Безсердечна

РОЗДІЛ 23

НАСТУПНІ ДНІ виявилися найнестерпнішими в житті Кет.

У неї розвинулася звичка перевіряти, чи немає на підвіконні білих троянд, а серед гілок дерев чорних воронів, однак жодних слідів Джеста та його супутника ніде не було. Блазень більше не намагався виманити її на нічне побачення. І у двері не стукав, щоб поговорити з її батьком і спробувати пояснити йому, чому Кет варто дозволити зустрічатися з ним.

Звісно, з практичного погляду це було добре. І все-таки вона не могла припинити весь час уявляти собі, що саме це він і робить, а її батько якимось дивом погоджується.

З другого боку, Король почав залицятися до неї по-справжньому, а це також означало, що її безперестанку пиляла мати. Чому Його Величність не запросив її на ще один прийом? Чому Кетрін не намагається частіше траплятися перед його очі? Коли він попросить її руки? Які квіти їм вибрати для весільного букету? І так увесь час.

— Ще одна посилка для леді Кетрін, — сказав пан Пінгвін, дворецький. Його було складно помітити за величезним кошиком із квітами, з-під якого виднілися лише перетинчасті ноги та чорні фалди фрака.

Кет зітхнула й відклала читану книжку. Тиждень тому вона дивилася б на квіти з надією — чи вони, бува, не від Джеста? Чи думає він про неї хоча б наполовину стільки, скільки вона про нього?

Однак подарунки ніколи не були від Джеста, і їй достатньо було одного погляду на червоні троянди, червоні гвоздики й червоні жоржини, щоб зрозуміти, що це черговий презент від її закоханого залицяльника.

Досі Король поводився досить невибагливо передусім тому, що Кет уникала його. Вона відмовилася від кількох прогулянок у палацовому саду в супроводі однієї зі старших дам, походів до опери та запрошень на чаювання. Королю повідомили, що її вже тиждень мучить головний біль, і Кет сподівалася, що він скоро вирішить, ніби вона надто хвора, щоб продовжувати стосунки.

Її кавалер (так його називала мати) надолужував брак спілкування за допомогою безперервного потоку подарунків. Кет приймала їх із жахом, бо знала, що Король ніде не знайшов би менш вдячний об’єкт для своєї щедрості, ніж вона. Мати, зі свого боку, була в захваті від кожної посилки.

Кет отримувала торти, пироги й тістечка від королівських кондитерів і намагалася не ставитися до них надто прискіпливо… у тих рідкісних випадках, коли мати взагалі дозволяла їй спробувати десерт. Вона отримувала діамантові сережки, рубінові брошки та золоті кулони, всі, за традицією, прикрашені сердечками, ніби наміри Короля й без цього не були досить очевидні. Вона отримувала тонкі шовкові рукавички, музичні шкатулки, а якось навіть завитий локон жорсткого білого волосся, перев’язаний червоною оксамитовою стрічкою. Цей особливо жахливий подарунок супроводжувався віршем:

Троянди як сонце, фіалки як небо

Я навіть вуса підріжу для тебе!

Кет мимоволі запам’ятала коротку строфу, і відтоді ці слова багато разів викликали в неї нудоту.

Найгірше було, коли вона відчувала, що до якогось подарунка причетний Джест. Це міг бути вірш, від якого ставало тепло на душі. Або зворушливий лист. Слова, сказані голосом Джеста в її уяві, може, навіть написані його рукою… але в кінці завжди стояв підпис Короля.

Кет знала, що Король радився з Джестом щодо стосунків із нею, і кожна картка з віршами була для неї голкою в серце. Вона уважно перечитувала слова й уявляла, що Джест виписував їх із думкою про неї і що кожне слово було правдою.

Болісна гірко-солодка реальність. Джест освідчується їй у коханні, але лише від імені Короля.

— Наш дім починає пахнути як квіткова крамниця, — пробурмотіла вона, виймаючи з новенького букета картку з цупкого паперу.

— Чи бажаєте, щоб я поставив це разом із рештою, леді Кетрін?

— Так, будь ласка, пане Пінгвіне. Дякую.

Дворецький вийшов, забравши із собою кошик, який поніс у кімнату матері, де букетом могла б милуватися єдина особа, що була за нього вдячна.

Кетрін зламала воскову печатку й розгорнула листа. Щоразу, отримавши чергову посилку, дівчина сподівалася знайти лист від Короля, у якому він перепросить і, визнає, що їхні стосунки не виправдали очікувань, тож змушений розірвати їхню домовленість.

Однак їй не варто дозволяти собі такий оптимізм. Принаймні це не був один із тих листів, від яких вона починала тремтіти, уявляючи, як його вголос читає Джест. Цей повністю належав Його Величності.

«Моїй найдорожчій солоденькій Любоньці.

