З-імли-народжені

17

До того як оселилася в маєтку Рену, Вен ніколи не бачила доглянутого саду. Іноді, грабуючи багаті будинки чи просто розвідуючи ситуацію, вона натрапляла на декоративні рослини, але ніколи не приділяла їм багато уваги — як і більшість дворянських забаганок, вони видавалися їй марницею.

Вен навіть не уявляла, якими гарними можуть бути рослини, якщо їх опорядкувати як слід. З вузького овального балкона розгортався краєвид на садок унизу. Той був невеликий: надто багато води й турботи потрібно було, щоб виростити щось більше за рідке обрамлення довкола задньої частини будинку.

І все ж садок був дивовижний. Замість буденних коричневого й білого, рослини тут мали насиченіші, живіші кольори — їхнє листя переливалося відтінками червоного, помаранчевого й жовтого. Садівники висадили їх так, щоб утворити гарні вигадливі візерунки. Біля самого балкона росли екзотичні дерева з яскравим жовтим листям, що давало затінок і захищало від попелопадів. Зима видалася тепла, і більшість дерев досі не скинули листя. Повітря було прохолодне, а вітер заспокійливо шерехтів у гіллі.

Так заспокійливо, що Вен майже забула про своє роздратування.

— Хочеш іще чаю, дитино? — запитав лорд Рену і, не чекаючи на відповідь, махнув рукою слузі. Той миттю підбіг і знову наповнив її чашку.

Вен сиділа на плюшевій подушці в зручному плетеному кріслі. Протягом останнього місяця слуги виконували всі її примхи й забаганки. Вони прибирали за нею, чепурили її, годували й купали. Рену пильнував, щоб у неї було все потрібне і щоб вона не робила нічого важкого, небезпечного чи бодай трохи неприємного.

Іншими словами, її життя стало нудним до божевілля. Раніше весь її час у маєтку займали Сейзедові уроки і тренування з Келсьє. Вона спала вдень і майже не перетиналася з прислугою.

Натомість тепер алломантія — принаймні та, що стосувалася нічних стрибків, — була їй заборонена. Рана ще не цілком загоїлася і від надмірного руху могла розкритися. Сейзед і далі навчав її коли-не-коли, але більшість його часу забирав переклад книги. Террісієць довгі години проводив у бібліотеці, із невластивим йому захопленням вчитуючись у стародавні сторінки.

«Він натрапив на нові знання, — думала Вен. — Для хранителя це, мабуть, такий самий наркотик, як “вуличні прянощі” — для звичайної людини».

Тамуючи поганий настрій, дівчина посьорбувала чай і поглядала на слуг, що стояли довкола. Вони видавалися їй стерв’ятниками, які обсіли її і чекають нагоди, щоб якомога більше догодити їй — і якомога більше роздратувати.

Від Рену користі теж було небагато. «Обідати разом» із Вен для нього означало сидіти за столом і під час їжі робити свої справи — занотовувати щось або диктувати листи. Її присутність, схоже, була важлива для нього, але він майже не приділяв їй уваги, хіба що запитував, як минув день.

Попри все, Вен змушувала себе грати роль манірної дворянки. Псевдолорд найняв кількох нових людей, які не знали про їхню затію, — не домашню прислугу, а садівників і робітників. Келсьє і Рену боялися, що в інших домів можуть виникнути підозри, якщо вони не матимуть у маєтку Рену бодай кількох шпигунів. Келсьє не вбачав у цих вивідачах загрози для їхнього плану, але це означало, що Вен доводилося носити маску дворянки майже постійно.

«Не можу повірити, що люди так живуть, — думала дівчина, тимчасом як слуги прибирали зі столу. — Як шляхетним леді вдається заповнювати свої дні таким суцільним нічогонеробленням? Не дивно, що всі вони бігом біжать на бали!»

— Ти приємно проводиш дозвілля, моя люба? — запитав Рену, схилившись над черговою обліковою книгою.

— Так, дядечку, — крізь стулені губи процідила Вен. — Цілком приємно.

— Тобі слід вибратися на закупи, — мовив він, підводячи погляд на неї. — Не хочеш з’їздити на Кентонську вулицю? Купити собі нові сережки замість цієї простої шпильки.

Вен торкнулася лівого вуха, де носила материну сережку.

— Ні, — відказала вона. — Я залишу собі цю.

Псевдолорд нахмурився, але нічого не відповів, бо підійшов слуга й відвернув його увагу.

