Безсердечна

РОЗДІЛ 21

КЕТ ДОСІ ДИВИЛАСЯ ВСЛІД Жербельковту, тримаючи палицю в тремтячих руках, коли під плескіт крил і дзенькіт дзвіночків із неба впала тінь. Джест схопив її за плечі. М’яке чорне пір’я вже знову перетворилося на шкіряні рукавички.

— З вами все гаразд? — запитав він, задихаючись.

— Н-ні, — відповіла вона тремтячим голосом. У її очах ще й досі стояв безкрайній горизонт, за яким зникає неживе тіло Лева, колись таке граційне й сильне, але раптом скорене. Кеп теж був тут, Кетрін помітила його краєм ока.

— Ходімо, — наказав він, підштовхуючи їх у бік лісу. — Треба сховатися в безпечному місці, якщо чудовисько повернеться.

— Лев… — схлипнула Кет.

— Я знаю, — сказав Кеп. — Я бачив.

Кеп провів її повз Зайця, у якого очі блищали від сліз. Вона чула позаду них биття воронових крил. Помітила панцир Черепашка за дверима Роздоріжжя. Усі чекали їх на тому боці, скупчившись на чорно-білих плитах підлоги. Почали відводити перелякані очі, зрозумівши, що втратили товариша.

Після всіх жахів, що трапилися в долині, Роздоріжжя здавалося надто тихим і буденним, надто безпечним.

— Він загинув, — сказала Кет тремтячим голосом. — Він… урятував мене.

— Він був король серед звірів, — сказав Джест.

Його слова прозвучали як епітафія.

— Саме так, — сказав Кеп. — А дехто, може, скаже, що це був шах і мат.

* * *

КЕТ НЕ СПЕРЕЧАЛАСЯ, коли Джест запропонував відвести її додому. У Роздоріжжі, з його різномастими дверима й виходами в усі кутки королівства, панувало відчуття безпеки, але щойно вони вийшли на берег Скрипливого струмка, як Кет охопив той самий жах, що й напередодні.

Королівство Чирвових Сердець було в небезпеці. Жербельковт насправді існує, він тут, і вони всі тепер у небезпеці.

— Міледі, — похмуро й тихо сказав Джест.

Вони ще й словом не перемовилися після того, як решта гостей розбіглася по домівках. Навіть Ворон, здавалося, охоче покинув їх і полетів кудись у невідомий куток королівства.

— Мені дуже, дуже шкода. Я наразив вас не небезпеку. Я…

— Ви не могли зупинити Жербельковта.

Вона замовкла й подивилася йому в обличчя. Було чутно, як за її спиною дзюрчить струмок.

— Правда ж?

Вони трималися за руки всю дорогу, але це вже не здавалося таким романтичним, як тоді, коли вони покидали її дім увечері. Натомість крізь кінчики пальців у ній пульсувала потреба в дотику. У безпеці. Їй було затишно поруч із ним, дозволено це чи ні.

— Якби не я, ви зараз спокійно спали б у власній постелі, і вам не довелося б стати свідкою такої страшної події.

Вона подивилася на їхні руки. Її пальці були такі бліді на тлі чорної шкіри його рукавички.

— Може, завтра, коли отямлюся, то вирішу, що ця ніч була помилкою. Однак зараз я так не думаю. — Кет глибоко вдихнула й знову підвела на нього очі. — Попри всі страхіття, мені було дуже приємно взяти участь у першому в моєму житті справжньому чаюванні.

У кутках його рота промайнула тінь усмішки.

— А мені було дуже приємно запросити вас на нього. Попри всі страхіття.

— Тоді не говоритимемо наостанок про жахи, — сказала вона, хоч і відчула, як шпигнуло її відчуття провини за ці слова, — хіба можна бодай на мить забути, що сталося з відважним і шляхетним Левом? — Але їй було приємно згадати музику, капелюхи, чаювання, усе, що було перед цим.

— Як забажаєте, міледі, — сказав Джест.

Здавалося, що Джест теж волів би думати про щось приємне. Він потягнув її на берег струмка.

— Я не мав нагоди поздоровити вас із вдалим виступом. Макарони були пречудові, як ви й казали.

