Безсердечна

РОЗДІЛ 32

КЕТРІН ПРОКРАЛАСЯ через задні двері, палаючи від гніву та образи. У кухні вона ледве не зіштовхнулася з Ебіґейл, яка поспішала до сходів із тацею бутербродів з огірками.

Ебіґейл ахнула.

— Леді Кетрін! Слава богу. Мері Енн щойно покликали нагору, і вам теж краще туди піти, поки Маркіза не довела себе до нестями.

— Чай? Так рано?

Ебіґейл махнула головою, мовчки вимагаючи, щоб Кетрін ішла, куди їй сказали, причому швидко.

Пам’ятаючи про батьківську погрозу звільнити Мері Енн, Кетрін повісила на гачок шаль і побігла нагору, стрибаючи через дві сходинки. Зазвичай батько пив чай у бібліотеці, але зі сходового майданчика вона почула голоси, що долинали з парадної вітальні — цю кімнату використовували лише для того, щоб приймати та розважати гостей.

Її пробрав дрож від самої думки про якісь розваги та світські бесіди.

Кетрін подумала, чи не вдати, що її немає вдома, сховавшись у своїй кімнаті, але не встигла нічого вирішити, бо з вітальні висунула голову мати. Її обличчя кривилося в божевільній посмішці.

— Кетрін! Ось ти де! Мені здалося, що я тебе почула, кохана дівчинко!

Кохана дівчинко?

На Кет знову навалився страх.

— Я не знала, що ми чекали гостей. Я не вдягнена як слід…

Мати заметушилася, пригладила Кет волосся й поправила комір сукні, потім підштовхнула доньку до вітальні.

— Не кажи дурниць, люба. Не можна змушувати наших гостей чекати…

— Але…

— Ось вона, Ваша Величносте! — заволала мати, заштовхуючи Кетрін у кімнату. — Забарилася в коридорі, наша скромниця!

Король і Маркіз враз підхопилися на ноги. Король знову привів із собою Білого Кролика, що весь час смикався, Джеста й охоронців.

Джест знову стояв біля дальнього вікна в чорному вбранні, тож його силует у капелюсі з навислими краями вимальовувався в полуденному світлі. Блазень шанобливо мовчав, склавши руки за спиною, але цього разу підкреслено дивився не на неї, а на стіну.

У протилежному кінці кімнати Мері Енн припинила розливати чай і кинула на Кетрін допитливий погляд. Кет відвела очі: надто вже було соромно через невдалу зустріч із Кепом.

Король заплескав у долоні, аплодуючи своєчасній появі Кетрін.

— Ось вона, ось вона! — сказав він. — А ось і я — сюрпризом!

Кет вимучено всміхнулася тремтячими вустами.

— Добрий день, Ваша Величносте. Чим ми завдячуємо такій честі?

— Ах, моя кохана, — сказав Король, сяючи від своїх слів і не помічаючи гримаси Кет, — сьогодні в театрі «Лобос» [26] дають грандіозний спектакль на мою честь — «Короля Чіра»! Я сподівався…

Він прокашлявся.

— Я сподівався, що з дозволу Маркіза ви погодитеся долучитися до мене, моя… моя мила.

Він зчепив руки, його соромливість була б зворушлива, якби Кет не кипіла від гніву.

— Ах, як чудово, Ваша Величносте, — сказала Маркіза. — Хіба це не чудово, Кетрін?

Кет мимоволі кинула погляд на Джеста, але його обличчя не виражало нічого, як стояча вода у ставку.

— Мені дуже приємно, Ваша Величносте, але для такої події знадобиться супровід, а я не знаю, чи зараз можемо знайти…

— Візьми Мері Енн, — сказала мати.

Мері Енн замерла з ложкою цукру в руці, який саме насипала в чашку.

— Мері Енн, кидай усе і йди перевдягатися. Вставай, швиденько!

Мати ляскала пальцями, підганяючи Мері Енн, і та поспішно вибігла з кімнати, ледве встигнувши здивовано глянути на Кет, а Маркіза взялася розливати чай сама.

