Безсердечна

РОЗДІЛ 43

ЕЛСІ, ЛЕЙСІ ТА ТІЛЛІ сиділи на краю колодязя й пили чай із порцелянових чашок. Вони, як і досі, були вдягнені в прості білі сукні, хоч тепер на галявині було холодніше, і Кетрін подумала, що вони, мабуть, змерзли в такому легкому одязі.

Найдивнішим було те, що обличчя трьох дівчаток ховалися за масками — сови, єнота й лисиці, — зав’язаними стрічками за їхніми головами. Крізь круглі прорізи виднілися лише їхні величезні очі, чорні й бездонні, як отвори в нікуди.

Кетрін із вдячністю відчула, як Джест знову знайшов її руку, їхні пальці переплелися.

Чудне це було відчуття — дивитися на трьох маленьких дівчаток на тихій лісовій галявині й знати, що вона ступила на поле бою.

— Привіт, — сказав Кеп; він говорив спокійно, але його плечі напружилися. — Тіллі. Елсі. Лейсі.

Дівчатка не поворухнулися. Вони тримали чашки в одній руці, а блюдця у другій, відставивши мізинчики вбік під однаковим кутом.

— Ми вправлялися, — сказала Сова.

— Ми рисували, — сказав Єнот.

— Ми багато чого побачили, — сказала Лисиця.

Вони одночасно відсьорбнули чаю.

— Я віддав вам п’ять хвилин свого часу, — сказав Кеп. — Покажіть нам усе, щоб ми могли продовжити путь.

Ці слова здавалися завченими, ніби він утомився вкотре їх повторювати.

Якийсь час Сестри мовчали, лише дивилися порожніми очима, а потім Лейсі-Лисиця відставила вбік чашку і встала. Її довге волосся липло до литок, коли дівчинка відходила від колодязя. Його сріблясті кінці були в мелясі.

Джест і Кет розімкнули руки, і Лейсі пройшла між ними, роз’єднавши їх, ніби сокира, що розрубає поліно. Вона підійшла до живого паркану й просунула руки в чагарник. Щось ухопила і потягнула.

Листя й лози опали, відкривши кам’яну стіну, вкриту рисунками. Деякі з них вицвіли й розпливлися, інші ще досі виблискували вологим чорнилом. Лисиця зробила крок назад і жестом поманила їх до себе.

Кет підступила ближче, розглядаючи ряди рисунків. Квітка чорнобривця. Комар. Менора. Пляшка молока. Гілка омели. Мишоловки, дзеркала і пам’ять.

— Бачите наші нові роботи? — запитала Лисиця Лейсі, вказуючи на групу рисунків, і Кет помітила за її вухом Воронове перо, з якого на шию капало чорнило. На її пальцях також виднілося свіже чорнило, хоч Кет була впевнена, що досі вони були чисті.

Кетрін глянула туди, куди вказала дівчинка, і відчула, як кров стигне в жилах.

Рисунок зображав двох чоловіків. Один розпростерся на землі в темній плямі, схожій на калюжу крові. Його голова була відтята від тіла. Поряд із ним на землі лежав блазенський капелюх.

Другий чоловік стояв осторонь — величезний, на голові каптур, як у ката. У руках тримав закривавлену сокиру.

Її раптом пронизав спогад. Це була та сама зловісна тінь, що переслідувала її на галявині перед замком у ніч, коли вона зустріла Джеста. Тінь, що завжди супроводжувала Ворона.

Вона відсахнулася, затиснувши рот рукою.

— Чому? — вимовила вона, затинаючись.

Джест був тут, поряд із нею, живий і здоровий, а Ворон — його друг, він ніколи не скривдить його. Але звідки вона знає? Рисунок був такий точний і виразний, що в її думки вкралися сумніви.

— Чому ви намалювали такий жах?

— Кет, — голос Джеста звучав здавлено.

Він дивився на інший рисунок. Кет простежила за його поглядом і побачила…

Себе. На троні, у короні Королеви Чирвових Сердець, зі скіпетром у руках, що мав наконечник у формі серця. Її обличчя було холодне, як камінь.

У неї пересохло в роті.

— Що це?

— Це… це ти, — сказав він.

Вона замотала головою.

— Це просто рисунки. Жахливі рисунки.

