Безсердечна

РОЗДІЛ 16

КЕТРІН УСЯ ТРЕМТІЛА, коли повернулася до своєї кімнати, а голова в неї йшла обертом від візиту Короля. Мері Енн уже кілька годин як розпалила камін, і кімната була повна приємного тепла, але Кет це не тішило. Вона, стогнучи, опустилася на стілець перед трюмо.

Отже, вона тепер офіційно зустрічається з Королем. Або радше Король зустрічається з нею.

І скоро про це знатиме все королівство.

Вона здригнулася від стуку, але це була лише Мері Енн, яка зачинила двері й відразу до них припала.

— Кет!

Перш ніж Мері Енн встигла ще щось сказати, Кетрін жестом зупинила її.

— Якщо посмієш мене привітати, більше ніколи з тобою не розмовлятиму.

Мері Енн завагалася. Кет бачила, як перемішуються і міняються місцями думки в її голові.

— Ти…не рада?

— Так, я не рада. Пам’ятаєш, я вже казала, що не хочу йти за нього, не хочу бути королевою? Це правда.

Мері Енн розчаровано поникла.

— От тільки не треба так дивитися. Це велика честь. Знаю, чула.

— Може, ти ще передумаєш, поки ви зустрічатиметеся?

— Сподіваюся, що він сам передумає. — Кетрін потерла скроні. — Уявлення не маю, що робити, якщо він справді посватається. Коли він посватається.

— О, Кет… — Мері Енн перетнула кімнату й пригорнула її до себе однією рукою. — Усе буде добре. Ви ще не одружені. Ти ще можеш сказати «ні».

— Справді? А що потім? Тиранія й розчарування матері до кінця життя?

— Це твоє життя, не її.

Кетрін зітхнула.

— Не знаю, як сталося, що я дозволила цьому зайти так далеко. Я хотіла відмовити йому, але мама й тато були поруч, і вони так чекали, а Король був такий розгублений, що я просто… я не знала, що робити. А тепер усе ще більш заплуталося, ніж досі.

— Так, але поки що не сталося нічого такого, чого не можна виправити. — Мері Енн погладила її по голові. — Принести тобі чаю, щоб заспокоїти нерви? Або… може, хлібного пудингу?

У Кет полегшало на серці.

— Принеси, будь ласка. Але спершу допоможи мені розпустити волосся. Бо таке відчуття, що ці шпильки вже тиждень як сидять у голові.

Вона повернулася до Мері Енн, щоб та почала витягати шпильки, і її погляд упав на ромбоподібне сплетіння вікна. За склом на підвіконні лежала біла троянда.

У неї перехопило дихання.

Мері Енн і далі говорила, але Кет не чула ні слова. Волосся каскадами падало їй на плечі.

Кетрін відвела очі від квітки, але серце почало калатати.

— Ти гадаєш, що я поводжуся нерозумно? — запитала вона. — З Королем?

— Ми не можемо вибирати, до кого мати почуття, — сказала Мері Енн.

Вона склала шпильки на трюмо й почала стелити постіль, намагаючись не зачепитися за колючі гілки троянди, які ще й досі обвивали стійки ліжка. Мати Кет вирішила залишити їх на якийсь час, сподіваючись, що це перешкодить новим рослинам виростати в її снах.

— Хай там як, а я вважаю, що Король… дуже мила людина. І його почуття до тебе більш ніж очевидне.

Кет спостерігала за роботою Мері Енн, хоча не дивитися в бік вікна було справжньою мукою. Вона й так уже думала, що троянда їй примарилася, але все-таки не наважувалася глянути ще раз, бо боялася, що Мері Енн теж її помітить.

Як дивно все-таки, що вона так прагне тримати це в секреті. Вона ніколи в житті нічого не приховувала від Мері Енн. Але троянда була як щось сказане пошепки, як погляд, кинутий потайки в переповненій кімнаті. Щось дуже дороге, чим не можна ділитися. Щось таке, що практична Мері Енн навряд зрозуміє.

— Я передумала й більше не хочу ані пудингу, ані чаю. Не маю апетиту.

Мері Енн глянула поверх подушки, яку саме збивала.

— Ти що, захворіла?

Кетрін засміялася, сміх вийшов натягнутим і різким.

— Зовсім ні, просто мені потрібна хвилинка спокою. Я, мабуть, ще не лягатиму, трохи почитаю. Я не втомилася. Тобі не треба з усім цим морочитися.

