З-імли-народжені

6

Вен прокинулася в тихій кімнаті. Крізь щілини у віконницях пробивалося червонясте ранкове світло. Якусь хвилю вона лежала в ліжку, занепокоєна. Щось було не так. І річ не в тому, що вона прокинулася в невідомому місці — мандри з Ріном призвичаїли її до кочового життя. Лише за якусь хвилю Вен збагнула, що саме її непокоїть.

Кімната була порожня.

Ба більше, вона була простора. Незалюднена. Та ще й... зі зручностями. Вен спала з простирадлами й плисовим покривалом, на справжньому матраці, що лежав на підвищенні. Біля стіни стояла міцна дерев’яна шафка, а на підлозі навіть був постелений круглий килимок. Можливо, комусь іншому кімната здалася б затісною і вбого опорядженою, але для Вен це була справжня розкіш.

Суплячись, дівчина сіла. Мати окрему кімнату видавалося їй неправильним. Вона завжди спала в тісних, напхом напханих ватажанами комірках. Навіть під час мандрів вона ночувала в провулках із жебраками або в печерах із повстанцями, а ще з нею повсякчас був Рін. Їй завжди доводилося докладати зусиль, щоб вибороти змогу побути на самоті. Отримана так легко, ця можливість, здавалося, знецінювала всі ті роки, коли Вен насолоджувалася короткими хвилинами усамітнення.

Дівчина встала з ліжка, не переймаючись тим, щоб відчинити віконниці. Сонячне світло було слабке, а отже, розвиднілося недавно. З коридору, однак, вже долинали чиїсь кроки. Вен підкралася до дверей, прочинила їх із легким скрипом і визирнула назовні.

Учора вночі, після того як вони розлучилися з Келсьє, Доксон відвів її до Кривоногової столярської крамниці. Година була пізня, і тому Кривоніг одразу ж відпровадив їх до окремих спалень. Однак Вен не лягла відразу до ліжка. Вона зачекала, доки всі позасинають, а тоді вислизнула з кімнати, щоб розглянутися довкола.

Будинок більше скидався на заїзний двір, ніж на столярню чи крамницю. Унизу була торгова зала, а за нею — велика майстерня. А ось на другому поверсі виявилося кілька довгих коридорів із кімнатами для гостей. Був ще й третій поверх, двері там розміщувалися далі одні від одних, що вказувало на більші кімнати. Щоб не розбудити нікого стуком, Вен не стала шукати прихованих лазів чи фальшивих стін, але досвід підказував їй, що хороше лігвище повинне мати принаймні потайний підвал і кілька надійних схованок.

Загалом вона була вражена. Столярське приладдя й напівзакінчені вироби означали, що майстерня-прикриття працює і має добру репутацію. Лігвище було надійне, забезпечене всім потрібним і мало належний догляд. Визираючи крізь прочинені двері, Вен побачила шістьох заспаних юнаків у простому вбранні, що вийшли з коридору навпроти і спускалися сходами до майстерні.

«Підмайстри-столярчуки, — подумала Вен. — Це прикриття Кривонога, він ремісник». Більшість скаа гарували все своє життя на плантаціях, і навіть ті, які жили в місті, здебільшого працювали чорноробами. Деяким найздібнішим, однак, дозволяли продавати свої вироби. Вони й далі були скаа, отримували мізер і залежали від забаганок дворян. Проте вони мали бодай дещицю свободи, якій більшість скаа могла позаздрити.

Кривоніг, очевидно, був майстер-столяр. Що ж могло спонукати таку людину — яка за мірками скаа мала чудове життя — піти на ризик і зв’язатися з підпіллям?

«Він імлистий, — пригадала Вен. — Келсьє і Доксон називали його димником». Мабуть, їй доведеться самій розбиратися, що це значить: досвід підказував, що людина з такою силою, як Келсьє, приховуватиме інформацію від неї якнайдовше й лише вряди-годи підкидуватиме якісь крихти. Він прив’язав її до себе знанням, і з його боку було б нерозумно відкрити їй усе відразу.

У коридорі знову почулися кроки, і дівчина припала до щілини.

— Тобі, мабуть, треба причепуритися, Вен, — сказав Доксон, проходячи повз її двері. На ньому була дворянська сорочка й штани вільного крою. Він уже встиг опорядитися і мав бадьорий вигляд. — У кімнаті наприкінці коридору для тебе приготовано ванну, і я попросив Кривонога роздобути тобі кілька змін одягу. Мало би підійти, доки не знайдемо тобі чогось відповіднішого. Можеш не поспішати: Кел запланував нараду по обіді, але ми не почнемо, доки не прибудуть Бриз і Гем.

Доксон усміхнувся, скинувши на неї поглядом крізь прочинені двері, і пішов далі. Вен почервоніла, присоромлена, що її спіймали на підгляданні. «Ці люди — спостережливі. Треба це пам’ятати».

Кроки стихли. Вен вислизнула в коридор, скрадливо пробралася до вказаної кімнати і майже здивувалася, коли справді виявила там купіль із гарячою водою. Дівчина насупилася, розглядаючи металеву ванну й викладені кахлями стіни та підлогу. Вода була пахуча — так милися тільки вельможні дами.

«Ці люди більше скидаються на дворян, ніж на скаа», — подумала Вен. Вона не була певна, як до цього ставитися. Але від неї вочевидь очікували, щоб вона поводилася так само, тож дівчина зачинила двері й замкнула їх на засувку, роздяглася й залізла у ванну.

Від неї незвично пахло.

Хоч аромат був слабкий, але час від часу Вен уловлювала його. Так пахли дворянки, які проходили повз неї, так пахло з напарфумленої шухляди, яку зламували спритні братові пальці. Запах ставав що далі, то менш помітним, але все одно турбував її. Він відрізнятиме її від інших скаа. Якщо від неї вимагатимуть митися регулярно, нехай не додають у воду парфумів.

Сніданок дещо більше відповідав її очікуванням. Кілька жінок-скаа різного віку готували на кухні обвиванці — тонкі хлібні коржики, скручені й начинені ячмінною кашею та овочами. Дівчина постояла якийсь час у дверях кухні, спостерігаючи, як жінки працюють. Жодна не пахла, як Вен, однак усі вони мали значно чистіший і охайніший вигляд, ніж пересічні скаа.

Узагалі в усьому будинку панувала дивовижна чистота. Учора вночі через темряву Вен цього не зауважила, але тепер бачила, що підлога тут вимита до блиску. І куховарки, і підмайстри мали чисті руки й обличчя. Це здавалося їй дивним. Вона звикла до того, що її пальці були чорними від попелу, а під час мандрів із Ріном, якщо колись і вмивала обличчя, то відразу ж зумисне бруднила його. Чисте лице вирізняється на вулиці.

«По кутках нема попелу, — подумала Вен, оглядаючи підлогу. — У кімнаті постійно підмітають». Вона ще ніколи не мешкала в такому будинку. Це було майже як оселитися в дворянському палаці.

