Безсердечна

РОЗДІЛ 38

КЕТРІН ЛЕДВЕ СТРИМУВАЛА задоволену усмішку, поки її вмовляли повернутися в будинок — звісно, заради безпеки, а тим часом Короля всадили в карету й повезли геть, поки охоронці розробляли план обшуку місцевості та арешту Джеста.

— Його знайдуть, — знову й знову повторював Маркіз, поки Кет заводили в передпокій їхнього будинку. — Не хвилюйся. Я знаю, що його знайдуть.

— Ні, не знайдуть, — сказала вона, плавно й повільно підіймаючись сходами. — І я цьому рада. А ви всі помиляєтеся щодо нього.

— Ану стій, юна панянко, — гримнула мати, і ноги Кет слухняно зупинилися на першому сходовому майданчику.

Вона повернулася до батьків. Їхнє полегшення змінилося на якесь виснажене роздратування. На батьковому чолі лежала тінь, у матері сіпався куток рота.

— Я не знаю, що цей хлопець зробив із тобою, — сказала вона, узявши руки в боки, — але тепер усе скінчилося, і ми більше ніколи про нього не згадаємо. Ми житимемо так, ніби нічого не сталося, а ти почнеш хоч трохи цінувати все, що ми для тебе зробили, й виявляти вдячність Його Величності!

— Вдячність! За що маю бути йому вдячна?

— Він зберіг твою честь, ось за що! Більшість чоловіків негайно відмовилися б від офіційних зустрічей, почувши, що тебе двічі викрадав хтось інший. Його Величність робить нам велику ласку, Кетрін. Ти це поважатимеш, і, коли завтра побачиш його, я чекаю, що віддячиш йому за таку великодушність.

— Мені не потрібна його великодушність, ані його ласка, ані інші милості!

Мати іронічно посміхнулася.

— Значить, ти дурепа.

— От і добре. Мені подобаються дурепи. І дурні.

— Досить! — рявкнув Маркіз.

Кетрін міцно стулила губи й замовкла: вона не звикла до спалахів батькового гніву. У нього почервоніло обличчя. І хоча батько стояв у передпокої й дивився на Кетрін знизу вгору, під його поглядом вона почувалася нікчемною, як розтоптана комашка.

Маркіз заговорив повільно, зважуючи кожне слово.

— Ти більше не ганьбитимеш нашу родину. Ти вже зганьбила її достатньо.

На очі Кетрін набігли сльози сорому та провини. Батько ніколи досі не дивився так на неї й ніколи так із нею не говорив.

Ніколи вона не бачила його таким засмученим і невдоволеним.

— Ти зробиш те, що скаже мати, — вів він далі. — Ти виконаєш свій обов’язок як наша єдина донька. Ти більше не осоромиш нас. І якщо Його Величність попросить твоєї руки, ти погодишся.

Кетрін замотала головою.

— Ви не можете примусити мене.

— Примусити? — закричала мати. — Що з тобою, дитино? Це ж дар! Хоч ти й не зробила нічого, щоб його заслужити.

— Ви не розумієте, — вигукнула Кетрін. — Якби лише ви зустрілися з Джестом за інших обставин… якби ви поговорили з ним, то побачили б, що він не…

Батько скинув нагору руки.

— Я не хочу цього чути. Той хлопець наробив достатньо шкоди на одну ніч, і поки не почнеш тверезо мислити й поводитися як леді, якою тебе виховували, цю розмову закінчено.

Маркіз зірвав із себе сюртук і накинув його на вішалку біля дверей.

— Ти зробиш так, як ми сказали, Кетрін, або можеш вважати, що більше не належиш до цієї родини.

Кетрін стиснула щелепи, в очах стояли сльози. Думки проносилися в її голові, били у скроні, але вона міцно стискала рот.

Після зізнання Джеста їй уже ніхто не повірив би. Тепер вона нічого не могла їм пояснити, не мала жодного доводу, який їх переконав би, що вона не потрапила під дію якихось чар, що Джест не злочинець.

Що вона його кохає. Вона вибрала його.

Розвернувшись, Кетрін вибігла з передпокою, щоб не вчинити дитячу істерику.

Кинулась до своєї спальні, грюкнула дверима й припала до них. Почула, як у коридорі зірвалася з гачка якась картина і, тихо скрикнувши «ох!», упала на підлогу.