— І ти теж, Кетрін. Іди приведи себе до ладу. Театр «Лобос» — дуже гарне місце, якщо правильно пам’ятаю, бо пан Пінкертон водив мене туди вже багато років тому, чи не так, пане Пінкертоне?

Маркіз усміхнувся, дивлячись на неї закоханими очима.

— Так, любов моя, добре пам’ятаю. Ти була неперевершена того вечора, я дивився радше на тебе, ніж на сцену. Давали «Приборкання норовливої юшки», чи не так?

Маркіза хихикнула.

— Але, мамо, — почала Кетрін, — а як же Жербельковт? Адже це небезпечно…

Досі щаслива мати відразу насупилася.

— Не каже дурниці, дитино. Ти будеш із Королем! Оточена охоронцями! Нічого з тобою не станеться.

— Але я лише щойно повернулася додому і…

— Кетрін. Його Величність запросив тебе на цю неймовірну виставу. Ми не розчаруємо його, правда?

Що, як розуміла Кет, означало «тільки спробуй розчарувати мене Кетрін».

Вона ледь помітно кивнула.

— Я так і думала. А тепер іди й перевдягнися у щось пристойне.

Маркіза знову засіяла усмішкою до Короля.

— Ви казали, що п’єте чай із молоком, чи не так, Ваша Величносте?

Кетрін закусила губу й повернулася до дверей. Вона наважилася востаннє подивитися на Джеста, але в його вигляді нічого не змінилося, хіба з’явилася крихітна зморшка між бровами. Ніби відчувши її погляд, Блазень повільно зітхнув, але й далі дивився на стіну навпроти.

Підіймаючись нагору, щоб перевдягнутися, Кетрін думала, хто з них менше хотів би зараз бути тут.

* * *

ЇХАТИ В КАРЕТІ було ще нестерпніше. Два місця в королівському екіпажі тепер займали Кетрін і Мері Енн, тож Білий Кролик мусив сісти поряд із візником і через це мав такий засмучений вигляд, що Кетрін ледве не запропонувала йому помінятися місцями.

Вона зрештою пошкодувала, що не зробила цього, бо довелося тіснитись у крихітному візку з Королем і Джестом на протилежному сидінні.

На щастя, Король не помічав незручностей. Він радісно щебетав про палацовий сад і про те, як добре було б спорудити будиночок для ігор на одному з дерев, коли вони виростуть досить великими.

Погляд Джеста був прикутий до вікна, попри опущені фіранки.

Щоразу, коли Король вимовляв щось особливо докучливе, Кетрін притулялася до Мері Енн, і та почала робити так само, співчуваючи, як могла. Незабаром вони вже сиділи, притиснувшись плечима одна до одної так міцно, що в Кетрін стало поколювати пальці.

Кет була рада, коли вони нарешті доїхали до театру — архітектурного дива з трибунами, які майже повністю огинали сцену.

Після прибуття Короля п’ять бубен-придворних попадали перед його каретою вниз лицем, а сорочками вгору, як килим, що вів до входу, витесаного у формі двох здійнятих кролячих вух. Лупатий жаба-лакей допоміг Кетрін і Мері Енн вийти з екіпажу.

Джест схопив блазенський скіпетр із сидіння візника, високо підняв його й рушив попереду них. Він ще не встиг зайти в театр, коли з неба спустився величезний чорний ворон і вмостився на скіпетрі, як на сідалі. Джест ішов, не сповільнюючи ходи, але Ворон повернув голову і глянув на Кет чорними непроникними очима. Він нахилив дзьоб до вуха Джеста і щось сказав, але Кет не почула, що саме. Джест у відповідь різко похитав головою.

Кетрін зрозуміла, що дивиться на нього. Дівчина не зводила з Блазня очей, відколи вони покинули Бухту Скельних Мушель.

Якщо Джест і подивився на неї хоч раз, вона цього не відчула.

Король, як завжди, нічого не помічав; він запропонував їй руку, і Кет прийняла пропозицію, стримуючи розчарування. Мері Енн ішла слідом, перепрошуючи у придворних за те, що наступає на них.

