Безсердечна

РОЗДІЛ 42

КЕП ВІДШТОВХНУВ КРІСЛО від столу, встав і поправив циліндр.

— Ви впевнені, що справді до розпачу хочете йти з нами, леді Пінкертон? — запитав капелюшник, не зводячи з неї очей. — Ви впевнені, що не бажаєте залишитися й жити в розкоші до кінця днів?

Кет теж встала, дивлячись йому в обличчя поверх розкиданих квітів та обривків тканини.

— Навіщо розкіш, якщо живеш у брехні? Я не зможу повернутися. Моє життя тепер належить Джестові.

У Кепа ворухнулися повіки, але він відвернувся й підійшов до великого дзеркала, перед яким Кет колись милувалася капелюхом-макароном. Він стягнув його зі стіни й крутнув на скрипучих коліщатах. Зворотна сторона була така сама: ще одне дзеркало в полірованій дерев’яній рамі, тільки…

Кет обігнула стіл, торкаючись пальцями різномастих стільців.

У дзеркалі більше не відображалася капелюшна крамниця. Натомість у ньому було видно зарослу травою й лісовими квітами галявину та мелясну криницю, що світилася в сутінках.

— Тоді проходьте, — сказав Кеп; у його голосі чулося застереження. — Сестри знатимуть, чи справді ви в розпачі.

Кет обернулася до Джеста, але той підбадьорливо кивнув. У його очах не було сумніву, на відміну від Кепа, і це додало їй упевненості. Вона знала, що це рішення вже не змінити. Однак хіба в неї залишався вибір?

Вона сказала те, що думала.

Королівство Чирвових Сердець більше не було її країною.

Вона більше не побачить батьків. Ані Чешира. Ані Мері Енн. Кет спало на думку, що варто було б залишити їм лист із поясненням, куди вона поділася. Може, Ворон погодився б доставити його. Однак, коли задумалася, що написати, їй відразу стало гірко на серці. Попри гнів на батьків, Кет не хотіла, щоб це була для них остання звістка від неї. Ні… Кеп був гінцем, тож постійно мандрував крізь Дзеркало. Коли все заспокоїться, і вона знову буде щаслива, коли врятує країну Шахів, і вони з Джестом відкриють пекарню… тоді Кет напише батькам лист і повідомить, що все гаразд.

А до того часу нехай хвилюються. Зрештою, саме вони погрожували позбавити її спадщини.

Шляху назад не було.

Вона була в розпачі, але не втрачала надії.

Підібравши пишні спідниці, Кет підійшла до дзеркала, глибоко вдихнула й ступила всередину.

Вона знову опинилася на галявині, з усіх боків оточена високим живим парканом. Траву всіяли багряні й золоті блискітки, легені наповнив солодкий запах меляси.

Щойно Кет ступила вперед, як почула позаду кроки: це були Джест із Вороном на плечі й Кеп.

Кеп підвів брову й подивився на неї, трохи здивувавшись: зрештою, вона все-таки була в розпачі. Однак сказав лише:

— У вас хіба немає чогось теплішого, леді Пінкертон?

Кет глянула на бальну сукню, на голі руки.

— Я не чекала, що матиму сьогодні пригоди, й віддала шаль придворним у замку.

Кеп хмикнув, ніби це було непереконливим поясненням, і ковзнув повз неї в бік колодязя.

Джест узяв її за руку. Дзвоники на капелюсі дзвеніли особливо голосно в повній тиші.

Кеп тричі стукнув тростиною по краю колодязя, а потім нахилився і з усмішкою подивився в чорну безодню.

— Привіт, Тіллі.

Над поверхнею колодязя з’явилися дві маленькі ручки, а за ними худеньке дитяче личко.

Вона була схожа на привід, років шести, не більше, зі сріблястим волоссям і шкірою кольору молока, розведеного водою. Натомість очі мала вугільно-чорні й надто великі для її личка.

— Де ти був, Кепе? — запитала Тіллі; вона видряпалася на стіну колодязя і всілася, підібгавши коліна.

На ній була біла муслінова сукня, вкрита брудом, ніби… ніби вона щойно вилізла з колодязя.

— Ми сумували за тобою.

— Вибач, люба. Я був дуже зайнятий. А де твої сестри?

— Вони на дні, пускають наввипередки човники, які зробили з двох половинок чобітка дами.

Вона всміхнулася. У неї не було двох передніх зубів.

— А це Джест? Ах, і Ворон також. Як ваші справи?

— Привіт, Тіллі.

— Дарррма, — привітався Ворон.

Тіллі перевела погляд на Кетрін.

— А ви та сама дівчина, яку він уже приводив сюди. Яку він потім увесь час цілував.

Кет почервоніла, але, здавалося, цього ніхто не помітив.

Кеп скинув очі вгору.

— Я волів би цього не знати, люба.

Тіллі схилила голову на плече й пильно дивилася на спідницю Кетрін.

— Ваша нога загоїлася.

— Так. Дякую за мелясу, — сказала Кетрін, затинаючись.

— Вона не моя — Тіллі дивилася їй в очі. — Але й не ваша, хай ви й заплатили за неї.

У неї розтягнулися губи, але посмішка не торкнулася непроникних очей. Кет подумала, що це юне личко, мабуть, незнайоме зі справжньою усмішкою.

У ній було щось моторошне. Дитина, що носить у собі тугу старості.

