Безсердечна

РОЗДІЛ 36

КЕТ КЛІПНУЛА ОЧИМА.

— Ти, мабуть, помиляєшся, Джесте.

Він здивовано підвів на неї очі, а вона опустила руку в зарості лісових квітів.

— Не може бути, щоб ми стояли на порозі країни Шахів. Зрештою, ми не стоїмо, а сидимо.

Цього разу в нього на обох щоках з’явилися ямочки.

— Саме так.

Джест указав на стіну чагарників на іншому боці галявини. Кет зрозуміла, що їх повністю оточує живий паркан, у якому вона не бачила жодного просвіту.

— Зараз цього не видно, але це вхід у величезний лабіринт. Якщо Сестри дозволять, він відчиняється, і тоді можна пройти крізь нього до Дзеркала. А за ним…

Кет розглядала стіну зелені, дикого гілля та блідих лісових квітів. Вона уявила його. Вузькі коридори, що петляють туди-сюди, живі стіни, які грають в ігри з утомленими мандрівниками. А в самому центрі Дзеркало, двері до…

— …країни Шахів, — сказала вона. — Дзеркало веде в землі Шахів.

Він кивнув.

— У Чорне та Біле Королівства.

Вона знову уважно дивилася на нього, розглядала його обличчя — гострий ніс, розмазану по щоках сурму, неслухняне темне волосся.

— Чому ти тут, Джесте? Чому Біла Королева послала тебе сюди?

Він спохмурнів і знову відвернувся від неї.

— Будь ласка, не питай мене про це.

Кет відсторонилася, ще більше заінтригована.

— Чому?

— Тому що тепер усе змінилося. Ти все змінила.

Вона закусила губу й задумалася, а потім запитала:

— Що ти маєш на увазі? Що я змінила твою місію? Або те, як до неї ставишся?

— І те, і те.

Він перебирав руками травинки, обдумуючи слова. Зірвав стебельце блакитної квітки й крутив його між пальцями.

Ти живеш у мирному королівстві. Може, країна Сердець завжди була така. Однак у Шахах все інакше. Ми розриваємося між двома королівськими домами, ми в пастці цієї війни з… незапам’ятних часів, як я знаю. І щоразу, коли починає здаватися, що одна сторона нарешті перемогла й війна має закінчитися… Час ніби запускається заново, і ми починаємо все спочатку. Ми робимо це знову й знову. Знову й знову. Ми в тенетах вічної війни між чорними та білими. Я бачив стільки смертей на полі битви. Я стількох убив сам — переважно пішаків Чорної Королеви, але замість них завжди кидали нових солдатів. Це ніколи не закінчується.

— Це жахливо, — видихнула Кет.

Джест подивився на неї, але нічого не відповів на її слова.

— Я служу Білій Королеві. Завжди служив. Однак вона вельми схожа на вашого Короля — недоладна, трохи незграбна, часом полохлива й дуже боїться конфліктів. Вона не сильна і не хоробра…

Джест тяжко зітхнув, обриваючи нервовими пальцями м’яке листя зі стебла квітки.

— Я не знаю, чи зможе вона коли-небудь виграти цю війну. У неї забракне сили духу, якого потребуємо, щоб раз і назавжди перемогти Чорну Королеву, і наш Король із цим згоден. Ця місія — його задум.

Він зосереджено накручував тоненьке стебло на палець.

— Нам сказали, що у країні Сердець є королева. Сказали, що вона велика правителька, сильна, рішуча та пристрасна.

Він знову замовчав, вагаючись, розтуливши губи. Зронив квітку на землю між своїх ніг.

— Нас із Вороном послали сюди, щоб знайти її і… вкрасти її серце.

Джест говорив так тихо, що Кет не була впевнена, що правильно розчула його. Потім він задер голову і подивився їй в очі сповненим муки поглядом.

— Я тут для того, щоб украсти твоє серце.

Серце Кет закалатало від його слів, майже перелякано, але вона замотала головою.

— У країні Сердець немає королеви.

— Я знаю. Гадаю, Час пожартував із нас, або, може, Сестри зарано привели нас сюди. Але вже скоро в Королівстві Чирвових Сердець з’явиться королева, і… Кетрін, гадаю, що нею призначено бути тобі. Саме таку, як ти, ми сподівалися знайти. Ти сильна і рішуча, і пристрасна, і хоробра…

— Я? Та я не здатна дати відсіч власній матері!

