Безсердечна

РОЗДІЛ 25

КОЛИ КЕТРІН ПРОКИНУЛАСЯ в день фестивалю, то побачила в себе під нігтями засохле тісто, а за вухом знайшла ляпку сиропу.

Було вже далеко за північ, коли гарбузовий торт нарешті остигнув, і його можна було вкрити глазур’ю.

Звісно, вона хвилювалася перед конкурсом, але не боялася. Напередодні вони з Мері Енн спекли торт із гарбуза, купленого на базарі, і цей перший торт був саме такий, як вона сподівалася, — м’який і соковитий, із присмаком суміші мускатного горіха з коричневим цукром і запеченим гарбузом, що аж танув у роті, вкритий ніжним і вишуканим на смак вершковим сиром, який Кетрін з якогось натхнення ще й притрусила хрусткою кокосовою стружкою, додавши йому особливої солодкості.

Вона була задоволена цим пробним тортом і впевнена, що після ще кількох незначних доповнень до рецепта кінцевий результат буде неперевершений. Кетрін не могла дочекатися миті, коли побачить обличчя суддів після того, як вони його спробують. Навіть обличчя самого Короля.

Перевдягатися в парадну сукню було непотрібно, оскільки фестиваль відбувався на піщаному березі моря серед скель, і під кінець вона авжеж змерзне й промокне. Однак господарями свята були її батьки, тому їй довелося надіти корсет і вовняну сукню з пишною спідницею, яку вибрала мати; сукня була смарагдового кольору і з більшим декольте, ніж їй хотілося б. Кетрін постаралася трохи прикрити його мереживним покривалом, яке накинула на плечі й застібнула на шиї бурштиновою брошкою. Подивившись на себе у дзеркало, Кетрін мимоволі згадала Джеста, бо бурштинова брошка була майже такого самого кольору, що і його очі.

Кетрін із батьками приїхала на фестиваль, коли він уже був у самому розпалі. Їхня карета зупинилася на вершині білих скель, з яких відкривався вид на берег, де проходило свято. Пляж був заставлений величезними парусиновими наметами, картатими, смугастими і в ромбах, із прапорцями, що майоріли на вітру. У наметах продавали глиняний посуд і картини, перлові намиста й заводні іграшки, мереживні панчохи й саморобні книжки, чиї сторінки назавжди скрутилися на солоному морському вітру.

З вершини скелі вона бачила, як на березі розспівується квартет китів-білух, чималий натовп чекає початку перегонів морських коників, а гример-восьминіг розмальовує обличчя вісьмом гостям одночасно. А ще тут були намети, які найбільше подобалися Кет: у них продавали їжу. Вона вже чула запахи олії, часнику й диму вогнища, розпаленого з яблучних дров. У животі забурчало. Вона навмисне не стала снідати, бо мріяла насолодитися улюбленими святковими делікатесами: пряним м’ясним пирогом, пеканами, смаженими з корицею, і здобними булочками, що танули в роті й залишали на губах присмак меду з товченими волоськими горіхами.

Сходи, що вели до моря, були вельми ненадійні, тим паче, що Кетрін увесь час вдивлялася в натовп, замість того щоб бути обережною під час спуску. Її очі швидко пробігали повз омарів, крабів, морських зірок, моржів, пташок додо, фламінго, жаб, саламандр і голубів. Вона дивилася лише на людей. Вона шукала у юрбі чорну туніку й крислатий блазенський капелюх. Вона прислухалася, чи не доноситься з берега ні на що не схожий передзвін маленьких дзвіночків. Вона очікувала, що подивитися на виступ Блазня збереться юрба, зачарована й вражена захопливим видовищем.

Кет уже спустилася на піщаний берег, проте Джеста ніде не було. Власне, не видно було й Короля. Певне, вони прибудуть разом.

Маркіз і Маркіза пішли вітати високородних гостей, а Кет лишилася біля наметів. Передусім вона купила собі м’ясний пиріг, сподіваючись трохи вгамувати нерви. Це вдалося: щойно вона надломила крихку скоринку і вдихнула духмяну пару, як відразу відчула себе спокійніше. Це був ейфорійний спокій, від якого текла слинка.

День на березі видався прохолодний і сірий, вітер тріпав її накидку, але всі присутні мешканці Королівства здавалися веселими й щасливими. Напередодні Маркіза страшенно нервувалася. Після того як Кетрін розповіла Чеширу, що знайшла конячку з капелюха Лева, звістка про це поширилася дуже швидко, тож на пошуки слідів Лева й Жербельковта відрядили загін, який прочесав околиці ферми, але нічого не знайшов. Висловлювали припущення, що Жербельковт ховається в Лісі Безвиході, а поні впав на землю, коли чудовисько з Левом у пазурах пролітало над гарбузовими грядками.