— Мій пане, — звернувся чоловік до Рену. — Щойно приїхала карета з Лютаделя.

Вен стрепенулася. Так довірені слуги повідомляли, що прибув хтось із їхньої ватаги.

— Чудово, — відказав Рену. — Проведи гостей сюди, Тонсоне.

— Слухаюсь, мій пане.

За кілька хвилин зайшли Келсьє, Бриз, Єден і Доксон. Рену подав знак слугам, щоб ті залишили балкон і зачинили скляні двері. Кілька людей стали за дверима, пильнуючи, щоб ніхто чужий не мав змоги підслухати.

— Ми перервали ваш обід? — запитав Доксон.

— Ні-ні! — вигукнула Вен, перш ніж лорд Рену встиг відповісти. — Сідайте, будь ласка.

Келсьє підійшов до парапету й обвів поглядом сад і решту території.

— Гарний у вас тут краєвид.

— Келсьє, чи це розумно? — запитав Рену. — Серед садівників є декілька людей, за яких я не можу поручитися.

Ватажок гмикнув.

— Якщо вони впізнають мене з такої відстані, то вони варті більшого, ніж те, що їм платять Великі доми.

Однак він усе ж відступив від краю, підійшов до столу й, обернувши стілець, сів на нього задом наперед. За останні кілька тижнів Келсьє майже повернувся до свого колишнього «я». Утім, деякі зміни лишилися. Він частіше проводив наради, більше обговорював свої плани з ватагою. Крім того, він видавався якимось трохи інакшим... замисленішим.

«Сейзед мав рацію, — подумала Вен. — Наш напад на палац мало не коштував мені життя, але він змінив Келсьє на краще».

— Ми вирішили цього тижня влаштувати нараду тут, — мовив Доксон, — щоб ви двоє теж змогли взяти участь.

— Це дуже люб’язно з вашого боку, пане Доксоне, — відповів лорд Рену. — Але ви дарма турбувалися. Ми чудово даємо собі раду...

— Ні, — перебила його Вен. — Не даємо. Декому з нас потрібні новини. Що діється у ватазі? Як іде вербування?

Рену скинув на неї невдоволеним поглядом, але дівчина не звернула на нього уваги. «Він — не справжній лорд, — сказала вона собі, — а такий самий ватажанин, як і я. І моя думка важить так само, як і його! Тепер, коли немає слуг, я можу говорити так, як хочу».

Келсьє хихотнув.

— Я бачу, неволя щонайменше зробила Вен балакучішою.

— Мені немає тут, що робити, — пожалілася дівчина. — Я від цього божеволію.

Бриз поставив на стіл келих з вином.

— Дехто позаздрив би твоєму становищу, Вен.

— Хіба той, хто вже збожеволів.

— Це переважно стосується дворян, — мовив Келсьє. — Тому — так, вони всі несповна розуму.

— Що там з нашою роботою? — нагадала Вен.

— Вербування далі йде повільно, — відказав Доксон. — Але ми помалу покращуємо ситуацію.

— Можливо, нам слід знехтувати заходами безпеки заради того, що набрати потрібну кількість, Келсьє, — мовив Єден.

«І в ньому щось змінилося», — подумки зауважила Вен, здивована його поштивим тоном. Повстанець одягнувся ошатніше — не в дворянське вбрання, як Доксон чи Бриз, але принаймні його штани, куртка доброго крою й сорочка на ґудзиках були чисті, без жодних плям попелу.

— Тут уже нічим не зарадиш, Єдене, — відказав Келсьє. — На щастя, Гем добре дає собі раду з уже набраними солдатами. Кілька днів тому я отримав від нього повідомлення. Він вражений тим, як швидко вони вчаться.

Бриз зневажливо чмихнув.

— Вважайте: коли йдеться про такі речі, Геммонд має схильність до дещо надмірного оптимізму. Якби всі солдати були одноногі й німі, він однаково хвалив би їх за вміння слухати й тримати рівновагу.

— Мені кортить побачити армію! — палко вигукнув Єден.

— Невдовзі побачиш, — пообіцяв йому Келсьє.

— Протягом місяця нам треба впровадити Марша до Міністерства, — сказав Доксон, киваючи Сейзедові, що, минувши вартівників, зайшов на балкон. — Ми сподіваємося, що йому вдасться довідатися, як перемогти сталевих інквізиторів.

Вен пройняв дрож.

