Безсердечна

РОЗДІЛ 44

СТІНИ ЛАБІРИНТУ були з переплетеного мертвого віття та лаврового листя, подекуди між ними проглядалися ділянки старої кам’яної стіни. Кетрін почувалася безпорадною, відколи вони переступили через поріг і зазирнули у перший нескінченний прогін сходів. Лабіринт простягався в усі боки, наскільки вона могла бачити, гублячись у клубах туману вдалині. Сам прохід був вкритий м’яким покровом в’юнких рослин із білими квітками, вологим від роси.

— Що ж… — сказав Джест, відкашлявшись.

Це був перший звук, що порушив похмуре мовчання, яке охопило їх, коли Сестри зникли.

— Усе було не зовсім так, як коли ти приводив нас до Сестер уперше.

— Хіба ні? Я стільки разів тут бував, що всі мої подорожі сюди здаються однаковими.

Кеп зверхньо посміхнувся й почав розстібати ґудзики пальта.

— А чим ви їм тоді заплатили?

— Ворон задекламував їм один класичний шаховий вірш, — сказав Джест, — а я дав зерня лимона.

Кет стрепенулася, згадавши лимонне дерево, що виросло з її ліжка.

Джест не зрозумів її здивування й безтурботно всміхнувся:

— Того дня я пив чай із лимоном, і одне зернятко застрягло між зубів. Увесь день я намагався його дістати, але, щойно вони попросили про нього, зернятко само вискочило. Я був радий його віддати.

Кет досі роздумувала про лимонне зерно та свій сон — чи було це якимось збігом? — коли відчула, що хтось накинув їй на плечі щось важке й вовняне. Вона глянула вниз, схопилася вільною рукою за лацкан. Пальто було бездоганне, без жодної ворсинки.

Кет обернулася до Кепа.

— Навіщо це?

— У нас попереду довга дорога у вогкій траві, леді Пінкертон. Не хочу, щоб ви застудилися.

Кеп розвернувся й попрямував лабіринтом по всіяній дикими квітами стежці.

— Дякую, — не зовсім упевнено сказала Кет, і вони з Джестом поспішили слідом за капелюшником.

Вона засунула руки в рукава пальта. Підкладка була шовковиста, тепла й пахла трав’яним чаєм.

— Так, дякую, Кепе, дуже мило з твого боку, — додав Джест; у нього самого не було для неї пальта.

Кеп махнув на них рукою, не озираючись.

— Краще б вона наділа капелюх, коли ми ще були в крамниці. Для мене загадка, як узагалі опинився в товаристві особи, що швендяє лабіринтами й криницями з непокритою макітрою.

У нього сіпнулися кутки вуст.

Джест запропонував Кет руку, а вона радо взяла її. У теплому пальті Кепа і в товаристві Джеста дівчина поступово відходила від гнітючого холоду, який охопив її від зустрічі із Сестрами.

Вони відійшли зовсім недалеко. Навколо почали згущатися тіні, нагадавши Кет, що ніч ще не скінчилася, попри золоте світло галявини. Джест зняв капелюх — було дивно й бентежно, що він більше не дзвенить — і витяг із нього вже запалений каганець. Той відкидав коло привітного світла на стіни лабіринту, яке мерехтіло в чорних очах Ворона.

— Коли ти вперше проходив крізь Дзеркало, вони теж малювали такі жахливі картинки? — запитала Кет, поки вони брели за Кепом.

— Так, малювали, але тоді я не особливо над цим замислювався. — Джест на хвилину задумався, пестячи пальцем руку Кет. — Ти пам’ятаєш, що це були за картинки, Вороне?

Ворон, що сидів у нього на плечі далі від неї, нахилив голову й подивився на Кетрін через голову Джеста:

— Чорнилом написана карусель, з каменю звір постав, і гінець, що наробив помилок і відтоді безумним став.

— Так, справді, — сказав Джест замислено і тихо.

Більше не всміхаючись, він подивився вслід Кепу, який віддалявся від них.

— Кеп був гінцем. Я тепер пригадую.

Кет завмерла на місці.

— І вони намалювали звіра? Такого, як Жербельковт? І карусель? Як ту, що прикрашала капелюх Лева, коли…

Джест уважно дивився на неї, сповнений тих самих думок, того самого жаху.

Якщо це були пророцтва, то принаймні два з них справдилися.