Дівчина знову глянула на куховарок. Ті були вбрані у прості біло-сірі сукні, голови мали пов’язані хустками, а на плечі їм спадали довгі коси. Вен торкнулася власного волосся. Вона завжди обтинала його коротко, по-хлопчачому, а її теперішня кострубата стрижка була справою рук одного з ватажан. Вен не була схожа на цих жінок, ніколи. На Рінову вимогу вона поводилася так, щоб решта дивилися на неї насамперед як на злодійку, і лише потім — як на дівчину.

«Але хто я тепер?» Напахчена після купання, але одягнена, як підмайстер, у світло-коричневі штани й сорочку на ґудзиках, вона виразно почувалася не на своєму місці. І це було погано: коли Вен почувалася ніяково, вона, поза сумнівом, і вигляд мала ніяковий. А це робило її ще помітнішою.

Дівчина обернулася, розглядаючи майстерню. Столярчуки вже взялися за ранкове завдання, майструючи різноманітні предмети меблів. Вони працювали в затильному приміщенні, тимчасом як у головній залі Кривоніг додавав виробам останні штрихи.

Зненацька задні двері кухні розчахнулися. Вен інстинктивно шаснула вбік і втиснулася спиною в стіну. Відтак обережно зазирнула до кухні.

У дверях стояв Гем, облямований червонястим сяйвом. На ньому була вільна сорочка без рукавів і жилет, а в руках він тримав кілька великих клунків. На ньому не було ані плямки кіптяви, як і на решті її нових знайомих, наскільки Вен могла бачити на підставі своїх нетривалих спостережень.

Гем минув кухню й пройшов до майстерні.

— Хто-небудь знає, яка кімната — моя? — запитав він, кидаючи клунки.

— Я дізнаюся в майстра Кладента, — зголосився один зі столярчуків і поквапився до головної зали.

Гем усміхнувся, потягуючись, а тоді обернувся до дівчини.

— Доброго ранку, Вен. Знаєш, тобі не треба ховатися від мене. Ми з тобою в одній команді.

Вен розслабилася, але лишилася стояти там, де стояла, біля низки майже закінчених стільців.

— Ти теж будеш тут жити?

— Завжди вигідно бути поруч із димником, — відказав Гем, обертаючись і зникаючи на кухні. За хвилину він повернувся з чотирма великими обвиванцями. — Хто-небудь знає, де Кел?

— Спить, — відповіла Вен. — Учора вночі він повернувся пізно і ще не прокинувся.

Гем пробурчав щось, відкусуючи шматок обвиванця.

— А Докс?

— У своїй кімнаті на третьому поверсі, — відказала Вен. — Він устав рано, спустився сюди щось перехопити і знову піднявся до себе нагору.

Вона не додала, що бачила в замкову шпарину, як Докс сидить за столом і щось пише.

Гем здійняв брови.

— Ти завжди стежиш за тим, хто що робить?

— Так.

Він замовк, а тоді гмикнув.

— Ти дивне дівча, Вен.

Гем узяв свої клунки, коли підмайстер повернувся, і обоє пішли сходами нагору. Вен стояла нерухомо, дослухаючись до їхніх кроків. Вони зупинилися приблизно посередині першого коридору — либонь, за кілька кімнат від її власної.

Запах гарячої ячмінної каші надив дівчину. Вен зазирнула до кухні. Гем зайшов і просто взяв собі їсти. А їй можна так само?

Намагаючись зберігати впевнений вигляд, вона ступила до кухні. На дерев’яній таці лежав стосик обвиванців, приготованих, мабуть, для підмайстрів. Вен узяла собі два. Жодна з кухарок не заперечила, ба більше: декотрі глянули на неї з повагою і кивнули.

«Я тепер велике цабе», — подумала дівчина дещо занепокоєно. Чи відомо їм, що вона... з-імли-народжена? Чи, може, до неї ставляться з повагою як до гості?

Урешті-решт Вен ухопила ще одного обвиванця й утекла до себе в кімнату. Вона взяла більше, ніж могла з’їсти за раз, але збиралася вибрати начинку, а хлібні коржики, що могли зберігатися довго, лишити про всяк випадок.

У двері постукали. Вен підійшла й обережно прочинила їх. У коридорі стояв парубійко — той самий, що вчора ввечері супроводжував Кривонога, коли той удруге прийшов до Кеймонового лігвища.

Худорлявий, високий і незграбний на вигляд, хлопчина був одягнутий у сіре вбрання. Йому було років чотирнадцять, хоча через свій зріст він міг видаватися старшим, ніж був насправді. Невідь-чому він нервувався.

— Що таке? — запитала Вен.

-Е-е...

Дівчина насупилася.

-Що?

— Хочуть тебе, — сказав він із сильним східним акцентом. — Роблячий, де є вгорі. З паном Стрибом — до третього поверху. Теє... іти треба.

Хлопчина зашарівся, а тоді обернувся й поквапився сходами догори.

Вен стояла у дверях, спантеличена. «Що б це мало значити?» — замислилась вона, визираючи в коридор.

Хлопець, схоже, чекав на неї. Зрештою Вен таки вирішила піти за ним і з осторогою піднялася сходами.

З відчинених дверей в кінці коридору долинали голоси. Не заходячи всередину, Вен крадькома зазирнула у дверний отвір і побачила вишукано опоряджену кімнату з гарним килимом і зручними фотелями. Збоку в каміні горіло вогнище, а фотелі були розставлені півколом — перед великою грифельною дошкою на дерев’яній підставці.

Келсьє стояв біля каміна, спершись ліктем на його цегляне муровання й тримаючи в руці келих із вином. Висунувшись трохи далі, дівчина побачила, що він говорить із Бризом. Гамівник прибув пізно по обіді й залучив половину підмайстрів, щоб ті переносили його пожитки. Вен із вікна спостерігала, як столярчуки тягають багаж — замаскований під ящики з обрізками деревини — до кімнати Бриза. Сам він і не подумав допомогти.

Тут був також Гем, був і Доксон, а Кривоніг саме влаштовувався у великому м’якому кріслі, якомога далі від Бриза. Хлопчина, який привів Вен, сів на табурет біля Кривонога, щосили намагаючись не дивитися в її бік. В останньому із зайнятих фотелів сидів Єден, одягнутий, як і раніше, у звичне робоче вбрання. Він не відкинувся на спинку, немовби не схвалював такої розкоші, як м’яке крісло. Обличчя його — очікувано для скаа-робітника — було брудним від кіптяви.

Порожніми лишалися два фотелі. Келсьє помітив Вен, що стояла біля дверей, і привітав її заохочувальною усмішкою.

— А, от і вона. Заходь, Вен.

Дівчина обвела поглядом кімнату. Та мала вікно, але віконниці були зачинені, адже насувалися сутінки. Інших крісел, окрім тих, що стояли півколом навпроти Келсьє, не було. Змирившись, Вен пройшла до кімнати й сіла поруч із Доксоном. Фотель був для неї завеликий, тож дівчина вмостилася, підібгавши ноги під себе.

— Отже, усі зібралися, — мовив Келсьє.

— А для кого ще одне крісло? — поцікавився Гем.