— Вони справді становлять проблему, — погодився Бриз. — Зважаючи на те, що кілька інквізиторів зробили з вами двома, я не заздрю нікому, хто буде захоплювати палац, доки ці потвори там. Вони такі самі небезпечні, як з-імли-народжені.

— Небезпечніші, — тихо сказала Вен.

— Армія взагалі може їм протистояти? — невпевнено запитав Єден. — Я маю на увазі, що вони ж начебто безсмерті.

— Марш з’ясує, чи це так, — пообіцяв Келсьє.

Єден повільно кивнув, не сперечаючись.

«Так, він справді змінився», — подумала Вен. Схоже, навіть Єден не міг тривалий час опиратися харизмі Келсьє.

— Тим часом, — сказав ватажок, — я сподіваюся почути, що Сейзед дізнався про Пана Всевладаря.

Террісієць сів і поклав книгу на стіл.

— Я розповім вам що зможу, хоча ця книга — не те, про що я думав. Спершу я гадав, що панна Вен знайшла якийсь давній релігійний текст, однак він виявився цілком буденним.

— Буденним? — перепитав Доксон. — То як?

— Це щоденник, пане Доксоне, — відказав Сейзед. — Записи, що їх, як видається, лишила рука Пана Всевладаря — чи то пак чоловіка, який згодом став Паном Всевладарем. Навіть міністерське віровчення погоджується, що до Вознесіння він був смертною людиною. У цьому щоденнику він оповідає про своє життя перед вирішальною битвою біля Джерела Вознесіння тисячу років тому. Переважно це опис його подорожей: розповіді про людей, з якими він зустрічався, місця, які відвідував, випробування, яких зазнав на своєму шляху.

— Цікаво, — промовив Бриз, — але як це нам допоможе?

— Я не знаю напевне, пане Ладріане, — відказав Сейзед. — Утім, як мені видається, корисно зрозуміти, що насправді криється за Вознесінням. Щонайменше це дасть нам змогу зазирнути в думки Пана Всевладаря.

Келсьє стенув плечима.

— Міністерство вважає цю книгу цінною — Вен сказала, що знайшла її в якомусь святилищі в центральній частині палацового комплексу.

— І це, звісно, розвіює всі сумніви в її автентичності, — насмішкувато зауважив Бриз.

— Я не думаю, що це підробка, пане Ладріане, — відказав Сейзед. — Цей щоденник містить напрочуд багато різноманітних подробиць, що стосуються зокрема й незначних питань, як-от тягоноші чи припаси. До того ж зображений на його сторінках Пан Всевладар постає людиною, сповненою внутрішніх суперечностей. Якби Міністерство прагнуло сфабрикувати священну книжку, то, гадаю, змалювало би свого бога... більш божественним.

— Я хотів би почитати цей щоденник, коли ти закінчиш переклад, Сейзе, — мовив Доксон.

— Я теж, — докинув Бриз.

— Деякі з Кривоногових підмайстрів часом підпрацьовують писарями, — сказав Келсьє. — Попросимо їх зробити кожному з вас копію.

— А ці підмайстри — корисні хлопаки, — зауважив Доксон.

Келсьє кивнув.

— Що в нас далі?

Доксон порухом голови вказав на Вен.

— Дворянство.

Ватажок спохмурнів.

— Я можу повернутися до роботи, — квапливо промовила дівчина. — Я вже майже одужала.

Келсьє скинув поглядом на Сейзеда, і той ледь помітно похитав головою. Террісієць час від часу оглядав її рану й, очевидно, лишався незадоволений побаченим.

— Келе, — сказала Вен. — Я божеволію! Я виросла злодійкою, яка звикла добувати собі хліб і битися за місце під сонцем — я не можу сидіти сиднем, поки слуги панькаються зі мною.

«Крім того, мені треба довести, що я й далі можу бути корисна ватазі».

— Бачиш-но, — мовив Келсьє, — ти була однією з причин, чому ми приїхали сюди. Наприкінці тижня буде бал...

— Я піду, — миттю погодилася дівчина.

Ватажок здійняв палець.

— Дослухай мене, Вен. Останнім часом ти пройшла через багато що, а це шпигунство може бути небезпечним.

— Келсьє, — рівним тоном відказала Вен. — Усе моє життя було небезпечне. Я йду на бал.

Ватажок усе ще вагався.

