Безсердечна

РОЗДІЛ 27

ГОСТІ ШАЛЕНО ЗААПЛОДУВАЛИ, коли Кет поклала долоню на руку Короля, і вони разом пішли вздовж берега. Король увесь промокнув, за підбори його черевиків зачепився пучок водоростей, і він так радів, ніби це був не фестиваль, а день ненародження, влаштований сюрпризом на його честь.

Натомість у Кет плуталися думки, і вона намагалася не зводити очей з білих скель, що нависли над берегом, аби не піддатися спокусі відшукати Джеста в юрбі. Кет була впевнена, що він зрозуміє все, про що вона думає, щойно побачить.

Оркестр заграв вальс, і Кетрін зрозуміла, що Король набирається сміливості, щоб запросити її до наступного танцю, тому вона гаряче подякувала за кадриль і зникла в натовпі, перш ніж він встиг дібрати слова.

Гості навколо неї почали шикуватися парами, готуючись до наступного танцю. Кет уникала чужих поглядів, бо не хотіла розмов або запрошень, метушні й порожньої балаканини, які триватимуть до кінця свята, поки всі не розійдуться. Кет боялася, що її застане темрява, коли королівством блукає чудовисько, шукаючи здобич.

Її думки перервав звук її власного імені, що раптом зазвучало у вухах. На Кет насувався натовп гостей. Жінки обговорювали чутки про її заручини з Королем, чоловіки цікавилися, чи лишилося місце в її бальній книжці, й відразу відступали, жартома вдаючи, що не хочуть образити Короля. Чиїсь руки торкалися рукавів її сукні, перед її обличчям пропливали усмішки, незгірші за Чеширову.

— Леді Кетрін, як чудово ви танцювали кадриль.

— Ви тепер у фаворі в Короля, чи не так, леді Кетрін?

— Ви були така гарна на сцені — просто царствена.

— Кетрін…

— Кетрін…

— Кетрін…

Опустивши голову, Кет намагалася проштовхнутися крізь скупчення гостей, благаючи, щоб її пропустили. Думки кружляли й стрибали в її голові, а юрба дедалі щільнішала, звідусіль линули привітання, компліменти та схвальні вигуки. Сяяли усмішки незнайомців, які не бачили її розпачу, а лише гарненьке личко, гарненький одяг, гарне життя…

Раптом з-під ніг здійнялася хмара білого диму, навколо залунали перелякані крики та зойки. Кетрін застигла на місці. За мить дим став таким густим, що вона не бачила власних простертих рук.

Потім відчула, що тримає чиюсь руку в рукавичці, їхні пальці сплелися, і її понесло вперед. Джест.

Вона підкорилася йому без вагань, збентежена натиском тіл розгублених гостей.

Дим розсіювався мірою того, як вони наближалися до гряди пощерблених білих каменів, де вузька стежка вела вздовж моря до ніші, що ховалася під скелями. Джест обернувся, прагнучи впевнитися, що з нею все гаразд, і повів її за стіну розкиданих уздовж берега валунів. Їхні поверхні виблискували вкрапленнями кварцу.

Це місце не було таке відлюдне, як морська печера, але тут було спокійно, і вони принаймні на деякий час лишилися на самоті. Кетрін захекалася і розгарячилася від бігу, але в затінку було затишно, і вона вже почала дихати рівніше.

— З вами все гаразд? — запитав Джест, узявши її за руку й дивлячись на неї з тією самою тривогою, як коли вона опритомніла в саду.

Вона кивнула.

— Уже краще, дякую.

— Я думав, що ви знову зомлієте. Ви щось їли сьогодні?

Вона проковтнула слину.

— Т-так. М’ясний пиріг. Уранці, коли щойно приїхала.

Він усміхнувся.

— Прекрасний вибір.

Попередні кілька хвилин збігли, минули, і от Кет знову стояла у прибої, дивилася на море і з несподіваною очевидністю усвідомлювала, що її серце тепер належить цьому фіґляру.

Вона вихопила в нього руку і, відвернувшись, подивилася крізь пролом у скелях. Дим на березі швидко розсіювався, залишаючи тільки тоненький серпанок над ошелешеними глядачами. Однак оркестр і далі грав, і загальна розгубленість уже поступалася місцем наступному танцю.

Джест поправив локон на її плечі.

— Ви не любите танцювати?

Кет заплющила очі. Його пальці затрималися на її оголеній шиї, і дівчина насолоджувалася його дотиком.

— Усі не можуть бути видатними акторами й танцюристами.

— Але ви чудово танцюєте.