Ватажок усміхнувся з прижмурцем, але запитання лишив без відповіді.

— Ну гаразд, нумо до розмови. Перед нами неабияке завдання, і що швидше ми все сплануємо, то краще.

— Я гадав, у тебе вже є план, — невдоволено зауважив Єден.

— Тільки в загальних рисах, — відказав Келсьє. — Я знаю, що треба зробити, і маю кілька ідей, як це зробити. Таку команду, як наша, не збирають лише для того, щоб сказати її членам, як діяти. Нам треба обміркувати це разом, починаючи зі списку проблем, які треба розв’язати, щоб план спрацював.

— У такому разі, — мовив Гем, — насамперед я хотів би уточнити ці загальні риси. Ми збираємо Єденові армію, сіємо хаос у Лютаделі, беремо під контроль палац, крадемо в Пана Всевладаря атій, а тоді чекаємо, поки система влади сама розвалиться, так?

— Загалом — так, — відказав Келсьє.

— Тоді, — вів далі Гем, — наша головна проблема — це гарнізон. Якщо ми хочемо хаос у Лютаделі, то нам тут ні до чого двадцять тисяч солдатів, які будуть підтримувати порядок. Не кажучи вже про те, що Єденові війська ніколи не здобудуть місто, поки його мури будуть обороняти бодай якісь збройні сили.

Келсьє кивнув. Узявши шматок крейди, він написав на дошці «Лютадельський гарнізон».

— Що ще?

— Нам потрібно знайти спосіб, як улаштувати в місті згаданий хаос, — мовив Бриз, змахуючи келихом. — Твоє чуття підказує тобі правильно, любий друже. У Лютаделі розміщується Міністерство, тут Великі доми керують своїми торговельними імперіями. Якщо ми хочемо позбавити Пана Всевладаря можливості управляти державою, нам треба, щоб Лютадель упав.

— До речі, про дворян. Це ще одна наша проблема, — додав Доксон. — Великі доми мають у місті власні збройні загони, я мовчу вже про їхніх алломантів. Якщо ми маємо намір вручити місто Єденові, нам треба буде якось дати їм раду.

Келсьє кивнув і написав на дошці біля «Лютадельського гарнізону»: «Хаос» і «Великі доми».

— Міністерство, — докинув Кривоніг, відкинувшись на м’яку спинку і вглибнувши у неї так, що Вен ледве бачила його вічно невдоволене обличчя. — Ніяких змін у владі не відбудеться, доки сталеві інквізитори матимуть що заперечити.

Келсьє додав надпис «Міністерство».

— Що ще?

— Атій, — сказав Гем. — Можеш і його дописати. Щойно розпочнеться загальний рейвах, нам негайно треба буде взяти палац під контроль і подбати, щоб ніхто інший не скористався можливістю пробратися в скарбницю.

Келсьє кивнув і написав на дошці «Атій: убезпечити скарбницю».

— Треба подумати, як зібрати Єденові армію, — додав Бриз. — Ми мусимо діяти тихо, але швидко, і вишколити їх десь, де Пан Всевладар їх не знайде.

— Крім цього, непогано було б переконатися, чи повстанці справді готові взяти владу над Лютаделем, — докинув Доксон. — Захопити замок і засісти в ньому — це, звісно, чудова історія, але було б добре, якби Єден та його люди змогли управляти містом, коли це все закінчиться.

На таблиці з’явилися написи «Армія» і «Повстанці».

— І ще я збираюся додати «Пан Всевладар», — сказав Келсьє. — Нам щонайменше потрібен план, як змусити його покинути місто, якщо нічого іншого не вдасться.

Дописавши до списку «Пан Всевладар», він обернувся до гурту.

— Я нічого не забув?

— Ну, коли ти вже взявся перелічувати всі наші проблеми, — сухо промовив Єден, — то слід написати там, що ми всі несповна розуму — хоча сумніваюся, що цьому якось можна зарадити.

Усі розсміялися, а Келсьє написав на дошці «Єденова важка вдача». Відступивши, він поглянув на список.

— Коли ось так розбити на частини, то все видається не таким уже й страшним, еге ж?

Вен насупилася, намагаючись збагнути, жартує Келсьє чи ні. Список не просто лякав — він приголомшував. Двадцять тисяч імперського війська? Сукупні сили дворянства? Міністерство? Подейкували, один-єдиний сталевий інквізитор вартий тисячі солдатів.

Однак ще більше приголомшувало те, як буденно вони розглядали ці питання. Як вони взагалі могли думати про те, щоб кинути виклик Панові Всевладарю? Адже він... він — Бог. Він править усім світом. Він — творець, захисник і каратель людства. Він урятував їх від Безодні, а тоді наслав на людей попіл та імлу як кару за брак віри. Вен була не надто релігійна — кмітливі злодії знали, що Сталевого Міністерства краще уникати, — проте легенди були відомі навіть їй.

І попри все, ці люди розглядали свій «список проблем» зі спокійною рішучістю. На їхніх обличчях була якась наче похмура веселість — немовби вони розуміли, що в них більше шансів змусити сонце зійти вночі, ніж знищити Останню імперію. І попри це, вони мали намір спробувати.

— Пане Всевладарю! — прошепотіла дівчина. — Ви не жартуєте. Ви справді збираєтеся це зробити.

— Не використовуй його ім’я як божбу, Вен, — сказав Келсьє. — Адже навіть богохульство чинить йому шану. Коли ти божишся іменем цього створіння, то визнаєш його своїм богом.

Злегка ошелешена, Вен замовкла й зіщулилася в кріслі.

— Хай там як, — мовив Келсьє, безтурботно всміхаючись. — Чи є в когось ідеї, як нам подолати ці проблеми? Звісно, крім Єденової вдачі. Усім відомо, що то безнадійний випадок.

Кімната поринула в замислену тишу.

— Маєте якісь думки? — підохотив Келсьє. — Точки зору? Враження?

Бриз хитнув головою.

— Тепер, коли я бачу це все на дошці, то мимоволі замислююсь, чи наша дівчинка не має рації. Це приголомшливе завдання.

— Але його можна виконати, — заперечив Келсьє. — Почнімо з того, як нам збити колотнечу в Лютаделі. Що нам утнути такого, щоб серед дворянства зчинився хаос, а палацова гвардія виступила в місто й підставилася під наш удар? Яка загроза відвернула б увагу і Міністерства, і самого Пана Всевладаря, тимчасом як наше військо піде в атаку?

— Ну, на думку спадає загальне повстання, — сказав Гем.

— Не спрацює, — твердо заявив Єден.

— Чому ні? — запитав Гем. — Тобі ж відомо, як влада поводиться зі скаа. Вони живуть у жалюгідних халупах, цілісінький день важко працюють на фабриках і в кузнях, і половина з них усе одно не має, що їсти.

Єден похитав головою.

— Хіба ти не розумієш? Повстанці вже тисячу років намагаються підняти лютадельських скаа на бунт. І нам ще жодного разу це не вдалося. Люди надто затуркані — вони не мають ні волі, ні надії на опір. Саме тому я прийшов до вас по армію.

