Безсердечна

РОЗДІЛ 26

ДЕНЬ ПОТЕПЛІШАВ, і гості фестивалю почали спускатися на берег ближче до пінистих хвиль та скупчень скель. Кет розуміла, що вже спізнилася на церемонію відкриття, і намагалася проскочити між височенними мушлями рапанів, які стояли на вологому березі, та натовпом, що рухався до моря, лишивши позаду барвисті намети з тріпотливими прапорцями.

Вона помітила, що багато гостей вбрані у вироби Кепа. Їх було добре видно в натовпі: вони виділялися елегантними обрисами й химерними прикрасами. Вона згадала розповідь Мері Енн про те, якими модними стають його капелюхи і як була не готова в це повірити. Тоді їй здавалося, що Дивовижна Крамниця — це її відкриття, її особистий спогад, але чутки про неї швидко ширилися серед модників і модниць Королівства.

На помості, збудованому в центральній частині пляжу, стояв її батько, Маркіз. Він уже встиг розповісти половину історії про те, як виник Фестиваль мушель. Кетрін дуже любила цю історію, а ще більше їй подобалося те, як її оповідав батько. Дівчині стало сумно, що вона не почула її від самого початку.

Ця легенда стверджувала, що, коли її прапрабабуся була молодою й бідною красунею, вона одного разу привела танцювальну трупу черепах та омарів до тронної зали тодішніх Короля й Королеви Чирвових Сердець. Під наглядом дівчини ці створіння виконали незграбний і смішний балет, але завдяки оповіді, якою вона супроводжувала цей танець, вдалося перетворити його на незабутнє видовище. У балеті йшлося про омара та черепаху, які покохали одне одного, хоч не могли бути разом. Вони подолали численні випробування й перешкоди й, нарешті, здобули довічну любов і радість.

Бабуся розповідала цю історію так щиро й зворушливо, що під кінець балету Король із Королевою розчулилися до сліз. Вони так сильно плакали, що тронну залу затопило, потік хлинув зі скель, і так виникла Бухта Скельних Мушель.

На радощах Королева дарувала дівчині маєток і титул Маркізи.

Відтоді оповідальний дар передавали від покоління до покоління тих, хто зростав у маєтку Бухти Скельних Мушель, розважаючи численних королів і королев, що сиділи на троні в Королівстві Чирвових Сердець. Батько Кет не був винятком. У дитинстві Кет він щовечора перед сном розповідав їй різні історії. Це були історії про далекі краї, казкових істот, небезпечні пригоди зі щасливим кінцем. Підростаючи, Кетрін намагалася навчитися батькового мистецтва. Спочатку тренувалася на ляльках, на подружжі Равликів у саду й на Чеширі. Дівчинка була впевнена, що стане чудовою оповідачкою, як усі її предки до неї.

Коли Кетрін уперше розповіла батькові одну зі своїх історій, він розплакався. Не тому, що її оповідь була така зворушлива, а тому, що Кет надто жахливо її переказувала.

Біль від батькового розчарування переслідував її аж два роки, поки одного ранку Кетрін випадково не потрапила на кухню й не побачила, як їхня кухарка готує пиріг із солодкою картоплею. Тоді Кет і відкрила своє справжнє захоплення.

— …історія Маркізи Пінкертон, земля їй пухом чи то пак шматком торта, — промовляв зі сцени батько, і його голос розносився над берегом, перекриваючи шум хвиль і викликаючи захват у публіки, — почала ширитися королівством. І люди, і живі істоти приходили звідусіль, щоб послухати розповідь Маркізи про черепаху та омара. Про їхні таємні стосунки. Про їхній неможливий союз. Про кохання, яке стало початком ери миру між усіма мешканцями суші та моря.

Кетрін озирнулася навколо, не дивуючись, що бачить сльози на очах тих, хто стояв поряд. Вона сама так часто плакала над цією історією в дитинстві, що іноді розчулювалася від самого слова «омар».