Джест стояв так близько, що, попри холодний вітер, Кет відчувала тепло його тіла.

— Поряд із вами навіть Король мав майже пристойний вигляд. Зрозуміло, чому він хоче, щоб ви стали його королевою.

У неї похололо в животі. У його тоні не було жалю. Кет не розуміла чому. Якби вони помінялися ролями, й Джест зустрічався з іншою дівчиною, це краяло б їй душу незгірше за ніж, яким ріжуть лимон.

Вона відступила від нього й розплющила очі, не відриваючи рук від блискучого білого каменю.

— Ви не повинні торкатися мене, — сказала Кет здавленим голосом під прискорений стукіт серця.

Джест притулився до каменя.

— Ви маєте рацію. Вибачте.

Вона не розуміла, чи він справді так думає, чи щирий із нею.

Вона тягнулася до нього всім серцем. Вона шкодувала, що відійшла так далеко від нього. Їй хотілося, щоб він пригорнув її до себе.

— Скажіть мені, пане Офіцере, ви з усіма дамами Королівства Шахів теж так поводилися?

— Яку саме поведінку маєте на увазі? Мої вишукані манери, мої чарівні дотепи, мій неповторний шарм…

— Я мала на увазі вашу рішучу налаштованість на те, щоб змусити мене червоніти з єдиною метою — щоб згодом посміятися з мене.

Він зблід, а потім зробив крок до неї. Кет чула, як скрипнули його шкіряні чоботи.

— Повірте, коли пізніше згадуватиму цю розмову, то не сміятимуся.

Кет опустила очі, вона вся тремтіла.

— Мені пора вертатися. Батьки хвилюватимуться.

Кет відвернулася.

— Зачекай.

Це було прохання, а не вимога, і вона лишилася. У її грудях жевріла безглузда надія.

— Звісно, я не маю права, але…

Ледь стримуючи сльози, вона обернулася до нього. Джест зняв рукавички й щосили стискав їх у кулаку. Вираз його обличчя був спокійний, але руки свідчили про протилежне.

— Король… — почав він, а Кет зіщулилася, радіючи, що, зосереджений на рукавичках, він не помітив цього. — Він має справжнє почуття до тебе. Гадаю, він щиро хоче зробити тебе щасливою.

Кет чекала продовження, але Джест мовчав, а отже, це все, що він хотів сказати.

— Ти хочеш сказати, що мені варто піти за нього?

— Ні, — сказав він, затнувшись. — Я кажу, що, якби ти пішла за нього, я зрозумів би. Я був би щасливий за тебе.

Вона стиснула кулаки.

— Як втішно, що хоча б один із нас був би щасливий.

Джест знову підвів на неї очі, насупившись.

— Щось трапилось там на березі, — сказав він, кидаючи рукавички на камінь. — Коли закінчилася кадриль, у тебе був такий вигляд, ніби ти побачила привида.

— Не знаю, про що ти.

Вона схрестила руки на грудях, наче захищаючись.

— Я беру участь у конкурсі на кращу випічку й принесла торт. Гадаю, я хвилююся.

На його обличчі промайнула ледь помітна усмішка.

— Не вірю.

— Що ти про це знаєш? Так, я можу нервуватися, якщо захочу.

Він знизав плечима.

— Ми обоє знаємо, що ти переможеш.

— Я не знаю цього напевно.

Кет випросталася.

— Гадаю, що виграю, так. Але це не те саме. До речі, щоб ти знав, це не такий уже комплімент із твого боку.

— Я не збирався робити тобі комплімент, але якщо хочеш, хай буде…

Його погляд потеплішав.

— Ти неперевершена в цьому кумедному капелюсі. Абсолютно, беззаперечно неперевершена. Я так розумію, що Кеп саме це ставив собі за мету, але він навряд знає, як добре йому це вдалося, інакше не дозволив би тобі покинути його крамницю в такому вбранні.

Джест помовчав і відкашлявся, ніяковіючи.

— Це те, що я весь час хотів тобі сказати.

Вона хмикнула, але серце билося прискорено.

— Ти здатний будь-кого довести до сказу.

— Ти не перша, від кого це чую.

Його несміливість вмить змінилася на дратівливу посмішку.

Вона щільніше стиснула руки, ніби досі захищаючись, але водночас наче намагаючись втриматися від того, щоб кинутися йому на груди.

— Ти поводишся так, ніби знаєш мене, але насправді це не так. Ти не знаєш, що мені подобається, ані чого я хочу, ані про що мрію.

— Ти про мене мрієш, якщо не помиляюся.