У кімнаті запала тиша. Вен поволі кивнула. Вона бачила це, вона відчувала це. Ніхто не міг боротися з Паном Всевладарем. Це знала навіть вона, злодійка, що жила на краю суспільства. Ніякого повстання не буде.

— Боюся, він має рацію, — сказав Келсьє. — Простолюд не повстане, принаймні не тепер. Якщо ми збираємося скинути цю владу, то мусимо це зробити без допомоги народних мас. Сподіваюся, нам вдасться набрати з них солдатів для нашої армії, але сподіватися на все населення міста не варто.

— Може, влаштувати якесь велике лихо? — запропонував Гем. — Пожежу, наприклад.

Келсьє похитав головою.

— Це на якийсь час підірве торгівлю, але сумніваюся, що матиме потрібні нам наслідки. До того ж це коштуватиме життя надто багатьом скаа. Адже горітимуть їхні халупи, а не кам’яниці дворян.

Бриз зітхнув.

— То що ж, на твою думку, ми можемо зробити?

Келсьє всміхнувся, а в очах його зблиснув вогник.

— Що коли ми нацькуємо Великі доми один на одного?

Бриз схвально кивнув.

— Війна домів... — він замислено відсьорбнув вина. — Давно її не було в Лютаделі.

— А отже, минуло достатньо часу, щоб накопичилася напруга, — сказав Келсьє. — Вельможне дворянство стає дедалі могутнішою силою, сам Пан Всевладар уже ледве втримує його під контролем, і тому в нас є шанс послабити його хватку. Лютадельські Великі доми — це ключ до нашого плану. Вони контролюють майже всю торгівлю в імперії, не кажучи вже про те, що абсолютна більшість скаа належить саме їм.

Келсьє тицьнув пальцем у дошку, вказавши спершу на надпис «Хаос», а тоді — на «Великі доми».

— Якщо ми нацькуємо лютадельські доми один на одного, місто порине в безлад. З-імли-народжені візьмуться вбивати голів дворянських родів. Доми почнуть банкрутувати один за одним. Мине небагато часу, перш ніж на вулицях почнуться збройні сутички. Наша угода з Єденом передбачає, що ми створимо йому можливість захопити місто. Хіба може бути краща можливість, ніж ця?

Бриз із усмішкою кивнув.

— У цьому щось є... Крім того, мені подобається ідея змусити дворян вбивати одне одного.

— Тобі завжди подобається, коли хтось інший виконує роботу замість тебе, Бризе, — зауважив Гем.

— Мій любий друже, — відказав Бриз, — увесь сенс життя полягає в тому, щоб знайти спосіб змусити когось іншого виконувати твою роботу. Хіба ти нічого не знаєш про основи економіки?

Гем здійняв обидві брови.

— Взагалі-то я...

— Це було риторичне запитання, Геме, — урвав його Бриз, закочуючи очі.

— Такі мені найбільше до вподоби! — відказав той.

— Пофілософствуєш пізніше, Геме, — мовив Келсьє. — Зосередься на завданні. Що ти думаєш про мою пропозицію?

— Може спрацювати, — відповів Гем, відкидаючись назад. — Але мені здається, Пан Всевладар не допустить, щоб усе зайшло так далеко.

— А це вже наша справа — подбати, щоб у нього не лишилося вибору, — сказав Келсьє. — Як відомо, він дозволяє дворянам гризтися поміж себе — імовірно, щоб ослабити їх. Ми роздмухаємо чвари, а тоді якимось чином змусимо гарнізон покинути місто. Коли доми почнуть між собою справжню війну, Пан Всевладар уже не зможе нічого вдіяти, щоб стримати їх — хіба що послати на вулиці палацову гвардію. А нам цього тільки й треба.

— Він може викликати армію колосів, — нагадав Гем.

— Це правда, — погодився Келсьє. — Але вона розташована досить далеко звідси. І нам треба скористатися цим прорахунком. Колоси — чудові вояки, але їх треба тримати на віддалі від цивілізованих міст. Осердя Останньої імперії майже беззахисне, але Пан Всевладар упевнений у своїй силі. Та й чого б йому непокоїтися? Він не стикався з жодною серйозною загрозою протягом багатьох століть. Більшості міст досить невеликих загонів для підтримання порядку.

— Двадцять тисяч важко назвати невеликим загоном, — відзначив Бриз.

— У масштабі всієї імперії це небагато, — відказав Келсьє, здіймаючи палець. — Пан Всевладар тримає більшість свого війська у віддалених провінціях, де загроза повстання найбільша. Саме тому ми вдаримо тут, у Лютаделі. І саме тому ми здобудемо успіх.

— За умови, що ми таки дамо раду міському гарнізону, — зауважив Доксон.

Келсьє кивнув, обертаючись, щоб дописати «Війна домів» під «Великими домами» й «Хаосом».

— Гаразд. Поговорімо тоді про гарнізон. Що нам робити з ним?

— Взагалі-то, — почав розмірковувати Гем, — історія підказує, що найкращий спосіб упоратися з великою силою ворожих солдатів — це мати велику силу власних. Ми зберемо Єденові армію — то чому б їй не атакувати гарнізон. Хіба не для цього потрібні армії?

— Це не спрацює, Геммонде, — відказав Бриз.

Він поглянув на свій порожній келих, а тоді простягнув його в бік хлопчини, що сидів біля Кривонога. Юнак миттю схопився, щоб налити гамівникові вина.

— Якщо ми хочемо перемогти гарнізон, — провадив далі Бриз, — нам потрібні принаймні не менші сили. А може, й більші, адже наші солдати будуть новобранцями. Нам, можливо, вдасться зібрати Єденові армію. Можливо, навіть достатньо велику, щоб утримувати місто протягом якогось часу. Але зібрати стільки людей, щоб захопити Лютадель, коли його мури оборонятимуть гарнізонні війська?! Якщо це наш план, то далі не варто й витрачати зусиль.

Усі притихли. Вен ворухнулася в кріслі, оглядаючи всіх присутніх по черзі. Бризові слова справили глибоке враження. Гем розтулив був рота, щоб щось сказати, а тоді стулив його і відкинувся назад на спинку крісла, щоб поміркувати.

— Гаразд, — урешті промовив Келсьє. — Повернемося до гарнізону пізніше. Поміркуймо про власну армію. Як нам зібрати достатню кількість людей і сховати їх від Пана Всевладаря?

— Знову ж таки, це буде складно, — відказав Бриз. — Пан Всевладар не без причини почувається безпечно в Центральній домінії. Дороги й каналошляхи постійно патрулюються, а села чи плантації лежать на віддалі одного дня подорожі. У такій місцевості важко зібрати армію, не привернувши уваги.

— Повстанці мають печери на півночі, — сказав Доксон. — Можна сховати новобранців там.

Єден зблід.

— Ти знаєш про печери Арґуа?

Келсьє закотив очі.

— Навіть Пан Всевладар знає про них, Єдене. Просто повстанці, які там переховуються, ще не такі небезпечні, щоб він ними переймався.

