Безсердечна

РОЗДІЛ 41

ПРОБАЧ МЕНІ, ПРОБАЧ МЕНІ, — говорила вона, уткнувшись Джестові в плече й обхопивши його шию руками, як лещатами.

Кет не знала, куди він несе її. Відчувала вечірнє повітря гарячою шкірою. Чула його важке дихання: він біг, а вона була в нього на руках, у важкому криноліні.

— Я думала, що здатна це зробити. Думала, що можу одружитися з ним і дати тобі те, чого хочеш, але це не те, чого хочу я, Джесте, і ти повинен про це знати…

— Усе гаразд, Кет. Усе буде добре.

Він зупинився й опустився на коліна, пригорнувши та колишучи її.

Кет опустила руки й подивилася на нього. На свого Блазня. Свого Офіцера. Притиснула руки йому до обличчя і відразу побачила — щирість та лагідність в його очах.

— Я вибираю тебе, — повторила вона.

Ці слова були солодкі на смак, як цукор.

У Джеста сіпнулися губи, і він вільною рукою обхопив її пальці й міцніше притиснув їх собі до обличчя.

— Кет, ти маєш бути цілком упевнена в цьому.

Його голос був хрипкий, здавлений.

— Ворон мені це підказав. Я сам не здогадався б, і я… я гадаю, тобі не сподобається те, що мушу тобі сказати. Ще не пізно. Вони однаково вважають, що я наклав на тебе якісь чари, їх буде легко переконати…

— Зачекай, — руки Кет сковзнули по його щоках вниз на комір туніки. — Ти сказав, що можемо бути разом. Що можемо врятувати країну Шахів, що я відкрию пекарню…

Він кивнув.

— Саме так. Я гадаю, нам вдасться.

— Ти думаєш?

Джест нахилився до неї, уткнувся обличчям у її шию. Він тремтів так само, як і вона.

— Буде непросто. І ти ще можеш передумати. Король однаково захоче з тобою одружитися, я знаю, що захоче, а я дам тобі спокій, тобі й твому серцю, обіцяю. Я однаково не зміг би це зробити, Кет. Я не зміг би забрати його в тебе.

Від цих слів у Кет защемило в грудях. Вона відвела очі, й погляд упав на кущ білих троянд, біля якого вперше побачила його тої ночі. Джест приніс її в палацовий сад.

За ними гнатимуться. Мабуть, охоронці їх уже шукають. Вона сумнівалася, що потрібно багато часу, щоб їх знайти.

У неї всередині все переверталося. Вона відштовхнула Джеста й випросталася з його обіймів. Спробувала підвестися, але ноги ослабли, й Кет знову впала на траву.

— Ти дав мені вибір, і я його зробила. Як можеш навіть припускати, що я тепер передумаю?

Джест підніс руку, щоб пригладити волосся, але натрапив на блазенський капелюх. Він зірвав його й кинув на землю. Дзвіночки понуро дзенькнули й замовкли.

— Тому що маєш бути повністю впевнена. Бо якщо пошкодуєш, для мене буде гірше смерті знати, що ти відмовилася від усього, що міг дати Король, і в цьому винен я.

Вона переривчасто дихала, холодне повітря обпалювало їй горло. Зціпивши зуби, Кет щосили штовхнула його. Джест упав боком на траву.

— Ти ідіот. Я його не хочу, ні його, ні всього, що Король може мені дати, й ніколи не хотіла. Не хочу бути ніякою королевою!

— Я знаю. Я знаю це, Кет. Саме тому ти й можеш про все пошкодувати.

Вона замотала головою, розтуливши рота.

— Нас скоро знайдуть. Просто скажи мені. Що там Ворон тобі підказав?

Джест задер голову, і Кет із подивом помітила Ворона серед троянд.

— У країні Шахів є закон, — сказав Джест, і Кет знову подивилася на нього, — що пішаки, яким вдалося пройти крізь територію противника аж до кордону, можуть замінити королеву.

Вона наморщила лоб.

— Ходімо зі мною.

