Безсердечна

РОЗДІЛ 40

КЕТ ПОВІЛЬНО ПОВЕРНУЛА ГОЛОВУ й насмілилася підвести очі на… ні, не блазня. На джентльмена.

На ньому був добре скроєний чорний фрак із шовковою краваткою, чорний циліндр і маска, вкрита шовковистим вороновим пір’ям. Лише очі контрастували з його темним вбранням. Яскраві, як сонце, золоті, як лимонні тарти.

Звільнивши її руку з Пітових лабетів, Джест провів долонею у шкіряній рукавичці по тому місцю, де лишилися синці, ніби хотів очистити шкіру від слідів Пітових пальців. Від його дотику по тілу бігли мурашки.

Піт втиснувся між ними, і рука Джеста впала. Він був ледве не на голову нижчий за дебелого фермера, але в погляді не було й натяку на переляк, коли їхні очі зустрілися.

— Ми з леді розмовляємо, — гаркнув Піт. — Тож чому б вам не зайнятися своїми…

— Досить, сер Піте, — сказала Кет, намагаючись говорити так само владним тоном, як її мати.

Кет помітила, що всі навколо дивляться на них, причому, мабуть, відтоді, як Піт підійшов до неї. Зрештою, він був білою вороною в їхньому чистенькому світі.

Однак жоден гість не спробував втрутитися або захистити її: всі авжеж сподівалися, що все якось розв’яжеться саме собою.

— Власне, моя картка майже пуста, — сказала вона ще голосніше і взяла Джеста під руку.

Джест вклонився Піту і, не чекаючи дальшої суперечки, повів Кет на середину зали. Стукіт серця випереджав ритм музики: дівчина досі була розлючена через те, як повівся Пітер, а ще боялася, що Джеста можуть будь-якої миті впізнати. Однак передусім вона відчувала піднесення.

Джест був тут. Він прийшов за нею.

Який дурень.

Кет подивилася йому в обличчя. Їхні руки з’єдналися, і почався вальс. Вона автоматично виконувала знайомі рухи, але музику ледве чула.

Вони танцювали перед усіма.

У юрбі не було паніки. Ніхто не вислав варти, щоб заарештувати його. Ніхто не перешіптувався й не обговорював його присутність.

У цій бальній залі, повній гостей у масках, ніхто не знав, що це він. Було легко повірити, що це такий само шляхетний пан, як і будь-хто з них. Не артист, не блазень, не втікач. Він був такий само рафінований джентльмен, як і решта гостей.

Вони взялися за руки й уже майже описали півколо, коли Джест скористався нагодою, нахилився до неї й сказав:

— Ти, здається, здивована, міледі.

Вона стримала сміх й обернулася до сусідньої пари, закружилася навколо себе, на мить схопила за руки кавалера і знову опинилася в обіймах Джеста, який уже чекав її.

— Що ти тут робиш? — прошепотіла вона. — Тебе…

Він усміхнувся.

— Шукають?

Вона пірнула під здійняті руки наступної пари. Розвернулася. Присіла в реверансі.

— Саме так, — сказала Кет, коли її долоня знову знайшла руку Джеста.

— От і добре, — відповів Джест, і на його щоках з’явилися ямочки. — Я надіявся, що ти досі відчуваєш саме це.

Вони мовчки завершили танець, і під кінець Кет знала, що має вигляд здивований і дурненький, але нічого не могла вдіяти. Джест нахилився й поцілував їй пальці, і вона відчула клаптик паперу в долоні.

Джест відійшов, спостерігаючи, як вона розгортає зіжмаканий папірець, точно такий, як ті, що він колись розсипав по бальній залі.

На ньому було зображення маленького червоного сердечка.

Вона стиснула його в долоні й підвела голову. Глибоко вдихнула, набравшись сміливості.

— Я збираюся вийти заміж за Короля.

Джест завмер. Запало нестерпне мовчання, вони довго, дуже довго дивилися одне на одного, а потім його обличчя потемніло. Він підійшов ближче, носки його черевиків торкнулися подолу її сукні. Кет трохи відхилила голову, щоб і далі дивитися в його очі.

