Безсердечна

РОЗДІЛ 17

КЕТ ЗАСКОЧИЛА до вбиральні під тим приводом, що має поправити зачіску. Серце вистрибувало з грудей, поки вона розчісувала довгі локони й зав’язувала стрічку на потилиці. Вона й сама не знала, що собі думає. Мабуть, зовсім збожеволіла.

Кетрін відігнала від себе сумніви. Зараз уже пізно відмовлятися. Тобто ще можна, але вона знала, що не відмовиться.

Це лише одна ніч. І це буде лише раз. Вона просто хоче щось побачити, пережити, зробити власний вибір.

Кет поплескала себе по щоках, збризнула зап’ястя трояндовою водою і вже знову була біля вікна, поки ще вистачало духу.

Джест сидів на дереві й грався з колодою карт. Ворон чистив собі пір’я. Помітивши її, Джест підхопився й опустив карти в потаємну кишеню.

— Готові? — запитав він, і його обличчя просвітліло, від чого їй стало тепло й солодко на серці.

— Я не впевнена, що це чудова ідея.

— Тому що, мабуть, це дуже погана ідея.

Одним легким рухом він переступив на підвіконня й зіскочив на підлогу її спальні.

Її тіло пронизала дрож від усвідомлення, що вона в кімнаті одна з чоловіком. Без нагляду старших.

Таємно від усіх.

Вона нічого йому не сказала, лише відступила на пів кроку. Торкнулася підбором білої троянди, яку зронила.

Джест зняв капелюха і перевернув його.

— Це має спрацювати, — сказав він, запустивши руку в капелюх. — Але знадобиться трохи віри.

Він висунув із капелюха руку, у якій тримав чорну ажурну парасольку з ручкою зі слонової кістки. Розкрив її над їхніми головами.

— Що ми збираємось із цим робити?

— Зараз побачите.

Джест знову надів капелюх, ступив на підвіконня і простягнув їй вільну руку.

Поки рахував до трьох, Кет остаточно вирішила, що таки збожеволіла, а потім поклала свою руку в його, і він підняв її й поставив поряд із собою.

— Ви ж не кричатимете, правда?

Вона не намагалася приховати жах, зустрівши його погляд.

Джест насупився, наблизив до неї обличчя й відпустив її руку, натомість підхопивши за лікоть.

— І не зомлієте?

Вона похитала головою, хоч і без жодної впевненості. Наважилася подивитись униз на землю з висоти двох поверхів.

— Леді Пінкертон, — попередив він.

Вона знову підвела голову й простягла тремтячі руки до його туніки.

— Гадаю, не буде зовсім недоречно з мого боку, якщо триматимуся за вас.

— Краще саме так і зробіть.

Вона кивнула й обхопила його за плечі, опустивши обличчя йому на груди. Вчепилася в нього, як у буй в морі.

Джест напружився й обхопив її вільною рукою за талію.

На мить усе зупинилося навкруг них. Вона відчувала биття його серця поряд із власним, його дихання на своєму волоссі. У ньому було щось створене саме для неї, і від цієї думки в Кет запалало обличчя, ніби вона стояла біля вогню.

— От і добре, — сказав Джест, і вона помітила, що він схвильований, і подумала, що це, мабуть, її уява. — Тільки не кричіть.

Вона стиснула губи.

Джест ступив із підвіконня, потягнувши її за собою.

До горла підступив крик, але вона втамувала й заглушила його, зціпивши зуби. Від раптового відчуття польоту похололо в животі, й Кет почала падати, але повільно. Тремтячи, розплющила очі. Повернула голову й через плече Джеста дивилася на цегляні стіни та вікна свого дому, поки вони опускалися.

Усе закінчилося надто скоро.

Вони легко торкнулися землі. Кетрін не хотіла, не могла його відпустити, доки знову не відчула достатню силу в ногах, щоб стояти, але Джест не скаржився. Він міцно тримав її, аж поки дівчина сама не звільнилася, і не намагався утримати, коли вона відсторонилася.