Розповіді про Жербельковта поновилися з новою силою, тож Маркіза хвилювалася, що народ замкнеться в домівках замість піти на фестиваль, але її страхи виявилися марними. Юрба шуміла й вирувала. Кетрін усміхалася знайомим обличчям у натовпі, але думки її були далеко, її очі шукали того єдиного, кого вона хотіла побачити.

Її не зацікавила жодна прикраса або забавка, хоч у гаманці в неї було повно монет, які їй видав уранці батько. Навіть крамничка зі спеціями, повна екзотичних ароматів і рідкісних прянощів, не викликала такого захоплення, як зазвичай.

Щоб відвернути увагу, Кетрін попрямувала до найбільшого намету, де мав бути конкурс. Мері Енн принесла торт ще вчора, коли приходила сюди разом із рештою слуг для останніх приготувань, і Кетрін із вечора не бачила свого витвору.

На трибунах для глядачів майже всі місця були порожні, лише кілька гусей відпочивали тут після довгого перельоту, який здійснили, щоб встигнути на фестиваль. Кетрін пройшла крізь ряди стільців до шафи, де зберігалися представлені на конкурс десерти, і там, на другій полиці, третім ліворуч стояв її гарбузовий торт; глазур фестонами обвивала його з боків і спліталася зверху у формі кошика. У заметах кокосової стружки сидів маленький білий гарбуз, схожий на привид, — вигадка Мері Енн.

Вона роздивилася вироби суперників. Це були переважно різноманітні фруктові пироги, один шоколадний торт, два пудинги й маленький тортик із написом З’ЇЖ МЕНЕ, викладеним з ягід смородини. Жоден не був такий гарний, як її, але це нічого не говорило про їхній смак.

— Вірю в тебе, мій маленький тортику, — прошепотіла вона до свого творіння. — Вірю, що ти найкращий.

Кетрін помовчала, вагаючись.

— Я вірю, що ми найкращі.

Радше стривожена, ніж заспокоєна, Кет поспішно покинула намет. Щойно звернувши до головного ряду крамничок, вона відчула, що в ній прокинулася ласунка, яка мріє про смажені горішки з корицею. Цієї миті чиясь рука схопила край її капелюха і зірвала його з голови. Капелюх повиснув у неї за спиною на стрічках, зав’язаних під підборіддям.

Дівчина різко обернулася, але інший, важчий капелюх опустився їй на голову.

Кеп зробив крок назад і схрестив руки на грудях, дивлячись не на неї, а на капелюх на її голові. У строгому синьому костюмі та смугастому помаранчево-ліловому жилеті він мав надто елегантний вигляд серед промоклого й забризканого багном натовпу. З-під циліндра, так само помаранчево-лілового, вибивалося біле волосся. Він задумливо кривив рота, з якого стирчала паличка від льодяника.

— І знову здрастуйте, — сказала Кет.

Він вклонився, торкнувшись краю свого циліндра, і пересунув цукерку в інший кут рота.

— Міледі.

Кетрін потягнулася до широкого краю капелюха на своїй голові, але Кеп зупинив її.

— О ні, — сказав він, схопивши Кетрін за руку, і разом із нею попрямував по сходах вгору. — Тут є дзеркало.

Кетрін із подивом зрозуміла, що перебуває в крамниці Кепа, у тому самому хиткому фургончику, який бачила у лісі, з написом ДИВОВИЖНА КРАМНИЦЯ КАПЕЛЮШНИКА КЕПА. Вона не могла збагнути, чому досі не помітила його серед решти наметів.

Вона побачила, що одне вікно досі розбите після нападу Жербельковта. Тепер його закривали нерівні дошки, прибиті залізними цвяхами.

Крамниця, як і раніше, здавалася просторішою всередині, ніж ззовні, але, замість довгого столу й різномастих стільців, тут тепер стояли вітрини, вішалки та манекени, двоє з яких вели суперечку про модні намиста-камеї. Кількість капелюхів збільшилася набагато. Тут були циліндри з отворами для кролячих вух; водонепроникні капелюхи для дельфінів; пляжні капелюхи для ящірок, капелюхи для білок, у які можна збирати жолуді; вуалетки, прикрашені страусовим пір’ям; скромні капорці, оздоблені штучними діамантами; і навіть один капелюх із сіткою, яка могла обгортати тіло людини, ніби гігантська пташина клітка.