— Не треба було тобі про це розповідати.

Його очі зблиснули.

— А про тебе я знаю лише, що ти прокрадаєшся у спальні до дівчат посеред ночі й крадеш у них зав’язки від корсетів, коли вони непритомні, а ще, здається, хочеш, щоб я вийшла заміж за Короля, але водночас кажеш, що я неперевершена, і торкаєшся мене, коли не годиться. І весь час глузуєш з мене, а також виконуєш якесь секретне завдання Білої Королеви, але не маю жодного уявлення, що це означає, і не знаю, що правда, а що ілюзія, і… і мені треба вертатися.

Кет різко відвернулася від нього.

— Дякую, що врятував мене від юрби, але я справді мушу повертатися.

— Я теж весь час думаю про тебе, леді Пінкертон.

Вона не встигла зробити хоч крок, коли відчула, як ноги грузнуть у піску. Цього разу вона не наважилася обернутися. Та їй і не треба було. За мить він сам опинився перед нею, цього разу не торкнувшись, але стоячи досить близько, щоб зробити це, якщо захоче.

Він дивився на неї так, що всі її внутрішні гальма почали одне за одним руйнуватися. Та як він сміє набувати такого вигляду, ніби хвилюється або боїться, коли це в неї серце вискакує з грудей?

— Я цього не говорила, — прошепотіла вона.

— Я знаю, але надіюся, що ти це мала на думці.

Він облизнув губи — легким, але безжальним рухом, від якого в неї теж затремтіли вуста.

— Я весь час думаю про тебе, леді Пінкертон з Бухти Скельних Мушель. Я намагався припинити, але марно. Ти зачарувала мене, відколи побачив тебе в тій червоній сукні, й не знаю, що з цим робити, крім як усіма доступними мені засобами пробувати причарувати й тебе.

У скелях свистів вітер, на березі тихо плескалися хвилі, а Кетрін не знала, що сказати.

Він опустив очі долу, і Кет спромоглася хоч вдихнути ковток повітря.

Джест доторкнувся до скроні й ніби здивувався, натрапивши на свій крисатий капелюх; хлопець зірвав його з голови, дзвіночки забриніли; його волосся було скуйовджене і сплутане, а сам він дивився вбік майже боязко, хоча їй було це складно збагнути.

Джест був водночас і боязкий, і нахабний, він і чарував, і бісив, а Кетрін дедалі більше закохувалася.

— Його Величність постійно питає в мене порад.

Джест знову підвів очі зі стражденним виразом.

— Здається, він вважає мене за знавця того, як із тобою поводитися. Що говорити, які подарунки надсилати.

Він помовчав, вагаючись.

— Звісно, я допомагаю йому, тому що… мушу. Однак часом уявляю, що це я, а не він. Я раджу йому робити те, що зробив би сам, якби був… гідний тебе.

У неї калатало серце.

— Ти хочеш сказати, якби ти був шляхетний пан.

— Я хочу сказати…

Він спробував усміхнутися, але його очі залишилися серйозними.

— Я думав про твої слова, що таких ночей, як… у ніч чаювання, більше не мусить бути. І ти маєш рацію. Страшним нахабством із мого боку було отак виманити тебе з дому, і я розумію, як це могло тобі нашкодити. Не лише через Жербельковта, але і… твоїй репутації, стосункам із Королем, а також… я повівся як егоїст.

— Не приписуй собі всі заслуги.

У голосі не було стільки запалу, як вона хотіла б.

— Це також було й моє рішення.

— Згоден.

Кет так хотілося простягнути до нього руку, доторкнутися до нього, що аж свербіли пальці. Однак вона стрималася.

— Присягаюся, я не легковажна. Я не хочу зустрічатися з Королем. Просто…

Вона сумно засміялася.

— Я не знала, що буде так важко, але як відмовити королю? Не кажучи вже про моїх батьків. Мою матір. Ах… — Вона тяжко зітхнула. — Вона так цього хоче. Вона з таким задоволенням говорить про мої стосунки з Королем, що мені страшно навіть подумати, як вона буде розчарована.

Кет поморщилася й провела руками по скуйовдженому волоссю, заклавши його за вуха.

Те, що подумають і відчують її батьки, якщо вона відмовить Королю, не можна буде назвати розчаруванням, особливо коли Кет ще й скаже їм, що натомість закохалася в придворного блазня.