— Скільки в тебе людей, Єдене? — запитав Гем. — У Лютаделі й околицях, разом із печерами. Що ми маємо на початок?

Єден стенув плечима.

— Чоловік триста. Це разом із жінками й дітьми.

— А скільки, на твою думку, там можна сховати? — запитав Гем.

Єден замість відповіді лише знову знизав плечима.

— Печери, звісна річ, можуть прихистити значно більше людей, — відказав Келсьє. — Тисяч десять, гадаю. Я був там — повстанці вже багато років переховують у них утікачів, а Пан Всевладар навіть не пробує їх знищити.

— І я розумію чому, — мовив Гем. — Битися в печерах — паскудна справа, а надто для тих, хто атакує. Пан Всевладар уникає битв, яких може не виграти, адже він — сама пиха. Отже, десять тисяч. Це пристойна кількість. Таке військо легко втримає палац, а може, навіть і місто з мурами.

Доксон обернувся до Єдена:

— Коли ти просив зібрати армію, яку кількість ти мав на думці?

— Десять тисяч звучить непогано, — відповів Єден. — Це навіть трохи більше, ніж я сподівався.

Бриз злегка нахилив келих і покрутив у ньому вино.

— Мені страшенно не хотілося б суперечити знову — зазвичай це Геммондова справа, — але я мушу повернутися до попередньої проблеми. Десять тисяч чоловік навіть не налякають гарнізону. Адже ми говоримо про двадцять тисяч добре озброєних і добре вишколених солдатів.

— Він має рацію, Келе, — докинув Доксон. Він дістав звідкись невеличкий блокнот і занотовував у нього перебіг наради.

Келсьє спохмурнів.

Гем кивнув.

— Хоч із якого боку не подивись, Келе, цей гарнізон буде міцним горішком. Можливо, нам варто зосередитися лише на дворянстві. Може, нам вдасться улаштувати такий безлад, що навіть гарнізон нічого не вдіє?

Келсьє похитав головою.

— Сумніваюся. Найперший обов’язок гарнізонних військ — це підтримувати порядок у місті. Якщо ми не знешкодимо їх, то ніколи не здійснимо те, що задумали, — відказав він, а тоді глянув на Вен. — А ти що думаєш, Вен? Маєш якісь пропозиції?

Дівчина заціпеніла. Кеймон ніколи не цікавився її думкою. Що Келсьє хоче від неї? Вона втиснулася в крісло, усвідомивши, що всі решта обернулися й дивляться на неї.

— Я... — невпевнено почала Вен.

— Не бентеж бідолашку, Келсьє, — сказав Бриз, змахуючи рукою.

Дівчина кивнула, але ватажок не відступився.

— Ба ні, справді. Скажи мені, що ти думаєш, Вен. Тобі загрожує значно сильніший ворог. Що ти робитимеш?

— Ну, — протягнула вона, — битися з ним не варто, це точно. Навіть якщо якимось дивом вдасться перемогти, ти будеш таким пораненим і знесиленим, що більше нікому не зможеш чинити опір.

— Слушно, — погодився Доксон. — Але, можливо, у нас не буде іншого вибору. Нам треба спекатися цих військ.

— А якби вони просто покинули місто? — запитала Вен. — Це допомогло б? Якби мені довелося мати справу із сильним противником, я спробувала б відвернути його увагу, щоб він лишив мене в спокої.

Гем гмикнув.

— І як же змусити гарнізон виступити з Лютаделя? Пан Всевладар іноді висилає невеликі загони патрулювати околиці, але щоб увесь гарнізон покинув місто... Таке, наскільки мені відомо, сталося лише раз — коли пів століття тому в Куртеліні вибухнуло повстання скаа.

Доксон похитав головою.

— Мені здається, ідея Вен надто хороша, щоб відкидати її так легко. Ми справді не можемо битися з гарнізоном, принаймні поки він по цей бік мурів. Тому треба якось виманити їх із міста.

— Атож, — погодився Бриз, — але потрібна якась надзвичайна подія, щоб гарнізон утрутився. Якщо загроза буде не дуже серйозна, Пан Всевладар не вишле всього війська, а якщо занадто небезпечна, то він зачиниться в місті й пошле по колосів.

— Повстання в одному з сусідніх міст? — запропонував Гем.

— Тоді перед нами постане та сама проблема, що й раніше, — заперечно похитав головою Келсьє. — Якщо ми не можемо підняти скаа на повстання тут, то в іншому місті не зможемо й поготів.

— А як щодо оманливого маневру? — запропонував Гем. — Якщо нам вдасться зібрати достатню кількість солдатів, нехай би вони вдали, буцімто збираються напасти на якесь місто поблизу. Може, тоді Пан Всевладар вишле на підмогу свій гарнізон.

— Сумніваюся, що він відішле їх обороняти інше місто, — заперечив Бриз, — адже так він залишить без захисту Лютадель.

Усі замовкли, знову поринувши в роздуми. Вен роззирнулася й помітила, що Келсьє пильно дивиться на неї.

— Що? — запитав він.

Дівчина ніяково зіщулилася й опустила очі.

— Як далеко звідси до Гатсінських проваль? — запитала вона.

Запитання повисло в повітрі.

Урешті Бриз розреготався.

— А це хитро придумано! Дворянство не знає, що в Гатсіні видобувають атій, тож Панові Всевладарю треба залагодити цю справу тихцем — інакше стане зрозуміло, що в тих Проваллях щось важливе. А отже, ніяких колосів.

— Та вони й не встигли б, — додав Гем. — Провалля — лише за кілька днів звідси. Якщо вони опиняться під загрозою, Панові Всевладарю доведеться швидко реагувати. І єдиною досяжною військовою потугою лишиться гарнізон.

Келсьє усміхнувся, очі його блищали.

— І для того, щоб зімітувати напад на Провалля, багато людей не потрібно. Тисячі цілком вистачить. Ми відправимо їх туди, а коли гарнізон виступить із міста, вирушимо з нашою другою, більшою, частиною армії на Лютадель і захопимо його. Коли гарнізонні війська збагнуть, що їх одурили, буде запізно й вони не встигнуть повернутися, щоб перешкодити нам узяти міські мури.

— Але чи зможемо ми стримати їх потім? — із побоюванням запитав Єден.

Гем енергійно закивав.

— Із десятьма тисячами скаа я зможу втримувати місто проти гарнізону. Панові Всевладарю доведеться викликати колосів.

— Але ми до того часу вже матимемо атій, — додав Келсьє. — І Великі доми — ослаблені внутрішніми чварами — будуть неспроможні нас зупинити.

Доксон щось швидко записав у нотатнику.

— Тоді нам справді потрібні Єденові печери. Вони розміщені неподалік обох наших цілей, а до Лютаделя від них ближче, ніж від Проваль. Якщо наша армія виступить звідти, то дістанеться міста швидше, ніж гарнізон повернеться з Гатсіну.

Келсьє кивнув.

Доксон знову щось занотував.

— Я почну накопичувати запаси в тих печерах. Можливо, навідаюся туди, подивлюся, які там умови.