Під її зображенням було ще одне — Кепа. Він сидів за довгим столом, заставленим розбитими чашками і тріснутими тарілками. Поряд не було друзів, ані музики та сміху, всі стільці були пусті. Зі скуйовдженим волоссям, у капелюху, що з’їхав убік, з темними кругами під очима, він посміхався, як божевільний.

— Чому ти це нам показуєш? — хрипко й гнівно запитав Джест, стискаючи кулаки.

Лисиця склала руки й почала декламувати:

Комусь вбивати, комусь бути вбитим,

Комусь царювати, комусь навісніти.

— Останнє — про мене, — сказав Кеп.

Він зняв циліндр і тепер бавився зі стрічкою, що його прикрашала. Здавалося, капелюшник жодного разу навіть не поглянув на стіну.

— Завжди та сама доля, те саме попередження. Однак, розумієте, я ще не збожеволів.

Він сказав це так, ніби намагався довести, що рисунки — просто невинні витівки. Кет хотіла в це вірити, але Кеп здавався більш враженим, ніж хотів би визнати.

Ми покидаємо країну Сердець, сказала вона до себе.

Вона не зможе стати Королевою Чирвових Сердець, коли вони підуть звідси.

Може, вона й царюватиме — зрештою, Джест хоче, щоб вона стала новою Білою Королевою. Може, саме це мають на увазі Сестри.

Однак корона на рисунку була увінчана прикрасою у формі серця.

— Ваше майбутнє написане на камені, але не в ньому.

Кетрін обернулася. Елсі-Єнот стояла неподалік і дивилася на неї пустими очима з-під незворушної безликої маски.

— Отже, це просто побіжне попередження?

— Це правда, — сказала Елсі-Єнот. — Але одна з багатьох.

— З багацько-багатьох, — промовила Тіллі-Сова сумною треллю. — Раз, два, три, чотири, п’ять, вийшов зайчик…

— Вибирайте двері, будь-які двері, — промовила Елсі. — Вони всі ведуть до цієї правди. Це доля, а доля невідворотна.

Кетрін похитала головою.

— Якщо всі вони ведуть до цього, тоді як його уникнути?

Тіллі хихикнула.

— Час не може наздогнати вас тут, отже, він не зможе погнатися за вами й переслідувати до кінця і коли вийдете звідси. Інакше кажучи, ви не повинні проходити крізь двері.

Усі три Сестри розсміялися пронизливо та дзвінко. Це був жахливий звук.

— Гаразд, ми не заходитимемо в жодні двері, — сказав Кеп. — Чи ми вже можемо йти?

— Терпіння, терпіння, — сказала Елсі.

— Не втрачай голови, — сказала Тіллі.

Вони нахилили головки одна до одної й пирхнули.

— Колись давно-давно ми також намалювали твою бабусю, — сказала Елсі-Єнот, підсуваючись ближче до пишної спідниці Кет. — Першу Маркізу Фальшивих Черепашок. Хочеш її побачити?

— Ти хочеш сказати, Маркізу Бухти Скельних Мушель, — сказала Кет, хитаючи головою, але однаково подивилася туди, куди вказувала Лейсі.

Вона побачила гарну дівчину в оточенні черепах та омарів. Свою пра-пра-пра-прабабусю, яку упізнала за портретом, що висів у батьковій бібліотеці.

Скільки років було цим дівчаткам? Як довго вони тут живуть, малюючи майбутнє?

— У нас ще є одна хвилина, — сказала Тіллі.

Її сестри підійшли ближче й оточили Кет, не відриваючи від неї очей.

— Розкажи нам якусь історію, будь ласка.

У Кет перехопило горло.

— Я не вмію так добре розповідати історії, як батько, або бабуся, або… Вибачте. Вам не сподобається.

— Тоді ми самі її розповімо, — сказала Тіллі.

Елсі зробила реверанс.

— Це буде подарунок від нас, який візьмеш із собою в Задзеркалля.

— Це ще одна правда, яку ми побачили, — додала Лейсі. Вони почали декламувати таємничим голосом, хором, рухаючись одночасно, як маріонетки:

Пітер Піт, гарбузоїд,

З’їв гарбуза на обід,

Всі гарбузи позривав,

Жінку в шкірку заховав.

