Безсердечна

РОЗДІЛ 39

ЙОГО ЧЕСТЬ Велаґіґ Т. Пінкертон, Маркіз Рок Тертл Коув, володар Бухти Скельних Мушель, — оголосив Білий Кролик, — з дружиною, леді Ідонією Пінкертон, Маркізою Рок Тертл Коув, і донькою, леді Кет…

Кет запхала гаптований трояндами носовичок Кроликові до рота. Кролик здригнувся й витріщився на неї круглими очима.

Батьки, які вже спустилися на три сходинки, зупинилися й обернулися. Кет всміхнулася до них одними губами.

— Ідіть, — сказала вона. — Гадаю, буде доречніше, якщо мене оголосять окремо.

Вона перевела холодні очі на церемоніймейстера.

— Як личить майбутній Королеві Чирвових Сердець, ви згодні?

Маркіз із Маркізою обмінялися здивованими, але задоволеними поглядами й далі спускалися сходами.

Кролик витяг із рота носовичок. На його обличчі змагалися вирази роздратування й самовдоволеності, він відкашлявся.

— Звісно, леді Пінкертон, ви абсолютно праві.

Він випнув груди, намагаючись повернути собі поважний вигляд, і знову засурмив.

— Леді Кетрін Пінкертон з Бухти Скельних Мушель!

— Ось так краще, — сказала вона й рушила вниз до зали, розправивши плечі.

Вона знала, що здається стриманою та холоднокровною, але в роті був кислий присмак, як від несвіжого фруктового торта.

Кет уникала дивитися в очі гостям і була рада, що можна вдавати, ніби за коштовними масками й костюмами складно впізнати знайомих. До неї спробувала наблизитися пара скунсів, тож у неї виникла підозра, що вони хочуть завоювати прихильність майбутньої королеви, жалюгідні підлабузники. Кет сковзнула повз них, перш ніж ті встигли привітатися. Вона не вдаватиме, що хоче або потребує схвалення придворних лестунів.

— Кетрін!

Чиясь волога рука схопила її за лікоть, розвернула до себе.

Марґарет Мірл зробила реверанс, вітаючись. Її рот застиг в усмішці, ніс ховався за блідо-рожевою поросячою рийкою.

— Ви чули чудову новину?

Кет не змогла всміхнутися у відповідь, попри радість на обличчі Марґарет.

— Ні, не думаю, — сказала вона без особливого ентузіазму.

Марґарет замріяно зітхнула.

— Герцог звернувся до мого батька за дозволом офіційно зустрічатися зі мною. Зі мною!

— Мені складно в це повірити.

— Однак це так. Завтра після обіду він уперше відвідає мене. Ах, леді Кетрін, я просто переповнена задоволенням.

Вона взяла Кет під руку й почала обмахувати віялом розпашіле обличчя.

— Мораль цього, звісно, полягає в тому, що замкнена в клітці пташка не їсть із рук гадів.

Кетрін вирвала руку й повернулася до неї обличчям.

— Дурниці та нісенітниці, Марґарет.

Марґарет кліпнула очима.

— Перепрошую?

— Що це взагалі означає? «Замкнена в клітці пташка не їсть із рук гадів»? У гадів немає рук. І чи справді пташка воліла б сидіти в клітці замість ризикнути заради когось, хто здається небезпечним, але… насправді зовсім не такий? Може, гад просто хоче поділитися з нею кормом! Ви не подумали про це, коли вигадували вашу недолугу мораль?

Марґарет відступила.

— Але… не думаю, що ви правильно зрозуміли…

— Усе я правильно зрозуміла. Ваші так звані моралі — це тільки привід вдавати, що ви краща, ніж решта з нас. Поводитися так, ніби ми не такі розумні або не такі доброчесні, як ви, хоча насправді ви лише намагаєтеся приховати власну невпевненість у собі! Ви поводитеся по-дитячому й недостойно, і я терпіла це аж надто довго.

Щоки Марґарет набули такого самого кольору, як і пристебнутий до її носа п’ятачок.