— А як ми будемо доправляти туди новобранців? — запитав Єден. — Це тиждень дороги від Лютаделя, а скаа заборонено подорожувати самим.

— У мене є приятель, який нам допоможе, — відказав Келсьє, записуючи на дошці під «Лютадельським гарнізоном»: «Напад на Гатсінські провалля». — Він забезпечить нам прикриття, щоб перевозити людей човнами на північ.

— Припустімо, ти виконаєш свою першу й головну обіцянку, — не вгавав Єден. — Я заплатив, щоб ти зібрав мені армію. Десять тисяч — це величезна кількість, але я досі не почув зрозумілого пояснення, як саме ти маєш намір залучити стількох людей. Я вже казав тобі, як складно вербувати скаа в Лютаделі.

— Але ж нам і не треба, щоб нас підтримало все населення, — відповів Келсьє. — Досить лише невеликого відсотка, адже в Лютаделі та його околицях трохи не мільйон робітників. Далебі, ця частина плану має бути найлегшою, бо ж серед нас один із найкращих у світі гамівників. Бризе, я сподіваюся, що ти й твої алломанти змусите вступити до нашої армії багатьох хороших рекрутів.

Бриз сьорбнув вина.

— Келсьє, мій любий друже, я волів би, щоб ти не використовував слова на кшталт «змусити», коли йдеться про мій хист. Я нікого не «змушую», я лише заохочую людей.

— То ти зможеш заохотити нам армію? — поцікавився Доксон.

— Скільки в мене часу? — запитав Бриз.

— Рік, — відповів Келсьє. — Ми плануємо розпочати повстання наступної осені. Якщо Пан Всевладар таки збере свої сили й атакує Єдена після того, як ми захопимо місто, то нехай йому доведеться робити це взимку.

— Десять тисяч людей, — усміхаючись, промовив Бриз, — яких треба набрати менш ніж за рік із населення, несхильного до повстання. Це справді неабиякий виклик.

Келсьє хихотнув.

— Такі слова від тебе — це однаково, що відповідь «так». Почни з Лютаделя, а тоді перейди до сусідніх міст. Треба, щоб новобранців можна було легко доправити до печер.

Бриз кивнув.

— Крім того, нам потрібні зброя й припаси, — додав Гем. — А ще треба навчити цих людей битися.

— У мене вже є план, як роздобути зброю, — відказав Келсьє. — Ти зможеш знайти інструкторів?

Гем замислився.

— Можливо. Я знаю кількох скаа-солдатів, що воювали на боці Пана Всевладаря в одній із його кампаній «упокорення».

Єден пополотнів.

— Вони зрадники!

Гем стенув плечима.

— Більшість із них не пишаються тим, що вчинили, — відказав він. — Але їм теж треба щось їсти. Це складний світ, Єдене.

— Мої люди ніколи не будуть працювати з ними, — мовив Єден.

— Їм доведеться, — суворо сказав Келсьє. — Багато повстань зазнало поразки через те, що скаа не вміли як слід битися. Ми збираємося передати тобі армію добре споряджених і нагодованих солдатів, і хай я буду проклятий, якщо дозволю тобі повести їх на винищення через те, що їх не навчили тримати меча.

Келсьє перевів погляд на Гема.

— Утім, я раджу підібрати таких інструкторів, які плекають злість на Останню імперію за те, що вона їх змусила робити. Я не довіряю людям, вірність яких залежить від кількості скринців у їхніх кишенях.

Гем кивнув, а Єден притих. Келсьє обернувся й написав на дошці під «Армією»: «Гем — підготовка новобранців» і «Бриз — рекрутування».

— Мене цікавить твій план щодо зброї, — сказав Бриз. — Як саме ти збираєшся озброїти десять тисяч солдатів і не викликати підозри в Пана Всевладаря? Він дуже уважно стежить за обігом зброї.

— Ми можемо виготовити власну зброю, — мовив Кривоніг. — У мене достатньо зайвої деревини, щоб майструвати щодня одну-дві бойові палиці. Гадаю, стрілами я теж зміг би вас забезпечити.

— Дякую за пропозицію, Кривоногу, — сказав Келсьє. — Як на мене, це дуже хороша ідея. Але самих палиць буде недостатньо. Нам потрібні мечі, щити й обладунки — і то якнайшвидше, щоб почати тренування.

— То як ти збираєшся це все роздобути? — повторив запитання Бриз.

— Великі доми мають змогу безперешкодно купувати зброю для надвірної варти, — відказав Келсьє.

— Ти хочеш обікрасти їх?

Ватажок похитав головою.

— Ні, чи не вперше ми підемо законним шляхом — ми купимо зброю. А точніше, нам її купить дворянин, який співчуває нашій справі.

Кривоніг грубо розреготався.

— Дворянин, який співчуває скаа? Цього ніколи не станеться!

— Це «ніколи» сталося зовсім нещодавно, — весело відказав Келсьє. — Бо я вже знайшов лорда, який нам допоможе.

У кімнаті запала тиша, яку порушувало хіба лише потріскування вогню в каміні. Вен ворухнулася в кріслі, позираючи на решту. Всі видавалися ошелешеними.

— Хто це? — запитав Гем.

— Його звати лорд Рену, — відповів Келсьє. — Він прибув сюди кілька днів тому й зупинився у Феллісі, бо не має достатнього впливу, щоб улаштуватися в Лютаделі. Крім того, гадаю, з його боку розважливіше буде провадити свої справи дещо віддалік від Пана Всевладаря.

Вен схилила голову набік. Фелліс був невеличким містом-супутником, за годину дороги від Лютаделя. Вони з Ріном працювали там, перш ніж перебратися до столиці. І як це Келсьє вдалося залучити на свій бік цього лорда Рену? Мабуть, підкупив його? Чи якось обшахрував?

— Я чув про лорда Рену, — поволі мовив Бриз. — Він із заходу й має чималий вплив у Крайній домінії.

Келсьє кивнув.

— Лорд Рену нещодавно вирішив домогтися для своєї родини вищого статусу. За легендою, він приїхав на південь, щоб розширити свою торговельну мережу. Він сподівається, що завдяки постачанню на Північ якісної південної зброї йому вдасться збити достатній статок — і зав’язати достатньо знайомств, — щоб за десять років побудувати собі замок у Лютаделі.

Усі знову замовкли на якусь хвилю.

— Але, — протягнув Гем, — ця зброя натомість опиниться в нас.

Келсьє ствердно кивнув.

— Доведеться про всяк випадок сфальшувати накладні.

— Це... це доволі сміливе прикриття, Келе, — сказав Гем. — Дворянська родина, що працює на нашому боці.

— Але, Келсьє, — спантеличено промовив Бриз, — ти ж ненавидиш дворянство.

— Цей його представник не такий, як усі, — із лукавою посмішкою відказав той.

Ватага пильно дивилася на свого ватажка. Їм не подобалося працювати з дворянином — Вен це було очевидно. Не надто допомагало й те, що цей Рену був такий впливовий.