Кетрін здивовано дивилася на вікно своєї спальні, освітлене вогнем каміна, а Джест поклав парасольку назад у капелюх.

— Як я повернуся назад?

— Не турбуйтеся, — сказав він і взяв її руку у свою обтягнуту рукавичкою долоню. Цей жест здався їй ледь не ще більш інтимним, ніж їхні недавні обійми. Вона не відсторонилася, хоча знала, що мала б.

— У мене є дещо й на цей випадок, леді Кетрін.

— У капелюсі?

Джест засміявся.

— Мій капелюх — не єдина чарівна річ, яку маю.

Вона лукаво всміхнулася, почуваючись упевненіше за межами свого дому.

— Я це добре знаю, — сказала вона. — Неможливе — ваш фах.

Його обличчя знову осяяла щира усмішка. Він свиснув, і Кетрін почула звук крил над головою. Ворон виринув із темряви, сів Джестові на плече, і той повів Кетрін до дороги.

— Де найближче Роздоріжжя? — запитав він.

— Під місточком через струмок.

Щойно вони минули галявину, Джест відпустив її долоню, і Кет спробувала приховати розчарування хоча б від себе. Однак Джест запропонував руку, і дівчина зімкнула пальці в нього на передпліччі, з подивом відчувши, що в нього більше м’язів, ніж могло здатися, зважаючи на його худорляву статуру.

До містка через Скрипливий струмок було недалеко. Там від дороги відгалужувалися сходинки, що вели вниз до дамби. Кет пішла попереду, вивела їх до берега і вказала на пофарбовані в зелений колір двері, вбудовані в підмурок мосту.

Джест зняв капелюха, вклонився і притримав для неї двері.

Роздоріжжя було місцем, яке з’єднувало всі куточки королівства. Це була довга низька зала з дверима, арками, вікнами та сходами.

Підлога була викладена чорно-білою плиткою, як шахівниця, а стіни видавалися в різні боки. Форма зали постійно змінювалася. Деякі стіни були земляні, з них проростали корені дерев. Інші вкривали вишукані позолочені шпалери. Крізь треті, скляні, було видно, ніби з акваріума, як коливається вода.

Джест підвів Кет до дуплистого стовбура з отвором, який, схоже, був прорублений сокирою. Він знову взяв її за руку і втягнув усередину.

З того боку Кет опинилася на ґрунтовій стежці, порослій мохом. Над головою височіли дерева, і крізь частокіл стовбурів Кет побачила пляму золотистого світла. Саме туди прямував Джест, пробираючись тінистою стежкою.

Ліс закінчувався галявиною, з якої було видно джерело світла — маленьку пересувну крамничку. Це був візок під брезентовим дахом із розхитаними колесами й зачепом попереду, у який уже давно ніхто не впрягав ні коней, ні мулів. З заднього боку крамниці розташувалися круглі двері, а над ними — вивіска, написана блискучими золотими буквами:

Дивовижна Крамниця Капелюшника Кепа [14]

Вишукані Капелюхи для Шляхетних Дам і Кавалерів

Кет нахилила голову вбік, наморщивши лоба.

— Ми йдемо в… капелюшну крамницю?

— У найкращу капелюшну крамницю, — поправив її Джест. — І запевняю вас, Капелюшник влаштовує найбожевільніші чаювання по цей бік Задзеркалля.

Він помовчав.

— Мабуть, навіть по обидва боки Задзеркалля, якщо подумати.

Думки Кет ставали дедалі більш неспокійними. Вона почала сміятися, дивуючись, як узагалі тут опинилася.

— Я не переконана, що хочу потрапити на божевільне чаювання.

Джест підморгнув до неї.

— Повірте мені, міледі. Хочете.

Він підійшов до крамниці із заднього боку й відчинив двері.