Безсердечна

РОЗДІЛ 35

КЕТРІН ВИПУСТИЛА МЕЧ ІЗ РУК, він упав, лунко задзвенівши.

Її враз пронизав біль, щиколотку пекло вогнем, усе тіло горіло. Кетрін безсило опустилася у складки сукні. Її пульс калатав як молот, пальці були гарячі від припливу крові.

Натовп знову ахнув. Потім перелякано замовчав. Ніхто не знав, що робити. Було зрозуміло, що всі чекають, коли хтось інший на щось зважиться. Зробить перший крок.

Усі чекали правителя, лідера, короля.

Однак Король Чирвових Сердець стояв серед них, так само блідий і похнюплений, як і будь-хто з його підданих.

Кет зрозуміла, що плаче. Текло з носа, але вона не стала витиратися. Нехай вони все бачать — подряпану закривавлену шкіру, розірвану сукню, сльози й шмарклі — все, що буває після такого жаху. Нехай дивляться.

До неї нетвердим кроком підійшов Джест, не зважаючи на глядачів. Він кульгав, і це було ще більш дивно, ніж розмазана по обличчю сурма.

— Кетрін, Кетрін.

Він схилився над нею, його очі налилися кров’ю.

— Де болить? Нога?

Кетрін зціпила зуби й кивнула — від цього легкого руху її відразу занудило. Упала на спину, і Джест зник із її поля зору, але дівчина відчула, що він підняв поділ її сукні, зовсім трохи. Достатньо, щоб усе побачити.

Кет засміялася пронизливим істеричним сміхом.

— Власне… це навряд… пристойно, — промовила вона, затинаючись і ковтаючи сльози, що котилися на скуйовджене волосся. — Чорт забирай… мені боляче.

Джест доторкнувся до її щиколотки, і Кетрін закричала. Перед очима зароїлися спалахи яскравого світла. Він прибрав руку.

— Л-л-леді Пінкертон?

Вона застогнала. Голова впала набік, і вона побачила Короля, Білого Кролика та Мері Енн, що бігли, спотикаючись, по сходах. Мері Енн була бліда від страху, затисла в кулаках фартух, гарненький капелюшок з’їхав убік.

— В-ваша Величносте, — сказала Кет.

Їй хотілося, щоб вони всі пішли й дали їй спокій. Їй хотілося забутися, знепритомніти.

— Жербельковт…

Це все, що Кетрін встигла сказати, перш ніж її знову пронизав гострий біль. Король збіг зі сходів, опустився на коліна біля неї і взяв її руку у свої.

— Ви були неперевершені.

Він витяг носовик звідкись із надр вбрання, але замість дати його Кетрін, почав витирати собі блискуче від поту чоло. Потім задер голову й обвів поглядом безмовний завмерлий натовп.

— Усі погляньте сюди! На скарб мого серця! Хранительку Гостромеча! Найхоробрішу й най… най… найрозумнішу леді Кетрін Пінкертон! Перед вами ваша майбутня королева!

— Ні, — прошепотіла вона, але за шумом оплесків її ніхто не почув. Голова похилилася, і Кетрін відчула, що її обережно підтримує чиясь рука. Лагідні пальці гладили вигин її вуха.

— Я не… меч… він не…

— Ваша Величносте, — сказав Джест, перекриваючи радісний галас юрби. — Вона поранена. Їй потрібна допомога.

Король перелякано обернувся. В його очах була паніка.

— Ох. Т-так. Звісно.

Король подивився на її ногу й позеленів.

Кет міцніше зціпила зуби, намагаючись зосередитися, у неї розколювалася голова.

— Якщо я неперевершена… і розумна… і хоробра… — вона ледве стримала крик, — то ви нікчема!

Джест застиг на місці. Король відсахнувся.

— Жербельковт тероризує нас уже кілька тижнів! І що ви зробили? Що ви робите, щоб зупинити його?

Король пискнув і втягнув голову в плечі, сховавшись між складками оксамитового плаща.

— Ви Король! Ви мусите щось робити!

— Кетрін.

Джест поклав руку їй на чоло, пригладив розкуйовджене волосся.

— Бережи сили, Кет… леді Пінкертон.

З-за плеча Короля визирнула Мері Енн. Вигляд у неї був спантеличений, поки вона не побачила ногу Кет і не затулила рота рукою. Однак це тривало лише мить. Вона опанувала себе та обернулася до Короля.