— Вона мусить, Келе, — мовив Доксон. — По-перше, у дворян можуть виникнути підозри, якщо Вен перестане відвідувати звані вечори. І по-друге, нам потрібно знати те, що лише вона може довідатися. Вивідувач серед прислуги — це не те саме, що шпигун, який має змогу почути місцеві плітки. Тобі й самому це відомо.

— Гаразд, — нарешті погодився Келсьє. — Але ти, Вен, повинна пообіцяти мені не застосовувати фізичної алломантії, доки Сейзед тобі не дозволить.

Пізніше, того самого вечора, Вен усе ще не могла зрозуміти, чому вона так прагнула на бал. Дівчина стояла у своїй кімнаті й роздивлялася кілька різних убрань, які для неї дістав Доксон. Після того як вона була змушена добрий місяць носити дворянські шати, вони вже не видавалися їй аж такими незручними, як раніше.

Не те щоб вона більше не вважала їх витребеньками. «Усі ці мережива, багатошарові спідниці... — думала вона, розглядаючи чотири вечірні сукні. — Проста сорочка й штани куди практичніші».

І все ж у платтях було щось особливе — їхня краса була подібна до краси садка. Самі собою сукні, як і окреме дерево, не надто вражали. Однак на балі вони набирали нового значення. Вони були гарні й могли собою прикрасити її. Сукня була обличчям, яке Вен збиралася показати вищому світу, і вона не хотіла помилитися з вибором.

«Цікаво, чи буде там Еленд Венчер. Адже Сейзед казав, що більшість молодих дворян відвідують майже кожен бал...»

Вона поклала руку на одну з суконь, чорну зі срібним гаптуванням. Вона пасуватиме до волосся, але чи не буде занадто темною? Більшість дворянок носили яскраві вбрання, а тьмяні кольори, схоже, були зарезервовані для чоловічих костюмів. Дівчина перевела погляд на жовту сукню, але та здалася їй занадто... зухвалою. Біла мала забагато мережива.

Лишалася тільки червона. Виріз декольте був глибший — хоча Вен і не мала багато чого показувати, — але загалом сукня була гарна. З легкої, серпанкової тканини і з довгими, подекуди сітчаними рукавами, вона вабила Вен. Але була така... відверта. Дівчина узяла її до рук, відчуваючи пальцями ніжний матеріал і уявляючи, який матиме в ній вигляд.

«Як я до цього дійшла? — подумала вона. — У цьому ж неможливо сховатися! Усі ці рюші — це ж не про мене».

І все ж... частина її нетерпляче прагнула потрапити знову на бал. Щоденне життя дворянки бісило її, однак спогади про той вечір були надзвичайно приємні. Вродливі пари, що танцюють під музику, чудова атмосфера, дивовижні вітражі...

«Я навіть не помітила, як звикла до парфумів», — вражено збагнула вона. Вен уже не заперечувала проти того, щоби щодня купатися в пахучій воді, а слуги напарфумлювали її одяг. Аромат був тонкий, але якщо доведеться непомітно скрадатися, він її видасть.

Її волосся відросло, і перукарка Рену акуратно підстригла його так, щоб пасемця спадали за вуха, легенько закручуючись. Навіть попри тривалу недугу, із дзеркала на неї тепер дивилася не худорлява юнка: регулярне харчування дало їй змогу набрати тіла.

«Я стаю...» Вона замислилася. Вен не знала, ким вона стає. Не дворянкою, це точно. Дворянки не дратуються через те, що не можуть покрадьки никати по місту ночами. Але й колишнім вуличним дівчиськом вона вже не була. Вона була...

3-імли-народжена.

Вен обережно поклала гарну червону сукню назад на ліжко, а потім підійшла до вікна. Сонце стояло навзаході, невдовзі спаде імла, однак Сейзед, як завжди, виставить сторожу, щоб Вен не втекла з дому заради недозволених алломантичних пустощів. Дівчина не скаржилася на ці застережні заходи. Він мав рацію: якби не сторожа, вона, мабуть, уже давно порушила б свою обіцянку.

Краєм ока Вен помітила якийсь рух праворуч і розгледіла на садовому балконі чиюсь постать. Келсьє. Дівчина ще якусь хвилю постояла, а тоді вийшла з кімнати.

Ватажок обернувся, коли вона зайшла на балкон. Вен завагалася, непевна, чи варто було порушувати його самотність, але Келсьє звично всміхнувся, і вона приєдналася до нього, ставши біля різьбленого кам’яного парапету.