— Я хочу, щоб вони пишалися мною, — сказала дівчина, — але в нас такі різні погляди на те, яким має бути моє майбутнє. Таке відчуття… що якби я достатньо любила їх, то, напевно, навчилася б любити й Короля. Принаймні так вважає моя мати. Вона вирішила б, що я не здатна виконати найпростіший з обов'язків — бути слухняною донькою й одружитися з Королем, щоб вони могли пишатися мною.

— Ти говориш так, ніби кохання роздають як призи на святі. Напевно, вони просто хочуть, щоб ти була щаслива.

— Авжеж вони хочуть, щоб я була щаслива. Просто вони думають, що я буду щаслива з Королем, а я знаю, що вони помиляються. І ніколи не зможу бути з ним щаслива. Саме тому…

Кет випростала плечі.

— …коли він попросить моєї руки, я… я відмовлю. Повір мені.

Він довго, дуже довго дивився на неї, а потім сказав:

— Я вірю, що ти в це віриш.

Кет насупилася. Не таку відповідь вона хотіла б почути, але розуміла його. Досі вона майже нічого не зробила, щоб відмовити Королю в його домаганнях.

— Я знаю, коли подарунки й вірші від тебе, а не від нього.

Він криво всміхнувся.

— Сподіваюся, що це так.

Кет відвела очі.

— Джесте…

— Леді Пінкертон.

Вона схвильовано мовчала, не в змозі знайти слова, які хотіла сказати. Не певна, що має відвагу взагалі щось сказати, прикусила губу.

Він підступив ближче.

— Я розумію, як багато Король може запропонувати тобі і як мало проти нього маю я. Зрозумію, якщо погодишся на шлюб із ним.

— Джесте…

— Справді. Він найкращий кандидат у всьому.

— Та не в усьому.

— Будь ласка, не давай мені марної надії.

Його голос урвався, і Кет знову подивилася йому в очі. Серце шалено калатало.

— Я не можу змагатися з королем і не буду змагатися з людиною, яка дала мені роботу та місце при дворі, хоч і не мала в цьому потреби. Я не хочу робити твій вибір складнішим, ніж він уже є. Король — добра людина. Гадаю, він зробить усе, щоб бути хорошим чоловіком.

У Кетрін пересохло в роті. У грудях ніби щось зламалося, ніби там усе ось-ось розірветься на шматки.

— Але, — сказав він лагідно й тихо, — якщо ти вирішиш йому відмовити…

Кет кліпнула, щоб розігнати імлу в очах.

— …тоді сподіваюся, що не вчиню нікому образи, якщо…

Джест вагався. Його тіло знову напружилося, обличчя раптом стало розгубленим.

— …відвідаю тебе з візитом. Або… твого батька.

— Мого батька, — прошепотіла вона.

— Гадаєш… чи є бодай якась надія, що він дозволить тобі зустрічатися зі мною? Я лише бідний блазень, але мої наміри чесні та щирі.

У неї стислося серце. Від прихованої надії в його голосі. Від благання в його очах. Від усіх згадок про те, як мати штовхала її в обійми Короля.

— Я не знаю, — сказала вона. — Офіцер — це високий титул у країні Шахів?

Він стиснув губи, обдумуючи запитання.

— Власне, — сказав він, — це титул, рівний із маркізом.

Вона випросталася, здивована його відповіддю.

Подумати тільки, а її батьки авжеж вважають його лише безрідним блазнем!

— Однак, — сказав Джек, напевне, побачивши забагато надії в її обличчі, — ми не в країні Шахів.

— Так, я знаю. Якщо попросиш дозволу зустрічатися зі мною, мої батьки… ну… вони, мабуть…

— Вжахнуться? — припустив він. — Образяться? Здивуються, що хтось на кшталт мене сміє думати, що вони погодяться на такі стосунки між ним і їхньою донькою?

Вона уривчасто вдихнула.

— Так. Усе разом.

Між ними знову запанувало мовчання. Вона боялася дивитися йому в очі, бо якби подивилася, то могла б сказати неправду. Вона могла б сказати йому, що насправді її батьки можуть погодитися на їхні зустрічі. Є надія на те, що вони поставляться до нього прихильно.

Навіть гірше — вона могла сказати, ніби для неї все це не має значення, але вона знала, що насправді має.

Джест зітхнув.

— Я так і думав. Гадаю, мені доведеться знайти інший спосіб зробити неможливе можливим.

Він засміявся вельми непереконливо.

— Я, мабуть, візьму участь у наступному змаганні з поїдання гарбузів, щоб Король посвятив мене в лицарі.

У неї сіпнулася щока.

— Побажаю вам удачі в такій благородній справі, пане Джесте.

— Щиро сподіваюся, що ви справді так думаєте, міледі.