— Ти дала відсіч Жербельковту.

Кет стрималась і не стала заперечувати. Тоді вона була в гарячці, у нестямі. Вона не почувалася хороброю або рішучою й сильною, але добре пам’ятала раптове полегшення, коли чудовисько відмовилося битися й утекло.

— А ще є Гостромеч, — сказав Джест, перш ніж вона встигла щось додати. — Його передавали з роду в рід у королівській родині Шахів. Не знаю, як він опинився в мене в капелюсі або як ти зуміла його звідти витягти. Кажуть…

Джест замовк, знову опустивши плечі.

— Кажуть, ним може заволодіти лише людина, у жилах якої тече королівська кров.

Кет замотала головою. Ні. Ні. Це не її майбутнє. Це не її доля. Вона цього не допустить.

— Я не королева, — прошепотіла вона, бажаючи, щоб так насправді й було. — І я ніколи не буду королевою. Це неможливо.

У Джеста потепліли очі.

— Біла Королева якось сказала мені, що бувають дні, коли вона ще до сніданку встигає повірити в шість неможливих речей відразу.

Обличчя Кет напружилося.

— Але… це сказала я.

— Я знаю.

Він облизнув губи.

— Я відразу зрозумів це, Кетрін, щойно зустрів тебе. Щойно побачив. Ти та, за ким ми прибули сюди, кого шукаємо, і можеш скільки завгодно цьому опиратися.

Кет розтулила рота, щоб усе спростувати, запевнити, що не має бажання носити корону, що знайде спосіб відмовити Королю, але завагалася, бо, крім заперечень, у неї раптом виникла інша думка.

Щось зненацька здавило груди, витісняючи повітря з легенів.

— Ти намагався вкрасти моє серце.

У Джеста смикнулася щока, і він відвів погляд.

У Кет враз пересохло в роті, вона піднесла руку до грудей, відчула розмірений стукіт під шкірою.

— Тож… усе було заради цього? Чаювання, листи, твої слова на фестивалі… усе було лише спробою вкрасти моє серце, щоб віддати його твоїй королеві?

— Украсти щось легше, — пробурмотів Джест, — коли це віддають добровільно.

Вона зрозуміла, що так воно і є. Він уже мав би її серце, якби лише попросив: вона сама була готова його віддати.

Однак натомість Джест розповідав їй усю правду.

Вона судомно вдихнула повітря.

— Тоді чому ти його не взяв? Ти ж знаєш… я впевнена, що ти зрозумів…

Кет запнулася, слова зізнання душили її. Вона кохала його. Принаймні колись кохала. Вона й досі хотіла його кохати, хоч більше й не знала напевно, чи не було все лише загадками й трюками.

Коли Джест заговорив, то здавався пригніченим і досі не дивився на неї.

— Ти ще не королева, а мене послали за серцем королеви.

Сльози туманили їй очі.

— Ось чому ти наполягав, щоб я пішла за Короля, а тим часом…

Вона схлипнула й підвелася на ноги, радіючи, що щиколотка більше не болить. Однак ледве не втратила рівновагу, коли боса нога вгрузла в м’яку землю. Вона обернулася обличчям до Джеста, хоч бачила лише його потилицю, чорне волосся спадало йому на чоло, плечі опустилися, він здавався пониклим і переможеним.

— Як ти посмів? Я повірила, що ти справді хочеш зустрічатися зі мною. Ти вдавав, що хочеш залишитись у королівстві заради мене. Моє серце — не іграшка, ним не можна гратися й викинути, коли заманеться.

Він підвів голову на ці слова, золоті очі були повні болю.

— Це правда. Не іграшка. Але я живу, знаючи, що одного дня загину на службі моїй королеві, й усі, кого коли-небудь любив, теж загинуть, і це не матиме значення. Наші жертви нічого не варті, бо це не закінчується і ніколи не скінчиться. Я вважав…

Він провів рукою по волоссю, похитав головою.

— Я вважав, що це єдиний спосіб зупинити війну. Я й досі так вважаю.

Вона склала руки на грудях.

— Тоді мені дуже шкода, пане Блазню, чи то пак Офіцере, чи як вас там. Ваша місія провалилася. Я ніколи не буду Королевою Чирвових Сердець.

Він поморщився. Від болю. Однак із надією.