Зненацька Бриз розреготався. Допивши вино, він відхилився на спинку крісла.

— А бодай тобі всячина! Ти вбив його, чи не так? Рену — ти вбив його й замінив підставною особою.

Усмішка Келсьє стала ширшою.

Єден лайнувся, але на Гемовому обличчі теж з’явився усміх.

— А-а. Тепер усе зрозуміло. Тільки Келсьє-Шаленець міг таке втнути.

— Рену оселиться у Феллісі, — сказав ватажок. — Він буде нашим прикриттям, коли потрібно буде зробити щось офіційно. Я, наприклад, використовуватиму його, щоб купувати зброю і припаси.

Бриз замислено кивнув.

— Спритно.

— Спритно?! — вигукнув Єден. — Він убив лорда! І то впливового!

— Ти збираєшся зруйнувати цілу імперію, Єдене, — зауважив Келсьє. — У цій нашій невеличкій затії Рену — не остання жертва серед дворян.

— Так, але заміняти його підставником? — запитав Єден. — Мені це видається надто ризикованим.

— Ти найняв нас, бо прагнув досягнути надзвичайних результатів, мій любий друже, — мовив Бриз, здіймаючи келих. — У такій роботі, як наша, надзвичайні результати зазвичай означають і надзвичайні ризики.

— Ми намагаємося мінімізувати їх, наскільки це взагалі можливо, Єдене, — сказав Келсьє. — Мій актор дуже хороший. Однак ти маєш розуміти, що нам і далі доведеться робити речі на кшталт цієї.

— А якщо я накажу вам їх не робити? — запитав Єден.

— Ти можеш будь-якої миті закінчити все, — відповів йому Доксон, не здіймаючи очей від записника. — Але доки ми в справі, останнє слово має Келсьє — коли йдеться про планування, визначення цілей і способів їх досягнення. Ми завжди так працюємо, і ти знав це, коли наймав нас.

Єден скрушно похитав головою.

— То як? — запитав Келсьє. — Працюємо далі чи ні? Тобі вирішувати, Єдене.

— Не бійся скасувати все, друже, — заохотив його Бриз приязним тоном. — Ми не образимося. Я, приміром, не маю нічого проти грошей, отриманих задурно.

Вен побачила, як Єден трохи зблід. Як на неї, то повстанцю неабияк пощастило, що Келсьє просто не забрав гроші й не штрикнув його ножем у груди. Однак дівчина дедалі більше переконувалася, що в цьому товаристві справи вирішують інакше.

— Це божевілля, — сказав Єден.

— Спроба скинути Пана Всевладаря? — запитав Бриз. — Авжеж, це божевілля.

— Гаразд, — зітхнув Єден. — Працюємо далі.

— Чудово, — мовив ватажок і дописав під «Армією»: «Келсьє — озброєння». — Псевдо-Рену також дасть нам змогу пробратися до найвищих кіл лютадельського суспільства. Це вкрай важлива перевага: нам конче треба уважно стежити за настроями у Великих домах, якщо ми хочемо влаштувати між ними війну.

— Розпалити її може бути не так легко, як ти собі гадаєш, Келсьє, — застеріг його Бриз. — Це теперішнє дворянство — обережне й доволі проникливе.

Ватажок усміхнувся.

— У такому разі — чудово, що ти з нами, Бризе, і можеш допомогти. Адже ти прекрасно знаєш, як спонукати людей робити те, що ти хочеш. Разом із тобою ми придумаємо план, як пересварити вельмож між собою. Великі війни між домами трапляються раз на кілька століть або щось близько того. Те, що теперішні дворяни кмітливі, робить їх лише небезпечнішими, а тому накрутити їх одне проти одного не мало би бути надто складно. Власне кажучи, я вже почав це робити.

Бриз здійняв брови, а тоді глянув на Гема. Той щось буркнув, дістав золоту десятискринцеву монету й кинув її вдоволеному собою гамівникові.

— Що то було? — поцікавився Доксон.

— Ми побилися об заклад, — відповів Бриз, — чи має Келсьє стосунок до нічних подій.

— Яких подій? — занепокоївся Єден.

— Хтось напав на дім Венчерів, — відказав Гем. — Подейкують, начебто хтось послав аж трьох з-імли-народжених, щоб порішити самого Страффа Венчера.

Келсьє пирхнув.

— Трьох з-імли-народжених? Страфф має надто високу думку про себе. Я навіть не наблизився до його світлості. А навідався туди по атій... і подбав, щоб мій візит не лишився непоміченим.

— Венчер не знає напевне, кого звинувачувати, — мовив Бриз. — Та оскільки в нападі брав участь з-імли-народжений, усі вважають, що це справа рук котрогось із Великих домів.

— Такий і був задум, — вдоволено відказав Келсьє. — Дворянство ставиться дуже серйозно до атак з-імли-народжених — між вельможами існує неписана угода не використовувати їх для вбивства одне одного. Ще кілька таких нападів — і вони гарчатимуть одне на одного, як перелякані звірі.

Він обернувся й дописав на дошці під «Великими домами»: «Бриз — планування» і «Келсьє — загальна колотнеча».

— У будь-якому разі, — вів далі ватажок, — нам треба стежити за їхньою поведінкою, щоб знати, які доми укладають між собою союзи. А отже, нам потрібен шпигун у їхньому середовищі.

— Це обов’язково? — збентежено запитав Єден.

Гем кивнув.

— По правді сказати, жодна робота в Лютаделі не обходиться без цього. Якщо існує важлива інформація, то вона так чи інак опиниться на вустах у когось із впливових дворян. Завжди корисно мати пару чуйних вух, що оберталися б у їхніх колах.

— Ну, це не мало би бути складно, — мовив Бриз. — Досить лише відправити твого буцімто лорда на їхні звані вечори.

Келсьє похитав головою.

— На жаль, лорд Рену не може прибути до Лютаделя.

Єден насупився.

— Чому? Твій актор не витримає перевірки зблизька?

— О, він достатньо схожий на лорда Рену, — відказав Келсьє. — Власне кажучи, він кап-у-кап схожий на нього. Просто йому не можна опинятися біля інквізитора.

— А-а-а, — мовив Бриз, перезирнувшись із Гемом. — Один із тих. Що ж, зрозуміло.

— Що? — запитав Єден. — Що це значить?

— Тобі краще не знати, — відказав Бриз.

— Краще не знати?

Бриз похитав головою.

— Сам бачиш, як ти занепокоївся, коли Келсьє сказав, що замінив лорда Рену підставною особою. Ну, а це в десять разів гірше. Повір мені: що менше ти знатимеш, то спокійніше почуватимешся.

Єден глянув на Келсьє, той широко всміхався.

Повстанець ізблід, а тоді зіщулився в кріслі.

— Мабуть, ти маєш рацію.

Вен насупилася, оглядаючи присутніх. Схоже, усі розуміли, про що йдеться. Треба буде дізнатися більше про цього «лорда Рену».

— Хай там як, — мовив Келсьє, — а нам треба, щоб хтось відвідував світські заходи. А тому роль племінника і спадкоємця Рену, родича, який нещодавно здобув лордову ласку, гратиме Докс.