Ваші очі схожі на стиглі зелені яблука, присипані корицею.

Ваша шкіра блищить, як глазур із вершкового крему.

Ваші вуста — стигла малина. Ваше волосся — чорний шоколад, що розтанув на замковому мосту в спекотний день. Ви пахнете краще, ніж вранці свіжий хліб. Ви прекрасніша за іменинний торт. Ви солодша за ванільно-медову суміш ванілі й меду. Притрушену цукром.

З найпалкішим привітом, з найщирішим захопленням, ковтаючи слинку в передчутті зустрічі…

Підпис Короля і постскриптум були написані іншим почерком, як і на більшості карток, що він їй надсилав. Вона уявила Джеста з пером у руці, а Король диктує йому листа. Уявила, як Джест час від часу здригається від особливо кучерявих і несподіваних зворотів, але ввічливо помовкує.

Король Чирвових Сердець

(Не те щоб поряд були ще якісь королі.

Особливо королі, що називають вас своєю солоденькою Любонькою. Принаймні я на це сподіваюся!)

(Хі-хі-хі!)

P.S. Можна мені ще тартів?

Давлячись від нудоти, Кет впала на диван і сховала лист між сторінками книжки, сподіваючись, що він там навіки й лишиться, коли з конверта випала ще одна цидулка — білий папірець із вибитим на ньому червоним серцем. Він нагадав Кет про клаптик конфеті, який вона спіймала в бальній залі, здавалося, уже сто років тому.

У Кет тьохнуло серце, коли вона розгорнула його. Цидулка була написана тим самим вишуканим почерком, що й лист Короля.

Шановна леді Пінкертон!

Не будьмо дорікати Його Величності за добрі наміри, а лише за неспроможність висловити словами свої жадання. Ваші чари, поза сумнівом, здатні перетворити навіть найкрасномовніших чоловіків на недоладних дурнів. Благаю вас зглянутися на наші недолугі спроби улестити ту, кого можна оспівати лише мовою океанських хвиль і піснею далекої громовиці.

Ваш покірний і скромний слуга,

Блазень

P.S. Можна мені ще макаронів?

Кет розсміялася, щоки в неї порожевіли. Вона поклала записку назад у конверт і закрила книжку, сховавши обидва листи між сторінками.

— Ти збираєшся відповідати на лист свого суверена?

Вона здригнулася, але це був лише Чешир, який розвалився на підвіконні над її головою. Вона повільно видихнула.

— Ти обов’язково мусиш завжди отак підкрадатися до мене?

— Ви собі лестите, леді Кетрін. Я до всіх так підкрадаюся.

Чешир задер задню лапу й почав умиватися у досить непристойний спосіб, властивий котам.

Кет закотила очі й знову опустилася на диван, гортаючи книжку в пошуках місця, де зупинилася.

— Ні, я не збираюся відповідати на лист мого суверена. Я намагаюся не заохочувати виявів його уваги мірою можливості.

— Ну і чи дієвий цей метод?

— Не надто, але я налаштована рішуче.

— Здається, і він теж. Що читаєш?

Його широченна посмішка з’явилася над коліном Кет, він вигнув смугастий хвіст і перевернув книжку обкладинкою вгору. Дівчина сердито прикрикнула на нього, але кіт удав, що не чує.

— «Подорожі Галлібела» [18]? Ніколи не чув.

Кет рвучко закрила книжку, а кіт ледве встиг вчасно висмикнути хвіст.

— Ти тут навіщо, Чешире?

— Власне, я залюбки випив би чашку чаю. Якомога більше вершків і можна без чаю. Дякую.

Кет знову зітхнула, відклала книжку й попрямувала на кухню.

Коли дівчина там з’явилася, Чешир уже чекав на неї. Він почав мурмотіти, щойно Кет дістала з льодовника пляшку з вершками.

— Як просуваються офіційні зустрічі з Королем?

— Та ось так: він шле мені подарунки, я віддаю їх матері. Все.

— Дуже романтично.

Чешир узяв блюдце обома лапами й одним ковтком перехилив до дна.

Кет стояла, притулившись до стільниці, й чекала, коли Чешир закінчить облизуватися.

— Мені не потрібна романтика, — сказала вона, а потім додала тихим голосом: — принаймні від Короля.

— Так, я чув, що на твоєму горизонті можуть з’явитися інші кандидати, хоч і не очікував, що ти так захопишся.

Кет заніміла.

— Що ти маєш на увазі?

— Учора я пречудово провів час за чашкою молока в товаристві Зай Єйтса. Це Заєць, причому шалений, але він згадав, що на останньому чаюванні в Кепа зустрів чарівну дівчину, яку привів не хто інший, як придворний блазень. Ти не повіриш, але вона принесла із собою найсмачніші макарони, які Заєць коли-небудь пробував. Благаю, скажи, хто це могла б бути?