Кет стиснула вуста, щоб не розпливтися в гордій усмішці, й знизала плечима.

— Дякую, мені приємно, сер Блазню.

— Де ви навчилися пекти?

Дівчина задумалася. Це стало частиною її життя так давно, що було складно пригадати, коли вона ще не знала, яка це насолода — занурити пальці в миску із сумішшю муки, яєць і цукру або в тепле тісто, що підходить.

— Мене ще в дитинстві почала вчити наша кухарка, але здебільшого я вчилася сама — читала кулінарні книжки та експериментувала з різними рецептами. Мені подобається взяти щось саме собою неапетитне — прісну на смак просту муку, маслянисті яєчні білки або гіркий чорний шоколад — і зробити з цього неймовірну смакоту. Може, це схоже на божевілля, але іноді здається, що інгредієнти розмовляють зі мною. — Вона почервоніла. — Усе це дурниці, звісно.

— Мені дуже подобаються дурниці. А що ви ще вмієте готувати?

— Майже все, що завгодно, тільки-но побачу рецепт. Пироги. Тарти. Печива. Кекс із насінням кмину — може, пану Ворону таке сподобається? Я помітила, що макарони його не особливо зацікавили… — Вона завагалася й підозріло покосилася на Джеста. — Або, може, ви самі хотіли б спробувати кекс із кмином? Бо не зовсім розумію, людина ви чи птах.

Джест розсміявся.

— Якщо Ворон скуштує вашого кексу і йому сподобається, це, на жаль, може зруйнувати його неперевершену здатність поринати в похмурі роздуми. — Він торкнувся пальцем руки Кет. — Щодо мене, то, гадаю, мені сподобається все, що приготуєте, якщо вважати мірилом ваші макарони.

Вона наважилася кинути на нього несміливий погляд. Джест теж подивився їй в очі й вів далі:

— Король згадував про тарти, які ви принесли на бал. Я тоді не надав цьому особливого значення — вирішив, що їх приготувала ваша кухарка, але тепер…Я розумію, чому ви так його приваблюєте. Ви не лише талановита, але і… ви знаєте, коли говорите про солодощі, то стаєте особливо гарною. Вам відомо, що добре це вмієте й від того починаєте ніби світитися.

Кет почувалася беззахисною й змушена була відвести погляд. Вона була і приємно вражена, і водночас розгублена, і…

Знову нещаслива.

Дівчина весь вечір не згадувала про Короля, бо поряд був Джест із його жартами, гості, була вечірка і… те, що сталося потім.

Однак він більше не був просто Королем. Він її офіційний кавалер.

Тепер, коли вечір добігав кінця, коли все можливе й неможливе лишилося в минулому, її вчинки здалися нестерпно безглуздими. Що вона собі думала, коли потайки втекла з дому з придворним блазнем? Її батьки вжахнулися б, якби дізналися. Її репутація була б знищена.

— Це лише пусте хобі, — пробурмотіла вона, коли вони звертали в під’їзну алею маєтку Скельних Мушель. Її підбори лунко цокали по бруківці, й вона намагалася йти навшпиньках. Джест, зі свого боку, рухався беззвучно, як сніг, що падає.

— Однак приємно бути в чомусь вправною. Це не те, чого чекають від мене батьки, але все-таки хоч щось. — Вона зітхнула. — А ви, здається, вправні в усьому.

— Не в усьому, — сказав він. — Уявіть собі, у житті я не тримав у руках навіть віничка для яєць.

— Який скандал!

Він лукаво всміхнувся до неї, а вона з подивом усвідомила, що дуже хоче розповісти йому про пекарню, яку вони з Мері Енн збираються відкрити. Палке бажання поділитися з ним своєю мрією спалахнуло зненацька, вона була готова розказати йому навіть про те, що там було місце й для нього. Однак вони з Мері Енн ніколи нікому не говорили про свої плани, за винятком Герцога, та і йому лише тому, що була потреба, і викласти все Джесту видавалося зрадою давньої дружби. Тому вона промовчала.

— Не обов’язково проводжати мене до самого дому, — сказала Кет і зрозуміла, що з кожним кроком іде щораз повільніше.