— Ти обіцяла, — прохрипів він. — Ти обіцяла, що відмовиш йому.

— Це було до того, як ти зруйнував будь-які шанси, що наш союз визнають — мої батьки, королівський двір і вся країна. Усі вважають тебе брехуном і пройдисвітом. Усі думають, що ти злочинець.

— Я намагався врятувати твою репутацію, — прошепотів він у відповідь. — Крім того, на фестивалі ти чітко дала зрозуміти, що твої батьки ніколи не погодяться, щоб ми зустрічалися, хай що робитиму.

Вона облизнула губи. Стежила очима за танцями, хоча всередині все так болісно тремтіло, що було складно стримуватися.

— Усе правильно, ніколи. Саме тому мушу піти за Короля.

На його обличчі були біль та образа, на лобі зібралися глибокі зморшки.

— Кетрін…

— І коли потім віддам тобі моє серце, воно справді буде серцем королеви.

Він глибоко вдихнув і замотав головою, але вона додала:

— І ти зможеш забрати його із собою у країну Шахів і закінчити війну. Ти ж для цього прибув сюди, правда?

— Але…

Кет підступила так близько, що на неї тепер падала його тінь.

— Мабуть, немає таких чар, які уможливили б це, — прошепотіла вона йому в обличчя.

Джест тремтів, але Кет помітила це лише тоді, коли підійшла зовсім близько.

— Якщо мені не судилося бути щасливою, то дозволь послужити добрій справі. Дозволь віддати тобі моє серце королеви.

Кетрін бачила, як він намагається стримати хвилювання, відчувала тепло його дихання на своїй щоці.

Потім відступила й відвернулася. Джест потягнувся до неї, щоб схопити за руку, але вона відвела її вбік і скочила у вир масок і танцюристів.

Її серце калатало. Вона хотіла, щоб Джест покликав її, щоб зупинив, майже так само сильно, як щоб дав їй покінчити з цим, поки є мужність.

На всю залу пролунала сурма. Поверх голів благородних гостей Кетрін побачила Білого Кролика поряд із троном.

— Пані та панове, Його Величність Король Чирвових Сердець!

Юрба зааплодувала й посунулася до помосту. Кет зім’яла папірець у кулаку, потім не втрималась й озирнулася на Джеста… але його вже не було.

Вона закрутилася, шукаючи чорний циліндр і золоті очі серед масок із пір’я та стеклярусу.

— Кетрін.

Від голосу матері раптом зупинився шалений вихор її думок. Чиясь рука обійняла її за плечі й підштовхнула до сцени.

— Час настав, — сказала Маркіза високим від радості голосом. — Моя люба дівчинко, нарешті це станеться!

Вона проштовхнулася крізь натовп. Кетрін відчувала, як німіє тіло з кожним кроком, що наближає її до Короля, який уже почав промову, але вона його не чула. Не відчувала й пальців матері, що стискали її руку. Не помічала цікавих поглядів, коли проходила повз людей.

Час настав.

Вона погодиться одружитися з Королем.

Вона стане Королевою Чирвових Сердець.

Вона ще кілька разів озирнулася, але натовп замкнувся за ними, і Джеста не було видно ніде. Так, ніби його присутність їй примарилася.

Кет глибоко вдихнула й спробувала подолати біль. Якби в них було більше часу, чи вмовив би він її відмовитися від цього плану? І чи вона йому це дозволила б?

Ні. Це те, чого вона хоче. Кетрін хоче дати йому те, за чим він прийшов.

Її серце однаково належало йому, не важливо, це серце пекарки чи королеви. Принаймні тепер воно послужить вищій цілі, більшій за її маленьке пересічне життя.

Кетрін почало здаватися, що вона стоїть над усім цим і дивиться на себе згори, як на незнайомку. Ось її виштовхнули на поміст. Ось гості аплодують, але вона нічого не чує; ось Король бере її за руку й веде до центру сцени. Це якась інша дівчина стоїть там, бліда й оніміла. Інша дівчина жертвує щастям заради чогось більшого, ніж вона сама.

Інша дівчина погоджується з тим, що є речі, яким не судилося відбутися.

Її серце стиснулося, зморщилося, як чорнослив.