— Біль доводить її до нестями, Ваша Величносте. Хтось мусить відвести її до Осетрів. Я зараз же викличу карету…

— К-карету, так, — сказав Король.

У нього трусилася голова, вуса смикалися від кожного подиху, груди здіймалися.

Здавалося, його от-от занудить, але Король пересилив себе.

Кет знову плакала, у неї паморочилося в голові від болю.

— Чудовисько треба зупинити, перш ніж ще хтось постраждає.

— Я подбаю про неї, — сказав Джест. — Так буде швидше.

Мері Енн вагалася.

— Швидше, ніж карета?

— Так.

Він зустрів погляд Кет, його очі були схвильовані, живі й дуже, дуже золоті. Вона бачила, як Джест судомно ковтнув, а потім сказав:

— Ми майже в розпачі.

Відвернувся, схопив Гостромеч і засунув його назад у капелюх, який потім натягнув на голову. Дзвіночки були надто яскраві, надто радісні, пронизливо лунали у вухах Кет.

Джест підсунув під неї руки.

— Це безглуздя! Ви її не донесете! — закричала Мері Енн.

— Запевняю вас, що донесу, — сказав він, і решта протестів потонули в гулі землетрусу під їхніми ногами, у тріску й гуркоті підлоги, що вибухнула навколо них і під ними.

Угору знялася кам’яна вежа, у центрі якої опинилися Джест і Кетрін. Затаївши дихання, вона дивилася на довколишні стіни, а далеко-далеко над собою бачила, як віддаляються зубчастий парапет і люстри театру. Вони падали вниз, але якби не підземний гул, дівчина подумала б, що вони взагалі не рухаються.

— Як? — видихнула вона, упевнена, що марить. — Як ти це?..

Джест зсунув брови й уважно подивився їй в обличчя.

— Я Офіцер. І крук, — сказав він так, ніби це все пояснювало.

Потім прошепотів:

— Пробач мені за це.

Він підняв її на руки.

Кетрін відразу пронизав біль, ніби в ногу встромили розпечене залізо. Дівчина закричала…

У голові паморочилося, у пораненій нозі бився пульс, усе тіло кололо. Кет отямилася, заплакана й розгублена. Замість твердої підлоги театрального фоє під ногами тепер була м’яка прохолодна трава. Відчула солоний присмак у роті, рештки сліз на щоках.

Її оточували зарості, над головою здіймалися величні дерева. Пахло ґрунтом і молодими паростками, а також чимось солодким, схожим на теплу мелясу та імбирне печиво.

Вона почула рипіння мотузки й скрегіт коловороту, але жодних інших звуків не долинало. Ні пташиного співу, ні скрекоту цвіркунів, ні людського гомону.

Голова хилилася набік, тож Кет із зусиллям розплющила очі.

Вона лежала на лісовій галявині, скроні кололи гострі стебельця трави. Світ довкола завмер — не було чути ані шепоту вітерця серед лісових квітів, ані щебету птахів у деревах. Коли вони прибули до театру, був вечір, але тут сяяло червонувато-золотисте світло, мовби застигле між днем і ніччю.

Через туман в очах вона розгледіла старовинний колодязь, що стояв у центрі лощини, крізь його кам’яні стіни пробився мох, а біля однієї з опор виросла ціла сім’я грибів. Поряд із ним стояв Джест. Його капелюх лежав на краю колодязя, рукава були закасані за лікті, шкіра над рукавичками засмагла. Він тягнув угору прив’язане до мотузки відро, яке підіймалося щораз вище з кожним обертом коловорота. Час від часу у Джеста виривався стогін: чи то відро було дуже важке, чи то колесо дуже старе, чи, може, його руки дуже, дуже втомилися.

Адже він приніс її сюди.

Куди? Чи це далеко?

Кет не мала жодного уявлення, де вона і скільки часу минуло.

Дівчину охопив ще один приступ болю, вона скривилася й схлипнула.

— Уже скоро, Кетрін, — промовив Джест, важко дихаючи. Він відв’язав мотузку і зняв відро з гачка. Кет почула сплеск рідини.

— Усе, готово.

Джест попрямував до неї, похитуючись. Щось перелилося через вінця відра, і Кет побачила на його стінках багаторічні нашарування чогось липкого кольору карамелі. Не води.