— Дурниці й нісенітниці. Після такої ночі не може бути й мови, щоб лишити вас одну, перш ніж ви дістанетеся ваших дверей. Або вікна.

Кетрін не хотіла сперечатися. Вони перетнули галявину, вологу і м’яку від роси. Невже це ранкова роса? Уже й ніч промайнула, а здається, що вона тільки-но покинула свою спальню.

Її погляд упав на гілки лимонного дерева, а звідти на її вікно. За склом була непроглядна темрява. Вогонь у каміні згас уже багато годин тому.

— Гадаю, у вас зараз виростуть крила, і ми злетимо туди?

— На жаль, мої крила недостатньо великі й не допоможуть за цих обставин.

Він стиснув щелепи, в очах з’явилася напружена невпевненість.

— Ви питали мене, людина я чи птах, леді Пінкертон, але я ні те, ні друге.

Він глибоко вдихнув, повернувся до неї й подивився прямо в очі.

— Я Офіцер, як і Ворон. А ще я Крук.

Вона нахилила голову.

— Хіба крук не птах?

— Так, у країні Сердець.

Його пальці міцно стиснули її руку.

— У країні Шахів ми охоронці Білої Королеви.

Вона пильно дивилася в очі, намагаючись зрозуміти його слова, гадаючи, чи це не чергова головоломка.

— У країні Шахів?

Його голова схилилася в ледве помітному кивку.

— Ми з Вороном походимо звідти.

— З країни Шахів.

Вона вимовила ці слова ледве чутно, з подивом та острахом. Країна Шахів. Земля Чорної та Білої Королев.

Вона ніколи не знала нікого з країни Шахів.

Ширилися чутки, що з однієї землі у другу можна мандрувати, але між ними був лабіринт, і ніхто не знав, як до нього потрапити, а ще казали, що двері туди охороняє сама доля.

Але Кетрін завжди вважала, що все це казки.

— Якщо ви охоронець Білої Королеви, — сказала вона, — що робите тут?

— Це… складно пояснити.

Здавалося, він намагається знайти слушні слова.

— Королева послала нас сюди з важливою місією. Місією, від якої залежить доля країни Шахів. Яка може покласти кінець війні між нею та Чорною Королевою, війні старій, як сам Час.

Кет дивилася на нього, широко розплющивши очі від подиву, і не могла уявити, що колись бачила в Джестові лише блазня, лише витівки й трюки.

Він був із країни Шахів.

Він виконував важливе завдання, яке могло покласти край війні.

Він був охоронцем королеви.

У Кет раптом здавило серце, і вона здивувалася, як це боляче.

— Тож як довго ще будете в країні Сердець? — запитала, не зважаючи на те, як несподівано гірко прозвучали її слова.

Джест широко розплющив очі від здивування, потім його обличчя пом’якшало. Він накрив вільною рукою їхні зчеплені пальці.

— Я не знаю. Щойно наша місія завершиться… у мене може з’явитися привід повернутися і залишитися.

— Хіба… — у Кет перервався голос, і вона мусила прочистити горло, перш ніж продовжити. — Хіба ви не будете потрібні вашій Королеві?

— Вона призначила інших офіцерів на час нашої відсутності.

Джест подивився кудись через плече Кет і спохмурнів.

— Братів-близнюків на прізвисько Круть і Верть [17]. Дивні чоловічки, весь час б’ються через якісь брязкала, але… гадаю, вони справляються. Може, я більше їй не знадоблюся, ні я, ні Ворон.

Він озирнувся і додав зі ще більшим сумнівом:

— Якщо мені буде навіщо залишатися.

— Так, звісно.

У Кет пересохли губи, і вона машинально облизнула їх.

Джест глибоко вдихнув і відпустив її руку, відступивши на пів кроку назад. Потер потилицю.

— Прошу пробачення, леді Пінкертон. Я забрав у вас забагато часу.

— Ні, я… — Вона притиснула руки до грудей, дивуючись, чому так швидко замерзли пальці. — Дякую, що розповіли мені про себе. Обіцяю, що збережу вашу таємницю.

Вона завагалася.

— Принаймні, якщо це таємниця. А Король знає?

— Ніхто не знає. Лише ви і Ворон, ну і, звісно, Кеп і Заєць.