— Як вам усім відомо, — говорив Король, підскакуючи навшпиньки, — за останні тижні наше королівство спіткали жахливі речі, але в ці с-с-страшні часи маю честь відвернути ваші думки й натомість дати нам усім привід для веселощів.

Він сяяв.

— Перед вами дама, яка показала себе сміливою й відважною, і я… — У нього заблищали очі, коли подивився на Кетрін і стиснув їй руку. — Я захоплююся нею і водночас обожнюю.

Кетрін раптом повернулася у своє тіло, ніщо вже не було далеке. У залі стояла задуха.

Вона задихалася від паніки й сумнівів. Наказала собі бути сильною, але це було складно: вона не могла повірити, що це стає реальністю.

Невже лише вчора вони з Джестом були біля мелясної криниці? Лише вчора він цілував її до нестями?

— Леді Кетрін Пінкертон із Бухти Скельних Мушель, — говорив Король.

Він був сама ніжність і радість. Його голос гучно відлунював у її голові. Король став перед нею на коліна. У нього були вогкі й товсті пальці.

— Зробіть мені честь і станьте моєю дружиною та королевою.

Натовп радісно ахнув.

Відірвавши погляд від Короля, Кетрін подивилася на юрбу людей, яких знала все життя. Вони всі були такі щасливі, такі захоплені.

Кетрін раптом гостро усвідомила, що Король мав рацію. Він хотів вдавати, що нападів не було, що жахливого Жербельковта не існує. Він хотів, щоб його піддані спокійно й щасливо спали вночі у своїх ліжках, тож відволікав і заспокоював їх своїм сватанням. Весіллям. Молодою королевою — королевою, яка билася із Жербельковтом і залишилася живою.

Це був вчинок боягуза, але він спрацював.

Кетрін думала про те, що станеться з країною Сердець, коли Джест здобуде винагороду. Коли він забере її серце й віднесе у країну Шахів, а в її королівстві лишиться порожня оболонка замість королеви.

Вона думала про те, як вони обоє житимуть далі, як удаватимуть, що нічого не змінилося. Вдаватимуть, що все гаразд, як завжди робили.

Країні Шахів вона була потрібна. Країні Сердець — ні.

Кетрін розгорнула плечі й повернулася обличчям до Короля, який досі стояв на колінах, тримаючи її руку у вологих долонях. Дивився на неї весело й щиро. Він не заслуговував на невдячну дружину, з якою потрапить у пастку на все життя.

Вона теж подивилася йому в очі й розтягнула губи в усмішку:

— Так, Ваша Величносте.

Не встигла вона замовкнути, як натовп вибухнув радісними оплесками. Жінки навколо витирали носовичками куточки очей, ніби стали свідками чогось прекрасного. Чоловіки знімали капелюхи й розкланювалися. Оркестр оглушливо заграв якусь бадьору пісню.

Кетрін відшукала в натовпі батьків. Маркіз стояв поряд із матір’ю, обійнявши її за плечі. Обоє мали щасливий і гордий вигляд.

Кет здалося, що вона їх зовсім не знає.

Її погляд пробігав по натовпу, вишукуючи, виглядаючи, але вона не бачила Джеста. Вона хотіла знати, чи йому так само погано, як і їй. Вона хотіла знати, чи він розуміє, навіщо вона це робить. Вона хотіла знати, чи вдячний він їй за цю жертву або розгніваний за порушену обіцянку.

Юрба почала заповнювати сцену. Жінки, з якими вона роками й словом не перекидалася, хапали її за плечі й тягнули в обійми, торкалися поцілунками її щік, ніжно стискали їй руки. Вона чула, як вдова Графиня Раздватри розповідала непристойний жарт про шлюбну ніч, а двоє придворних билися об заклад на те, коли в королівстві з’явиться перший принц або принцеса.

У вухах дзижчали вітання.

Ви така щаслива дівчина…

Маркіз і Маркіза, мабуть, раді понад усяку міру…

Якою гарною королевою ви будете…

Вона провела руками по цупкій тканині своєї спідниці, ніби стираючи з них усі непрохані чужі дотики. Це було її рішення, нагадала вона собі. Вона зробила вибір.