Крім химерних і дивних тут були також прості й гарні речі: вишукані золоті діадеми, оздоблені перлами; крисаті садові капелюхи, вкриті м’яким мохом і квітами дзвоників, що бриніли; шовкові капелюшки, прикрашені дивовижно переплетеним павутинням.

Поки Кетрін ходила між вітринами, милуючись ними, Кеп простягнув руку до зав’язок її капелюшка і стягнув його з її шиї. Дівчина помітила велике дзеркало, що стояло в кутку, сяючи у світлі ліхтаря на стіні.

Кетрін перетнула кімнату, стала перед дзеркалом і відразу розреготалася.

Кеп змайстрував для неї точну копію трояндового макарона. Два тістечка-безе були із жовтавого мусліну, усіяного рожевими блискітками, а солодка кремова начинка — з кількох шарів стягнутого у брижі мережива.

Він був недоладний і непривабливий. Кет відразу закохалася в нього.

— Боже мій, Кепе. А я вирішила, що вам не подобаюся.

— Мої подарунки не рівнозначні приязні, міледі.

Вона побачила в дзеркалі, що Кеп насупився.

— Я радше сказав би, що мене надихнув ваш виступ.

Вона обернулась і подивилася йому в обличчя.

— Тобто я вам усе-таки не подобаюся?

— Загалом подобаєтеся.

Його лілові очі зблиснули.

— Ви мені подобаєтеся більше, коли на вас один із моїх капелюхів. Ну, що скажете?

Вона подивилася на себе в дзеркало і, не втримавшись, знову розсміялася.

— Я ніколи в житті не носила нічого схожого.

Кет підвела руку й натиснула на нижнє тістечко. Воно було м’яке і легко здавлювалося.

— Власне, мені він дедалі більше до душі.

— Гаразд. Він ваш.

— Ні, ні, я не можу…

Кетрін стягнула капелюх із голови, здивувавшись, який він легкий, хоч і великий.

Кеп презирливо пирхнув.

— Якщо я сказав, що він ваш, значить, він ваш. Якщо його комусь віддали, то вже назад не повернеш. А тепер надягніть його знову, поки голова не змерзла. Терпіти не можу непокриті голови.

— Якщо наполягаєте.

Вона стримала усмішку, надіваючи капелюх-макарон назад на голову. Згадала про гроші в гаманці й запитала:

— Можу я хоча б заплатити вам за нього?

— А це вже просто нечемно з вашого боку. Вважайте це вибаченням за те, що мій скромний бенкет скінчився так жахливо, леді Пінкертон. Зазвичай я намагаюся відпустити гостей додому, не наражаючи їхні життя на небезпеку.

— Але ж напад стався не з вашої вини.

Він пильно подивився їй в очі, перш ніж відповісти:

— Я дуже радий, що ви добре дісталися додому, леді Пінкертон.

— Саме так. Дякую за подарунок, Кепе. Я берегтиму його.

Вона ще раз подивилася у дзеркало. І всміхнулася.

— Про ваші витвори багато говорять останнім часом. Здається, ви завойовуєте прекрасну репутацію.

— Репутація — це пусте. Прибутки — ні.

Кет хитро всміхнулася.

— Щось подібне могла б сказати моя служниця.

Кетрін подивилася йому в обличчя.

— Вражає те, що ви так швидко досягли успіху. Це все, що хочу сказати. Ваші капелюхи справді дивовижні.

— Дякую за комплімент. Маю зазначити, що країна Сердець надто довго не мала по-справжньому доброго капелюшника.

— Схоже, це правда.

Кет обвела поглядом різноманітні капелюхи, що висіли на стінах. Капелюхи всіх кольорів веселки, всіх можливих фасонів, усього розмаїття тканин і матеріалів. Кожен із них здавався майже чарівним.

— Я ніби пригадую, що багато років тому, ще в моєму дитинстві, у Королівстві жив один добрий капелюшник. Моя мати постійно купувала в нього капелюшки. Цікаво, що з ним сталося.

— Він збожеволів, — сказав Кеп, не роздумуючи ні секунди. — А потім наклав на себе руки. Убив себе праскою для капелюхів, якщо правильно пам’ятаю.

Кетрін роззявила рота від подиву. Кеп дивився на неї з непроникним виглядом.