Джест знову став на коліна і взяв Кет за руки.

— Ми доведемо тебе до кордону — Кеп, Ворон і я, — а ти принесеш нам перемогу, Кет, я це знаю.

— Але…

У неї знову пересохло в горлі, стало важко говорити.

— Але ти сказав… що в мене буде пекарня…

Джест засміявся теплим сміхом, який здивував Кет. Міцніше стиснув їй руки.

— У тім-то й річ. Коли війна закінчиться, Біла Королева зможе повернутися на трон — зрештою, навіщо нам дві королеви? — а ти робитимеш, що забажаєш. І ми з тобою…

Його перервав звук маршування, що долинав від замку. Кет напружилася й озирнулася, помітила, що по сходах спускаються два ряди треф-охоронців. На чолі загону стояв Трефовий Туз, викрикуючи команди розійтися й обшукати територію.

Джест уважно дивився на неї, коли вона знову обернулася до нього.

— Я знаю, що ти ніколи не хотіла бути королевою, — сказав він, ніби вибачаючись.

У неї вирвався невеселий сміх.

— Здається, мені все-таки судилося стати королевою.

Кет забрала в нього одну руку й провела великим пальцем по сердечку на його щоці.

— Я кохаю тебе, Джесте. Хочу бути з тобою, байдуже як.

Від його дихання в повітрі утворювалися кришталики.

Чоботи гупали по гравійній стежці. У них над головою попереджально каркнув Ворон.

Джест схопив її зненацька, притиснувши свої вуста до її. Кет обхопила його шию руками, її серце росло, розпускалося й ставало таким великим, ніби хотіло поглинути їх обох.

— І я тебе кохаю, — прошепотів він у перерві між поцілунками. — Я теж тебе кохаю.

Це було неможливо, і вона в це цілковито вірила.

Вони знову цілувалися, коли поряд голосно кашлянув Ворон.

— Вони ідуть. Не можна зволікати.

Кет і Джест подивилися вгору крізь гілки.

— А рима де? — сказала Кет.

— А час іде!… — огризнувся Ворон.

— Звісно, він має рацію, — сказав Джест, усміхаючись. — Хоч ця маленька пауза будь-кого до екстазу доведе.

Джест схопив капелюха й допоміг Кет підвестися.

Кивнув Воронові, й той злетів униз і долучився до них; саме цієї миті Кет почула тупіт чобіт: охоронці бігли через сад. Ворон ледве встиг опуститися на плече Джестові, як земля затремтіла, з глибини вирвалася кам’яна вежа й поглинула їх.

* * *

КЕТ НЕ ЗНАЛА, як назвати ці чари — вежею, тунелем, мостом або ще чимось неможливим, але відчула полегшення, коли їх винесло на галявину перед крамницею Кепа. Вона тремтіла, але Джест і Ворон мали такий вигляд, ніби в підземних мандрівках немає нічого незвичайного.

— Ви тільки подумайте, — видихнула вона, підводячись на тремких ногах, — а я стільки років морочилася з каретами, коли є такий практичний спосіб подорожувати.

Джест широко й радісно всміхався, коли взяв її руку, і їхні пальці переплелися.

— Це улюблений трюк у нас, Офіцерів і Круків, — сказав він. — Ти звикнеш до нього.

Вона пирхнула й поправила сукню.

— Це ми ще подивимося.

Вони наблизилися до Дивовижної Крамниці, міцно тримаючись за руки. З вікон фургона лилося тепле золоте світло, але в лісі було тихо.

Джест потягнувся до ручки на круглих дверях крамниці, але натомість у його руках опинився пишний смугастий хвіст. Кіт завив.

Джест відстрибнув, умить згрупувавшись і прикриваючи тілом Кет.

Відразу по тому з’явилася голова Чешира, він широко всміхався, хоч примружені очі сердито виблискували. Облизнув свій постраждалий хвіст.

— Що ж, — сказав він, — це було вельми грубо.

— Чешире, що ти тут робиш? — запитала Кетрін.