— Але я… це несправедливо. Я ніколи… — Вона засопіла. — Це неприйнятно, леді Пінкертон. Я сподівалася, що ви, як ніхто інший, радітимете за мене, але тепер бачу, що затаїли стільки заздрості, що вас вже не заспокоїти. Так, я справді завжди дотримувалася вищих моральних принципів, ніж ви, але, попри все, всіляко намагалася ставитися до вас прихильно. Допомагала вам піднятися до мого рівня, щоб ви усвідомили власні хиби та гріхи.

— Годі вже, дайте мені спокій, будь ласка.

Очі Марґарет ковзнули повз неї й округлилися.

— Ах! Чудовий вечір, мілорде!

— Вітаю і я вас, міледі.

Кетрін обернулась і побачила, що до них підійшов лорд Кабан, його оченята мерехтіли від радості. На ньому була така сама маска-пятачок, як і на Марґарет, хоч його обличчя від цього майже не змінилося.

Вона з огидою закотила очі.

— Як ваші справи, леді Пінкертон? — запитав він.

— Гірше, ніж у декого, я сказала б.

— Леді Пінкертон, — сказала Марґарет, — сьогодні не в гуморі.

— Мені дуже шкода це чути. Власне, я хотів би поговорити з вами, хоча, — він прочистив горло, і його голос пом’якшав, — лише після того, як леді Мірл скаже мені, чи лишилися в неї вільні номери в танцювальній карті.

— Щось мені підказує, що можете вибирати будь-який, хоч усі, — пробурчала Кетрін, але Марґарет і Герцог не помітили образи й далі збуджено фліртували, аж поки Марґарет не згадала, що треба попудрити ніс, і не заквапилася йти геть. Складки сукні колихалися за її спиною, коли Марґарет увійшла у круговерть фраків і спідничок, а Герцог дивився на неї осовілими, як у фламінго, очима.

— Полотном дорога, — буркнула їй услід Кетрін.

— Перепрошую, леді Пінкертон? — сказав Герцог.

Вона глузливо посміхнулася.

— Який сором, Ваша Світлосте! Хіба можна підслуховувати, що дівчата бубонять собі під ніс?

— Так, звісно, прошу пробачення.

Герцог потер підборіддя.

— Будь ласка, думайте й далі.

Кетрін схрестила руки на грудях. Марґарет була егоїстка й зануда, і, попри всі свої недоліки, Герцог міг би знайти собі достойнішу пару. Однак яке їй до того діло?

Мабуть, ніякого, хоча це й наповнювало її огидою. Марґарет, хто міг би подумати! Хитра, нещира, нестерпна Марґарет зустрічається з чоловіком, який її обожнює. Їм не потрібно ані ховатися, ані соромитися, і всі радісно благословлятимуть їх і бажатимуть багато дітей з п’ятачками замість носиків.

— Чи я вже можу говорити?

— Гаразд, говоріть, — пробурчала вона.

— Мені дуже шкода, що вам так недобре, леді Пінкертон, — сказав Герцог. — Я хотів подякувати вам. Мені невідомо, як саме ви долучилися до того, щоб переконати леді Мірл стати прихильною до мене, але… що ж, послуга за послугу — здається, ми так домовлялися.

Він усміхнувся з-під ікл.

— Крамниця тепер пустує, якщо ви не знали. Я зрозумію, якщо вас вона більше не цікавить, зважаючи на… стосунки з Королем…

У нього блиснули очі, й Кет на мить злякалася, що Герцог зараз їй підморгне, але він цього не зробив.

— Але якщо досі хотіли б орендувати в мене будівлю, я навряд зможу вам відмовити.

Вона так міцно зціпила зуби, що заболіла щелепа.

Крамниця була її.

Тепер, коли розбилися всі надії на згоду батьків, на хоч шилінг з її посагу, на малу крихту поваги від сусідів і знайомих, якщо вона посміє відмовити Королю.

Тепер, коли розбилася її дружба з Мері Енн.

— Це все?

Герцог насупився.

— Ну… так, я гадаю. Хіба ви не раді?

Вона глибоко і роздратовано вдихнула носом повітря.

— Ні, не рада, хоча в цьому немає вашої вини, — вона змусила себе розслабити плечі й притиснула долоні до своєї важкої спідниці. — Дякую, Ваша Світлосте, але, гадаю, вам не варто тримати крамницю для мене. Пекарня завжди була неможливим задумом, а зараз тим паче. Будь ласка, забудьте, що ми колись про це говорили і… йдіть потанцюйте з вашою дамою. Вона вже забагато вальсів пропустила, стоячи під стінкою.

