Безсердечна

РОЗДІЛ 19

ЧАЮВАННЯ В КАПЕЛЮШНИКА було не так чаюванням, як цирком. Гості весь час мінялися місцями, і той, хто опинявся праворуч від Кепа, показував якийсь номер. Вони по черзі підводилися, вибирали один із барвистих головних уборів, що висіли по стінах, і розважали решту як хотіли. Папуга й Какаду зіграли гумористичну сценку про міма та імітацію. Лев бездоганно проспівав альтову арію зі знаменитої опери. Сива жінка всілася, схрестивши ноги, на столі й виконала ефектне соло на барабані, відбиваючи ритм в’язальними спицями по перевернутих догори денцях тарілок. Молодий Черепашко, затинаючись, прочитав тремтячим голосом любовний сонет. Під час виступу він раз глянув на Кетрін, спалахнув темно-зеленим рум’янцем і більше не наважився підвести на неї очі до кінця вечора.

Мабуть, щось було у чаї (вона нарешті отримала свою чашку й вирішила, що це найсмачніший чай, який куштувала в житті), бо коли Кетрін нарешті заспокоїлася, то виявилося, що вона не може припинити сміятися, аплодувати й відбивати ногами чечітку під столом. Вона зрозуміла, що Кеп полюбляє командувати всіма навколо, хоча більшість гостей не звертає на це особливої уваги. Вона тепер знала, що колись Сонько був найбадьоріший і наймоторніший з усієї компанії, але півтора року тому впав у сплячку і ще не прокинувся. Вона також дізналася, що Джест почувався винним, що через його трюк із кажанами в неї розтріпалася зачіска: він зізнався у цьому сам і поправив їй локон, а в Кет від його дотику побігли по спині мурашки.

Зніяковівши, вона відштовхнула його.

Щоразу, коли всі починали рухатися, Джест залишався поряд із нею, скеровував її серед загальної метушні, делікатно утримуючи якомога далі від крісла виконавця. Кетрін раділа, що не мусить бути в центрі уваги, але водночас сушила голову над тим, яким би талантом могла їх здивувати, їй у голову закралася думка, як добре було б вразити їх усіх, викликати ще більший захват, ніж Джест з його фокусами й трюками. Але що саме це може бути? Вона не вміла ані танцювати, ані співати, ані жонглювати. Вона не артистка. Вона лише леді.

Коли всі виступили, й Кеп знову скомандував «всі сюди», Джест першим кинувся до місця для виконавців, щоб Кетрін не мусила його зайняти.

Але він не встиг сісти, бо Кеп із розмаху опустив тростину на бильця.

— Не поспішай, друже. Здається, ми ще не мали задоволення бачити виступ твоєї дами.

Кеп перевів зверхній погляд на Кетрін.

Джест відсунув убік тростину.

— Вона наша гостя, тому тут не для того, щоб влаштовувати для тебе виставу.

Кетрін витримала погляд Кепа, не розгубившись.

Джест закотив очі й знову повернувся до Кетрін.

— Не дозволяйте йому знущатися із себе. Я охоче виступлю замість вас, якщо хочете.

— Однак це не надто щедро, — перервав Кеп, — весь час насолоджуватись чужими талантами й не пропонувати нічого від себе.

Його слова були сповнені осуду.

Джест уважно подивився на Кепа, потім повернувся до неї і прошепотів:

— Усе зовсім не так. Немає нічого соромливого в тому, щоб попросити когось виступити замість вас, особливо на першому чаюванні.

Він простягнув їй руку. Кет знала, що він хоче захистити її від натиску Кепа, але це трохи ображало. Хай там як, але чому він такий упевнений, що їй немає що показати?

Вона уважно подивилася на його руку з тонкими пальцями, не таку м’яку, як її, але й не загрубілу, як у садівника або слуги. Їй сподобалося, що Джест назвав це її першим чаюванням — отже, попереду будуть ще.

— Я виступлю. — Почула вона свій голос ніби здалеку.

Обличчя Кепа розпливлося в посмішці, але Кет не могла сказати, підбадьорливій чи насмішкуватій.

— Леді наступна! — гаркнув він, перш ніж вона встигла передумати, і махнув рукою до капелюхів на стінах. — Вибирайте капелюх, міледі. Це допоможе, самі побачите.

— Як саме допоможе?

Вона намагалася триматися невимушено, наближаючись до стіни з капорами, циліндрами, вуалетками й шовковими тюрбанами.

— Це як вдягтися в костюм. Або… або у вашому випадку радше в гарну сукню.

Кеп провів пальцями по крисах власного циліндра.

— Добре пошитий капелюх робить людину… сміливішою.

Кет була не зовсім згодна. Вона ніколи не почувалася сміливішою у своїх найкращих сукнях, але всі гості під час виступів надівали капелюхи, тож хто вона така, щоб сперечатися? Усі чекали, що вона вибере, але Кет просто тягнула час, торкаючись золотої пряжки або плюмажу зі страусового пір’я.

