Безсердечна

РОЗДІЛ 45

ЗІ СТІН КОЛОДЯЗЯ стікала меляса, і в Кет ноги прилипали до сходинок. У повітрі висів такий само густий солодкий запах. Зазвичай Кетрін мріяла б про мелясові печива й торти, але запах був усеосяжний, і навіть у неї почало вивертати шлунок від його нудотної щільності. Кетрін уявила, як той дух наповнює її легені, і вона тоне.

Після їхньої нічної подорожі вона не могла уявити, що на них чекає на дні колодязя. Мелясовий фонтан? Кораблик, зроблений з її старого чобітка? Лисиця, сова та єнот, які запросять їх на чай?

Вона не очікувала, що на дні колодязя опиниться в круглій кімнаті з чорно-білою картатою підлогою й маленьким скляним столиком у центрі. Кімната здавалася просторою, затишною і… знайомою.

Кетрін обернулася навколо себе.

Вони були на Роздоріжжі, яке вело до країни Сердець, в оточенні багатьох дверей. Хай куди вона поверталася, усюди були тільки двері.

У Кет спітніли долоні, у вухах пульсувала кров.

Дівчина обійшла кімнату: авжеж це якась помилка. Вона чогось не розуміє. Через величезну замкову щілину було видно узбережжя Бухти Скельних Мушель. У тонованому відкидному вікні впізнала Головну вулицю з порожньою майстернею чоботаря. Здогадалася, що двері у формі серця приведуть до навісного мосту замку Чирвових Сердець.

У неї опустилося серце.

— Це не країна Шахів.

— Цікава загадка, правда? — сказав Кеп, спираючись на бильця в підніжжі сходів і схрестивши ноги. — Вибирайте двері, байдуже які — усі вони ведуть до жахливого кінця. Потім вони закидають вас у кімнату з безліччю дверей.

Голос його був невеселий.

Кет обернулася до нього.

— Вони закинули нас назад у країну Сердець. Я думала, ви ведете нас у країну Шахів!

Він усміхнувся до неї, але погляд був недобрий.

— Я сказав, що приведу вас до Дзеркала, що я і зробив.

Кетрін похитала головою, усередині все вирувало від гніву, розчарування та виснаження. Вони блукали всю ніч. Розважали цих жахливих дітей, роздивлялися їхні жахливі рисунки, слухали їхні жахливі вірші. У неї пусто в животі, ноги натерло, а майбутнє таке само непевне, як і тоді, коли вони з Джестом втекли із замку.

Це мав бути початок чогось нового. Вона і Джест мали разом вирватися в нове життя. А Кеп сміє глузувати з них.

— Кет, — тихо й заспокійливо сказав Джест.

Він поклав руки їй на плечі й відвів від Кепа. Мабуть, вона мала вигляд людини на межі вбивства, що він так стривожився, однак Кеп здавався байдужим.

— Усе гаразд. Як він і казав, це загадка. Відповідь стане зрозумілою, коли її розгадаємо.

Вона зціпила зуби й ткнула пальцем у Кепа.

— Він уже знає відповідь! Він грається з нами!

— Я хочу переконатися, що ви достойні, — сказав Кеп.

— Достойні чого?

— Усього, — огризнувся капелюшник. — Життя складається із жертв, леді Пінкертон. Я мусив пройти випробування, щоб мене пустили до країни Шахів, а ви тепер хочете з’явитися там і стати королевою, нічим не пожертвувавши? Чому це має бути для вас легко?

— З жертв! — крикнула вона, навіть не помітивши, що накинулася на Кепа, поки не відчула, як Джест схопив її і тримає. — Я покидаю все! Мій дім! Мою сім’ю! Залишаю позаду все моє життя!

— Тому що у вас немає іншого вибору.

— Ні. Тому що кохаю Джеста. Я вибрала його. Хто ви такий, щоб судити мене, щоб сумніватися в мені? Хто ви такий, щоб розпоряджатися нашим життям?

