд з огидною булочкою.

Герцог увесь зіщулився, будь-які ознаки впевненості, які він виявляв на початку цього візиту, зникли.

— Ви вже ідете? Так скоро? — Він здавався засмученим через таку перспективу.

— Я ще не збиралася, — сказала Кетрін. — Власне, сподіваюся, що не буде надто настирливо з мого боку, якщо попрошу вас про… послугу.

Його маленькі оченята ще більше зменшилися.

— Яку саме послугу?

— Нічого недобропорядного, запевняю вас. Я вже казала, що люблю пекти. По-справжньому пекти. — Вона з відразою подивилася на булочки. — Хочу думати, що мені це добре вдається, і я ніколи не використовую перець, клянуся.

Вона всміхнулася, намагаючись розрядити напружену атмосферу бесіди. Кивнула до Мері Енн, та встала й простягнула Герцогові коробку.

— Я приготувала для вас ці тістечка. Сподіваюся, вони вам сподобаються, — Кет завагалася. — Власне, я також сподіваюся, що ваші почуття ще не повністю притупилися і ви зможете оцінити їхній смак.

— Я… це дуже мило, леді Пінкертон, — сказав Герцог, відкриваючи коробку і роздивляючись тістечка, але не з вдячністю, а підозріло. — Однак чому ви їх принесли?

— Саме тому я й завітала до вас. Я багато думала про те, що Королівству бракує справді доброї пекарні, й вирішила, а чому б мені не відкрити її? І тоді я подумала про крамницю, яку звільняє пан Гусінь. Чи не погодитеся ви здати її мені в оренду?

Її тон був невимушений і впевнений, але коли Кет закінчила, то побачила, що обличчя Герцога спохмурніло. Щоб якось згладити це, вона всміхнулася ще привітніше.

— Що скажете?

— Зрозуміло, — промовив він, закрив коробку і поставив її на стіл поряд із собою. — Отже, це, зрештою, не просто дружній візит.

Він тяжко й розпачливо зітхнув. Кет чула, як Мері Енн здригнулася поряд із нею.

— Це зовсім не так, — сказала Кет і запнулася. — Я вже давно збиралася відвідати вас, просто…

— Усе гаразд, леді Пінкертон. Не продовжуйте. Я розумію, що не маю особливого успіху у вищім світі, а ваші візитівки авжеж потрібніші деінде.

У неї здавило в грудях.

— Пробачте, що образила вас.

Він відмахнувся від її вибачення і за мить випростався у своєму кріслі. На обличчі в Герцога виник той холодний вираз, який вона багато разів бачила на незліченних балах. Коли він заговорив, у голосі з’явилася напруженість, якої досі не було.

— Чи відомо Маркізу про ваші плани?

Вона хотіла збрехати, але передумала — навіщо?

— Ні, ще ні.

Герцог почухав подвійне підборіддя.

— Глибоко поважаю вашого батька. Я не хотів би образити його, узявши участь у справі, яку він не схвалює.

— Я розумію. Я збираюся вже найближчим часом поговорити з ним про це, але я подумала, що спочатку непогано було б мати якесь приміщення. Щоб краще пояснити йому мої плани.

Мері Енн нахилилася вперед.

— Наша пропозиція до вас передбачає укладення договору оренди, який встановлює справедливу ринкову ціну приміщення, визначену на підставі комплексного інспектування майна.

Кет ущипнула Мері Енн за ногу, щоб та замовкла, але Герцог уже кивав головою.

Майже, хай і не зовсім, усміхаючись на її втручання.

— Ну звісно, — сказав він. — Оце розумний підхід до справи.

Він закинув перчену булочку собі до рота. До його нижньої губи прилипла крихта. Герцог не дивився на Кетрін і заговорив лише, коли майже допив чай.

— Я матиму на увазі вашу пропозицію щодо оренди, коли пан Гусінь звільнить приміщення.

Кет здалося, що зараз вона злетить.

— О, дякую…

— Але теж хочу попросити вас про послугу, леді Пінкертон.

Подяка застрягла в горлі, яке й досі свербіло від перцю. Кет проковтнула її у відчайдушній надії, що Герцог зараз попросить її довіку забезпечити його свіжими булочками без перцю.

— Звісно, — сказала вона. — Як можу вам допомогти?

Маска впевненості знову сповзла з його обличчя, і, якби Герцог не був так схожий на порося, Кетрін подумала б, що у нього вигляд радше як у переляканого ягняти.

— Ви подруги з… — ікла ворухнулися, коли він ковтнув слину, — з леді Мірл, чи не так?

Вона здивовано подивилася на нього. «Подруги» — не найточніше визначення її стосунків із Марґарет Мірл, але…

— Так. Так, ми з нею досить близькі подруги.

— Чи не могли б ви… сподіваюся, що прошу не забагато… замовити за мене прихильне слівце?

Вона схилила голову набік.

— Перед… леді Мірл?

— Саме так. Розумієте, я… — Він зашарівся, а на його губах промайнула ніякова посмішка. — Вона мені дуже подобається.

Кетрін кліпнула очима.

— Леді Марґарет Мірл?

Герцог помітив би вираз недовіри на її обличчі, якби не був зайнятий тим, що роздивлявся стіну.

— Я знаю. Божевілля з мого боку думати, що можу бути вартим такого дивного створіння, або що вона коли-небудь поділить мої почуття. Просто… чарівніше й миліше од неї немає нікого у світі, ви згодні? Така розумна. Така доброчесна. І така, така… — Він ледве не зомлів. — Елегантна красуня.

Він наважився підвести очі.

Кетрін умить затулила рота і спробувала напустити на себе співчутливий вигляд.

Заспокоєний, Герцог знову відвернувся.

— А я навіть не можу наважитися заговорити з нею. Не уявляю, що вона про мене думає.

Прикусивши язика, Кет згадала про всі в’їдливі зауваження, які протягом багатьох років Марґарет робила на адресу Герцога, здебільшого про те, який він пихатий і зарозумілий. Вона теж колись бачила в ньому ці риси, але тепер більше не вважала, що сказане справедливе.

Це було складно уявити. Вона не пригадувала, щоб вічно самотній лорд Кабан коли-небудь виявляв прихильність до когось із дам, так само як не могла згадати жодного чоловіка, який виказував би інтерес до нестерпної й негарної Марґарет Мірл.

І… ось воно. Нарешті знайшли одне одного. Прямо перед її очима. Достоту як пудинг і пиріг.

Вона спробувала всміхнутися, сподіваючись полегшити відчай, написаний на обличчі Герцога.

— Я залюбки замовлю за вас прихильне слівце, Ваша Світлосте.