Гарбузи ростуть на грядках,

А на них сидить звірятко.

Пітер Піт її піймав,

Теж у шкірку заховав.

Він хотів звірятка мати,

Та нема, чим годувати.

Добра діва лісом йшла,

Хатку Пітера знайшла.

Він забрав її додому,

Що із нею, невідомо.

Коли вони закінчили, Кет і Джест чемно поплескали в долоні, хоч Кет пісенька стривожила. Дівчина ніколи досі її не чула, і від думки про сера Пітера все зводило всередині.

Кет глянула на Кепа, який досі притискав до себе криси циліндра. Нетерпляче барабанив по них пальцями. Їй стало цікаво, чи таке з ним відбувається завжди, коли Кеп подорожує крізь Дзеркало. Чи щоразу дарує їм п’ять хвилин свого часу, дивиться на їхні рисунки, слухає розповіді й розважає їх, як уміє?

Зараз йому явно не хотілося їх забавляти, але Кет також знала, що і їй це теж набридло б згодом. Важко зберігати ввічливість, коли хочеться втекти якомога далі.

— Ви впевнені, що хочете піти звідси? — запитала Тіллі-Сова, схиливши на бік голову.

Кет весь час здавалося, що зараз маски оживуть, усміхнуться або заплачуть, але з ними нічого не ставалося, лишалася сама порожнеча.

— Або, може, хочете погратися? — сказала Лисиця.

— Можемо приготувати вам теплої меляси, — додала маска-Єнот.

Джест похитав головою.

— Ми мусимо йти. Але дякуємо за… за вірш і за те, що показали нам рисунки.

— Гаразд, — сказала Елсі-Єнот, засмучена тим, що вони відмовилися від їхньої гостинності. — Ми відкриємо для вас лабіринт. Ідіть направо. Направо завжди правильно. Звісно, за винятком того, коли правильно наліво.

— Ти пам’ятаєш дорогу, Кепе? — запитала Сова.

Кеп вклонився їй, здійнявши капелюха.

— Незгірше за дорогу до моєї крамниці, Тіллі.

Тіллі нахилила голову. З величезними очима вона справді була схожа на сову.

— Твоя крамниця на колесах, — сказала вона просто.

— Не заблудися, Кепе, — попередила Лейсі-Лисиця.

— Не загуби себе, Кепе, — додала Елсі з-під маски Єнота.

— Або ще когось, — промовила Тіллі з таємничим сміхом. — Може, намалювати вам карту лабіринту, поки ви ще тут?

Кеп похитав головою.

— Я знаю дорогу.

Дівчатка кивнули й знову заговорили в унісон.

— Тоді прощайте. На все добре. Добраніч. Вбивця. Мученик. Монарх. Божевільний.

Кет заплющила очі, її майже судомило. Хотілося опинитися якомога далі від них — майже до розпачу так само, як спочатку хотілося потрапити сюди. Вона знайшла руку Джеста й стиснула її, була вдячна, коли він потиснув їй руку у відповідь.

Потім до неї долинув дзвін трьох блазенських дзвіночків. Кет здивовано розплющила очі, але ні дівчаток, ні дзвоників вже не було. На галявині було тихо. Жодного руху, жодного подиху.

Стіна з рисунками теж зникла, замість неї відкрився вхід до лабіринту. Він був із живоплоту, чиї живі стіни височіли над Кет, утричі вищі за неї.

Кеп утомлено зітхнув.

— Дякую, любі, — сказав він із щирою вдячністю, ніби, як завжди, сумнівався, пропустять його чи мучитимуть довіку.

Він підійшов до входу в лабіринт, рухаючись уже зовсім не так пружно, як досі. Коли проходив повз Кетрін, вона почула, як Кеп тихенько бурмоче:

— Хоча якщо я збожеволію, ми всі знатимемо, хто в цьому винен.

Кет хотіла всміхнутися, але була ще й досі надто схвильована. Вона пішла слідом за Кепом і, вирішивши, що треба бути чемною, прошепотіла до порожньої галявини:

— Дуже дякую.

Лише коли минула першу стіну, у вуха долинув примарний шепіт трьох моторошних дитячих голосів:

— Будь ласка, Ваша Величносте.