Він криво посміхнувся.

— Люба дівчинко, я той, хто знає розгадку.

Кет знову обурено скрикнула й рвонулася до нього, але Джест обхопив її руками і тримав. Його обійми поглинули її, дівчина чула спиною, як стукає його серце.

— Гаразд! — крикнула вона у відповідь, випрямляючись і кілька разів глибоко й заспокійливо вдихнувши. — Ми розгадаємо цю дурнувату загадку. Ми з Джестом.

— Може, ви пам’ятаєте, що я провів вас через лабіринт. Гадаю, що заслуговую хоч на якусь вдячність.

Вона вивернулася з рук Джеста.

— Ви не зробили нічого, крім того, що водили нас по колу.

Вона зірвала із себе елегантне пальто Кепа й кинула йому під ноги. Кеп насупився.

— Що ж, і за це теж не варто було чекати подяки, — сказав він.

Важко й сердито дихаючи, Кет подивилася знизу вгору на гвинтові сходи. Нагорі був дерев’яний люк і жодних ознак того, що за ним золотистий світ, який вони щойно покинули.

Ще одні двері. Усюди двері.

— А ти теж мусив розгадати загадку, коли прибув сюди? — запитала вона Джеста.

Джест похитав головою.

— Ми зустрілися із Сестрами й потрапили в лабіринт, у кінці — чи на початку, однаково — було таке саме Дзеркало, як у Кеповій крамниці. Ми пройшли крізь нього й опинилися тут, на Роздоріжжі, у країні Сердець. Не було ні загадки, ні попередження про двері.

— Іноді вони не заважають, якщо хочуть, щоб ви досягли мети, — зітхнув Кеп. — А іноді вони не бажають, щоб ви йшли від них. Сестри не безкорисливі створіння.

Кет зчепила зуби й оглянула кімнату.

Ворон із царственим виглядом зайняв місце на круглому столику в центрі кімнати. Столик був із суцільного скла, навіть ніжки, тому здавалося, що птах застиг у повітрі.

Поряд із ним стояли кришталева пляшка та срібне люстерко. Досі Кет їх не помічала.

Вона підійшла й узяла в руки пляшку. До горла був прив’язаний шматок паперу з написом великими буквами:

ВИПИЙ МЕНЕ

— А як щодо цього? — запитав Джест.

Він стояв на колінах і вдивлявся в довгий чорний тунель, виритий у землі.

— Схоже на кротову нору. Її, мабуть, не можна вважати дверима, так?

— Не знаю, — відповіла Кет, показуючи йому пляшку, — але підозрюю, що відповідь якось пов’язана ось із цим.

Кеп мовчав.

Кет знала, що, попри ставлення до неї, Кеп дуже любить Джеста. Вона сподівалася, що, коли вони дійдуть хибного висновку, Кеп їх зупинить.

Однак поки що вона старанно вдавала, що не помічає його.

Кет відкоркувала пляшку й понюхала.

— Це не меляса, — вимовила й знову понюхала.

Вловила запахи вишні й заварного крему, ананасу, індички, ірисок і гарячого бутерброду з маслом.

— Це еліксир зменшення. Я в цьому впевнена.

Джест підійшов до неї й прочитав напис на папірці.

— Я про таке чув, — сказав він, — хоча у країні Шахів цього немає.

Кет закусила нижню губу. Якщо вони вип’ють еліксир з пляшки й зменшаться в розмірах, то що трапиться? Як це їм допоможе?

Її погляд упав на люстерко, і вона ахнула:

— Ось воно що! Зрозуміла!

Вона взяла люстерко й піднесла до обличчя. Почала уважно вдивлятися. Вуста розтягнулися в усмішці. У люстерку, поза її відображенням, перед очима мелькали круті жовті пагорби, смарагдові ліси й засніжені пурпурні гори. Країна Шахів.

— Дзеркало! Це маленьке люстерко лише з нашого боку!