— Ти не уявляєш, як хочу, щоб це була правда.

Вона насупилася.

— Чому? Ти хочеш зазнати поразки?

— Тому що не хочу зробити тобі боляче.

Він благально простягнув до неї долоні.

— Невже ти не розумієш? З тієї першої ночі в саду я більше не можу виконувати своє завдання. Я не хочу, щоб ти йшла за Короля. І навіть якби я міг якось здобути твоє серце, навіть коли розповів тобі, як жорстоко і несправедливо повівся з тобою, я не зможу віддати його Білій Королеві. Кетрін, я не хочу, щоб твоє серце належало комусь іще, крім мене.

Стогнучи, він відкинувся на траву й затулив обличчя обома руками.

— Цього не мало статися. Кеп із Вороном усе зрозуміли раніше за мене. Вони намагалися попередити мене, просили берегти моє власне серце, та було вже пізно: я все зруйнував; але якщо це означає врятувати тебе, то, здається, мені вже байдуже, що станеться з нашою місією.

Вона зціпила зуби, чіпляючись за свій гнів, свою образу. Зробила крок ближче і, насупившись, дивилася на нього зверху вниз.

— Звідки мені знати, що ти не говориш мені все це лише для того, щоб знову завоювати мою довіру?

Він засміявся, але зовсім сумно. Торкнувся рукою трави. Джест здавався майже беззахисним, коли отак лежав перед нею. Вона здригнулася від абсурдної й непрошеної думки про те, як добре було б згорнутися калачиком поряд із ним, притулитися всім тілом і залишитися так назавжди.

— Ти не можеш цього знати, — сказав він, спершись на лікті. — Не віддавай мені свого серця, Кетрін. Я на нього не заслуговую. Але…

Його голос став напруженим.

— Не віддавай його й Королю. Він заслуговує на це ще менше.

— Справді? — гнівно вигукнула вона. — Принаймні Король завжди був чесний зі мною.

— Це правда. Але я впевнений, що його почуття значно слабші за мої.

Вона витримала його погляд і повільно, дуже повільно видихнула, склавши руки на грудях, як щит. Нарешті, знову опустилася на землю, накинувши спідницю на схрещені ноги.

— Тоді тобі нема чого боятися. Я не збираюся заміж за Короля. Я збираюся відкрити пекарню.

Джест сів, підібгавши під себе довгі ноги, й подивився їй в обличчя.

— Пекарню?

— Так. Ми з Мері Енн уже багато років це плануємо, і скоро наша мрія стане реальністю.

Це було лише почасти неправдою. Хоча досі всі її спроби закінчувалися нічим — ні призу на конкурсі, ні грошей за посаг, ні позики від Кепа, — Кет тепер була впевнена, як ніколи, що мусить знайти вихід. Вона не дозволить долі обдурити себе й позбавити цієї мрії.

— Отже, ти марно витрачаєш на мене сили. Гадаю, тобі доведеться зачекати, поки Король вибере якусь іншу дівчину, і причаровувати вже її.

Вона навіть не намагалася приховати в’їдливий тон своїх слів. Джест сіпнувся, а вона сама здивувалася, як приємно було бачити цей ледве помітний рух.

— Пекарня, — повторив він. — І твої батьки згодні?

— Звісно, ні. Однак вони мене не зупинять. Зрештою, це моє життя.

— Але… ти більше не будеш благородною дамою. Тобі доведеться відмовитися від усього.

Вона подивилася спідлоба.

— Не думай, що можеш сказати мені щось, чого ще не знаю. Я значно більше думала про це, ніж ти.

Він дуже уважно дивився на неї, ніби шукав недоліків у її плані. Він наче онімів від її слів.

Мовчання затягнулося, і Кет почала побоюватися, що розкаже йому все: про сварку з батьками, про угоду з Герцогом, навіть про те, як звернулася до Кепа по допомогу, що тепер, коли стали відомі всі його приховані мотиви, здавалося до болю наївним. Натомість Кетрін випросталася й через силу вимовила:

— А зараз прошу відвести мене додому. Ти сам сказав, що всі хвилюватимуться, а в тебе авжеж повно справ. Треба знайти ще одне серце, щоб вкрасти, зупинити війну й таке інше.

Втім, вона не ворухнулася.

Він теж.

