Безсердечна

РОЗДІЛ 24

Я НЕ ХОЧУ ТУТ БУТИ, — шепотіла Мері Енн, поки лакей допомагав їм виходити з карети.

Кет дивилася на високі чорні залізні ворота з химерними ґратами й гострими зубцями шпилів. На вершині воріт на стовпах було настромлено кілька Джеків-Ліхтарів, чиї гротескні обличчя, вирізані з гарбузів, дивилися вниз на дорогу, а під ними на ґратах виднілися патьоки засохлого гарбузового соку.

З протилежного боку воріт розкинулися баштани темної землі, вкриті лозою, листям і гарбузами, здебільшого золотисто-помаранчевими, але подекуди траплялися й білі, як привиди, жовто-зелені або в багряних цятках. Тут були гарбузи завбільшки з вухо Кетрін, а були й розміром із карету. Були гарбузи гладенькі й шершаві, товстенькі й вузенькі, були витягнуті й довгі, що лежали в багнюці, як викинуті на морський берег кити.

З сусіднього лісу насувався туман, укриваючи землю сірою імлою. Хоча Кетрін закуталася у свою найтеплішу шаль, але промерзла до кісток, поки розглядала похмурі грядки.

— Я вже й сама починаю сумніватися, — зізналася вона.

— Ходімо звідси, — сказала Мері Енн, з ентузіазмом ухопившись за вагання Кетрін. — Купимо гарбузи на базарі, як усі люди. Вони, певне, й дешевші будуть. А ще краще взагалі не робити гарбузовий десерт. Чому не приготувати щось із персиків? Персики всі люблять.

— Зараз сезон гарбузів, найкращі десерти завжди виходять із того, на що тепер сезон. І всі як один кажуть, що цукрові гарбузи сера Піта найсолодші в Королівстві.

— Гаразд, але… а чому не зі смородини? На смородину зараз теж сезон. Або з яблук? У тебе дуже смачний яблучний пиріг…

Кетрін задумливо прикусила нижню губу.

— Так, у мене смачний яблучний пиріг, — погодилася, потім зітхнула й суворо похитала головою. — Дурниці говоримо. Ми вже тут, я вже вибрала рецепт, тож чому б нам не закінчити те, що почали. Він фермер, так? Він буде радий продати те, що нам потрібно.

— Ти впевнена? Він не дуже привітний.

Мері Енн подивилася на Джеків-Ліхтарів.

— Власне, йому не завадив би радник із бізнесу.

— Шкода, що твої послуги вже зайняті. Ходімо, покінчимо з цим швиденько, щоб і колібрі не встиг крилом змахнути.

Кет обережно наблизилася до воріт. Вона побачила невеличкий будиночок, розташований у північній частині ділянки. З комина здіймався в небо дим, крізь вікна було видно, як виблискує багаття в каміні.

— Здається, вони вдома.

Кет відчинила ворота, вони заскрипіли на непіддатливих петлях.

— Гаразд, гаразд, — пробурмотіла Мері Енн. — Зачекай хвилинку, піду візьму капелюх.

Вона побігла до карети.

Кетрін зчепила руки й ступила на стежку, що оточувала грядки з гарбузами. Вона вдихнула свіжий запах розораної землі й рослин, але за свіжістю відчувала щось схоже на плісняву та гниль. Вона скривилася. Годі було уявити, що з цієї землі може вирости щось приємне, але чутки про знамениті гарбузи сера Піта, безумовно, були правдою.

По-справжньому хороша випічка починається з найкращих інгредієнтів. А Кет мусила перемогти в цьому конкурсі.

— У мене таке відчуття, ніби ми сюди вдерлися незаконно, — сказала Мері Енн, зачиняючи за ними ворота.

Кет майже погодилася, але, глянувши на неї, застигла на місці. На Мері Енн був капелюх, якого вона ніколи досі не бачила. Він був простий, але гарний, з цупкого блакитного мусліну, що пасував до її очей, зі стрічками кольору соняшника.

— У тебе новий капелюшок.

— Так, учора купила. У Дивовижній Крамниці Капелюшника Кепа.

Мері Енн зав’язала стрічки бантом.

Кет широко розплющила очі.

— Не може бути! — сказала вона, намагаючись уявити, як Мері Енн розглядає товар у крамниці, де пила чай, виступала, стоячи на столі, й тремтіла від страху перед чудовиськом.

— А що такого? — запитала Мері Енн, хитро всміхаючись. — Я просто мусила там побувати після того, як ти мені розповіла про чаювання. Крім того, це зовсім не секрет.

Усе місто тільки й говорить, що про неймовірну нову капелюшну крамницю. Тепер і в нас з’явилася людина, яка вміє привернути увагу клієнтів. Ну, що скажеш?