Джест обійняв її за талію, радісно всміхаючись.

— Але еліксир нас зменшить, тож зможемо пройти крізь нього.

Ворон схилив убік голову. Кеп нічого не сказав, навіть коли Кет і Джест запитально подивилися на нього. Лише зухвало підвів брову.

Джест ледве помітно знітився.

— Слухай, Кепе. Чому ти так поводишся? Ми виконуємо доручене завдання, навіть якщо робимо це не так, як збиралися. І в будь-якому разі в нас немає причини залишатися тут.

Кеп ще більше насупився, і Кет зрозуміла, що це не те, що він хотів почути. Однак потім на його обличчі з’явилося щось подібне до усмішки, хай і сумної.

— Бажаю вам усіляких благ, — сказав він, цитуючи Ворона.

Він перевів погляд на Кетрін.

— Крім того, можете віддячити мені за допомогу булочками й тортиками — щоразу, як завітаю в гості.

Кет принишкла, здивована тим, як швидко йому вдалося вгамувати її гнів.

— Сподіваюся, ви відвідуватимете нас часто.

Кеп щось пробурчав собі під ніс. Ніяких зобов’язань.

— Я завжди кудись приходжу й кудись іду, люба. Зрештою, це єдиний спосіб випереджати Час. — Він вказав підборіддям на стіл. — Отже, вирушайте. Десь там біла корона чекає на свою королеву.

Кет і Джест дивилися одне на одного, удвох тримаючи пляшку. Його очі сяяли. Вона тремтіла.

Їм це вдалося.

Вони пройдуть крізь Дзеркало. У них попереду країна Шахів і спільне майбутнє.

— Не випийте все, — нагадав Кеп, коли Кет піднесла пляшку до вуст. — Ми з Вороном незабаром наздоженемо вас. Наші долі трохи кращі за ваші, якщо пам’ятаєте.

Вбивця, мученик, монарх, божевільний.

Кет кивнула й знову приготувалася зробити ковток, коли раптом почула крик.

Вона завмерла й опустила пляшку.

Кеп поморщився, але мав такий вигляд, ніби чекав цього. Кет була певна, що крик пролунав з-за дверей позаду нього — з-за зловісної залізної брами. Крізь ковані ґрати повз густий туман, огортаючи ноги Кепа.

— Що це було? — запитала вона, обережно наближаючись до нього.

Кеп похитав головою. Не обернувшись і не подивившись.

— Це, — сказав він голосом, що бринів від люті, — ваша причина лишитися.

Кет віддала пляшку Джестові й підійшла до дверей, але Кеп перегородив дорогу.

— Не робіть цього, леді Пінкертон. Джест сказав, що у вас немає причини залишатися, але він помилився. Завжди є причина, щоб залишитися. Або повернутися. Краще її не знати й навіть не намагатися вгадати. Розверніться. Випийте еліксир. Пройдіть крізь Дзеркало й ніколи не оглядайтеся.

Кет спробувала зазирнути йому через плече, але Кеп схопив її за лікоть, зупиняючи.

— Але… цей крик. Голос знайомий. Я…

— Згадайте рисунки. Вони стануть вашою долею, якщо ввійдете в ці двері. Вбивця, мученик, монарх, божевільний. Пам’ятаєте?

Кеп і справді скидався на божевільного, його лілові очі сяяли від запалу.

Вона стиснула губи. Крик знову й знову лунав у її голові.

— Я не збираюся входити у двері, — сказала вона. — Я просто хочу подивитися.

Вона висмикнула руку і, ухилившись від нього, підійшла до чорної брами. Схопилася руками за ґрати й зазирнула за них. Туман клубочився, і в неї побігли мурашки по оголеній шкірі — чи то від холоду, чи, може, від знайомого краєвиду по той бік ґрат.

Гарбузові грядки.

