Безсердечна

РОЗДІЛ 46

ЇЇ НОГИ ВІДРАЗУ ЗАГРУЗЛИ в багнистому ґрунті гарбузової грядки. Навколо клубочився туман, лип до шкіри.

Грядки були схожі на місце, що ніколи не знало ані світла, ані тепла. Кет пошкодувала, що не має із собою пальта Кепа, що дала волю гніву, хай він і був нестерпний тієї миті.

Ліворуч вона бачила величезний гарбуз із вирізаними в ньому віконцями. Мері Енн уже не кричала, але Кет чула її схлипи, що розносилися над мовчазними грядками.

Будинок праворуч цього разу не пах димом вогнища, і його вікна не сяяли привітним світлом. Він здавався покинутим.

Піта більше не було видно на віддалі.

Підібравши спідниці, Кет продиралася крізь зарості лози, поспішаючи до гарбуза, де була ув’язнена Мері Енн, перелякано озираючись на кожен звук: на порив вітру, на шелест листя, на хлюпання й чавкання багнюки під її найкращими чобітками.

Її переслідувала пісенька Сестер.

Він хотів її піймати,

Та нема, чим годувати.

Добра діва лісом йшла,

Хатку Пітера знайшла.

Він забрав її додому,

Що із нею, невідомо.

Вона раптом спіткнулася і впала, розпростершись у багнюці. Руки провалилися у вологий ґрунт по самі зап’ястки, бруд заляпав сукню. Якусь хвилину Кет просто сиділа, важко дихаючи, відчувала, як у венах шалено пульсує кров. У неї цокали зуби. Знову ставши на коліна, вона озирнулася навколо й спробувала перевести дух.

Піта досі не було видно.

Потім очі опустилися на нерівну землю, на якій вона спіткнулася.

Кетрін відсахнулася, не вірячи власним очам, але… Так, це був гігантський слід, залишений у багнюці, яка засохла й потріскалася по краях. Мабуть, він був тут уже кілька днів або навіть тижнів, перш ніж Кетрін на нього натрапила.

У багні відбилася лапа з трьома пазурами, які лишили в землі глибокі ями. Гарбузи й лози розчавила під своєю вагою якась гігантська істота.

У Кет калатало серце. Вона схопилася на ноги і, як могла, витерла руки об зіпсовану сукню.

Ридання Мері Енн змінилися тихими схлипами і уривчастим диханням.

Кет підняла спідниці й пробігла решту шляху.

— Мері Енн, — зашепотіла вона, кинувшись до вікна з гарбузовими віконницями. — Мері Енн! Це я!

Схлипи припинилися, і у вікні з’явилася Мері Енн із червоними від сліз очима.

— Кет?

Мері Енн простягнула до неї руку крізь ґрати.

— Це Піт. Він замкнув мене тут, і в нього… в нього, — у неї перервався голос, — Жербельковт.

Жербельковт.

Кет уже здогадалася про це: потворний слід, намагання Піта забрати в неї Гостромеч, конячка з капелюха Лева.

Пітер Піт, гарбузоїд…

Кет замотала головою, намагаючись відігнати пісеньку, що лунала в голові.

— Як мені тебе звідси витягнути?

— На даху є двері, які відкриваються, — сказала Мері Енн, вказавши пальцем угору.

Кет відступила й почала обходити гарбуз, поки не побачила маленький квадратний пропилений отвір поряд із колючим стеблом.

— Кет? — сказала Мері Енн, поки Кет озиралася навколо, шукаючи чогось, що допомогло б дістатися до дверей.

Драбина. Їй потрібна драбина…. або пила, щоб перерізати ґрати на вікні й Мері Енн могла пролізти крізь нього.

— Що? — запитала вона, натиснувши долонею на стінку гарбуза.

Шкірка, мабуть, майже у фут завтовшки, але якщо знайти досить гостре лезо…

— Це його дружина.

Вона зустрілася поглядом із Мері Енн крізь вікно.

— Що?

— Жербельковт. Це леді Піт. Я бачила в театрі, як вона заходила до вбиральні, й вигляд у неї був такий, ніби їй зле, а потім… звідти виповзло чудовисько.

Кет насупилася, згадавши немічну жінку, яка так розпачливо просила ще гарбузового торта.

— Ти впевнена?

Мері Енн кивнула, її обличчя було напружене.

— Більше у вбиральні нікого не було, я впевнена. А ще… гарбузи…

Кет здригнулася.

— Гарбузи, — прошепотіла вона.

Леді Піт виграла конкурс із поїдання гарбузів. І в театрі вона так хотіла гарбузового торта, який приготувала Кет, торта, від якого…

У Кет перехопило дух.

— Черепашко теж змінився.

Мері Енн схлипнула, її розпач і тривога змішалися з почуттям провини.