Вона широко розплющила очі.

— Вони теж із країни Шахів?

Джест похитувався на підборах.

— Можна сказати, що так, але не мені переповідати їхні секрети.

Кет кивнула на знак згоди, але всередині в неї все скребло від цікавості.

— У будь-якому разі, оскільки я охоронець, моя місія не буде виконана, доки ви не повернетеся до своїх покоїв.

Джест зняв крислатого капелюха і надів їй на голову.

— Потримайте це, будь ласка.

— Я мала здогадатися, що капелюх ще відіграє роль.

— Власне, наразі він просто заважає. Крім того, я мав рацію. Він справді пасує вам значно більше, ніж мені.

Джест здійняв руку, ухопився за одну з низько навислих гілок, підтягнувся й опинився на дереві. Кет відступила, щоб краще бачити його в тіні. На нього було приємно дивитися, Джест був спритний і прудкий.

Схилившись із нижньої гілки, він простягнув Кетрін руку.

— А тепер дайте мені руку.

Вона з острахом перевела погляд з гілля дерева на своє вікно.

— А як же магія? Закінчилася?

— Деякі речі зручніше робити без магії. Наприклад, лазити по деревах. Вашу руку, міледі.

Кетрін криво посміхнулася.

— Ви не розумієте. Я… не така, як ви.

Його рука опустилася.

— Не така, як я?

— Не граційна. Не сильна.

Погляд Джеста потеплішав.

— Ви, напевно, здивуєтесь, як часто мене порівнюють із моржем. А моржі не лазять по деревах.

На цих словах усмішка зникла з його обличчя. Якусь мить Джест вагався, ніби йому відібрало мову, потім прибрав руку.

— З усіх дурниць, які я чув сьогодні, ця найгірша. Втім, як знаєте.

Він умостився верхи на гілці, бовтаючи ногами в чоботах.

— Якщо хочете, ідіть через парадні двері. А я тут зачекаю.

Кет глибше насунула капелюха на голову і ще раз оглянула гілля. Вона вже обміркувала його пропозицію й навіть подумки почула добре знайомий гучний скрип вхідних дверей.

З шумом видихнула повітря і простягнула до нього руки.

Джест знову хитро посміхнувся й усівся зручніше.

Коли він зчепив руки на її зап’ястках, Кет раптом охопила паніка: а що, як вона заважка для нього й він не зможе її підняти? Але за мить Джест уже тягнув її нагору без помітних зусиль. Він відпустив її, тільки коли переконався, що Кет надійно стоїть на ногах і тримається рукою за гілку.

Лізти вгору було легше, ніж вона очікувала, хоч основну роботу виконував за неї Джест. Він підказував, куди стати, за яку гілку хапатися, як розподілити вагу. Кет знову почувалася ніби мала дитина, що видирається на дерева, уявляючи себе мавпочкою. Мусила затамувати сміх, щоб не розбудити нікого в будинку.

Вікно її спальні досі було відчинене. Джест першим ступив всередину і обернувся, щоб допомогти їй переступити на підвіконня. Це був найскладніший момент, коли довелося покладатися на власні ноги, щоб подолати відстань, і Кет тамувала дихання, аж поки не стала на підвіконня, де Джест обхопив її руками за талію й притягнув до себе.

Кетрін ахнула і впала прямо на нього, дзвіночки на капелюсі задзвеніли. Джест підхопив дівчину, зімкнувши навколо неї руки. Кет висіла в його обіймах, міцно вчепившись у плечі, однією ногою досі стоячи на підвіконні, а другою шаркаючи по килиму. Її серце танцювало, стукаючи їм обом у груди, а прохолодну ранкову тишу от-от загрожував порушити сп’янілий від чаю сміх.

Джест широко всміхався, і хоч у темряві не було видно його очей, Кет уявляла, якого вони кольору.

Вона стримала хвилювання, зняла капелюх і повернула його на голову Джестові.

— Дякую, — тихо промовила Кет, сподіваючись, ніби він знає, що вона вдячна не лише за те, що допоміг їй видертися на дерево й залізти у вікно. Це була вдячність за все. За захопливі пригоди, сміх і таємниці, якими він поділився. Тієї ночі Кетрін зазнала паніки та жаху, але це також була ніч, коли вона не мусила бути донькою маркіза.