Нахилившись, Кет схопила поли спідниці, притиснула її до обличчя і щосили закричала.

— Кетрін?

Вона здригнулася, почувши несміливий голос, і відірвала спідницю від обличчя. Перед нею стояла Мері Енн, крізь сльози Кет бачила розмиті контури її чорно-білої уніформи.

— Вибач мені, — сказала вона, затинаючись, перш ніж Кет встигла опанувати думки.

Кет витерла долонями очі.

— Ти їм усе розповіла! Як ти могла?

— Я мусила. Ти його не знаєш, Кет. Ніхто його не знає, а мені було так страшно…

— Я знаю його! Я вірю йому! Але ти все зруйнувала. Тепер він у розшуку, він злочинець. Усьому кінець, і все через тебе!

— Я думала, що ти в біді. Його закляття, коли ви зникли з театру… я такого в житті не бачила. Ми всі так перелякалися, але ж я думала, що блазень тебе поніс на узбережжя, а коли виявилося, що тебе там ніхто не бачив… я подумала, що ти в небезпеці. Тебе не було кілька годин, а Жербельковт досі на волі, і я не знала…

Кет відштовхнулася від дверей і розчинила їх навстіж.

— Я нічого не хочу чути. Ти не мала права розповідати їм усе.

— Кет…

— Забирайся геть!

— Будь ласка, зачекай. Послухай мене, Кетрін. Здається, я бачила… коли ми були в театрі, можу присягнути, що…

— Мені байдуже! — закричала Кет. — Мені байдуже, що тобі здається і що ти бачила. У нас був план, Мері Енн. У нас було майбутнє, а тепер ти його зруйнувала!

По її щоках полилися сльози.

— Я більше не хочу тебе бачити, ніколи. Можеш піти в посудниці, мені однаково!

Не чекаючи, коли Мері Енн піде, Кетрін розвернулася, швидко покрокувала до вбиральні й замкнулася на ключ. Схлипуючи, опустилася на кахельну підлогу, міцно обняла коліна, сховала обличчя в складки спідниці. Намагалася ще раз пригадати запахи луки й лісових квітів, руки та вуста Джеста, і як тоді все було дуже, дуже добре.

Вона не могла збагнути, чому так швидко все стало дуже, дуже погано.

* * *

КОЛИ КЕТРІН ПРОКИНУЛАСЯ наступного ранку, то побачила, що зі стійки її ліжка проріс ще один кущ. У кімнаті пахло ґрунтом, металом та сумом, і крізь припухлі повіки вона, немов у тумані, вона бачила плями червоних квітів.

Лози звисали з балдахіна, квіти сипалися на ковдру.

Її оточували сотні й сотні маленьких ніжних сердець, і всі вони кровоточили.

Кетрін доторкнулася до найближчого бутона, відчула його м’яку плоть, на пальцях лишилася крапля теплої крові. Кожна кривава квітка була ніжна та прекрасна, але водночас примарна й тривожна.

Вона розчавила квітку в кулаку, кожною клітиною відчуваючи вологий слід на долоні.

Мері Енн так і не прийшла розпалити вогонь. Ебіґейл не принесла сніданок. Кетрін залишалася в ліжку аж до вечора, її ніхто не турбував. Почувалася, як випотрошений гарбуз, з якого зробили Джека-Ліхтаря. Їй було цікаво, чи знайшли й заарештували Джеста, але вона також знала, що ні. Він був для них надто розумний, надто швидкий, надто неможливий.

Вона час від часу поглядала на вікно, сподіваючись, що побачить за склом білу троянду, що манить її до себе. Однак за вікном було пусто. Джест не повертався до неї.

Ніколи в житті не була вона така самотня.

Вона уявляла, що Мері Енн не зрадила, і її батьки та Король ні про ще не дізналися. Гадала, що було б, якби Джест з’явився на маскараді й вона підійшла б до нього, вдягненого в чорне вбрання та капелюх із дзвіночками, і поцілувала перед усіма. А потім повідомила про відкриття пекарні й покинула замок, високо піднісши голову, щоб почати нове життя поряд із Джестом.

Однак то була лише примарна мрія. Якщо колись це й було можливо, то вже точно не зараз. Джеста вважають злочинцем, і, як попереджав Чешир, ніхто не піде в пекарню, що належить пропащій жінці, хай як смачно вона готує. Навіть якби їм вдалося повернути Джестові добре ім’я, вони однаково назавжди лишилися б у злиднях і ганьбі. Без нічого.