— Зализую рани. Боюся, що він наставив мені синців.

Вона вперлася кулаком у бік.

— Відповідай, Чешире. Ти за нами стежив?

Кіт припинив лизати, й хвіст зник; на тому місці, де мала бути дверна ручка, лишилася тільки товста опукла голова.

— Стежив? Та я був тут раніше за вас, любонько!

Кетрін підвела брову.

Чеширова бадьора усмішка стала ще ширшою.

— До мене дійшли чутки, що ти втекла з балу-маскараду разом із найнебезпечнішим злочинцем, оголошеним у розшук. Власне, єдиним, який у нас у розшуку. Я хотів сам у цьому переконатися.

— Ну що, переконався? А тепер посунься вбік.

Очі Чешира звузилися, вдивляючись кудись удалину.

— Цей птах… він друг чи їжа?

Кет і Джест озирнулися. Ворон усівся на нижній гілці дерева. Він розпушив пір’я так, що став завбільшки з Чешира. Або принаймні такого самого розміру, як Чешир, якби той матеріалізувався повністю.

— Друг, — сказала Кетрін, знову обертаючись до нього. — Чого тобі треба?

Чеширова голова перевернулася догори дриґом.

— Гадаю, ти й уявлення не маєш, що сталося сьогодні ввечері. Ти ж була страшенно зайнята: освідчення, заручини тощо. Хочеш послухати?

— Не надто. Я тут маю власні клопоти, як ти міг помітити.

— Це стосується гарбузоїда.

Їй стало моторошно. Вона майже забула про те, як сер Піт кинувся на неї на маскараді.

— Яке мені до нього діло?

— Це стосується і Мері Енн. І навіть Жербельковта. Це дуже пікантна новина, що може виявитися ще скандальнішою, ніж та, що наречена Короля втекла з Блазнем. Я просто мусив із кимось нею поділитися. — Його очі нагадували срібні монети, які кладуть на повіки покійникам. — І я відразу подумав, що саме тобі буде цікаво.

Мороз пробіг по її спині. Вона відчувала на собі погляд Джеста, уявляла, який він схвильований і розгублений, але власну розгубленість і цікавість залишила лежати на дні душі, поряд із гнівом на Мері Енн за її зраду.

— Ти помилився. Мені не цікаво. Іди деінде зі своїми плітками й дай нам спокій, інакше наставлю тобі синців не лише на хвості.

Його очі звузилися й знову сердито заблищали.

— Зрозуміло, — повільно промурмотів він. — Здається, я помилявся щодо вас, леді Кетрін. Після всіх цих років.

Кіт перевів погляд на Джеста.

— Він досить гарний, звісно…

Вуха, очі й ніс зникли, лишилася сама посмішка; вона висіла в повітрі, перевернута, сердита й невдоволена.

— Якщо це взагалі ще когось цікавить…

Потім він зник.

Джест досі дивився на неї.

— Усе гаразд, — промовила вона. — Він нікому не скаже, де ми.

Кет не знала, чи це правда, але сподівалася, що вони вже будуть далеко звідси, коли щось зможе їм завадити.

Коли кіт зник, Ворон злетів із дерева й долучився до них. Джест відчинив двері. Усередині більше не було ані кімнати для чаювання, ані крамниці, натомість тепер тут розташувалася капелюшна майстерня. На столі лежали купи стрічок, пір’я, шматків фетру, ґудзиків, голок і ниток. Десяток манекенів у різноманітних незакінчених капелюшках вишикувалися в ряд, кліпаючи сонними від нудьги очима на новоприбулих.

На столі спав Сонько, загорнувшись у блакитну стрічку. Він був схожий на подарунок.

Шалений Заєць нанизував на нитку різноколірні ґудзики й вішав їх собі на шию, як стоси намиста. Їх було так багато, що вони нагадали Кетрін зашморг.