— Вона… чудова, — відповіла Кет. — І ти в ній дуже гарна.

Мері Енн скромно знизала плечима.

— Це в жодному разі не найдивніший капелюх із тих, що там продають, але щойно його побачила, то зрозуміла, що саме він мені потрібен. Коли його надягаю, то відчуваю себе майже…

Вона замовкла, добираючи слова. Замовкла надовго.

— Ну? То як саме? — допитувалася Кет.

Мері Енн відвела очі.

— Примхливою, — пробурмотіла вона.

Кет не відразу зрозуміла, що її подруга зашарілася.

Мері Енн ніколи не шарілася.

— Примхливою, — повторила Кет.

— Я знаю, що це дурниці. Однак тобі завжди сняться сни про троянди й лимонові дерева, а в Маркіза така буйна уява, коли він розповідає свої історії, і навіть Чешир обожнює тунця й вершки. А моє життя — це лише логіка та цифри. Прибутки та збитки. Доцільність і безпека. І я подумала, що було б непогано дозволити собі… трохи помріяти. Бодай один раз.

Мері Енн теребила жовту стрічку.

— Мені здалося, що це можливо, якщо матиму цей капелюх. Власне… — Її очі засяяли. — Сьогодні вранці навіть примарилося, що я самотужки звела бюджет королівської скарбниці, й усі в королівстві почали вважати мене героїнею.

Спантеличена Кет похитала головою.

— Що, якийсь лиходій розвів бюджет у різні боки?

— Річ не в тім. Найважливіша частина була про мій героїзм. Я ніколи в житті не уявляла, що можу бути кимось ще, крім служниці, вважала, що це все, на що я годжуся.

— Ох, Мері Енн.

Кет пригорнула її до себе.

— Я ніколи не думала, що ти таке переживаєш. Я всіма своїми снами з тобою поділилася б, якби могла.

— Я знаю, Кет. Ти й ділишся. Ти поділилася зі мною найважливішою мрією… нашою мрією.

Кет усміхнулася.

— Так, і вона починає втілюватися. З цих гарбузів, конкурсу випічки та двадцяти золотих крон. Звісно, моя блискуча партнерка має пояснити, що з цими кронами робити, коли ми їх отримаємо. Бо якщо діятиму на свій розсуд, то авжеж накою жахливих помилок.

— Це точно, — погодилася Мері Енн упевнено. — Але не бійся. Попри новий капелюх, я ще не розучилася рахувати.

— Гаразд. Тоді ходімо шукати найкращі гарбузи на цих грядках.

Вони попрямували до будиночка, загрузаючи в багнюці по самі щиколотки. Праворуч від них був частокіл, або радше те, що колись було частоколом, бо тепер це більше скидалося на ряд нерівних напівпрогнилих дощок із потрісканою, облупленою фарбою. Він оточував меншу ділянку, розташовану на віддалі від основної садиби, зі слідами недавньої пожежі, досі пропахлу димом. Обвуглені лози нагромаджувалися одна на одну, на землі валялися обгорілі рештки чогось схожого на гарбузи, фарба на паркані здулася в тих місцях, куди сягнуло полум’я. Цей куток городу здавався покинутим і занедбаним.

Ближче до будинку ґрунтова стежка змінилася на гравій, порослий бур’янами. Він скрипів під їхніми кроками в моторошній тиші.

Кет зобразила на обличчі дружню усмішку й постукала у двері. Дівчата чекали, притулившись одна до одної, щоб зігрітися, але зсередини долинало лише потріскування вогню в каміні. Кет знову постукала, цього разу сильніше, але відповіддю була тиша.

Постукавши втретє, вона почала підозрювати, що зрештою Пітера Піта та його дружини немає вдома. Вона відступила й оглянула вікна, але їх закривали переплетені гілки гарбузової лози.

— Схоже, вони не вдома, — сказала Мері Енн полегшено.

Кетрін обвела поглядом грядки. Гарбузи були схожі на різдвяні кулі, що зникають у тумані. Їй дуже захотілося зірвати кілька з них і втекти.

— Ти це чула? — запитала Мері Енн.

Кетрін нахилила голову й прислухалася. До неї долинув слабкий звук — схоже, хтось щось пиляв, було чути, як зубці розрізають деревину, зі скрипом рухаючись вперед-назад.

— Ходімо подивимося.

Вона відскочила від дверей будинку.

— А це обов’язково? — заскиглила Мері Енн, однак пішла слідом за Кет, продираючись крізь плетива лози, що розрослися за межі гарбузових рядків і лежали на розмоклій багнистій стежці.