Якусь мить Кет збиралася все заперечувати, але Чешир був не з тих, з ким варто сперечатися. Хоч він і був пліткар, але також завжди намагався отримувати надійну інформацію для своєї фабрики чуток.

— Ти ж нікому не розкажеш, правда?

Чешир встромив пазур між передніми зубами, наче турбувався, що там могли залишитися вершки.

— Кому можу про це розказати?

— Усім. Ти можеш розповісти про це всім, але прошу тебе не робити того. Будь ласка, Чешире. Мої батьки…

— Будуть у розпачі, й Король теж. Блазень, найімовірніше, втратить роботу, а твоя репутація буде зруйнована, разом з усіма надіями на гідного жениха.

— Мене не турбує моя репутація, але не хочу образити батьків, ані Короля, ані… Джеста.

— Ти маєш дбати про свою репутацію. Ти ж знаєш людей. Хай які смачні твої десерти, але ніхто зі шляхетних пань і панів ніколи не опуститься до того, щоб відвідувати пекарню, яка належить пропащій жінці.

Вона відсахнулася.

— Чешире, прошу тебе.

— Не дивися не мене очима цуценяти. Ти ж знаєш, що терпіти не можу собак. Я нікому нічого не скажу, хоч за решту гостей Кепа не поручуся. Я з’явився лише для того, щоб переконатися, що з тобою все гаразд.

Вона здригнулася.

— Значить, Зай Єйтс розповів тобі про Жербельковта.

— Так, моя люба. І як пожертвував собою хоробрий Лев, найблагородніший із котячих.

Кет заплющила очі: щоразу, коли вона згадувала про останні хвилини життя Лева, її охоплював смуток. Вона чула його відчайдушний рик. Бачила його золоте тіло, що кинулося між нею та монстром.

— Жербельковта потрібно зупинити, — сказала вона. — Спочатку придворні, а тепер ще й це. Авжеж Король намагається щось зробити?

— О так, Король нині дуже, дуже зайнятий. Цілими днями пише любовні листи й усе таке.

Вона роздратовано пирхнула.

— Ці напади не припиняться самі собою. Невже ми нічого не можемо вдіяти?

— Мені байдуже, кого маєш на увазі під цим царственим «ми», проте раджу тобі уникати дальших нічних екскурсій.

Загибель Лева — трагічна втрата, але я не знав його особисто. Тоді як за тобою, леді Кетрін, я, може, буду змушений сумувати.

— Який ти милий, Чешире. Обіцяю, що буду обачніша. Більше жодних чаювань.

Вона ковтнула повітря.

— І жодних блазнів. Принаймні поки не вирішу, що робити з Королем.

Чешир дивився на неї, примружившись і виставивши напоказ численні зуби.

— Що? Чого смієшся?

— Ти й справді захопилася ним, так?

— Не знаю, про що ти говориш. Як тобі відомо, я вже зустрічаюся з іншим.

— А що, Король точно саме той, з ким ти хотіла б зустрічатися?

— Що я хотіла б, здається, не має значення.

Кет поставила вершки назад у льодовник.

— Не має значення ні те, з ким я хотіла б зустрічатися, ні те, яким хотіла б бачити своє майбутнє.

— У тебе є нагода стати королевою, Кетрін. Чого тобі ще треба?

— Ох, Чешире, хоч ти не починай. Я не хочу бути Королевою Чирвових Сердець. І не розумію, як так сталося, що лише я не бачу в цьому жодних принад.

— Однак якщо будеш Королевою, то, може, зможеш упіймати обох зайців, себто і тортик з’їсти, і на трон сісти.

Вона нахилила набік голову.

— Про що ти?

— Я лише кажу, що ти могла б стати дружиною Короля, але хто сказав, що водночас ти не можеш мати прихованих стосунків із Блазнем?

Вона розтулила рота від несподіванки й за мить була поряд із ним, промчавши через кухню.

— Ах ти розбещене котяро! Та як ти смієш таке радити!

Кет замахнулася на кота, але він зник, і її рука зустріла лише повітря. Її обличчя було полуничного кольору, коли дівчина обернулася й побачила Чешира, який ширяв над поличкою з пательнями.

— Заспокойся, люба, це була лише пропозиція.

Щоб підкріпити свою заяву, він широко позіхнув.

— Це було грубо з твого боку, і я більше не потерплю такої зневаги.

Вона вперлася руками в боки.

— Якщо мені судилося бути з кимось у шлюбі, то буду чесною дружиною. — Кет підвела очі до стелі. — Ти зовсім не розумієш мене, Чешире. Я не хочу йти за Короля не лише тому, що я… що я… як ти кажеш, трохи захопилася Блазнем…

— Хіба це не очевидно?