Авжеж вона мусить мати якийсь талант. Талант, за який не буде соромно.

Майже всі капелюхи в крамниці були значно більш екстравагантні, ніж ті, до яких Кет звикла. Їй особливо сподобався дивовижний рожево-зелений смугастий капелюх у вигляді каруселі з поні, що іржали та крутилися по колу. Однак його вже надягав Лев, коли співав арію, і вона з деяким розчаруванням помітила, що той його й досі ще не зняв.

— Можна запропонувати вам один із червоних? — запитав Кеп.

Вона здивовано обернулася до нього.

— Чому саме один із червоних?

Він знизав плечем.

— Він пасуватиме до кольору вашого обличчя, серденько. Як щодо цього?

Він вказав на крислатий капелюх, весь у рюшах та оборках із темно-червоного шовку, прикрашений пагонами білих і жовтих маків. Кет зморщила ніс. Це був чудовий капелюх, але зовсім не той, що вона вибрала б для себе.

Однак поряд висів білий кухарський чепець із широкими чорними стрічками. Кетрін зірвала його з дерев’яного гачка й надягла на голову, не встигнувши передумати.

— А, капелюх для несподіваних рішень. — У Кепа звузилися очі. — Цікавий вибір.

Коли вона наважилася поглянути на Джеста, він не звернув уваги на капелюх, а лише знову простягнув їй руку.

Кет затягнула чорні стрічки під підборіддям, і Джест допоміг їй зійти на стілець, а звідти на стіл.

Поки Кет вибирала капелюх, у крамниці панувала тиша, що разюче відрізнялося від хаосу, до якого вона вже звикла. Гості дивилися на неї, принишклі від цікавості.

Кет і самій було цікаво. У неї почали тремтіти руки.

Вона знайшла місце серед розбитого посуду та розкиданого печива і глибоко вдихнула, оглянувши застиглі в очікуванні обличчя. На неї дивилися вузькі зміїні очі, і ящерині з подвійними повіками, і вирячені риб’ячі. Поділ її спідниці був мокрий від розлитого чаю й увесь у крихтах печива.

— Заспівайте пісню, чарівна леді! — запропонував Лев. Над його гривою на каруселі гарцювали поні. — Заспівайте нам старовинну баладу!

— Ні, краще станцюйте. Може, якийсь балет?

— А чи вона вміє подавати чай, як гейша?

— Або малювати пальцями ніг?

— А перекидатися колесом?

— А ворожити?

— Язиком зав’язати черешок вишеньки у вузол?[16]

— Не кажи дурниць, це неможливо!

— Кетрін.

Вона обернулась і побачила, що досі тримає Джеста за руку. Він усміхнувся, але в його погляді було занепокоєння.

— Ви не мусите цього робити.

Вона подумала, чи йому, бува, не соромно за неї, або за себе, що привів її сюди. Даму. Шляхетну леді з тендітними ручками й пустою головою. Недостатньо божевільну, щоб бути гідною участі в Кепових чаюваннях.

Вона висмикнула руку й повернулася обличчям до Капелюшника. Його ноги знову були на столі, а пальці гралися з краваткою.

Її батько був відомий на все Королівство як майстерний оповідач. У її родині цей дар передавали з покоління в покоління, але він якось оминув її. І тепер Кетрін щосили намагалася пригадати одну з його оповідок. Таку, що могла б зачарувати цю свавільну зграю. Таку, від якої заплакали б хмари, а гори встали на коліна.

— Колись… колись давно… — почала вона, але зупинилася, бо слова застрягли в горлі.

Вона витерла вологі долоні об спідницю і відчула, як щось хруснуло в кишені.

У неї тьохнуло серце.

— Була собі… була собі дівчина. Вона була донька маркіза.

Кеп скривив рота.

— Хоч її виховували як леді, — продовжувала Кетрін, обводячи поглядом зачарованих гостей — або принаймні гостей, що хотіли й чекали зачарування, — і вчили всьому, чому належить вчити леді, по-справжньому добре їй вдавалося одне. Це не було щось особливе або важливе, і навіть не щось обов’язкове для леді, але те, що дуже, дуже їй подобалося.

Вона опустила руку в кишеню й витягла пакетик із макаронами. Вощений папір за день зім’явся, але пакунок, зв’язаний мотузкою, не розвалився. Гості за столом подалися вперед.

— Я… — вона вагалася. — Розумієте, я вмію готувати солодощі.

— Вона сказала «молодощі»? — пробурмотіла стара дама. — О господи, моя молодість збігла вже давно, авжеж раніше, ніж цього року.

Кет усміхнулася.

— Ні, солодощі.

Вона розгорнула папір і показала всім п’ять макаронів, які трошки розкришилися по краях, але залишилися цілими.

За столом запала тиша.