Кет обігнула будиночок і помітила два ліхтарі на гілках дерев у лісі, що щільно обступав садибу. У їхньому світлі виднілися обриси двох велетенських гарбузів.

Це були найбільші гарбузи, які вона коли-небудь бачила. Їхні обрубані стебла були завтовшки зі стовбури дерев, а самі помаранчеві плоди сягали даху будинку. Гарбуз, що розташувався далі від них, навіть мав вигляд будинку: у ньому були вирізані маленькі квадратні вікна, а зверху стирчала залізна труба, як димар.

Пітер Піт стояв на хиткій драбині, приставленій до другого гарбуза, і пропилював його шкірку. На чоловікові був брудний комбінезон, Піт спітнів, кожен його мускул напружувався, коли він водив пилою туди-сюди, туди-сюди. З місця надрізу сочилася помаранчева рідина й стікала по боках гарбуза.

Щоб не налякати його, Кетрін і Мері Енн зачекали, поки він закінчить пиляти. Пітер Піт повісив пилку на гачок, прибитий до драбини, натиснув на шкірку гарбуза й проштовхнув довгий тонкий шматок м’якоті всередину плоду. На його місці лишилося віконце завширшки не більше долоні Кетрін. Крізь нього було видно товсті волокна й насіння, що звисали зі стелі. Їх огорнув запах свіжозрізаних гарбузів.

Кет кашлянула, прикривши рота рукою.

Пітер Піт обернувся так швидко, що ледве не впав із драбини, але встиг ухопитися за лозу, яка звисала вздовж стінки гарбуза.

— Що ви тут робите? — гаркнув він.

— Добрий день, сер Піте, — сказала Кетрін і зробила реверанс. — Вибачте, що турбуємо вас, але я мала надію купити кілька ваших знаменитих цукрових гарбузів. Завтра під час Фестивалю мушель я збираюся взяти участь у конкурсі на кращу випічку й дуже хочу приготувати гарбузовий торт із прянощами.

Пітер Піт пильно дивився на них, і Кет раптом здалося, що він зараз розпилить їх обох на шматки.

Кетрін затремтіла. Мері Енн подивилася на неї скоса, тож подруга всміхнулася якомога радісніше, щоб приховати страшні думки, які пронеслися в її голові.

Пітер Піт схопив пилу й так швидко зіскочив на землю, що Кет здивувалася, як він не звалив драбину в багнюку. Його очі перебігали з неї на Мері Енн, чоловік роздивлявся їх з неприємною пильністю, ледь стримуючи гнів. Кетрін і Мері Енн злякано позадкували.

— Я вас сюди не запрошував! Вам тут не раді, і я не збираюся мати справу з такими розбещеними зарозумілими шльондрами, як ви. Гадаєте, ви кращі за мене? А нічого, що сам Король посвятив мене в лицарі, незгірше за будь-кого іншого? Хочете цукрового гарбуза, то виростіть його самі, не бійтеся хоч раз забруднити ваші пещені ручки.

У Кетрін серце мало не вискакувало з грудей. Вона відступила ще на один крок, потягнувши за собою Мері Енн. Кет не могла відірвати погляд від пили та її іржавих зубів.

— Я… Я попрошу вас, — пробурмотіла Мері Енн, затинаючись і почервонівши до цеглястого кольору від власного героїзму, — не говорити з м-моєю пані в такому…

Кетрін міцно стиснула лікоть Мері Енн, щоб та замовкла. Мері Енн полегшено принишкла.

— Мені шкода, що я порушила ваш спокій, шановний пане, але якщо я виявила недостатню повагу до вас, то лише через вашу власну ганебну поведінку.

Хоч в неї й тремтіли ноги, але Кетрін трималася твердо, не дозволяючи залякати себе грубощами та поганими манерами.

— У мене було враження, що ви вирощуєте гарбузи на продаж, і якщо поводитиметеся пристойно, я хотіла б стати вашою клієнткою.

Піт вишкірився на неї, і вона й справді трохи злякалася.

— Я… я не хочу забирати у вас багато часу, але готова заплатити ту ціну, яку ви самі призначите, якщо лише покажете, де ростуть цукрові гарбузи. Ми могли б зірвати один із них самі…

Її перервав гучний звук, схожий на удар. Вона підскочила й подивилася повз Пітера Піта на гарбуз, у якому вже були прорізані віконця. За ударом почулося скрипіння, ніби хтось вганяв цвяхи в гнилу деревину. Звук нагадав Кетрін, як Чешир точить кігті об оббивку найкращих меблів її матері.

Поряд із нею тоненьким голосом схлипнула Мері Енн.

— Що це було? — запитала Кет.