Хтось запропонував почати танці, й усюди знову залунали оплески. Її і Короля провели з помосту на середину бальної зали. Вона встала напроти нього, дивилася зверху вниз на його завиті вуса, блискучі очі й невимовно щасливу усмішку.

— Ах, леді Пінкертон, моя шоколадко, — сказав Король, і сльози навернулися йому на очі. — Завдяки вам я найщасливіший із людей!

Кет відчула, як у грудях ворухнулося почуття вини.

Її зараз знудить.

Скільки ще вона зможе прикидатися, що їй весело? Вона й до кінця вечора не витримає, що вже й казати про все життя.

Оркестр знову заграв, і Король потягнувся до її рук. Вона із зусиллям стримала бажання сказати щось глузливе й простягла до нього долоні.

Однак танець не встиг початися, бо залою рознісся гуркіт: масивні двері розчинилися навстіж і вдарилися об кварцові стіни. Налетів вітер і єдиним поривом загасив люстри, зануривши гостей у темряву.

Смуга світла з розчинених дверей прорізала залу, а разом із нею на підлогу впали дві довгі тіні, сягнувши майже того місця, де стояли Кет і Король. Одну з них вона запам’ятала з тієї першої ночі в саду: чоловік у каптурі, що тримає в руках величезну сокиру з вигнутим лезом.

На другій тіні був крисатий капелюх із дзвониками.

Джест стояв у дверях, знову вдягнений у блазенське вбрання, маску з пір’я замінила сурма і крапля-сердечко на щоці. На плечі сидів Ворон.

Король пискнув:

— Джесте?

— Джесте, — видихнула Кет у відповідь, вивільняючись із його рук.

Вона майже не бачила Джестового обличчя в темряві, але знала, що він дивиться на неї. Тільки на неї одну.

— Я знаю спосіб, — сказав він; його спокійний голос прорізав приголомшену тишу. — Я знаю, що робити, Кетрін. Ми можемо бути разом і врятувати Шахи, а потім матимеш свою пекарню і все решта.

Її губи розтулилися, вона не наважувалася надіятися.

— Тобі доведеться відмовитися від усього цього, — сказав він, обводячи рукою бальну залу й маскарадну юрбу, — але, здається, ти вже була до цього готова.

Джест на мить замовк і вдихнув, вагаючись.

— Я знаю інший спосіб, міледі.

— Цей… цей чоловік! — пролунав у тиші пронизливий вереск Маркізи. — Це він обманув мою кохану доньку, це він хотів зробити з вашої майбутньої королеви повію. Він підступний і лихий, його потрібно зупинити!

Маркіза вийшла з натовпу й замахала руками до короля.

— Ваша Величносте, зробіть що-небудь!

— Т-так, звісно! Варта! Варта! — заволав Король до треф, що вишикувалися вздовж зали. — Схопити його!

Минула ще мить, поки охоронці отямилися від розгубленості й почали тупати чоботами по кахляній підлозі.

Джест не зводив очей із Кет.

— Що ти вибираєш? — прошепотів він, і хоча стояв далеко, вона чула все.

Надія і бажання, стільки бажання.

Охоронці підняли зброю й рушили до нього, пробиваючи собі шлях крізь переляканий натовп.

— Тебе, — прошепотіла вона у відповідь, і хоч сама ледве чула свій голос, але побачила, як заблищали його очі. — Понад усе вибираю тебе.

Він усміхнувся й рушив до сходів.

Кет підхопила спідниці й рвонулася до нього, не звертаючи уваги на сполохані крики юрби, вереск матері й гучний тупіт охоронців. Вони добіжать до нього раніше, ніж вона, хоча Джест уже летів униз по сходах. Вартові змінили курс. Націлили списи.

Кет кинулася бігти. Вона бачила, що наближається сутичка, і не знала, чи встигне дістатися до нього раніше солдат, Король кликав її на ім’я, батько наказував негайно зупинитись, а Ворон зірвався з плеча Джеста й кружляв нагорі.

Щось зайнялося під її ногами. Повітря згустилося від диму.

Охоронці застигли на місці.

Кет спіткнулася, але руки Джеста вже обхопили її, як пташині крила, і несли геть.