У фоє було повно гостей, які чекали, щоб зайняти свої місця. Джест і Ворон уже загубилися серед метушні, коли ввійшли Кетрін із Королем. Їх зустріли поклони, реверанси й стільки поздоровлень, ніби вони вже були заручені. Кетрін щосили намагалася вдати, що здивована та збентежена, приймаючи вітання, але у відповідь бачила так само здивовані погляди й незабаром зрозуміла, що програє цю битву. Після заяви Короля на фестивалі всі жителі країни Сердець вважали їх нареченими, і Кетрін нічого не могла зробити, щоб спростувати ці чутки тут, у театрі, під руку з Королем.

За одну добу її життя перетворилося на справжній вир, що затягував у себе.

Вони привіталися з Марґарет Мірл, що дивилася зверхньо й удавала, ніби їй байдуже, що Кетрін — тепер королівська фаворитка, а також із Герцогом, який намагався приховати заздрість до любовних успіхів Короля.

Кет зрозуміла, що була так захоплена власними сердечними справами, що ганебно підвела Герцога. Він просив її допомогти завоювати прихильність Марґарет, але Кет не могла придумати нічого, крім як струсонути їх обох і наказати забути про гордість та соромливість, поки не пізно.

Раптом хтось схопив Кетрін за руку й потягнув убік. Вона обернулася і з подивом побачила перед собою змарніле обличчя леді Піт, яка тримала її так міцно, що було незрозуміло, звідки в тієї жінки стільки сили.

— У вас є ще? — сказала леді Піт, перш ніж Кет встигла привітатися.

Вона говорила пошепки, але шепіт був майже так само голосний, як крик серед натовпу.

Кет нахилилася ближче до неї, не впевнена, що почула правильно.

— Ще?

Леді Піт кивнула, її очі були широко розплющені й налиті кров’ю. Вона обвела поглядом фоє, а потім притягнула Кет до себе. Тепер їхні обличчя були зовсім близько одне до одного, і Кет бачила її жовтуваті зуби та гострі вилиці. На верхній губі в леді Піт виступив піт.

— Скажіть мені, — благально промовила вона, — будь ласка, скажіть мені, що у вас є ще. Я зроблю все, що захочете, заплачу скільки завгодно…

У неї зірвався голос.

— Тобто в мене небагато грошей, але можу заплатити ґрунтом, або послугами, або…

— Леді Піт, будь ласка. Я не знаю, про що ви.

Леді Піт знову понизила голос.

— Про торт.

Кетрін роззявила рот від подиву.

— Перепрошую?

Леді Піт роздратовано скривилася й почала копатися в кишені сукні. Кет упізнала ту саму муслінову сукню, у якій вона була на чорно-білому королівському балі, і хоч це було лахміття проти вбрання решти дам, але Кет подумала, що то, мабуть, найкраща сукня леді Піт.

Від цієї думки її пронизав жаль, тож Кет запитала себе, чи буде зовсім неввічливо з її боку подарувати леді Піт одну зі своїх суконь. Їх у Кет було вдосталь, хоча, звісно, доведеться доволі багато вшити, щоб було по ній, та й серу Піту навряд сподобається така доброчинність…

Її думки урвалися, коли леді Піт витягла з кишені руку з брудною полотняною серветкою. Жінка розгорнула її й показала Кет розчавлені рештки гарбузового торта: начинка і глазур змішалися в якусь незрозумілу масу.

Кілька крихт ледве не впали із серветки, й леді Піт ахнула, нахилилася та підхопила їх ротом.

Вона тремтіла всім тілом, коли знову підвела на Кет очі, загортаючи серветку й ховаючи її у кишеню.

— Після фестивалю я забрала все, що не доїли, але тепер у мене лишився тільки цей шматок. Скажіть мені, що маєте ще.

Кет замотала головою.

— Ні, я… мені дуже шкода. Я спекла лише один торт.

Кет не стала згадувати про пробний торт — навіщо? Він прожив не довго: вони з Мері Енн з’їли його відразу.

Вираз обличчя леді Піт змінився. Це було навіть не розчарування, а якесь божевільне страждання. Вона знову потягнулася до Кет і цього разу вчепилася їй в обидві руки.