— Тіллі, — сказав Кеп, — нам знову потрібно проникнути крізь Дзеркало. Ти відкриєш для нас лабіринт?

— Знову, знову Дзеркало, — проспівала Тіллі. — Скільки разів ти вже пройшов туди й назад, Кепе?

— Забагато. Я втратив лік, люба. Однак зараз це важливо.

— Ти говорив це стільки разів, що я теж втратила лік. — Вона надула губки. — Завжди хтось приходить і хтось іде, але ніхто ніколи, ніколи не залишається. Чому б тобі не спуститися з нами на дно й не погратися з човниками? Я приготую тобі чашку свіжої гарячої меляси.

— Дякую за запрошення, але мені доведеться прийняти його іншим разом. Зараз мусимо пройти крізь лабіринт.

— Усі четверо? — запитала Тіллі.

Кеп кивнув.

— Так, усі ми четверо.

Дитина тяжко, глибоко зітхнула.

— Мої сестри і я хворі, Кепе. Ми вже давно помираємо й мусимо просити плату, щоб відновити сили.

— Я розумію. Яку плату хочеш за те, щоб пропустити нас?

Тіллі схилила голівку набік, її чорні очі дивилися на нього, наче вона в трансі.

— Для Лейсі — чорне пір’я, похмуре, наче тінь. Для Елсі — три дзвіночки, які бринять «дінь-дінь». Для мене, любий Кепе, твій час — лиш п’ять хвилин.

Кеп обернувся до них, а потім запитав:

— А від леді нічого?

Пустий погляд Тіллі впав на Кетрін, і та із зусиллям стрималася, щоб не відсахнутися. Дитина повільно похитала головою.

— У неї немає того, чого хочемо. Поки що немає.

Потім вона знову показала моторошну беззубу посмішку.

Кет мовчки стояла осторонь, поки вони платили данину. У колодязь полетіли перо Ворона і три дзвіночки з капелюха Джеста. Кеп був останній, він дістав кишеньковий годинник і перевів стрілки вперед на п’ять хвилин. Він не здавався щасливим, але й не скаржився.

Щойно розрахунок був закінчений, Тіллі кивнула і зникла в колодязі. Кет напружено чекала, але не почула знизу ані крику, ані сплеску.

— Твої хвилини спливають, Кепе.

Вони обернулися. На поваленому дереві, вкритому мохом, сиділа ще одна дівчинка. Вона була дуже схожа на Тіллі, з такою самою восковою шкірою й чорними очима, але її сріблясте волосся було коротко підстрижене і схоже на дике листя.

— Я знаю, Елсі, — сказав Кеп. — Ти завжди забираєш їх у мене.

Вона пильно дивилася на нього, не мигаючи, цілу мить, а потім усміхнулася стиснутими губами.

— Як довго ще тікатимеш від Часу?

— Скільки зможу.

Третій голос проспівав:

— Час ніколи не знайде тебе тут.

Кет знову обернулася. Біля живої огорожі стояла третя дівчинка, точна копія сестер, лише осяйне волосся сягало їй до щиколоток. Через галявину на них дивилися величезні бездонні очі.

У живому паркані позаду третьої Сестри тепер були двері — величезна брама на чорних залізних петлях. Поряд стояла Тіллі, зарившись босими ногами в ґрунт, і трималася за її велетенську ручку.

— Знаєш, ти міг би лишитися з нами, — сказала третя дівчинка.

Кеп похитав головою:

— Вибач, Лейсі, але не можу.

— А вони? — запитала Тіллі, вказуючи підборіддям на Кет і Джеста з Вороном.

Кет була рада, коли Джест відповів, бо сама вона не могла говорити.

— Вибач, але мусимо повертатися у країну Шахів. Ми мусимо зіграти одну важливу роль.

— Ах, так, — сказала Елсі. — Два Офіцери, Пішак і Королева. Це початок загадки, але як вона закінчиться?

Вона засміялася.

Кет затремтіла.

— Побачимо, яку роль вам доведеться зіграти, — сказала Тіллі.

— Щойно опинитеся на тому боці, — додала Лейсі.

Тіллі відчинила старовинні двері. Залізні петлі зарипіли, дерево заскреготало по вкритому мохом камінню. Кет не бачила попереду нічого, крім чагарників.

Сестри промовили в унісон:

— Ми всі привітаємо долю на тому боці.

Кет зробила обережний крок уперед, Джест стискав її руку, а Кеп ішов зовсім поруч.

Коли вони наблизилися до дверей, дівчина побачила по той бік сходи, кілька крихких кам’яних щаблів, що вели вниз до ще однієї лісової галявини. По обох боках сходи заросли чагарником і були надто вузькі для них із Джестом.

Вона пішла слідом за Кепом, піднявши спідницю, щоб не спіткнутися на нерівних каменях. Листя чіплялося за поділ. З боків насувалися тіні.

Щойно вони минули прохід, як масивні двері зачинилися з таким гуркотом, що Кет підскочила. Джест стиснув їй плече, сама його присутність зігрівала, розганяючи холод, що пронизував до кісток.

Вони спустилися вниз, і Кет зупинилася. Наморщила лоб.

Кет озирнулася, але сходи зникли. Вона дивилася на пусту стіну, зарослу гігантським живим парканом без дверей або проходів.

Вона знову обернулася, серце шалено калатало. Вони були на тій самій лісовій галявині з мелясною криницею.

Однак цього разу Три Сестри вже чекали на них.