— Що саме? — запитав Пітер, хоча Кет і була впевнена, що він теж усе чув.

Після його слів з-під гарбузової шкарлупи донеслося фиркання, наче кінь закусив вудила.

— Там щось?..

Кетрін зробила крок до гарбуза, але Піт заступив їй дорогу. Він стояв перед нею, великий і нерухомий, як камінна брила.

— Невже я такий неосвічений, що мої слова не зрозумілі для вас із вашим модним вихованням? — промовив він. — Здається, я сказав вам забиратися геть із мого маєтку.

— Але…

— Кетрін. — Мері Енн тягнула її за лікоть. — Він не хоче нічого нам продавати. Ходімо звідси.

Кет зціпила зуби й дивилася прямо в очі Пітеру. З одного боку, їй хотілося відштовхнути Мері Енн і дати ляпаса цьому грубіянові за таку нечемну поведінку, а з другого, вона була вдячна, що Мері Енн втрутилася і в них є привід піти геть.

Вона ще раз подивилася на великий гарбуз, з якого більше не лунало жодних звуків. Вона ледве помітно кивнула, намагаючись залишатися в межах ввічливості.

— Вибачте, що потурбувала вас. Будь ласка, передайте леді Піт привіт від мене.

— Нічого я не передаватиму, — огризнувся він, але Кетрін удала, що не почула, і вони з Мері Енн почали пробиратися назад гравійною стежкою, залишаючи позаду розкидані камінці та сполоханих жуків.

Лише коли вони знову завернули за ріг будинку, Мері Енн перевела дух. Вона заходилася в’язати вузлики на жовтих стрічках нового капелюшка.

— Ти мене притягла сюди вперше й востаннє, — сказала вона. — Уперше й востаннє.

— Не хвилюйся, більше не притягну. Який гидкий, огидний чоловік. І цей дивний шум — як гадаєш, що це могло бути?

— Мабуть, якась тварина, — сказала Мері Енн, хитаючи головою. — Цей гарбуз із прорізаними віконцями нагадав мені клітку. Однак навіщо тримати домашню тварину у велетенському гарбузі?

Вони минули обгорілий частокіл, коли Кетрін помітила серед згарища помаранчеву пляму. Вона зупинилася.

Мері Енн озирнулася.

— Що сталося?

— Здається, я побачила… — Вона вагалася. — Зачекай тут.

Паркан був не дуже високий, і вона змогла перелізти, коли підкотила спідниці.

— Кет! — Мері Енн оглянулася на будинок. — Що ти робиш?

— Лише хвилинку зачекай.

Вона почала пробиратися через попелище, хлюпаючи по вогкій багнюці й оминаючи витки обгорілої лози. У кутку лежала купа хмизу, порубані лози та мертве листя. Вони розсипалися на попіл у її руках, коли вона відсунула їх убік. З-під них показався маленький помаранчевий гарбузик, який вона помітила раніше.

Цукровий гарбузик з яскравою ідеально гладенькою шкіркою без жодних наростів. Сліпучий красень, що вцілів серед руїн.

Сяючи усмішкою, вона витягла з чобітка кухонний ніж — вона заздалегідь приготувалася зірвати гарбуз сама, якщо не зможе домовитися з Пітером Пітом — і перерубала товсту зелену лозу, що зв’язувала гарбуз з його понівеченими родичами.

Притиснувши до себе заляпаний багном гарбуз, Кетрін знову пробралася крізь згарище й перелізла через паркан.

— Ти збожеволіла? — запитала Мері Енн. — Він нас уб’є, якщо помітить, що гарбуз пропав.

— Він не помітить. Цю ділянку вочевидь хотіли знищити. Але лише подивись.

Вона простягнула до неї гарбуз у слабкому світлі, що пробивалося крізь туман.

— Він ідеа… ай!

Щось тверде й гостре штрикнуло її в ногу крізь тонку підошву чобітка.

— Що це було?

Мері Енн нахилилася, стала навколішки й з хлюпом висмикнула щось із багнюки. Це було щось маленьке, воно уміщалося в Мері Енн на долоні.

Вона підняла його вгору.

— Це… поні?

Кет нахилилася ближче, намагаючись не переносити вагу на забиту ногу. Широко розплющила очі. Це був крихітний поні, настромлений на металевий гачок, під шаром бруду ще виднілися рештки позолоти.

— Поні з каруселі, — прошепотіла вона, не в змозі дивитися в очі Мері Енн. Вона впізнала його, ще б пак.

Це була конячка з каруселі, що прикрашала капелюх Лева, той, що був на ньому під час чаювання в Кепа. Той, що був на ньому, коли Жербельковт уніс його в ніч.