— Хіба ви не чули виразу «божевільний, як капелюшник» [19]? — запитав він. — Це прикра спадкова риса, яку передають із покоління в покоління.

Кет розтулила рота, але так і не спромоглася вимовити ані запитання, ані вибачення, хоч і те, і те крутилося на язику.

Нарешті Кеп цикнув на неї:

— Не стійте з таким трагічним виглядом, моя люба. Це трапилось із моїм батьком, і з батьком мого батька, і з усіма батьками незліченних попередніх батьків. Усі вони були рафіновані джентльмени й прекрасні капелюшники й усі збожеволіли. Але, — його рот скривився в єхидній посмішці, — я знаю одну таємницю, якої не знали вони, тож, може, моя доля не така вже й безнадійна.

Кет змусила себе затулити рота. Після того, що він їй розповів, дівчина пригадала оповідь про капелюшника, який наклав на себе руки багато років тому. Напевно, Кеп був тоді ще хлопчик. Однак, як і всі трагедії в Королівстві Чирвових Сердець, цю історію приховали й постаралися забути, принаймні більше ніколи про неї не говорили.

Кет ще сильніше збентежилася, коли згадала, що їй розповідав Джест. Вона вважала, що Кеп теж із країни Шахів, але як можна бути одночасно і із Шахів, і з Королівства Сердець?

— Ви розкриєте мені цю таємницю? — запитала вона.

Здавалося, що він приголомшений таким проханням.

— Хіба не знаєте, що розкрита таємниця перестає бути таємницею?

— Я про це здогадувалася.

У неї промайнула думка, що, може, таємниці взагалі немає і те, що він переконує себе в її існуванні, свідчить про спадкове божевілля.

Може, він уже збожеволів? Вона уважно роздивлялася Кепа з новою цікавістю. Він не здавався божевільним. Принаймні не більше, ніж будь-хто з тих, кого вона знала. Не більше, ніж вона сама.

Вони всі були трохи божевільні, як говорити відверто.

— Що ж, — сказала вона, намагаючись знову налаштуватися на нормальну розмову, — я рада, що ваша крамниця процвітає. Бажаю вам усього найкращого.

— Бажання мають ціну, леді Пінкертон. Я дуже вам вдячний. — Він здійняв капелюха. — Сподіваюся, не буде надто зухвало з мого боку порадити вам надягти макарон під час конкурсу випічки. Гадаю, ви одна з учасниць.

— Так, власне.

— Гаразд.

Він нахилився ближче до неї.

— Ви коли-небудь помічали, яка суб’єктивна пристрасть? Її складно втілити в головному уборі. Натомість харизма універсальніша. Вважаю, що спромігся зробити щось справді надзвичайне. Хтось навіть скаже, що ви неперевершені в цьому капелюсі, як і делікатес, який надихнув мене створити його.

Він підморгнув, хоч Кет не зовсім зрозуміла, що це означало.

— Я не впевнена, що помітила, — зізналася вона.

Кеп знизав плечима.

— Запевняю вас, що всі все помітять.

Його промову обірвав звук сурми, що долинув із берега, нагадавши Кет, що це все-таки сімейне свято і вона має виконувати відведену їй роль доньки Маркіза.

Тривога знову повернулася, збільшившись удесятеро.

— Пробачте, але мушу йти танцювати омарову кадриль.

— А, так, звісно.

Кеп помахав рукою в повітрі.

— Обов’язки важким тягарем лежать на плечах шляхетних осіб.

Кет не знала, насміхається він із неї чи ні.

— Важчим, ніж можете собі уявити. Ще раз дякую за подарунок.

— А під час танців ви теж будете в ньому? Упевнений, що будете в центрі уваги, а увага не завадить жодному бізнесменові.

Кет щільніше насунула капелюх на голову.

— Кепе, гадаю, що взагалі ніколи його не зніму.

Він вклонився.

— Тоді ідіть. І якщо побачите Його Величність, будь ласка, передайте йому мої вітання.

Вона зупинилася на півдорозі до дверей.

— Його Величність?

Фіалкові очі Кепа зблиснули.

— Короля Чирвових Сердець, моя люба. Я думав, ви знайомі, але ви так здивувалися, що я, схоже, помилився.

Він молитовно склав руки.

— У будь-якому разі, найімовірніше, ваш шлях перетнеться з його швидше, ніж мій, і я не був би проти, якби добра згадка про мене дійшла до вух нашого суверена.

Його посмішка стала насмішкуватою.

— Зрештою, я амбітна людина, леді Пінкертон.