Однак не сьогодні. Сьогодні це слово означало, що наближається перший танець. Її тривога посилилася.

— Народу прибувало щораз більше, і тоді серед усіх тих, хто вже почув сумну й дивовижну розповідь Маркізи, запанували єдність та гармонія, а ті, хто отаборився в Бухті Скельних Мушель, почали влаштовувати нічні святкування. Вони співали, і танцювали, і веселилися, і розпалювали багаття, і так щоночі! Люди ділилися одні з одними їжею та спогадами, і між усіма царили дружба і приязнь.

Кет почула, як поряд хтось схлипнув, і озирнулася. Вона стрепенулася, упізнавши Черепашка, з яким познайомилася на чаюванні в Кепа. На ньому був той самий котелок, що й тоді, прикрашений зеленою атласною стрічкою. З очей Черепашка котилися сльози.

Кет дістала із сумочки носовичок і простягнула бідному звірятку; він подякував і втягнув голову назад у панцир, лишивши капелюх зверху. Невдовзі з панцира почулося гучне сякання.

Їй захотілося нахилитися до Черепашка й пошепки сказати, як вона рада, що з ним усе гаразд, рада, що він добіг до Роздоріжжя тієї ночі, коли на них напав Жербельковт, але Черепашко вже був такий засмучений, що Кет вирішила не нагадувати йому про ті жахіття.

— Минали роки, — вів далі батько, — і Маркізі спало на думку віддати шану тим, хто збирався на березі Бухти Скельних Мушель. Вона призначила день для святкування, день, коли всі мешканці Королівства Чирвових Сердець приходитимуть на морське узбережжя, щоб згадати про кохання двох таких несхожих створінь і про щастя, яке це кохання принесло країні.

Батько закінчив, публіка зааплодувала.

Черепашко знову висунувся з панцира і спробував віддати Кет її носовичок, але дівчина всміхнулася й запропонувала йому залишити носовичок собі, якщо знову йому знадобиться.

Кет набралася сміливості, щоб витримати те, що чекало попереду. У горлі пересохло так, ніби вона з’їла жменю піску. Зробила кілька вдихів і видихів, щоб утамувати хвилювання.

— Отже, омарову кадриль [20], наш перший сьогоднішній танець, відкриває моя любов і радість — моя кохана донька Кетрін. Прошу любити й жалувати.

Кет вийшла з натовпу. Усі навколо щось збуджено лопотіли, але вона намагалася не дивитися на обличчя тих, повз кого проходила. Коли вона зійшла на дерев’яну сцену, батько здійняв руки, закликаючи всіх до тиші.

— Прошу звільнити берег, щоб почати танці! Прошу всіх учасників зайняти свої місця!

Глядачі відступили, пропускаючи танцюристів, хоч більшості морських створінь не потрібні були зайві нагадування, коли вони поспішали туди, де мали бути. Оркестр теж уже розмістився під скелями. Залишалося тільки прибрати медуз, з чим за лічені секунди впоралася бригада моржів із лопатами в руках.

Кетрін дуже любила фестиваль і легенду про нього, але саме цю традицію терпіти не могла. Мати переклала цей обов’язок на Кетрін, коли їй було одинадцять років, і тепер, як і щороку, вона та її партнер будуть єдиними людьми, які танцюватимуть серед тюленів, крабів і дельфінів.

Кетрін не цуралася танців, але ненавиділа бути першою, коли всі на неї дивляться, коли її оцінюють. Дівчина завжди була впевнена, що під час будь-якого па будь-якої миті може виставити себе дурепою. Вона досі пам’ятала, як зводило живіт, коли виступала на фестивалі вперше. Як у неї, попри холод, спітніли долоні.

З кожним роком ставало щораз гірше, особливо коли вона почала дорослішати й мусила танцювати з імовірними претендентами на її руку, а не з милими старими придворними, які сміялися до неї, як добрі дідусі, кружляючи в танці.