— Але де ви взяли гарбуз?

Кет розтулила губи. Вона вагалася.

Зізнатися в крадіжці було неможливо, тим паче перед дружиною людини, у якої вкрали гарбуз.

— Будь ласка! — пронизливо крикнула леді Піт.

Вона ще міцніше стиснула руки Кет. Та ахнула, упевнена, що лишаться сінці.

— Я помру без нього. Будь ласка.

Помре?

Невже вона помирає? Вигляд у неї був доволі нездоровий.

Кет заговорила, затинаючись:

— Він був із вашої… з ділянки вашого чоловіка. Вибачте, будь ласка. Я не мала його брати, але той гарбуз покинули…

— Брехня!

— Ай!

Кет вирвала руки й розгублено дивилася на них: вони були в кривавих подряпинах від нігтів леді Піт. Дівчина відступила, співчуття змінилося на потрясіння.

— Він знищив їх усі, — сказала леді Піт; її обличчя було змучене та бліде, як кістка. — Спалив усі до одного. Він не розуміє, як вони мені потрібні, так потрібні…

На них насунулася тінь, і Кет відчула ледве не полегкість, побачивши сера Піта. Він схопив дружину за руку, а потім кинув сердитий погляд на Кетрін.

— Що тут відбувається?

— Нічого, — швидко відповіла леді Піт, знову перетворюючись на покірну боязку дівчину, яку Кет бачила на балі. — Просто намагаюся завести знайомства, як ти мені сказав…

— З леді Пінкертон це марна справа. Вона вважає нас нижчими за себе, — вимовив він, а Кет подумала, що це несправедливо, хоч Піти не викликали в неї жодного захоплення. — Вистава вже починається.

Леді Піт не сперечалася, коли чоловік потягнув її геть, але весь час шукала поглядом Кет. Ніби благала. Благала.

Щойно вони пішли, Кет глибоко вдихнула. Потерла зап’ястя, радіючи, що рани неглибокі й уже не кровоточать, хоч і жахливо печуть.

Обвела поглядом юрбу, на мить розгубившись, не в змозі пригадати, де вона і що тут робить. Помітила Короля, який розмовляв із вдовою Графинею Раздватри: він стояв на сходинці, щоб бути одного зросту з Графинею, попри її згорблену спину.

Кет не відразу пригадала, що вона тут із Королем. Він її кавалер. І багато хто вважає, що вони заручені.

Лише тоді вона зрозуміла, що весь час у нестямі шукала Джеста.

Хвилюючись, попрямувала через спорожніле фоє. Король просіяв, побачивши її, відразу попрощався з Графинею й потягнув Кет сходами нагору.

Вона йшла за ним зі щораз більшою тривогою крізь розкішну залу, майстерно оздоблену гіпсовою ліпниною, що зображала вуха різних істот — від маленьких мишачих до гігантських відстовбурчених слонячих. На скульптури падало тепле сяйво світильників у формі смолоскипів.

Королівська ложа розташувалася в бельетажі, вид на сцену з неї був такий собі, зате її могли добре бачити всі глядачі. Білий Кролик розсунув перед ними оксамитові фіранки.

У Кет серце ледве не вистрибнуло з грудей, коли вона побачила, що в ложі на них чекає Джест, мовчки прихилившись до билець. Ворон досі сидів на скіпетрі й чистив пір’я.

Але коли Джест навіть не повернув голови в їхній бік, у Кет знову опустилося серце.

— Сюди, сюди, будь ласка! — сказав Король, ведучи її в перший ряд.

Кет почула, як Джест затамував дихання, коли протискалася повз нього. Хлопець відступив від неї, уникаючи дотику, а їй самій довелося стиснути руки в кулаки, щоб випадково чи навмисно не торкнутися його руки.

Вона та Король зайняли місця в першому ряду, а Мері Енн сіла позаду. Джест і Кролик лишилися стояти біля дверей. Кет не відводила погляду від сцени з опущеною завісою, чекаючи початку вистави, щоб можна було заплющити очі й уявити себе деінде.

— Вам добре видно, леді Пінкертон? — запитав Король.