— Благаю, не повторюй цього. — Вона поморщилася. — Я не бажаю йти за нього, бо королеви не відкривають пекарень. А це те, чого я хочу, завжди хотіла, як тобі відомо.

— Ах, так, так, сумнозвісна пекарня, найдивовижніша в Королівстві.

Чешир поворушив вусами.

— Та сама пекарня, що, як я не помиляюся, тепер не ближче до свого відкриття, ніж була тоді, коли ти вперше почала розмови про неї — скільки вже років тому?

Кет зціпила зуби, стримуючись.

— Вона скоро відкриється. Ми скоро відкриємося.

— Значить, Маркіз дав на це згоду?

Кетрін відвернулася — щоки в неї досі палали — і віднесла порожнє блюдце Чешира до купи посуду, що лишився після сніданку.

— Він дасть згоду, — запевнила вона, стоячи спиною до кота, — щойно його попрошу.

— Продовжуй переконувати себе в цьому. Може, незабаром сама в це повіриш.

Насупившись, вона витерла руки об рушник.

— До речі-речі, у мене є ще одна новина, яка може зацікавити тебе і цю твою служницю.

Кет знову подивилася на Чешира. Він почав зникати, тепер лише його велика кругла голова плавала в повітрі над пательнями. За мить перед обличчям Кет з’явилася поодинока лапа з гострим кігтем, на який був настромлений шматок потертого паперу. Це була афіша.

Вона схопила її і розгладила на пекарному столі. Потім пирхнула.

— Не повіриш, Чешире, але мені вже давно відомо про підготовку до Фестивалю мушель.

— А розклад заходів ти теж уже бачила?

Вона проглянула перелік: огидна омарова кадриль, турнір із бадмінтону, біг чотирма парами…

Вона ахнула.

— Конкурс випічки?

— Перший річний.

Чеширова лапа знову зникла — як здогадалася Кет, щоб долучитися до решти невидимого тіла.

— Будь ласка, скажи, що приготуєш до конкурсу тарт із тунцем. Ну будь ла-а-а-аска.

— А ти знаєш, які будуть призи?

— За перше місце — блакитна стрічка.

— І все?

— Що маєш на увазі? Стрічки гарні. Не такі приємні, як клубок пряжі, але й не привід вернути носа.

Кет закусила губу.

— А, ледве не забув! Там ще було щось про якийсь гаманець. З двадцятьма золотими кронами, якщо не помиляюся.

— З двадцятьма кронами!

У неї закалатало серце.

Якщо в Кет буде двадцять крон, не потрібно буде продавати свій посаг. Їй не знадобиться позика або дозвіл батьків…

Хоча взяти участь варто було б і заради самого визнання. Вона уявила велику блакитну стрічку у вітрині пекарні, а поряд нагородну грамоту в рамці:

ГРАН-ПРІ

ПЕРШОГО ЩОРІЧНОГО

КОНКУРСУ ВИПІЧКИ

«ДНІ МУШЕЛЬ»

— До речі, я глибоко засмучений тим, що мене не запросили бути суддею.

— Може, не варто весь час просити тарти з тунцем.

Кет склала афішу й сховала її в кишеню сукні.

— Що ж приготувати? Може, яблучний пиріг, або пудинг з ягодами, або… а! знаю! Приготую щось із гарбузом. Вони тепер у моді, й зараз саме сезон гарбузів.

Вона постукала пальцем по губах.

— А хто судді?

— Дай пригадаю. Здається, Джек — один із них.

— Тьху, тільки не цей Валет-пройдисвіт. Він мене ненавидить.

У Чешира округлилися очі.

— Ти впевнена?

— Він мені це каже щоразу, коли бачить.

У кота з горла вирвався якийсь невиразний звук, а Кет стало цікаво, як таке можливо, адже у нього зараз немає горла.

— Ну, як скажеш. Ще буде Герцог Тусканський і чоботар, пан Гусінь.

— Цей старий буркун? Дивно, що він ще здатен відчувати хоч якийсь смак, бо не випускає з рота цей свій кальян.

— Хай там як. Хто ще? О, буде представник черепах, звісно. Приятель Зайця та Грифона. Ти, мабуть, бачилася з ним на вечірці?

— Так, бачилася. Дуже милий молодий черепашко. Він мені сподобався й оцінив мої макарони.

— А останній суддя, за щасливим збігом обставин, один із твоїх найбільших шанувальників.

— Правда?

— Власне, найпалкіший. Ну, а ще він, може, один із твоїх найдрібніших шанувальників, але це не впливає на його видатні суддівські здібності.

Її ентузіазм почав згасати.

— Ні.

— Так.

Кет поникла. Звісно, це Король. Та сама людина, якої вона найбільше хотіла уникнути.