На березі лишалося кілька медуз, коли вона відчула легкий дотик чиїхось пальців на зап’ясті.

Кет підскочила й обернулася, але Джест уже відступив. Він зосереджено натягав на руки чорні рукавички, ніби не помічаючи її.

— Добрий день, леді Пінкертон, — сказав він підкреслено невимушено.

Джест був у звичному вбранні, а на щоці під насурмленими очима виднілося намальоване чорне серце, як сльоза. Якби не ледь помітний рум’янець на обличчі, вона подумала б, що дотик лише примарився, але Кет знала, що це не так. По всій її руці ще досі бігали мурашки.

— Добрий день, пане Блазню, — сказала Кетрін, і в неї раптом перехопило дух.

Куточки його вуст здригнулися, він зустрівся з нею поглядом, а потім перевів очі на капелюх-макарон.

— Я так розумію, що ви вже зустрічалися з Кепом сьогодні.

Вона простягнула руку і ще раз помацала капелюх. Кетрін дедалі більше подобалося, який він легкий і м’який і як прилягає їй до голови.

— Він дуже кмітливий.

— Йому, безумовно, подобається так вважати.

Джест раптом ковтнув повітря, і вона помітила тривогу в його очах, поки блазень досі дивився на капелюх.

— Кеп сказав вам, що він робить?

— Капелюх? Я не певна, що він має щось робити.

Кетрін схилила голову набік, але капелюх щільно прилягав до її голови й не зсунувся з місця.

— Хіба що навчите мене фокуса з Білим Кроликом…

Він похитав головою, але ледве помітно.

— Усі витвори Кепа незвичайні. А ви…

Він вагався.

Кет підвела брови й дивилася, як рухається адамове яблуко на його шиї.

— Сьогодні ви здаєтеся такою…

Вона склала руки на спідниці перед собою й терпляче чекала. Бачила, що він намагається стриматися, щоб не сказати зайвого. Нарешті Джест промовив:

— Просто на вас приємно дивитися, от і все, леді Пінкертон.

Він кивнув головою кудись убік через плече Кет, виказуючи розчарування на обличчі.

— І немає сумніву, що ваш кавалер також це скаже.

— Мій ка… а, ну так.

Кет спочатку почула Короля, який голосно заливався сміхом, перекриваючи гомін юрби, і до неї повернулося відчуття тривоги. Дівчина обернулася й побачила, що Король Чирвових Сердець, підстрибуючи, прямує через піщаний пляж.

У неї швидше закалатало серце. Вона не бачила Короля, відколи він запропонував офіційно зустрічатися. Їй хотілося розвернутися і втекти, але Король уже помітив її, заметушився й поспішно видерся на сцену.

— Доброго дня найпрекраснішій, найприємнішій і най… най…

— Найприблизнішій? — підказав Джест.

— Найприблизнішій дамі країни!

Король на мить замовк, не зовсім упевнений, чи цілком доречний такий опис.

Кет холодно подивилася на Блазня. Він усміхнувся.

Король швидко подолав усі сумніви.

— Мушу зазначити, що на вас сьогодні дуже гарний капелюшок, леді Пінкертон. Власне, вас просто хочеться з’їсти, моя солоденька!

Його обличчя сяяло грайливим рум’янцем, і в Кетрін в голові знову закрутилися всі бридкі віршовані рядки, які він надіслав за останній тиждень.

Вона зробила реверанс і спробувала відчути задоволення.

— Ви надто добрі, Ваша Величносте. Вам подобається фестиваль?

— Дуже!

Він пританцьовував на місці, а обличчя його було сповнене радісного передчуття.

— Тут дуже, дуже весело. Гадаю, це саме те, що зараз потрібно королівству.

Кетрін трохи нахилила голову.