Джест не опустив її на підлогу. Він не відпускав її.

— Коли ми знову побачимося? — прошепотів він.

У неї залоскотало всередині.

Він знову хоче зустрітися.

Відчуття щастя розлилося по всьому її тілу.

Може, саме заради неї він залишиться у країні Сердець. І вона цього хоче.

Однак разом із цією думкою з новою силою повернулося болісне усвідомлення її становища.

Тут, у Королівстві Чирвових Сердець, він не був Офіцером. Він придворний блазень, а вона — суджена Короля.

Кет поставила обидві ноги на підлогу й вивільнилася з його обіймів. Він не намагався втримати її, і це було, мабуть, найгіршим розчаруванням.

Вона притулилася до перевитої трояндами стійки ліжка, її ноги досі тремтіли.

— Ми не можемо більше бачитися, — сказала вона, а потім додала:

— Я не можу.

Ямочки на його щоках зникли.

Вона заговорила знову.

— Сьогоднішня ніч була…

Прекрасною. Дивовижною. Чарівною.

Але також жахливою й небезпечною.

— Сьогоднішня ніч не може повторитися.

Його крива посмішка повернулася, цього разу вона була трохи саркастична.

— Я знаю. Так поводиться Час.

Вона похитала головою.

— Мені дуже шкода. Вам краще піти.

Вона гостро й болісно усвідомлювала, що їхні голоси чутно крізь стіни. Скоро прийде Мері Енн, щоб розпалити камін і набрати води в умивальник. Джест мав піти, він ніколи більше не зможе повернутися до неї під вікно, і вона ніколи й нікому не зможе розказати про цю ніч.

Вона була на справжньому чаюванні. Вона знайшла друзів, які не належали до шляхетного панства. Вона ледве врятувалася від смерті й бачила, як чудовисько забрало бідного Лева.

Але вона ніколи не зможе розповісти про це. Тепер і в неї є власна таємниця, яку треба зберігати.

— Може, ми побачимося на Фестивалі мушель? — запитав Джест. — А, може, й на інших вечірках у королівському саду?

Він говорив невимушено, але трохи натягнуто. Ніби намагався зберігати оптимізм.

Кет знизала плечима, дедалі більше напружуючись.

— Я буду на фестивалі. Зрештою, це наше родинне свято.

Джест здивовано озирнувся навколо, роздивляючись вишукану ліпнину на стінах, срібні свічники й гаптовані портьєри ліжка.

— Точно, — пробурмотів він. — Ви ж донька Маркіза.

Він сказав це так, ніби забув.

— За звичаєм я починаю танці. Танцюватиму омарову кадриль. Гадаю… гадаю, що танцюватиму з Королем.

Кет з огидою висунула язик.

Обличчя Джеста пожвавилося.

— А я гадаю, що виступатиму перед ним.

Він також висунув язик, передражнюючи її.

Кет мимоволі пирснула, видавши один із ганебних для леді звуків, і відразу заховала обличчя в долонях.

— А що, як… — почав Джест.

Вона опустила руки. Він зробив крок до неї.

— Ви танцюватимете кадриль, я жонглюватиму мушлями, але ми обоє удаватимемо, що ховаємось у потаємній морській печері, де не треба думати ані про королівські залицяння, ані про секретні місії, ані про що, крім нас.

— Це було б чудово, — сказала вона, намагаючись пригадати, чому це поганий задум. Будь-який його задум був поганий, але…

— Тоді побачимося на фестивалі?

Вона захитала головою, намагаючись бути твердою й наполягти, що все це, хай чим воно є, не може тривати після цієї ночі, цього ранку, цієї самої хвилини.

— Джесте…

Він підвів брови. Здавалося, йому було приємно почути своє ім’я з її вуст. Без жодних «пан» або «сер».

— Тобі час іти, — сказала вона, затинаючись.

За дверима почулися кроки, ніби вона сама їх накликала.

Кет обернулася. Ручка дверей смикнулася.

Позаду неї почувся тихий стукіт і шелест листя. Коли вона повернула голову, Джеста вже не було.