— А. Хочеш, щоб я лишилася з тобою? Можемо зіграти в якусь гру або…

— Ні, ні. Дякую. Я… я хочу побути на самоті. Гадаю, мені потрібно обміркувати все, що сталося.

Обличчя Мері Енн пом’якшилося.

— Звісно. Добраніч, Кет.

Вона вийшла, зачинивши за собою двері.

Кетрін намагалася вгамувати вихор почуттів і думок, прислухаючись до кроків Мері Енн, що віддалялися коридором. До скрипіння старого будинку навколо себе.

Вона змусила себе подивитися на вікно.

Їй нічого не примарилося. На підвіконні лежала біла троянда досконалої краси в обрамленні ромбоподібного сплетіння.

Серце калатало, коли вона підійшла до вікна й підняла стулку. Обережно, щоб не уколотися об шипи, узяла квітку двома пальцями.

У нічному повітрі стояв аромат цитруса, тож, виглянувши надвір, Кетрін побачила, що лимонне дерево, яке пересадили під її вікном, вже сягнуло другого поверху, а його темне гілля повне жовтих плодів. Вона обвела поглядом гілки, потім галявину й сад, але вночі було видно лише тіні.

Кетрін знову подивилася вгору й цього разу помітила двоє маленьких чорних очей. Вона відсахнулася, і троянда впала їй до ніг.

Ворон нахилив голову. Або так їй здалося. Його чорнильно-чорне пір’я було майже непомітне в темряві.

— І знову здрастуйте, — сказала вона, тремтячи від нічного холоду.

— Пробачте, леді, нерозважних нас, що в двері ваші стукають в цей час.

— Ну це не зовсім мої двері. Радше вікно.

Ворон закивав головою.

— Я вніс кілька змін заради рими.

— Зрозуміло. Що ж, прощення дарую вам обом за дивну зустріч цю у мене під вікном.

Раптом пролунав такий веселий і буйний сміх, що в Кетрін ледь не вискочило серце з грудей.

Джест сидів на гілці дерева, майже невидимий у чорному вбранні.

Він здавався загадковим та елегантним, золоті очі виблискували у світлі вогню з її спальні.

— Це було неймовірно, правда, Вороне? — сказав Джест. — Ця леді — природжена поетка.

— Що ви тут робите? — запитала Кетрін. — Я думала, ви пішли разом із Королем.

— Сьогодні я йому більше не потрібен, тож зараз вільний. Я подумав, чому б не прогулятися, роздивитися навколо. Я ще й досі новачок у цих краях.

— Але ви не гуляєте. Ви лазите по деревах.

— Це однаково фізичні вправи.

Кетрін нахилилася нижче над підвіконням.

— Офіційно зустрічатися — це ваша ідея, так?

Його усмішка згасла, у темряві Джест здавався майже розгубленим.

— Сподіваюся, я не перебрав міру, міледі. Просто після сьогоднішнього прийому виникло враження, що ви воліли б радше отримати пропозицію офіційно зустрічатися, ніж одружитися.

Вона стиснула губи.

— Хоча також складається враження, — співчутливо додав Джест, — що ви особливо не прагнете ні того, ні того.

— Ви, мабуть, вважаєте мене дурепою, що допускаю саму думку про відмову Королю.

— Міледі, я професійний дурень. Можу впевнено стверджувати, що не маєте жодних схильностей до того, щоб стати справжньою дурепою.

Вона всміхнулася.

— Ну слава богу. Мені полегшало.

— Справді? Ви щось маєте проти дурнів?

— Зовсім ні. Просто якби дурощі давалися мені так само легко, як поезія, я могла б спробувати обійняти ваше місце, але ж воно так вам пасує.

Блазень поворушився, ледве помітно розслабив м’язи, і вона зрозуміла, що він заспокоюється. Досі Кетрін не помічала, яке напружене його тіло.

— Так, пасує, — сказав він, — хоча, гадаю, капелюх сидів би краще на вас.

Він похитав головою, ледь-ледь, так, щоб задзвеніли дзвіночки.

Їхні усмішки зустрілися в темряві, несміливі й трохи сором’язливі.

Цієї миті з коридору долинув звук кроків. Кет ахнула й обернулася, її серце прискорено билося, але кроки вже віддалялися. Схоже, це її батько повертався до своєї бібліотеки, щоб провести вечір там.

Вона повільно видихнула, відчуваючи, як під руками тяжко стукає її серце.