Уже минув час вечірнього чаю, коли серед квітів, що стікали кров’ю, з’явився Чешир, згорнувшись у кутку балдахіна.

Кетрін дивилася на нього без подиву. Вона чекала його появи цілий день. Не міг головний пліткар королівства залишитися осторонь.

— Я подумав: тобі буде цікаво знати, — сказав Чешир замість привітання, — що всі говорять лише про те, як ти врятувалася від підлого блазня. Яка ти таланиста й героїчна особа.

— А я подумала, що тобі буде цікаво знати, — відповіла вона, — що це ахінея. Джест не викрадав мене.

Вона вимовила це спокійно, бо знала, що може сказати Чеширу або будь-кому іншому все що завгодно, але це не матиме значення. Більшість однаково вважатиме так, як їй зручно, а зараз зручно думати, що наречену Короля, майбутню Королеву, викрадали проти її волі.

Чешир виколупав кігтем сірчану пробку з вуха.

— Я боявся, що ти саме так і скажеш. Розумієш, тоді ця історія стає не такою цікавою, хоча я залюбки подивлюся, як уся королівська кіннота й уся королівськая рать [29], лізтиме зі шкури, аби його докупи зібрать [30] чи то пак знайти.

— Вони ніколи його не знайдуть, — промовила вона, хоча щоразу вірила в це дедалі менше.

Зрештою, Королівство Чирвових Сердець невелике. Куди йому йти? Назад у країну Шахів?

Може, і так, але це не втішало. Це означало, що вона більше ніколи не побачить Джеста.

— Його Величність не тямить себе від переживань, — вів далі Чешир. — Не думаю, що він бодай приблизно уявляє, що робити з усім цим божевіллям, бо тут тобі і Жербельковт, і Блазень, і змова, щоб викрасти серце майбутньої королеви… Він не звик до справжніх зрад, хіба ні?

— Тоді тим паче він не мусить витрачати сили на те, щоб переслідувати невинну людину і через що? Через власну вражену гордість?

— Яка ще гордість? — Чешир склав лапи, зціпивши кігті в замок. — Наш Король — жалюгідний ідіот.

На її устах промайнула квола посмішка.

— Саме так.

— Звісно, у наших краях, здається, вирує ціла епідемія жалюгідного ідіотизму. — Чешир почав танути в повітрі. — Отже, йому не буде самотньо.

Він зник, і тієї самої миті у двері спальні постукали. Ебіґейл просунула голову всередину.

— Вибачте, леді Кетрін, але час перевдягатися до маскараду.

Вона прошмигнула в кімнату, як боязка мишка.

Кетрін зітхнула й зіскочила з ліжка, не сперечаючись.

Однаково цього вечора не уникнути.

Вона покірно дозволила щипати себе за щоки, щоб повернути їм трохи кольору, а Ебіґейл нічого не сказала про те, як висохла від сліз її шкіра.

— Ах, леді Кетрін, — пробурмотіла Ебіґейл, — усе буде гаразд. Король — хороша людина. От побачите.

Кет насупилась і промовчала.

На ній тепер була біла крепова сукня в широку бордову смужку, а обличчя закривала вишукана маска зі слонової кістки, прикрашена стеклярусом. Поки Ебіґейл прибирала розкидану білизну, Кетрін подивилася на себе у дзеркало. Вона була схожа на ляльку, хоч бери й став на полицю.

Нарешті Ебіґейл додала останній штрих — діадему, оздоблену діамантами й рубінами.

Коли прикраса опустилася їй на голову, Кетрін подумала, що вже не схожа на ляльку.

Тепер вона мала вигляд королеви.

Губи її розтулилися, і Кетрін глибоко зітхнула.

Вона пообіцяла Джесту, що відмовить Королю. Так, пообіцяла.

Однак цю обіцянку давала дівчина, яка досі збиралася відкрити пекарню разом із найкращою подругою. Дівчина, якій було байдуже, буде вона шляхетною дамою чи ні, аби прожити свої дні з тим, кого кохає.

Цю обіцянку давала дівчина із зовсім іншою долею.

Примруживши очі, вона простягнула руки й поправила діадему на голові.

Мері Енн видала її таємницю. Джест прирік себе на вічне вигнання.

Але, може, усе це було не марно.

Кет підвела підборіддя й уперше насмілилася уявити себе королевою.