Він відвернувся й поглянув на захід, але не на територію маєтку, а кудись далі, ген за місто, де низьке сонце заливало своїм світлом голу пустку.

— Тобі ніколи це все не здавалося неправильним, Вен?

— Неправильним? — перепитала вона.

— Так. Ці сухі рослини, палюче сонце, затягнуте чорним димом небо.

Вен стенула плечима.

— Хіба ці речі можуть бути правильними чи неправильними? Вони такі, якими вони є.

— Можливо, — відказав Келсьє. — Але мені здається, що твоє світосприйняття — це теж частина неправильності. Світ не повинен мати такий вигляд.

Вен насупилася.

— Звідки ти це знаєш?

Келсьє сягнув до кишені жилета й дістав звідти клаптик паперу. Акуратно розгорнувши, він простягнув його Вен.

Дівчина взяла аркушик якомога обережніше: той був такий старий і пошарпаний, що, здавалось, от-от розпадеться на згинах. На ньому не було жодних написів — лише старий вицвілий малюнок, що зображав якусь чудну рослину — Вен такої ніколи не бачила. Рослина видавалася надміру... ніжною. Вона не мала грубого стебла, а її листочки були занадто тендітні. Листя, що росло на вершку, було якесь дивне й кольором відрізнялося від решти.

— Це називається «квітка», — сказав Келсьє. — Колись, до Вознесіння, такі квіти виростали на рослинах. Їхні описи збереглися в давніх переказах і поемах, відомих тепер лише хранителям і вченим повстанцям. Як видається, ті рослини були прекрасні, та ще й приємно пахли.

— Рослини, що пахли? — перепитала Вен. — Як фрукти?

— Думаю, щось на кшталт цього. Деякі джерела стверджують, що за дознесенських часів ці квіти перетворювались на фрукти.

Вен якусь хвилю стояла мовчки, суплячи чоло й намагаючись уявити таке.

— Цей малюнок належав моїй дружині, Марі, — тихо мовив Келсьє. — Коли нас схопили, Доксон знайшов його серед її речей і зберіг, сподіваючись на наше повернення. Він віддав його мені після того, як я врятувався.

Вен знову поглянула на малюнок.

— Дознесенська епоха захоплювала Мару, — сказав Келсьє, далі дивлячись понад садком. Удалині густо-червоне сонце торкнулося обрію. — Вона збирала малюнки й описи стародавніх часів, як-от цей папірець. Мабуть, саме це захоплення — а також те, що вона була олов’яноока, — привело її в підпілля. І до мене. Це вона познайомила мене з Сейзедом, хоча тоді я не залучав його до своєї ватаги. Його не цікавили крадіжки.

Вен склала аркуш паперу.

— І ти досі зберігаєш цей малюнок? Після того... як вона вчинила з тобою?

Якусь хвилю ватажок мовчав, а тоді пильно глянув на неї:

— Знову підслуховуєш під дверима? Та не зважай. Гадаю, про це всі знають.

Ген удалині призахідне сонце спалахнуло, і хмари разом із клубами диму освітилися червонясто-брунатними відблисками.

— Так, я зберіг цю квітку, — мовив Келсьє. — Я й сам до пуття не знаю чому. Але... хіба ж ти перестаєш кохати людину лише тому, що вона зрадила тебе? Мені здається, ні. Саме тому зрада завдає такого болю — я почував розчарування, гнів... і я все одно кохав її. Я кохаю її і досі.

— Як? — здивувалася Вен. — Як ти можеш? І як ти взагалі після цього можеш довіряти людям? Невже її зрада тебе нічого не навчила?

Келсьє стенув плечима.

— Мабуть... мабуть, якби мені довелося вибирати: кохати Мару й бути зрадженим чи ніколи не знати її, я вибрав би кохання. Я ризикував і програв, але ризик був того вартий. Те ж саме і з друзями. Підозріливість корисна в нашому фаху, але тільки до певної міри. Я радше буду довіряти своїм людям, ніж боятися того, що станеться, якщо вони обернуться проти мене.

— Це звучить по-дурному, — сказала Вен.

— Хіба бути щасливим — це дурість? — запитав Келсьє, повернувшись до неї. — Коли ти почувала себе щасливішою, Вен? У моїй ватазі чи в Кеймоновій?

«Йому відома відповідь», — подумала вона й промовчала.