Обернувшись, вона побачила, що Джест не зрушив із місця, хоча тіло його знову напружилося.

— Що ж, — сказала вона, намагаючись говорити невимушеним тоном, але голос її трохи тремтів, — хотіла я зустрічатися з Королем чи ні, але тепер я це маю. Дякую за вашу… участь, але вам, мабуть, краще піти, поки вас не помітили.

Вона простягнула руку до стулки, щоб закрити вікно.

— Зачекайте!

Джест зіскочив із гілки, на якій сидів, перестрибнув через кілька гілок і опинився на відстані витягнутої руки від неї. Здавалося, для нього це так само просто, як ходити по рівній землі.

— Чи є у вас хтось інший?

Вона відповіла не відразу.

— Перепрошую?

— Ви закохані в когось іншого?

Вона завмерла, ошелешена.

— Чому ви мене про це питаєте?

— Я подумав, що, може, саме тому ви так налаштовані проти Короля. Я подумав, а що як ви вже віддали комусь своє серце, але, може… може, це хтось, кого навряд схвалять ваші батьки.

Вона замотала головою.

— Ні, у мене немає нікого іншого.

— Ви впевнені?

Вона з подивом відчула досаду, як укол.

— Якби я віддала комусь своє серце, то авжеж би знала про це.

У нього опустилися плечі, хоча руками він досі тримався за гілку над головою. Здавалося, що він відчув полегкість, але водночас трохи розгубився.

— Ясна річ, знали б.

— Зрозумійте мене правильно, — сказала Кетрін. — Мені подобається Король. Просто…

— Ви не мусите нічого мені пояснювати, леді Пінкертон. Визнаю, мені теж подобається Король, хоча я знаю його зовсім недовго. А втім, гадаю, що розумію вас.

Це були великодушні слова, бо Кетрін почувалася цілковитою зрадницею через брак почуття до Короля.

— І ви мені також подобаєтеся, здається.

Вона розсміялася несподіваному компліменту. Або тому, що вона вважала за комплімент. Ці слова були недостатньо романтичні, щоб зійти за освідчення.

— Я?

— Так. Ви не схожі на решту дам і кавалерів. Авжеж будь-яка інша дівчина закричала б і почала кидатися камінням, якби я з’явився у вікні її спальні.

— У мене тут не дуже великий запас каміння.

Раптом їй до горла підступив теплий клубок, вона зрозуміла, що він каже правду. У вікні її спальні стояв хлопець. Уночі. Вони були самі, не зважаючи на його друга Ворона. Кетрін насупилася.

— Хоча якщо натякаєте на мої сумнівні моральні якості, то ви, на жаль, помиляєтеся.

Він широко розплющив очі.

— Я зовсім не… — Блазень замовк і раптом розсміявся. — Запевняю, я просто хотів сказати вам щось хороше.

Кет схрестила руки на грудях.

— У будь-якому разі гадаю, що ваші висновки хибні. Я така сама, як і всі. Я…

Він чекав.

Кет глибоко вдихнула, у неї почала сіпатися щока.

— І що ви взагалі хочете цим сказати? Коли кажете, що я не схожа на решту?

— Це правда. Я зрозумів це тієї самої миті, коли побачив, як кружляєте на балу, піднісши руки, ніби вам байдуже до всього на світі.

Вона кліпнула очима.

— З усіх цих дам і кавалерів ви були єдиною, хто кружляв.

— Ви це бачили?

— У тій сукні вас було складно не помітити.

Вона зморщила ніс.

— Її вибрала моя мати. Вона думала, що це буде бал на честь моїх заручин. Я, чесно кажучи, й гадки не мала.

— Тепер я це розумію.

Джест подивився на неї, зіщулившись, і розтулив рота, але нічого не сказав.

Кетрін затамувала дух.

— Ви не маєте тут бути.

— Не впевнений, що це правда.

Він опустився на гілку, як кіт, готовий до стрибка.

— Леді Пінкертон, ви коли-небудь відвідували справжнє чаювання?

— О, сотні разів.

— Ні, міледі, не таке чаювання, як сьогодні у замку. Я маю на увазі справжнє.

Запитання ставало дедалі яснішим і зрозумілішим, поки Кетрін перебирала в пам’яті всі вечірки, раути, зібрання, які відвідувала протягом років, не в змозі збагнути, про що він.

— Я… Я не знаю, не впевнена.

Він усміхнувся, трохи пустотливо.

— А хотіли б?