— Ми не на узбережжі, — сказала вона, пробуючи зосередитися на чомусь ще, крім болю. — Ти мав відвести мене до…

— Тут краще.

Джест поставив відро поряд із нею.

— І все буде набагато швидше, ніж в Осетрів, ось побачиш. Ти можеш сісти?

У голові паморочилося, поки Джест допомагав їй підвестися, і Кетрін уперше подивилася на свою ногу.

Джест зрізав з її ноги чобіток. Панчоха теж була відрізана на литці, а щиколотка оголена й зовсім не схожа на щиколотку, бо набрякла й посиніла. Стопа вивернулася під дивним кутом, а збоку утворилася величезна пухлина — схоже, що кістка ще трохи й пробила б шкіру. Кетрін знову схлипнула. Усвідомлення свого становища спричинило в неї новий напад болю.

— Ось, візьми, — сказав Джест, простягнувши руку до дерев’яного кухля у відрі.

Джест наповнив його і витяг із відра. Темна тягуча рідина хлюпала та стікала по стінках, як мед.

— Випий це.

— Що це? — запитала вона.

— Меляса.

— Меляса? Отже, це…

— Пий, Кетрін.

Джест сів поряд, а Кетрін узяла кухоль ослаблими руками, пальці липли до стінок. Джест сидів дуже близько, його коліно впиралося в її стегно, він був готовий будь-якої миті простягнути руки й підхопити її, якщо буде потрібно.

Мелясна криниця [28]… Ще одна неможлива казка. Місце, де з підземних глибин підіймається й надимається солодкий напій, що має міфічну цілющу силу.

І Джест його знайшов. Джест знав, де він. Але як?..

У її голові туманилося. Кетрін почала пити просто тому, що не бачила жодної причини не пити, хоч меляса була така густа, що пити її довелося довго, ніби ложка за ложкою, ковтаючи в’язкий, солодкий, насичений сироп.

Це було дуже смачно.

Ох, скільки б Кет віддала, щоб спекти з нею мелясовий пиріг із пеканом!

Або той пудинг з родзинками, щоб довести пану Гусені, що він помилявся, і мелясна криниця все-таки існує.

Сироп наповнював її шлунок і теплом розливався по тілу. Він усотувався в її органи, ставав дедалі гарячішим, наче розжарював м’язи. Це було теж боляче, але зовсім не так, як роздроблена нога.

— Допомагає, — сказав Джест.

Кетрін майже нічого не відчувала. Ні того, як повільно випрямляється суглоб, ні як зменшується пухлина, ні як поступово спадає набряк на шкірі.

Біль був стерпний, потім перейшов у трохи неприємне відчуття і, нарешті, зник. Вона нахилилася вперед, зігнувшись.

Джест прибрав пасмо волосся з її чола.

— Як тепер почуваєшся?

Вона потерла ногу, спочатку обережно, потім сміливіше: болю не було. Уявила собі, як збентежилася б мати, якби таке побачила: сидить її донька невідомо де наодинці із чужим чоловіком і тре оголену ногу…

— Уже краще, дякую.

— Гаразд.

У цьому єдиному, простому слові чулося полегшення, безмежне, як океан.

Джест встав і відніс відро назад до колодязя, повісив його на гачок.

— Дякую, — сказав він. — Чим вам заплатити?

З дна колодязя долинув смішок, від якого Кет обдало холодом і побігли мурашки по шкірі.

Потім почувся високий замріяний голосок, як у маленької дівчинки. Вона проспівала:

— Для Елсі черевичок, розрізаний надвоє. Для Тіллі та панчішка, що ти забрав із собою. А ніжний поцілунок, захований у сні, збережений у серці, — віддай його мені.

Обличчя Джеста було незворушне, він лише стиснув щелепи, потім кивнув і знову сів поряд із Кет. Не дивлячись на неї, узяв пошматований чобіток і відрізаний низ панчохи.

— Хто там унизу? — прошепотіла Кет.

— Сестри, — сказав він так, ніби це був високий титул. — Ми повинні заплатити їм за мелясу, але не хвилюйся. Вони просять тільки те, у чому в нас немає потреби.