— Прекрасно, — сказала вона, подолавши бажання запитати, чи потрібна йому додаткова подушка, щоб сидіти трохи вище.

— Може, чогось хочете? Келих кларету? Сиру?

— Дякую, Ваша Величносте, мені нічого не потрібно.

— Вам не жарко? Кролику, візьміть у леді Пінкертон шаль…

— Ні, дякую, Ваша Величносте.

Король вагався, на його обличчі було бажання догодити, потім він заспокоївся і всівся зручніше. А за мить уже перехилився через перила, й Кет відчула дивне бажання штовхнути його вниз, хоч їй відразу стало соромно через такі думки. Дівчина нагадала собі, що цей чоловік не винен у тому, що трапилося.

Звісно, було б добре, якби він не робив хибних висновків або жахливих заяв на фестивалі, але, зрештою, Кет сама погодилася зустрічатись із ним. Вона сама не мала допускати, щоб усе тривало так довго, принаймні якщо справді збиралася відмовити йому.

Вона мусила йому відмовити. Обов’язково мусила.

Проте від однієї думки про це в неї починала боліти голова.

Король знову обернувся до Кролика.

— Скільки часу до початку вистави?

За спиною Кетрін почулося шарудіння, потім тікання кишенькового годинника — вона подумала, що це, мабуть, той самий годинник, який Джест подарував йому на балі, але не обернулася, щоб подивитися.

— П’ять хвилин, Ваша Величносте, — відповів пан Кролик.

Король обернувся, перебираючи ногами.

— Джесте, ми з леді Пінкертон занудилися. Розваж нас, будь ласка.

Кет різко підвела голову.

— У цьому немає потреби. Власне, мені зовсім не нудно.

Джест подивився на неї — нарешті. Вона спробувала всміхнутися йому як співучасникові, який усе розуміє, але Блазень одразу відвів очі вбік.

Кет теж почала дивитися вниз, в амфітеатр.

— Мені подобається спостерігати за людьми. А! Невже це пані Перепілка? Я чула, що кілька місяців тому вона знесла ціле гніздо яєць, і, здається, з них уже вилупилися пташенята. Яке миле сімейство!

Король глянув туди, куди вона вказувала.

— Так, саме так!

Він склав руки під підборіддям.

— Обожнюю малюків, а ви? Такі маленькі янголятка, такі гарненькі дзьобики й пухкенькі тільця.

Король зітхнув, а Кет мусила погодитися, що перепелята були чарівні. Дівчина нарахувала їх тринадцять, вони займали весь ряд.

— А ви скільки хочете? — запитав Король, поставивши лікті на поручень і поклавши підборіддя на долоні.

Кет скосила на нього очі.

— Скільки чого? Яєць? Чи перепелят?

— Дітей.

Його обличчя почервоніло, як рубін, але очі мрійливо блищали, коли він глянув на Кет крізь опущені повіки.

— Я хотів би колись мати цілий десяток.

Жар обпік їй шию й розквітнув рум’янцем на щоках. Годі було не почути, як закашлявся Джест, і цей звук став для неї ніби ніж у живіт.

— Я… я поки що не думала про це, — сказала вона із зусиллям.

Це було не зовсім правдою. Вона вважала, що було б добре колись мати сім’ю.

Однак не з ним. О боже, тільки не з ним.

Джест грюкнув скіпетром по підлозі, так, що вона затремтіла під ногами Кет. Ворон каркнув і на мить стрепенувся, потім знову завмер.

Кетрін і Король обернулися.

— А от я, мабуть, вип’ю кларету, — сказав Джест, зухвало дивлячись на Короля: мовляв, тільки спробуй мені відмовити, мій суверене. — Чи потрібно щось щасливій парі, поки мене не буде?

У Кет тьохнуло серце.

— Ви вже йдете?

Вона подумки продовжила своє запитання: ти залишаєш мене саму? З ним?

Кет здивувалася, як це боляче. Зрештою, Джест сказав, що не змагатиметься з Королем за її прихильність. Джест не втручатиметься, поки вона сама не вирішить, що їй робити.