Кеп сидів на своєму троні в ліловому циліндрі, перекинувши одну ногу через бильце крісла й підперши підборіддя кулаком. Перед ним на голові манекена сидів незакінчений дамський капелюшок, частково оздоблений жовтим стеклярусом, а частково — морськими мушлями, але його погляд був спрямований на Джеста, Кетрін і Ворона.

Він оглянув чорне вбрання Джеста й зверхньо посміхнувся.

— Отже, досі граєш роль королівського дурня. А може, це так діє на тебе дівчина, яка вельми спритно обкрутила тебе навколо пальця.

Джест підняв капелюха, ніби вітаючись, навколо його обличчя задзвеніли дзвоники.

— Дурнів усі завжди недооцінюють.

Кеп махнув їм рукою.

— Заходьте, заходьте. Зай Єйтсе, припини возитися з тими ґудзиками й піди постав чайник.

— Не треба. Ми ненадовго.

Джест обвів Кетрін навколо столу, ніби боявся відпустити її.

Очі Кепа затрималися на їхніх зімкнених руках довше, ніж, на думку Кет, було потрібно.

— Куди поспішаєте? Якщо вірити чуткам, то єдине місце, де зараз мусиш бути, — це королівська в’язниця. — Він зіщулив очі. — До речі, щодо Його Величності, чи йому відомо, що ти тепер у товаристві його прекрасної леді?

Джест підсунув Кетрін стілець. Вона була надто збуджена, щоб сидіти, але однаково сіла.

— Сьогодні Король освідчився Кетрін і попросив її руки, — сказав він, сівши між нею й Кепом на стілець, який у ніч чаювання ставав місцем для чергового виконавця.

Погляд Кепа перекинувся на неї, і він підняв чашку над блюдцем, як тост. Її вінця вкривали плями від чайних патьоків, і їй стало цікаво, коли її востаннє мили.

— Мабуть, настав час поздоровлень, Ваша Ясновельможна Королівська Величносте.

Вона насупилася.

— Ви вітаєте мене чи себе? Знаю, що ви не менше за всіх хотіли бачити мене Королевою, хоча тепер розумію, що дбали зовсім не про моє благо.

На мить запала тиша, чашка повисла в повітрі. Потім Кеп вибухнув реготом і грюкнув чашкою об стіл. Вона була пуста.

— Якщо знаєте про це, то знаєте й про те, що не один я брав участь у цій змові. — Він змахнув ногу з бильця крісла й нахилився до них. — Вона як троянда, Джесте. Милує очі, так, але й про шипи не можна забувати. Її місце в королівському саду, не у твоєму.

Ніби щось пригадавши, він злегка кивнув до Кетрін.

— Без образ, міледі.

— Зовсім без образ? — відповіла вона незворушно.

Він зневажливо знизав плечем, від чого в Кет закипіла кров у жилах.

— Я кохаю її, Кепе, — сказав Джест. — Я не збирався закохуватися в неї, але так сталося.

Вона стиснула його руку під столом.

Кеп знову перевів погляд на Кетрін. Вона витримала його, хоч і почувалася в його присутності такою само нікчемною, як під час їхньої першої зустрічі. Однак вираз його обличчя не був жорстокий. Радше злегка зацікавлений. Так, ніби він намагався визначити, що такого Джест у ній побачив.

— І в цьому проблема, чи не так?

— Я теж його кохаю, якщо вас цікавить саме це.

Він похитав головою.

— Ну це очевидно. — Кеп провів пальцем по нижній губі. — Підозрюю, що ви не для того тут з’явилися, щоб поділитися зі мною вашими взаємними почуттями.

Джест зняв капелюха й кинув його на розкидані на столі речі.

— Кет не піде за Короля, а ми не крастимемо її серце.

— Я так і думав, що все йде до цього.

Кеп кинув швидкий погляд на Шаленого Зайця, який спостерігав за ними, як за захопливим тенісним матчем.

— Приготуйся, Зай Єйтсе. Буде не надто весело, коли доведеться повідомити Білого Короля, що наш любий Джест зазнав фіаско.

— Я не зазнав фіаско. — Джест кивнув головою на Ворона. — Ворон нагадав мені закон про звеличення.