— Ми не мали красти той гарбуз. Ми самі винні. Я прийшла сюди, бо сподівалася знайти якусь протиотруту або докази, які могла б показати Королю. Жінка вона чи Жербельковт, її треба спинити.

— Ти прийшла сюди сама? — запитала Кет. — Про що ти думала?

Блакитні очі Мері Енн наповнилися сльозами.

— Я знаю. Це зовсім не логічно, але я подумала… я подумала, що, може, вчиню щось героїчне. Я вважала, що зможу зупинити Жербельковта. Я сама. І що тоді попрошу Короля про милосердя… про те, щоб він помилував твого блазня. І може, тоді ти мені пробачиш.

Її голос потонув у нових риданнях.

— Але Пітер піймав мене, і тепер… тепер він хоче згодувати мене їй, Кет. Він збирається мене вбити.

— О, Мері Енн.

Її погляд упав на брудний капелюшок на голові у Мері Енн.

Капелюшок, який зробив Кеп. Той, що перетворює логіку на мрії.

Раптом вона відчула обурення разом зі страхом і панікою, а також потребою їм обом негайно забратися якомога далі звідси.

— Я пробачаю, чесно. Однак зараз заспокойся. Зніми капелюх і спробуй бути якомога розсудливішою, якщо можеш. Ми повинні знайти спосіб витягти тебе звідси.

Мері Енн розв’язала стрічки капелюха і стягнула його з голови.

Кет струснула ґрати, але якщо Мері Енн не змогла їх відчинити, то їй і поготів не вдасться.

— Мені потрібна драбина. Або щось, чим можна перерізати ці ґрати.

Мері Енн, шморгаючи носом, вказала в дальній кут гарбузового поля.

— З другого боку будинку є сарай. Може, там щось знайдеш.

— Гаразд. Зараз вернуся.

— Будь обережна, — крикнула Мері Енн услід Кет, коли та розвернулась і побігла до темного будинку. Вона вся вкрилася гусячою шкірою, сукня була важка від багнюки. Очі в розпачі бігали по грядках, шукаючи, чи не видно поруч Піта або Жербельковта.

У вухах промайнув шепіт, і Кет на мить заціпеніла. Пульс калатав, поки вона обходила будинок.

Шепіт почувся знову, але цього разу Кет була до нього готова. Від знайомих слів усе похололо всередині.

Всі гарбузи обірвав…

Вона із зусиллям проковтнула слину.

Жінку в шкірку заховав…

Вона озирнулася навколо, ноги тремтіли. Шкодувала, що не взяла із собою Джестів скіпетр або Кепову тростину, бодай якусь зброю.

Знову обернулася й помітила розбиту шкірку одного з гігантських гарбузів. Вони з Мері Енн бачили його раніше, це був гарбуз, з якого доносилося дивне скреготіння. Тепер величезні шматки його шкірки були розкидані по грядках, ніби його зсередини розірвав якийсь звір.

Звір. Такий, як Жербельковт.

Кет рушила вперед. Що швидше вона забере звідси Мері Енн, то швидше зможе повернутися до Джеста й почати нове життя якомога далі від Королівства Чирвових Сердець.

— Він і тебе схопить.

Кет зойкнула. Тепер голоси звучали ближче, прямо біля її ніг. Вона відскочила й побачила гарбуз, що сягав їй до коліна й лежав на узбіччі. Поки Кет дивилася на нього, його шкірка відігнулася, з’явилися два трикутні ока й щербатий рот.

— Тікай, — сказав їй гарбуз пошепки, його вирізані очі бігали сюди-туди. — Тікай.

— Тікай, поки він тебе не знайшов, — попередив ще один Джек-Ліхтар, що лежав через два рядки.

— Ви… живі, — сказала Кет, затинаючись.

— Він уб’є тебе, — сказав перший гарбуз, — щоб нагодувати ненажерливого Жербельковта.

— Він убив наших братів, звинувативши нас у тому, що з нею сталося.

— Але ми не винуваті.

— Ми не винуваті.

— Це були ті інші гарбузи. Злі гарбузи.

— Ті, що прибули із Задзеркалля.

— Це вони винні, але за це постраждаємо ми всі.

— Тікай, ти людина, маєш ноги, тікай…

Вона поспішила геть, якомога далі від них та їхніх лячних слів, але й зважаючи на ці застереження. Вона згадала Джеків-Ліхтарів, нанизаних на ковану огорожу, і до горла підкотила нудота. Кет пересилила її й завернула за ріг будинку.

Ні драбини. Ні пилки. Ні сокири.

Неподалік був дров’яний сарай із широко розчиненими дверима, з яких падали чорні тіні. Кетрін підібрала спідниці й побігла до нього. Її очі почали сльозитися від задушливого страху.

Щось схопило її й притиснуло спиною до стіни будинку так сильно, що не лишилося повітря в легенях. Крик застряг у горлі.

Над нею схилився Пітер Піт; його очі палали, а в руках чоловік тримав сокиру.