— Це справді несподівано, — протягнув Кеп, підозріло зсунувши брови. — Але що вони роблять?

Кетрін не опускала руку.

— Вони нічого не роблять. Від них ви не зменшитеся й не збільшитеся. Але… я дуже надіюся, що вони принесуть вам трохи радості. Це мав бути мій подарунок Королю, але… я відволіклася. Забула віддати їх йому.

Вона не наважувалася подивитися на Джеста.

— Подарунок Королю? — сказав Кеп. — Звучить обнадійливо.

Він махнув тростиною в бік Зайця, і той простягнув лапу та взяв у Кет макарони. Вона видихнула полегшено, коли віддавала їх. Вона досі тремтіла від хвилювання.

Зай Єйтс виклав макарони на тарілку й один за одним якомога акуратніше розрізав кожне тістечко. Вони кришилися й потріскували під ножем. Гості скупчилися впритул, спостерігаючи, як із них височується крем і прилипає до паперу.

Хтось смикнув Кетрін за спідницю. Дівчина обернулася й побачила Джеста, який знову простягав їй руку. Кет дозволила йому відвести її від столу.

— Це ви приготували? — прошепотів він.

— Звісно, я, — сказала вона і мимоволі додала: — і, як бачите, Кеп тут не єдиний, хто вміє робити чудові речі.

Його вуста вигнулися в усмішці. В очах з’явилася напружена увага, мовби Джест намагався розгадати головоломку.

Гості передавали одне одному тарілку з макаронами, навіть Ворону, який досі похмуро сидів на погрудді, запропонували шматок, хоч він тільки пирхнув і відвернувся. Останніх два шматочки дісталися Кетрін і Джестові, й на тарілці залишилися тільки крихти мигдалевого безе й масляні плями від крему.

Кеп підвівся і підняв догори свій шматок тістечка:

— Тост за леді Пінкертон, найвишуканішу з дам, які коли-небудь прикрашали собою наш стіл.

Крамницею прокотилися оплески й вітання, які, проте, швидко стихли, коли всі почали їсти.

Кетрін чула, як вони облизують пальці й прицмокують.

Джест знову зупинив на ній блискучі, як свічки, очі, облизнув палець. Здивовано кліпнув.

Кет просіяла й поклала до рота власний шматочок. Макарон був солодкий, вишуканий і ніжний із ледь вловним присмаком троянди, безе легенько хрумкнуло, усе разом створювало ідеальний смак і тануло в роті.

Вона слухала, як гості ахають, стогнуть, як хтось хрумтить папером, злизуючи крем, що випав із тістечка.

Ось чому вона так любила пекти. Гарно приготований десерт давав відчуття, що вона творить радість тут і тепер. Раптом гості за столом перестали бути чужими. Тепер це були друзі та близькі приятелі, а вона ділилася з ними своїми чарами.

— Молодець, леді Пінкертон, — прогудів Джміль.

Столом прокотилося гучне «ура». Хаос відновився, Сонько прокинувся й водив по кімнаті осовілими очима. Хтось залишив крихту на тарілці, тож він не вагаючись схопив її й кинув до рота. Прожував і проковтнув, замріяно всміхнувся і знову заснув, досі облизуючи губи.

Лише Капелюшник не веселився. Натомість він відкинувся на спинку стільця і закрив обличчя циліндром.

На якусь мить піднесення покинуло Кет. Її зневажають.

Однак коли Кеп опустив капелюх, Кетрін побачила, що він усміхається відкритою, щирою, гарною усмішкою, від якої сильніше забилося серце. Його бузкові очі заблищали, знайшовши її в натовпі, потім перекинулися на Джеста.

— Гаразд. Гаразд! — сказав він і здійняв руки, ніби здаючись. — Гадаю, дозволю їй лишитися.

Кет опустилася в реверансі, досі розпашіла від успіху.

— Ви надзвичайно люб’язні, Капелю…

Раптом крамниця захиталася. Вона оступилася й ледве не впала, Джест підхопив її.

Гості скрикували й борсалися, намагаючись утримати рівновагу. Щось затупотіло по даху, почувся скрегіт, мовби величезні кігті дряпалися, намагаючись ухопити здобич. Крамниця знову хитнулася, купа посуду з’їхала в кінець столу, чай і печиво розлетілися по підлозі.

Пролунав пронизливий крик, від якого кров захолола в жилах і волосся встало дибки в Кет на голові.

Джест глянув угору, Кет теж кинула погляд на Ворона. Погруддя клоуна, на якому він сидів, змінилося, грайлива усмішка перетворилася на гримасу страху.

Ворон нахилив голову так, ніби його чорні очі могли бачити крізь перекриття стелі, й проказав урочистим речитативом: «Нічний кошмар швимких ясків, жах жасумнілих худоків, він жив в легендах весь цей час, але явився знов до нас, несе він смерть в наш мирний край. Це Жербельковт. Тікай!».