Натомість Джест сказав так, ніби нічого не сталося, ніби після її зізнання не минуло кількох довгих хвилин:

— Коли в тебе буде пекарня, і ти будеш у безпеці від… від мене. Чи можна буде сподіватися, що…

У неї забилося серце, але вона намагалася зберегти спокійний вираз обличчя. Чекала, не наважуючись на надію. Не впевнена навіть, чи варто надіятися.

Джест облизнув губи.

— Я зрозумію, якщо зненавидиш мене назавжди, але що як знову зможеш мені повірити? Щоб більше не було ні брехні, ні хитрощів…

У Джеста побіліли кісточки пальців, коли він стиснув руками коліна. Кет не могла відвести погляду від цих рук. Тонкі й напружені, вони говорили більше, ніж обличчя або слова.

Кет надіялася, досі надіялася, попри все.

Дівчина схилила голову набік, їй хотілося здаватися безтурботною, але це не вдавалося.

— Ви хочете сказати, що досі бажаєте зустрічатися зі мною, пане Блазню? Зі скромною пекаркою, яка ніколи не стане королевою?

— Понад усе на світі, леді Пінкертон.

Її серце підступно затремтіло.

— А як же ваша місія?

— Немає королеви — немає й місії.

— А якщо Король одружиться з кимось іншим?

— З іншою дівчиною з таким серцем, як твоє? Такої не існує, принаймні тут, у країні Сердець. Я переконаний у цьому.

Вона звела брови.

— А як же Біла Королева? А війна?

Джест безпорадно знизав плечима.

— Досі ми нічого не змогли зробити, не можемо й зараз.

Його плечі опустилися.

— Кет, у мене там нічого немає. Лише нескінченна війна. І майже неминуча смерть. Якщо досі я сумнівався, то зараз справді так вважаю. Якби в мене був привід залишитися тут, у королівстві Сердець, я залишився б. Кеп і Ворон, мабуть, мене зненавидять, а може, і собі залишаться, не знаю. Але хочу залишитися. Заради тебе. Якщо хочеш бути зі мною. Якщо…

— Я хочу бути з тобою.

Джест замовк, його губи рухалися: він готувався сказати щось іще.

У неї прискорилося дихання. Тіло тремтіло від збудження, від невпевненості, яка охопила її знову, але слів назад не повернеш, та й вона не була певна, що хоче цього.

— Ти маєш моє серце, Джесте. Не знаю, гідний ти цього чи ні. Я не знаю, ти герой чи розбійник, але, здається, це не важливо. Так чи так, моє серце належить тобі.

Він приголомшено дивився на неї, широко розплющивши палкі очі. Її серце не припиняло калатати. Слова застигли в просторі між ними.

Нарешті Джест прошепотів:

— Тепер, після цих слів, ти мусиш пообіцяти, що відмовиш Королю.

— Обіцяю, — сказала вона, не вагаючись.

Сповнений полегшення, Джест встав на коліна й простягнув до неї руки. Кет охоче подала йому свої, і він по черзі торкнувся вустами кожного її пальця.

— Кетрін, — сказав він, видихнувши це ім’я в її долоні. — Люба Кетрін, я хотів поцілувати тебе відтоді, як ти прокинулася в саду під трояндою.

Вона облизнула губи — ненароком, як наслідок сотень мрій. Сотень мрій про нього.

На галявині було тихо, лише її серце гучно билося. Кет уявляла собі все. Його губи, його руки. Його тіло, яке притискає її до м’якої трави, золоте світло вічного дня, що каскадами ллється на них.

Вона переплела свої пальці з його.

— Тоді поцілуй мене.

Кет не опиралася і впала на коліна, коли Джест притягнув її до себе, затиснувши переплетені пальці між двома тілами. Їхні обличчя торкнулися одне одного.

— Моє серце належить тобі, — прошепотіла вона й відчула, як по спині пробіг мороз.

Куточки її губ піднялися в очікуванні, в радості.

— Бережіться, пане Блазню, — сказала вона, пригадавши загадку Кепа, — коли серце вкрали, то назад уже не повернути.

— Я знаю, — сказав він і поцілував її, спочатку дуже обережно. — Але віддаю його тобі добровільно.

Ще один поцілунок, нерішучий, але вже сміливіший.

— Кетрін, — прошепотів він, — ти на смак як меляса.

Кетрін усміхнулася, знову занурюючись у марення, і потягнула його за собою на траву.