Він відніс чобіток і панчоху до колодязя і кинув їх у нього, хоча сплеску внизу й не було чутно. Потім із колодязя висунулася бліда рука з худеньким зап’ястям. Джест нахилився і поцілував її в долоню.

Щойно він розігнувся, її пальці склалися в кулак, і рука зникла в колодязі, забравши із собою винагороду. Кет здалося, що вона знову почула тихий сміх, потім усе затихло.

Джест схопив капелюха й попрямував назад до того місця, де на галявині серед лісових квітів досі сиділа Кет. Він зітхнув й опустився навпочіпки, майже на рівень її обличчя, і зблизька дівчина побачила, скільки втоми в його очах, як знесилено опустилися його плечі. Після того, як він бився із Жербельковтом, а потім ніс її сюди, вона дивувалася, що Джест узагалі тримається на ногах.

— З тобою все гаразд? — запитала Кет.

На його вустах промайнула тінь посмішки, але кривої, ямочки на щоках були майже непомітні.

— Загалом так, міледі.

Вона всміхнулася, згадавши їхню першу зустріч, але тепер, коли її думки більше не плуталися від болю, одне за одним почали виникати запитання.

— Як ми сюди потрапили? Я… я пам’ятаю камінну стіну навколо нас…

У Кетрін туманився розум. Усе було радше схоже на сон, ніж на реальність.

— Я Офіцер. І Крук, — сказав Джест. — Я можу пересуватися швидше за будь-який екіпаж і знаю різні ходи.

Кетрін розтулила рот, але відразу закрила його. Вона нічого не розуміла, але відчувала, що він пояснив усе, що міг. Тоді почала знову:

— Отже, мелясова криниця справді є.

Він кивнув.

— Як ти гадаєш… як гадаєш, вона могла б допомогти Черепашку?

Здавалося, Джеста здивувало її запитання, але він швидко опанував думки.

— Кеп уже спробував, але бідолаха відмовився йти сюди з ним. Він насправді не був у розпачі.

— У розпачі?

Вона пригадала, що Кеп теж щось говорив про розпач.

— Так. Безумовно, він був розгублений і нещасний, але цього не досить. Боюся, що тепер він так і залишиться Фальшивим Черепашком.

Джест відкинувся назад і, ніби побоюючись інших запитань, які приготувала для нього Кет, сказав:

— Якщо можеш іти, я відведу тебе додому. Міс Мері Енн хвилюватиметься. Власне, вже всі, мабуть, хвилюються.

Кетрін озирнулася навкруги.

— Скільки часу минуло, відколи ми покинули театр?

— Година або дві, гадаю, але тут не працює жоден годинник.

— Цього не може бути. Уже ось-ось почне світати.

Його очі весело й хитро блиснули.

— Або сутеніти. Тут ніколи не буває ні дня, ні ночі. Принаймні так мені казав Кеп. Я тут був лише раз, і тоді було так само.

— Ніколи не буває ні дня, ні ночі, — повторила Кетрін, роззираючись навколо на залиті золотим світлом трави. — Хіба це можливо?

— Підозрюю, що на цій галявині ніколи не ступала нога Часу. Напевно, він не хоче платити ціну, яку вимагатимуть Сестри.

Джест понизив голос.

— Або він просто ще не був у розпачі, от і не може знайти її.

Кет занурила босу ногу у м’яку траву.

— А ви як її знайшли? Ви з Кепом.

Джест опустив плечі й сів поряд із Кетрін, ніби зрозумівши, що вона не збирається йти звідси незалежно від того, скільки минуло часу. Стягнув рукавички й відклав їх убік разом із блазенським капелюхом.

— Це місце можуть знайти лише ті, хто в розпачі. Кеп знайшов його, коли в розпачі шукав способу уникнути долі свого батька. Я приніс тебе сюди, бо тобі було так боляче, що я в розпачі хотів це припинити.

Серце виривалося з грудей, але Кетрін спробувала втиснути його на місце.

— А як ти потрапив сюди вперше?

Він озирнувся на колодязь і довго, дуже довго дивився на нього, потім знову перевів погляд на неї. Джест мав такий вигляд, ніби довго вагався й тепер здався.

Нарешті він сказав:

— У розпачі я намагався виконати наказ моєї королеви, а мелясова криниця розташована між часами і землями.

Він глибоко вдихнув.

— Ми стоїмо на порозі країни Шахів.