У присутності обох Кет із кожною хвилиною дедалі більше почувалася безхребетною боягузкою, але однаково не хотіла, щоб Джест пішов.

Боягузка, боягузка, боягузка.

Король почав підстрибувати на стільці.

— Ага! Бачиш, Джесте, вона насправді хоче розважитися!

— О ні, я не те мала на… о господи. Тут доволі жарко, чи не так?

Джест трохи розслабився.

— Дозвольте мені, — сказав він, кинувся вперед і зняв шаль з її плечей, перш ніж Кет встигла отямитися. Його руки в рукавичках ніжно торкнулися її шкіри. Вона затремтіла.

— Звісно, я буду радий розважити леді, якщо вона цього бажає, — сказав Джест, повісивши шаль на вішалку в глибині ложі. — Можу запропонувати поетично-косметичні процедури для личка прекрасної дами, ніжного, як вершкова глазур. Або низку компліментів її волоссю, схожому на розтоплений шоколад.

Короля зовсім не збентежило те, що Джест цитував їхнє «приватне» листування, натомість він весело бовтав ногами.

— Це було в одному з листів, які я вам надсилав, пам’ятаєте? Джест мені трохи допоміг із ним.

Він поправив корону на голові.

— Я був страшенно голодний, коли закінчив його писати.

— Добра література й справді збуджує апетит.

Джест більше не намагався приховати іронію в голосі, але блазневі нічого не загрожувало: Король не помічав, що з нього глузують.

Кетрін стиснула ручку крісла; вона все ще сиділа, обернувшись до Джеста. Мері Енн спостерігала з кутка, вдаючи із себе невидимку.

— Чесно кажучи, цей ваш лист не дуже мені сподобався. Зрештою, я дама, а не десерт.

У Джеста сіпнулася щока. Кет не звертала уваги на Короля.

— Насправді, — вела вона далі, — хоч поезія та подарунки мають значення, але мені більше до душі вияви уваги, у яких є щось від дурощів, натяк на неможливе.

У ложі запала тиша. У Джеста витончилися губи. Він теж глянув на неї й міцніше стиснув у руках скіпетр. Очі наповнилися тихим розпачем.

Кет сказала забагато, але навіть якби взагалі нічого не сказала, авжеж її почуття були написані на обличчі.

— Моя мила, — прошепотів Король.

Вона поморщилася й підготувалася до того, що мало б покласти край цьому вечору і цьому вигаданому роману. Наважилася подивитися Королю в обличчя, готова погодитися з його рішенням припинити їхні зустрічі. Однак не помітила ані ознак розбитого серця, ані роздратування, ані навіть розгубленості. В очах Короля була сама радість.

Він узяв її за руку. Кет підскочила, спина в неї заклякла.

— Я відчуваю так само, — сказав він із таким виглядом, ніби зараз заплаче. Її рука в його долонях була як млява риба, але Король тримав її, наче коштовність.

— Е-е… Ваша Величносте…

Позаду них Джест зірвав із голови блазенського ковпака. Дзвіночки забриніли.

— Я ще не встиг привітати вас із заручинами, — сказав він, уклонившись. — Ви, здається, ідеальна пара, тож щиро бажаю вам обом радості й щастя.

Кетрін спробувала похитати головою, вона була на межі істерики.

Люстри почали гаснути, й Джест знову надів капелюха на голову.

— Приємної вистави, Ваша Величносте, Леді Пінкертон, — він обернувся до заднього ряду, — міс Мері Енн.

Кет вчепилася в ручку крісла, намагаючись дати зрозуміти, що дуже хоче, щоб він залишився, що віддасть все, щоб бути поряд із ним, а не з Королем.

Джест відвів від них погляд і вислизнув із ложі разом із Вороном, який досі сидів на скіпетрі.

Знесилена й пригнічена, Кет повернулася обличчям до сцени. Її рука була холодна, але Королева гаряча та волога. Він не відпускав її. Краєм ока Кет час від часу помічала його задоволену фізіономію.

Завіса почала підійматися. Затрубив оркестр, і на сцені почався перший акт. Публіка аплодувала, а найголосніше аплодував Король.