Кетрін пішла, не чекаючи, коли стане зовсім боляче від його щастя, але не встигла відійти далеко, як хтось схопив її за лікоть, стиснувши так міцно, що вона ледве не задихнулася. Грубий голос прогарчав їй у вухо:

— Що ви з ним зробили?

Її обдало теплим диханням, що пахло гарбузом.

Кет крутнулася назад. Пітер Піт стискав її руку, лишаючи на шкірі вм’ятини від пальців. У нього під очима лежали фіолетово-сірі кола, на щоці зяяла глибока рана, ніби хтось напав на нього з ножем. Хоча вона вже загоювалася, але від такого вигляду в Кетрін все перевернулося всередині.

Він був одягнений у брудний робочий одяг і без маски, ніби не знав, що на королівському маскараді є правила.

— Що ви з ним зробили? — знову загарчав він.

— Що ви… відпустіть мене зараз же!

Він міцніше стиснув її руку.

— Відповідайте.

— Я не знаю, про що… ох! Знаєте, вам і вашій дружині не завадило б навчитися хоч якимось манерам, коли йдеться про…

Він рвонув її ближче до себе, і Кет ахнула й відчула себе зовсім маленькою поряд з його масивними плечима. Потім він несподівано відпустив її. Кетрін терла руку, серце прискорено билося.

— Я не знаю, що ця ваша служниця побачила або вирішила, що побачила, — сказав він погрозливим голосом, який було ледве чути крізь музику та сміх, — але я не дам вам скривдити її. Я радше згодую вас червам, ніж дозволю це. А тепер кажіть, що ви з ним зробили.

— Я не знаю…

Кетрін замотала головою, але відразу зупинилася. Пітер Піт говорить про гарбуз, який вона вкрала? Про торт, який вона спекла і який так хотіла з’їсти його дружина?

— Я… вибачте, — вимовила вона, затинаючись. — Я просто приготувала з нього торт, лише один торт. Я не думала, що він комусь зашкодить, і це був лише один гарбуз, а ви були… такі зайняті, а я лише хотіла…

Він знову схопив її руку, тож Кет зойкнула.

— Я все це вже знаю, — гаркнув він. — Я був на фестивалі. Я бачив, що трапилося з тим Черепахом, а тепер моя дружина…

Він судомно вдихнув повітря, його ніздрі роздулися.

— Я не знаю, що ви задумали, але я не ідіот. Усе королівство бачило вас із тим мечем. А тепер кажіть, що ви з ним зробили!

У неї перехопило дихання від подиву.

— З мечем? Ви хочете сказати… з Гостромечем? — думки роїлися в її голові. — До чого тут гарбузовий торт?

Його очі спалахнули, й він знову струснув її. Кетрін зашипіла крізь зуби, впевнена, що на руці залишаться синці.

— Я знищу вас, леді Пінкертон. Затямте собі, якщо з нею щось станеться, перш ніж я все владнаю…

— Досить, сер Пітере! — сказала Кет і підвищила голос, пригадавши, яку роль заприсяглася грати сьогодні ввечері.

Усі вважають її майбутньою королевою, а отже, вона не дозволить, щоб якийсь убогий фермер, вирощувач гарбузів, так розмовляв із нею.

— Вимагаю, щоб ви відпустили мене…

— Перепрошую, що втручаюся.

Голос, що пролунав між ними, був теплий і заспокійливй, як розтоплений шоколад.

У Кет по спині пробіг дрож. Вона замовкла з розтуленим ротом.

— Якщо картка дами ще не заповнена, — продовжував голос, — чи вона не удостоїть мене честі запросити її до наступного танцю?

М’яка шкіра рукавички торкнулася її плеча. Вона дивилася, як рука в рукавичці відриває від неї пальці Піта, один за одним. Боялася підвести очі. Боялася побачити власника голосу й зрозуміти, що помилилася.

Він не може бути тут. Попри всю відвагу, він не міг тут з’явитися.

Адже це… неможливо.