На відстані виднілася хатинка сера Піта, а ліворуч від неї — два гігантські гарбузи, у яких він вирізав отвори того дня, коли вони з Мері Енн приходили сюди. Тільки тепер один із гарбузів розбився, у багнюці були розкидані величезні шматки помаранчевої шкірки й запліснявілої м’якоті.

Другий гарбуз мав два крихітні віконця. У них світилися вогники свічок, як маячки в тумані.

Крізь одне віконце просунулася рука, намагаючись знайти й ухопитися хоч за щось, будь-що. Кет почула жіночий голос, який плакав. Молив: будь ласка, випустіть мене. Будь ласка!

Її охопив жах, пронизуючи все тіло.

За мить рука зникла, й у віконці з’явилося обличчя. На щоках патьоки сліз. Перелякані очі. Саме те, чого так боялася Кет.

Це була Мері Енн.

Увагу привернув металевий скрегіт з іншого боку гарбузових грядок, і Кет побачила в тіні лісових дерев якусь фігуру. Хоча було туманно й темно, упізнала Пітера Піта, який щось зосереджено робив. Було схоже, що він гострить якийсь інструмент. Або зброю.

Вона розвернулася назад до Роздоріжжя.

— Це відбувається насправді? Це не ілюзія, не трюк?

Кеп заплющив очі.

— Це все насправді, — прошепотів він.

Її кров пульсувала.

— Я мушу піти туди. Я мушу допомогти їй!

— Ні. — Кеп схопив її за руку. — Ви мусите пройти крізь Дзеркало. Згадайте, що з вами станеться — з нами всіма!

Кет подивилася на Джеста, який був так само приголомшений, як і вона.

Вона згадала рисунок. Його спотворене тіло. Калюжу крові. Капелюх, що безсило валяється поряд з його відітнутою головою.

Перекинула погляд на Ворона. Як завжди, той дивився на неї. Мовчазний. У чеканні.

Невже він стане вбивцею? Невже зможе скривдити Джеста?

Це був завеликий ризик.

— Ви не можете йти зі мною, — сказала вона. — Жоден із вас.

Джест похитав головою.

— Ти не підеш одна.

— Я мушу.

Вона вирвала руку в Кепа й простягнула її Джестові, міцно стиснувши.

— Усе буде гаразд. Ті рисунки — лише рисунки. Дивні рисунки дивних маленьких дівчаток.

— Кет…

— Я знаю. Для тебе це завеликий ризик, але мушу піти. Я піду і врятую її, а потім знову знайду криницю. Я знайду Сестер. Прийду в країну Шахів і знайду тебе. Але я… я не можу просто покинути її.

— Гаразд, але якщо підеш туди, то піду і я.

— Ні, Джесте. Якщо будеш там, то я не зможу думати ні про що, крім тієї жахливої картинки. Мені потрібно знати, що ти в безпеці.

У Кет калатало серце.

— Або… гаразд. Залишайся тут і чекай на мене. Поки що не йди у країну Шахів, просто зачекай у безпеці, і я повернуся. Я обов’язково повернуся.

— Я не можу…

Кет обвила його руками й затулила рот поцілунком, зануривши пальці в його волосся. Капелюх упав з його голови і з глухим звуком приземлився на кахель підлоги. Його руки притиснули її ближче, їхні тіла злилися воєдино.

— Ви не повернетеся.

Моторошні слова Кепа пронизали її відчаєм: цей поцілунок не може, не має бути останнім, прощальним.

Вона із зусиллям відірвалася від Джеста й подивилася на Кепа.

— Ви коли-небудь залишалися після того, як почули пророцтво Сестер?

Кеп стиснув губи.

— Ніколи.

— Тоді звідки ви знаєте, що воно справжнє? Як можете знати, що станеться, а що ні?

Вона знову обернулася до Джеста, не бажаючи чути від Кепа жодних пояснень. Піднесла його руку до вуст і поцілувала долоню.

— Залишайся тут, — сказала вона. — Чекай на мене. Кет відступила, стала перед масивною брамою, обхопила руками ґрати й штовхнула.