У Кепа ледь помітно розширилися очі.

— З пішки в королеви, — пробурмотів він.

Він дуже уважно роздивлявся на Кет.

— Навіщо красти серце королеви, коли можна вкрасти саму королеву?

— Вона ще не королева, — сказав Джест. — Але може нею стати. Це усе розв’яже, Кепе.

Кеп відкинувся на спинку крісла й заплющив очі, наморщивши лоб.

— Не все, — сказав він, але так тихо, що Кет подумала, ніби він, мабуть, розмовляє сам із собою.

Капелюшник знову підвів на них очі й похитав головою.

— Ми — компанія ідіотів. І смертників…

— Ні, — тихо сказав Джест. — Це було б несправедливо.

— Саме так. — Кеп втягнув носом повітря і знову скосив очі на Зайця. — Що скажеш, Зай Єйтсе?

Заєць дивився на Кетрін, його ніс сіпався.

— Ми впевнені, що вона зможе це зробити?

— Законне питання. — Кеп нахилився вперед. — Щойно пройдемо крізь Дзеркало, ви вже не будете донькою маркіза, а лише пішкою, як ми із Зайцем. Якщо не зможете перемогти Чорну Королеву, попереду на вас чекатимуть довгі роки життя в рабстві. Ви готові ризикнути, леді Пінкертон?

— Вона не… — почав Джест, але Кет перервала його.

— Я готова ризикнути. У мене тут нічого не лишилося.

Кеп подивився на Джеста.

— Насправді було б значно простіше діяти за планом.

— Цьому вже не зарадиш, — сказав Джест.

— Згоден, уже ні. — Кеп потер собі скроні й ще раз глянув на Шаленого Зайця. — Отже. Хто з нас приходить, а хто йде?

Заєць притиснув вуха до спини й глибше забився у крісло.

— Я ходив минулого разу, — сказав він тремтячим голосом. — І до речі-речі, хіба ти щойно не сказав, що тобі треба зібрати ще аксесуарів для капелюхів? Тобто, звісно, я не боюся, зовсім ні.

Він почесав шию й насправді здавався дуже переляканим.

— Просто піклуюся про твій бізнес, от і все.

Кеп пирхнув і кінцем тростини підштовхнув до Зайця чашку.

— Та не переживай ти так. Я сам піду. — Він тяжко зітхнув. — По цей бік Дзеркала Час однаково вже минає.

Заєць полегшено опустив плечі, хоч і лишився сидіти за столом: його було видно тільки наполовину, і він тремтів.

— Чого боїшся? — запитала його Кет, насупившись на його ледве видні вуха. — Зайцю?

Його налиті кров’ю очі знову з’явилися над столом. Він подивився спочатку на Джеста, а потім на Кетрін.

— Нічого, — випалив він.

Кеп підвівся, взяв пальто й рукавички.

— Щодо Сестер, — сказав Джест. — Коли ми з’явилися там, перш ніж ти… мені здалося, що тобі незатишно поряд із ними.

— Незатишно? — гаркнув Кеп і щосили вдарив тростиною по столу.

Зайця вже зовсім не було видно.

— А тобі затишно поряд із ними, Зайцю?

— Не зовсім, — донісся голос Зайця з-під столу. — Поряд із ними радше хочу втопитися в патоці.

— Чому? — Кет подивилася на Джеста. — Що з ними не так?

Джест похитав головою.

— Вони трохи дивні, от і все.

Заєць так трусився, сидячи під столом, що затремтіли чашки.

— Трохи дивні? — сказав Кеп. — Ти, мабуть, перетнув поріг в один із тих днів, коли вони були в доброму гуморі, любий Джесте. Запевняю тебе, Зай Єйтс має на думці те, що каже, і каже те, що має на думці.

Кеп поправив рукава і криво посміхнувся в бік Кетрін.

— Але що можна зробити, щоб їх оминути? Нічого, ось що. — Він схопив тростину і крутнув нею в повітрі. — І потім не кажіть, що вас не попередили.