— Гаразд, коли можна хоч трохи розважитися в такі скрутні часи. Авжеж ви чули, що напади Жербельковта не припиняються.

Вона затремтіла, згадавши про іграшкового поні на гарбузових грядках.

— А його остання жертва, хоробрий Лев…

Король здійняв руки й позадкував від Кетрін, ніби це вона була якимось чудовиськом.

— Будь ласка, благаю, не будемо про це. У мене сверблячка починається щоразу, коли згадую цю жахливу істоту.

Король відігнув комір плаща й показав висип, який щойно з’явився на його шиї.

Кет насупилася.

— Але ж ви вдаєтеся до якихось дій, правда? Може, варто було б найняти лицаря або іншого переможця чудовиськ. У старих розповідях завжди знаходився сміливець, готовий убити Жербельковта, і, судячи з балад, про це написаних, йому це зазвичай добре вдавалося. Тобто для Жербельковта не добре, але якщо взяти до уваги…

— Дивіться, дивіться! — Заплескав у долоні Король. — Зараз почнеться омарова кадриль! Від самого ранку на неї чекаю!

Кет помовчала.

— Так, підозрюю, що ось-ось почнеться.

Король обливався потом і уникав дивитися їй в очі. Кет зрозуміла, що йому соромно, але це лише дратувало її. Дурний чи розумний, він був Король Чирвових Сердець. Він мав робити щось, щоб знешкодити Жербельковта, хіба ні?

Дівчина зітхнула.

— Ви дивитиметеся, як танцюють кадриль, чи не так, Ваша Величносте?

— Я не хотів би її пропустити, — сказав він, щасливий, що Кетрін більше не намагається говорити з ним про напади чудовиська, тож тепер можна дивитися на неї. Його очі блищали.

Вона позаздрила страусам, бо теж залюбки сховала б голову в пісок.

Вона мовчала, і на обличчі Короля з’явився майже благальний вираз.

— А ви вже… вибрали партнера? Для кадрилі?

Її охопило відчуття провини. Воно було важке, як наскрізь просякнута морською водою сукня. Кетрін увесь час стежила за Джестом краєм ока, спокуса запросити його до танцю була така сильна, як свіже ванільне морозиво в спекотний день, але вона із зусиллям відвернулася.

— Ще ні, Ваша Величносте.

Його очі знову просіяли.

На мить — лише на одну мить — Кетрін уявила, як підходить до Джеста й простягає йому руку, запрошуючи зробити їй честь і станцювати омарову кадриль.

Вона уявила збентежені обличчя батьків, здивований гомін юрби, упевнені руки Джеста на своїй талії і прикусила язика, щоб не розреготатися вголос.

— Ваша Величносте! Яке неймовірне задоволення бачити вас тут!

Її видіння вмить розсипалося на друзки: між нею та Королем втиснулася її мати.

Кет відсахнулася.

— Добрий день, леді Пінкертон!

Вони обмінялися обов’язковими вітаннями, причому мати опустилася в значно глибшому реверансі, ніж Кет. Кетрін уважно вивчала власні ноги, знаючи, що підвести очі — це все одно, що подивитися на Джеста, він вабив її до себе дедалі сильніше.

— Моя люба Кетрін, ми готові починати танці.

Вона пильно подивилася на збуджене, сповнене нетерпіння обличчя матері.

— Ти вже вибрала собі партнера, люба донечко?

Кет похитала головою.

— Ні, мамо. Ще ні.

— Що ж. — Мати пронизливо глянула на неї. — Тоді вибираймо швидше, правда? Навіщо змушувати всіх чекати?

Маркіза склала зціплені руки на поясі, а Кет глибше засунула стиснуті кулаки у кишені важкої вовняної спідниці. Мати пильно й безцеремонно дивилася на неї.

Кетрін вдихнула й зустріла погляд Короля. Він дивився на неї з такою надією, що дівчині стало майже боляче, і вона перевела погляд на Джеста.