В її голові крутилися слова Сестер. Вбивця, мученик, монарх, божевільний…

— Не входьте у двері! — закричав до них Кеп.

Не сповільнюючи ходи, він швидко зникав у тінях лабіринту.

— Вони нас попередили, тепер просто треба бути обережними.

Кет здригнулася й обмінялася з Джестом стривоженими поглядами, але вертатися було вже запізно, до того ж нічого не змінилося. Вони йдуть у країну Шахів, наближаються з кожним кроком.

Вони поспішили за Кепом, поки той не втік, а світло каганця стрибало й колихалося на стінах. Хоча в лабіринті не було нічого радісного, Кеп почав насвистувати, крутячи тростиною, ніби диригував маршовим оркестром. Вони швидко знайшли перший поворот — просвіт у паркані ліворуч від них. Кеп підстрибнув і клацнув підборами, потім нахилився, щоб увійти.

Не відчуваючи жодної радості, Кетрін обережно наблизилася до проходу. Гілки нагорі зімкнулися, як арка, утворивши отвір, якому, здавалося, вже тисяча років.

— Скільки часу потрібно, щоб пройти через лабіринт? — запитала вона.

— А що? — відповів Кеп. — Ви кудись запізнюєтеся?

Джест винувато насупився.

— Він буває нестерпний, але не зважай. Коли проходили раніше, це тривало майже всю ніч.

Він глянув униз.

— Якщо стане важко йти, я понесу тебе.

Вона похитала головою, бо не хотіла бути тягарем.

— Зі мною все буде гаразд. Я просто хочу якомога швидше пройти крізь Дзеркало.

Джест переплів свої пальці з її й підніс до вуст її руку. Поцілунок був сумний, дотик заспокійливий, але його очі затуманилися, коли Джест знову підвів їх, і Кет зрозуміла, що він думає про рисунки. Про власне зображення з відтятою головою. Про постать у каптурі, що височіла над ним із сокирою в руках. І про неї, Королеву Чирвових Сердець, на пошуки якої його колись послали.

Кет не вдавалося відігнати цей спогад, хоч як вона старалася. Вона буде вдячна, коли ця подорож залишиться позаду.

— Будь ласка, скажи, якщо передумаєш, — промовив він. — Після тієї вистави біля криниці я налаштований бути шляхетним і великодушним, як істинний лицар.

— Справді? — відповіла вона, намагаючись говорити безтурботно. — Мабуть, доведеться знайти для тебе обладунки.

Вона простягнула руку й торкнулася однієї з крисів його капелюха. Її чомусь здивувало й напружило, що немає дзвіночків.

— Може, один усе-таки десь тут затаївся? Як гадаєш?

Він засміявся.

— Доведеться запитати Кепа. Це його витвір.

Кет глянула в бік Кепа. До нього ледве сягало коло світла від каганця, тож капелюшник досі насвистував, але, мабуть, міг чути кожне їхнє слово. Хоча, може, намагався не зважати на них.

— І що він робить? Усі його капелюхи щось роблять, правда?

Пальці Джеста міцніше стисли її руку.

— Сподіваюся, що не розчарую тебе, якщо скажу, що саме цей капелюх робить мене таким неможливим.

Вона підвела брову, згадала, як він цілував її, як смішив, як бився з Жербельковтом, щоб захистити її. Усміхнулася.

— Може, так було задумано, але не вірю, що це правда.

Він скривив рота й похмуро кивнув.

— Ти маєш рацію. Підозрюю, що це просто комора для речей, яку чомусь назвали капелюхом.

Після похмурого, повного подій вечора жарт пролунав так несподівано, що Кет пирхнула від сміху, не встигнувши стриматися. Попереду них Кеп припинив свистіти й здивовано озирнувся на неї.

Кет затулила рот рукою, щоб стишити сміх, і штовхнула Джеста ліктем у бік. Він крекнув, але лише міцніше стиснув її руку.

— Я не жартую, — сказав він. — Зрештою, ти знайшла в ньому Гостромеч. Я не здивувався б, якби там були ще й обладунки.

Кет кинула на нього грайливий погляд.

— Я не про це говорила. Запевняю, що не капелюх робить тебе неможливим, Джесте.

Його очі заблищали, й Кет зраділа цьому блиску, пригадуючи, яким пригніченим Джест був на галявині із Сестрами. Попереду Кеп знову почав насвистувати, цього разу голосніше.