— Зажди-но, Келе, — озвався Доксон. — Ти мені про це не казав.

Ватажок стенув плечима.

— Нам потрібен хтось, щоб водити дворян за ніс. Я подумав, що ти підходиш на цю роль.

— Ні, не підходжу, — відказав Доксон. — Я засвітився кілька місяців тому під час роботи з Ейзером.

Келсьє спохмурнів.

— Що? — запитав Єден. — А цього разу мені варто знати, про що вони говорять чи ні?

— Докс каже, що Міністерство шукає його, — пояснив Бриз. — Він удавав із себе дворянина, і його викрили.

Доксон кивнув.

— Сам Пан Всевладар якось бачив мене, а в нього бездоганна пам’ять. Навіть якби мені вдалось уникнути зустрічі з ним, урешті-решт хтось неодмінно мене впізнає.

— Отже... — почав Єден.

— Отже, нам потрібен хтось інший, щоб зіграти роль наступника лорда Рену, — сказав Келсьє.

— На мене не дивись, — перелякався Єден.

— Повір мені, ніхто навіть думки такої не мав, — сухо відповів Келсьє. — Кривоніг теж відпадає, він занадто знаний у місті ремісник.

— Я теж не підходжу, — мовив Бриз. — Я вже відомий серед дворян під кількома вигаданими іменами. Мабуть, я міг би використати котресь із них, але тоді не зможу ходити на більшість балів і вечірок — не надто приємно буде зустрітися з кимось, хто знає мене під іншим іменем.

Келсьє замислено насупив чоло.

— Я міг би, — сказав Гем. — Але ти знаєш, актор із мене кепський.

— А як щодо мого племінника? — запропонував Кривоніг, порухом голови вказуючи на парубійка, що сидів поруч.

Келсьє пильно оглянув хлопчину.

— Як тебе звати, синку?

— Лишветрод.

Ватажок здивовано звів брови.

— А коротшого прізвиська в тебе нема?

— Не маючий досі ще ні.

— Над цим доведеться попрацювати, — мовив Келсьє. — А ти завжди розмовляєш східною вуличною говіркою?

Юнак стенув плечима, явно нервуючись через те, що опинився в центрі уваги.

— Бувший змалечку.

Келсьє скинув поглядом на Доксона, і той похитав головою.

— Я не думаю, що це вдала ідея, Келе.

— Згоден, — ватажок обернувся до Вен і всміхнувся. — Схоже, лишаєшся тільки ти. Зможеш удати дворянку?

Вен злегка зблідла.

— Брат трохи вчив мене. Але я ніколи по-справжньому не пробувала.

— У тебе все вийде, — підбадьорив її Келсьє і написав під «Великими домами»: «Вен — шпигування». — Чудово. Єдене, тобі, мабуть, слід починати думати, як зберегти контроль над імперією, коли влада буде у твоїх руках.

Повстанець кивнув. Вен трохи співчувала цьому чоловікові: вона бачила, як усі ті плани приголомшують його своїм неймовірним зухвальством. Шкодувати його, однак, стало важче після того, як Келсьє призначив і їй роль у цьому всьому.

«Зіграти дворянку? — подумала вона. — Не сумніваюся, хтось інший упорався б із цим значно краще».

Бриз не спускав ока з Єдена, який мав нещасний вигляд.

— Не турбуйся так, любий друже, — мовив до нього гамівник. — Навряд чи тобі доведеться правити Лютаделем. Найпевніше, нас усіх спіймають і стратять задовго до цього.

Єден кволо всміхнувся.

— А якщо ні? Що завадить вам зарізати мене й забрати імперію собі?

Бриз здійняв очі до стелі.

— Мій любий друже, ми злодії, а не політики. Держава — це надто громіздкий товар, щоб витрачати на нього наш час. Ми будемо цілком щасливі, щойно матимемо свій атій.

— Щасливі й багаті, — додав Гем.

— Ці два слова — синоніми, Геммонде, — мовив Бриз.

— До того ж, — звернувся Келсьє до Єдена, — ми не передамо тобі цілої імперії. Я сподіваюся, після падіння Лютаделя вона розвалиться. Тобі лишиться столиця й, можливо, добрий шмат Центральної домінії — якщо ти підкупиш місцеві війська, щоб ті тебе підтримали.

— А... Пан Всевладар? — запитав Єден.

Келсьє всміхнувся.

— Я досі маю намір подбати про нього особисто. Мені лише треба з’ясувати, як працює Одинадцятий метал.

— А якщо тобі це не вдасться?

— Що ж, — відказав Келсьє, пишучи на дошці під «Повстанцями»: «Єден — підготовка й управління», — тоді ми спробуємо якось виманити його з міста. Можливо, він вирушить разом зі своєю армією до Проваль, щоб навести там порядок.

— А потім? — запитав повстанець.

— А потім ти знайдеш спосіб з ним упоратися, — відказав Келсьє. — Ти найняв нас не для вбивства Пана Всевладаря, Єдене, — це лише бонус, який я надам тобі, якщо зможу.

— Я б на твоєму місці не хвилювався аж занадто, Єдене, — додав Гем. — Що він зможе вдіяти без грошей і без армії? Пан Всевладар — сильний алломант, але аж ніяк не всемогутній.

Бриз усміхнувся.

— Хоча, якщо подумати, розлючений, скинутий з трону псевдобог — мабуть, не найкращий сусід. Тобі доведеться якось дати йому раду.

Не схоже, що Єден був утішений такою перспективою, але сперечатися більше не став.

Келсьє обернувся.

— Тоді, мабуть, усе.

— А Міністерство? — озвався Гем. — Чи не варто нам хоча б поміркувати, як тримати інквізиторів на оці?

Ватажок усміхнувся.

— Про них подбає мій брат.

— Навіть не сподівайся, — пролунав голос позаду.

Вен скочила з крісла й миттю обернулася до затінених дверей. На порозі стояв чоловік. Високий і плечистий, він скидався на витесану з каменю статую. Одяг його був скромний: прості сорочка й штани, вільна куртка, звична для скаа. Руки чоловік невдоволено склав на грудях, а суворе квадратове обличчя здавалося знайомим.

Вен озирнулася на Келсьє. Подібність була очевидна.

— Марше?! — вигукнув Єден, підводячись. — Марше, це справді ти! Він обіцяв, що ти приєднаєшся, до нас, але я... я... радий, що ти повернувся!

Маршеве обличчя лишилося незворушним.

— Я ще не впевнений, чи повернувся, Єдене. Якщо ви не заперечуєте, я хотів би поговорити з братом наодинці.

Келсьє, схоже, не знітився від різкого Маршевого тону. Він кивнув товариству.

— На сьогодні все, друзі.

Чоловіки піднімалися поволі й старанно оминали Марша, виходячи. Вен пішла за ними, зачинила двері й спустилася сходами, удаючи, ніби повертається до своєї кімнати.

Менш ніж за три хвилини, вона знову стояла під дверима, дослухаючись до розмови всередині.