— Я не знаю напевне, чи Мара зрадила мене, — мовив Келсьє, дивлячись знову на захід сонця. — Вона клялася, що ні.

— І її теж заслали до Проваль, чи не так? — сказала Вен. — Це дивно, якщо вона справді перейшла на бік Пана Всевладаря.

Келсьє похитав головою, утупившись поглядом в далечінь.

— Після арешту нас розділили, і її привезли до Проваль через кілька тижнів після мене. Я не знаю, що сталося за цей час і чому її зрештою відправили до Гатсіну. Її заслання може свідчити про те, що Мара не зраджувала мене, але...

Він знову обернувся до неї.

— Ти не чула, що він сказав, коли нас схопили, Вен. Пан Всевладар... він подякував їй. Подякував Марі за те, що зрадила мене. Його слова, промовлені з такою моторошною щирістю, вкупі з тим, що про наш план більше ніхто не знав... словом, мені було важко вірити Марі. Але це не змінило моєї любові до неї — глибоко в душі я й далі кохав її. Рік по тому я мало не помер у Проваллях, але натомість померла вона, забита батогами до смерті. Тої ночі, коли забрали її труп, я «луснув».

— Ти збожеволів? — запитала Вен.

— Ні, — відказав Келсьє. — Це алломантичний термін. Попервах наша сила дрімає, вона прокидається лише після якогось душевного струсу. Має статися щось надзвичайне, близьке до смерті. Мислителі стверджують, що людина не здатна керувати металами, доки не зустріне смерть і не відкине її.

— То... коли це сталося зі мною? — запитала Вен.

Келсьє стенув плечима.

— Важко сказати. У тих умовах, в яких ти виростала, у тебе, мабуть, була не одна нагода «луснути».

Він кивнув, немовби у відповідь на свої думки, і мовив далі:

— Зі мною це сталося тої ночі. Я лишився сам у Проваллях, а мої руки кривавили після денної роботи. Мара була мертва, і мене мордував страх, що я в цьому винен — що це мій брак віри забрав у неї силу й волю до життя. Вона померла, знаючи, що я не певен у її вірності. Може, якби я кохав її по-справжньому, то ніколи б не засумнівався. Не знаю.

— Але ти не помер, — сказала Вен.

Келсьє похитав головою.

— Я поклав собі справдити її мрію. Я поверну світ із квітами, із зеленими рослинами, світ, де з неба не падає попіл...

Він замовк, а тоді зітхнув.

— Знаю. Я божевільний.

— Насправді, — тихо відказала Вен, — усе це починає набувати сенсу. Нарешті.

Келсьє всміхнувся. Сонце опустилося за обрій, і хоч край неба на заході ще палав загравою, почала з’являтись імла. Вона не приходила з якогось певного місця, вона просто... наче виникала з повітря, витягуючи в небо свої напівпрозорі пасма, виткі, наче пагони лози, що звивалися навсібіч, подовжувалися, танцювали, спліталися.

— Мара хотіла дітей, — несподівано промовив Келсьє. — Ще коли ми тільки одружилися, п’ятнадцять років тому. А я... я не хотів. Я прагнув стати найвидатнішим скаа-ватажком, а діти заважали б, забирали б мій час. Зрештою, може, й добре, що ми їх не мали. Пан Всевладар міг знайти їх і вбити. З іншого боку, міг і не знайти, адже врятувалися ж Докс та інші. Тепер часом мені хочеться, щоб поруч зі мною була частинка Мари. Її дитина. Дівчинка, з таким самим темним волоссям, таким самим життєрадісним і впертим характером, як у Мари.

Він поглянув на неї.

— Я не хочу, щоб із тобою щось сталося через мене, Вен. Не хочу, щоб це повторилося знову.

Вона насупилася.

— Я не збираюся сидіти під замком у цьому будинку.

— Авжеж, я знаю. Якщо ми потримаємо тебе тут ще трохи, ти, ймовірно, однієї ночі втнеш якусь дурницю, а потім з’явишся в столярні. У цьому ми з тобою схожі, ти і я. Просто... будь обережна.

Вен кивнула.

— Гаразд.

Вони постояли ще кілька хвилин, спостерігаючи, як збирається імла. Нарешті Келсьє випростався й потягнувся.

— Що ж, хай там як, а я радий, що ти приєдналася до нас, Вен.

Дівчина стенула плечима.

— Сказати по правді, я б і сама не відмовилася побачити ті квіти на власні очі.