Джест нахилив голову до Кет, щоб вона могла його почути, і прошепотів:

— Не можу тобі передати, як чекаю на життя поряд із тобою й на всі ті неможливі речі, у які змушу тебе повірити.

У Кет швидше забилося серце, коли раптом звідти, де був Джест, до неї донісся незадоволений голос. Вона забула про Ворона.

— Бажаю вам всіляких благ, здоров’я, щастя і розваг. За них ніхто вас не осудить в ці дні похмурі і сумні. Але набридли ви мені. Від цього флірту мене нудить.

Він із клекотом знявся в повітря й долучився до Кепа.

У Кет спалахнули щоки, але Джест лише розсміявся.

— Іноді Ворона складно зрозуміти, — сказав Джест, — але, гадаю, він хоче сказати, що ти йому подобаєшся.

Вони пішли далі, світло від каганця мерехтіло на гілках живоплоту. Золотисте сяйво галявини вже давно згасло, тепер вони прокладали собі шлях у нічній темряві. Пальці Джеста, сильні й легкі, залишалися сплетеними з її. Ворон зручно вмостився на циліндрі Кепа, хоча Кет дивувалася, чому він не летить попереду. Вона подумала, що з нього був би чудовий провідник.

А може, й ні. Може, йому забракло б слів, що римуються з «праворуч» і «ліворуч», щоб довести їх до кінця.

Крім того, Кеп вважав, що знає, куди йти, і тримався так упевнено, що Кет мусила повірити.

Минула година, потім дві, потім три й чотири. Кет не уявляла, хто міг би пройти крізь цей лабіринт і запам’ятати дорогу, але Кеп не виказував жодних сумнівів. Наліво, наліво, потім направо і знову наліво. Кожен відрізок шляху був такий самий, як решта, і хоч вона шукала якихось дороговказів — скупчення квіток або гілку, що стирчить, — але нічого не знаходила. Незабаром Кет вирішила, що вони ходять по колу.

Ніч ставала холоднішою. Кет притиснулася до Джеста, шукаючи тепла його тіла крізь підкладку Кепового пальта. Джест обійняв її за плечі й потер вовняний рукав, щоб угамувати озноб.

Кет кілька разів спотикалася. Пальці в чобітках були холодні, як лід. Ноги боліли. Вона відчувала, що натерла великий палець на лівій нозі.

Кеп не збавляв швидкості.

Її повіки обважніли, і вона подумала, що, мабуть, зможе заснути, ідучи. А що, як вона вже спить, а все це їй сниться, і, прокинувшись, побачить, що маєток у Бухті Скельних Мушель заріс лаврами?

Вони й далі блукали, і здавалося, що це ніколи не скінчиться. Джест намагався розважити Кет жартами, фліртуванням і загадками. Вона щосили пробувала розвеселитися, його старання породжували тепле почуття, ба більше, попри його зібраність, було видно, який Джест втомлений.

Якоїсь миті навіть Кеп припинив свистіти. Ворон, здавалося, заснув на його голові.

У Кет скінчився весь запал. Вона ледве рухалася, спотикаючись на кожному кроці. Їй хотілося пити, у животі бурчало. Подумала, що ніч, мабуть, добігає кінця, але за межами кола світла від каганця лишалася чорна пітьма.

Потім раптом щось сталося.

Джест зупинився першим, вона завмерла поруч.

Вони разом стояли на вкритих мохом сходах, які вели до невеличкої галявини, повної лісових квітів і раптового золотого сяйва сутінків.

Посеред галявини був колодязь, що пахнув солодкою густою мелясою.

Кеп розправив плечі й глибоко вдихнув.

— Ласкаво просимо до входу в лабіринт.

Запала похмура напружена тиша, а потім Кетрін закричала:

— До входу? Ми йшли всю ніч!

— Або, може, ніч лише починається? — незворушно зауважив Кеп, потім утомлено усміхнувся до Кет. — Не хвилюйтеся, люба. Я не збив вас зі шляху. Поки що.

Він підійшов до колодязя невпевненою, важкою від втоми ходою. Кет і Джест пішли слідом за ним, і дівчина з кожним кроком міцніше стискала руку коханого.

Лише підійшовши впритул і нахилившись над колодязем, вона побачила, що це більше не колодязь, а сходи, які ведуть вниз, у глибини землі.