На Джеста. Придворного блазня. Який, здається, сміється з неї.

Ну… не буквально, але він стиснув тремтячі уста, вочевидь ледве стримуючи сміх.

У неї здавило груди від обурення. Джест знав, що Король страшенно хоче, щоб вона його запросила. Знав, що Маркіза страшенно хоче, щоб Кет запросила Короля. А ще він знав, що Кет так само страшенно цього не хоче.

Їй знову здалося, що Блазня забавляє її відверта розгубленість.

Кет задерла підборіддя й обернулася до Короля, але відразу опустила голову, щоб піймати його погляд.

— Ваша Величносте, — сказала вона, — ви зробите мені велику честь, якщо будете моїм партнером в омаровій кадрилі.

Король зойкнув.

— Так, так, я буду дуже радий, леді Кетрін. Мушу сказати, я дуже люблю кадриль!

Вона відчула полегкість від свого рішення, хай яке воно було, і взяла Короля під руку.

Не встигла зійти з помосту, як Джест витягнув до неї шию й прошепотів на вухо:

— У нього добрі наміри, леді Пінкертон.

Вона дивилася на нього досить довго, щоб помітити, що Джест більше не був ані веселий, ані самовпевнений. Цієї миті він здавався вразливим, навіть розчарованим, хоч і намагався всміхатися. Намагався підбадьорити її.

— Приємної кадрилі, — сказав він, злегка вклонившись і піднявши капелюха.

У неї всередині все обірвалося.

Вона знову вибрала Короля. Це її вибір. Може, вона не відразу зрозуміла, але це так.

Цього не можна змінити, але…

— А я не танцюватиму омарову кадриль, — прошепотіла вона у відповідь. — Буду в таємній морській печері. Пам’ятаєш?

Його очі проясніли, але Кет відвернулася, не встигнувши переконатися, що він не забув про свою обіцянку. Про слова, які він прошепотів, стоячи в її кімнаті після тієї неможливої ночі.

Вона танцюватиме омарову кадриль. Він жонглюватиме мушлями. І весь час вони уявлятимуть, що ховаються в таємній морській печері, не цікавлячись ніким, крім них самих.

Вона була впевнена, що весь світ зараз помітить пристрасний вираз на її обличчі, але світ зосередився на її руці у вигині королівського ліктя.

Вони порівнялися з морськими створіннями, що вишикувалися у два ряди, кожне в парі з омаром. Король був надто збуджений і не помічав, яка Кетрін розсіяна й неуважна.

Що сталося б, якби замість Короля вона запросила до танцю Джеста?

Що сталося б, якби вона вибрала його?

Чи був би такий вибір справді поза цариною можливого або їй просто так здавалося, бо такий вибір ніколи досі не виникав?

Коли почали танцювати, Кетрін рухалася механічно, як маріонетка, її тіло виконувало всі па незалежно від неї. Вони то йшли вперед, то відступали. Її спідниця обвивалася навколо ніг. Підбори грузнули в піску. У Короля були вологі долоні, вітер обпікав їй щоки, омарів навколо них час від часу відносило до моря, і їхні партнери мусили пірнати за ними у воду. Усі сміялися, плескалися, крутили сальто в такт з музикою. Навіть король, захопившись, кинувся у прибій, занурившись у воду по литки. Сміючись, він обернувся до неї.

Лише Кетрін стояла одна над хвилями із застиглою усмішкою. Подумки вона була десь далеко в морській печері, а Джест усміхався до неї, і на його щоках з’являлися ямочки. Він манив її до себе, і вона йшла.

У цю мить Кетрін знала, що піде до нього, якщо Джест тільки попросить. Вона буде з ним, якщо він захоче.

— О ні, — прошепотіла вона, і її усмішка розтанула й зникла перед незаперечною, неминучою, неможливою правдою.

Вона закохалася.