З-імли-народжені

2

На думку Келсьє, Лютадель — осідок Пана Всевладаря — мав похмурий вигляд. Більшість будинків були зведені з кам’яних блоків, заможніші мали череп’яні дахи, решта — прості дерев’яні. Будівлі тулились одна до одної, і через це здавалося, ніби вони присадкуваті, хоча зазвичай мали аж три поверхи.

Гуртожитки й крамниці всі були однакові на вигляд: тут ніхто не хотів привертати до себе уваги. Якщо, звісно, не належав до аристократії.

По місту були розкидані кільканадцять монолітних фортець. Вигадливі, з рядами схожих на списи шпилів і глибокими арковими брамами, це були домівки дворян. Власне кажучи, вони були ознакою вельможного дворянства: будь-яка родина, що мала змогу звести такий замок і провадити в Лютаделі життя на широку ногу, вважалася Великим домом.

Більшість майданів у місті оточували такі замки. Клаптики вільного простору між гуртожитками здавалися галявинами серед лісу, а фортеці, немов самотні гори, здіймалися над довколишнім краєвидом. Чорні гори. Як і решта міста, вони були позначені незчисленними роками попелопадів.

Кожна будівля в Лютаделі — буквально кожна, яку Келсьє будь-коли бачив, — почорніла до тої чи іншої міри. Навіть міські мури, на яких він тепер стояв, були вкриті кіптявою. Здебільшого найчорнішими були дахи, де збирався попіл, але дощівка й вечірня волога розносили бруд по карнизах і стінах. Темрява, немов фарба, що стікає по полотну, сповзала стінами будинків нерівномірними розпливами.

Вулиці, певна річ, були цілковито чорні. Келсьє стояв і чекав, розглядаючи місто. Унизу купка робітників-скаа прибирали кучугури. Вони відвезуть і скинуть зібране до річки Ченнерел, яка протікає через місто. Вода забере з собою купи попелу, щоб він, нагромаджуючись, не поховав під собою місто. Іноді Келсьє замислювався, чому вся імперія досі не перетворилася на одну гору попелу. Мабуть, той зрештою розкладався й ішов у ґрунт. І все ж утримувати міста й поля у стані, придатному для життя й господарювання, коштувало неймовірних зусиль.

На щастя, для цього завжди було достатньо скаа. Робітники, що працювали внизу, були вдягнені в прості куртки й штани, подерті й закіптюжені. Як і ті, що працювали на плантаціях, які Келсьє покинув кілька тижнів тому, вони видавалися знесиленими й пригніченими. Робітників минали інші скаа, яких далекі дзвони, вибиваючи годину, скликали на черговий день праці в кузнях чи на фабриках. Основним експортом Лютаделя був метал, тож у місті були сотні кузень і плавилень. До того ж річка давала змогу облаштувати на ній водяні млини й ткацькі фабрики.

Скаа працювали далі. Келсьє перевів погляд у далечінь, до середмістя, де, наче якась гігантська шпичакувата комаха, бовванів палац Пана Всевладаря. Кредік-Шо, Пагорб Тисячі Шпилів. Палац переважав розмірами будь-який дворянський замок у кілька разів і був, безперечно, найвищою будівлею в місті.

Поки Келсьє розглядав місто, з неба знову посипався попіл. Чорні пластівці м’яко лягали на вулиці й дахи будинків. «Останніми днями попелопади почастішали, — подумав Келсьє, радіючи приводу натягнути на голову каптур плаща. — Мабуть, попіл-гори прокинулися».

Навряд чи хтось у Лютаделі його впізнає — відтоді як його спіймали, минуло три роки. І все ж каптур додавав упевненості. Якщо все піде як задумано, настане час, коли Келсьє потрібно буде, щоб його бачили й упізнавали. А поки що, мабуть, варто зберігати анонімність.

Нарешті він побачив, як до нього наближається постать. Цей чоловік, Доксон, був нижчий за Келсьє і мав дещо квадратове обличчя, яке добре пасувало до його присадкуватої фігури. Під каптуром непоказного брунатного плаща ховалося чорне волосся, а коротенька борідка була, либонь, такою самою, як і років двадцять тому, коли на його обличчі вперше пробилася прорість.

Він, як і Келсьє, мав на собі дворянське вбрання: барвистий жилет, темний сюртук і штани, а також тонкий плащ, який захищав від попелу. Хоч і не надто дорогий, одяг був аристократичний і вказував на належність до середнього класу. Більшість родин шляхетного походження не були настільки багаті, щоб вважатися Великими домами, однак в Останній імперії дворянський титул не зводився лише до грошей. Важливішими були походження та історія: Пан Всевладар був безсмертний і досі пам’ятав тих, хто підтримував його в перші роки правління. Нащадки його прибічників, нехай і збіднілі, завжди матимуть прихильність володаря.

Таке вбрання допомагало позбутися зайвих запитань від вартових. У випадку Келсьє і Доксона воно було фальшивкою, адже жоден із них не належав до дворянського роду — хоча Келсьє все-таки мав мішану кров. Багато в чому це було навіть гірше, ніж бути звичайним скаа.

Доксон неквапливо підійшов до Келсьє і сперся ліктями на кам’яний парапет.

— Ти спізнився на кілька днів, Келе.

— Я вирішив зробити кілька незапланованих зупинок на північних плантаціях.

— Он воно що, — відказав Доксон. — То ти таки причетний до смерті лорда Трестінга?

Келсьє усміхнувся.

— Можна й так сказати.

— Його вбивство добряче збурило місцевих дворян.

— Десь такою і була моя мета, — сказав Келсьє. — Хоча, правду кажучи, я не планував нічого аж такого драматичного. Можна назвати це нещасним випадком.

Доксон здивовано здійняв брови.

— Як можна «випадково» вбити поміщика в його власному будинку?

— Устромивши ножа в груди, — безтурботно відказав Келсьє. — А точніше, два ножі: ніколи не завадить перестрахуватися.

Доксон закотив очі.

— Його смерть — невелика втрата, Доксе, — мовив Келсьє. — Трестінг навіть серед дворян зажив лихої слави своєю жорстокістю.

— Мені байдуже на Трестінга, — відказав Доксон. — Я лише оце думаю, яким безумцем я був, коли погодився на ще одну роботу з тобою. Напасти на провінційного лорда в його будинку, оточеного вартовими... Чесне слово, Келе, я вже майже забув, яким шаленцем ти можеш бути.

— Шаленцем? — зі сміхом перепитав Келсьє. — То не було шаленство. Лише невеличка диверсія. Ти ще не знаєш, що я збираюся утнути!

Доксон завмер на хвилю, а тоді теж розсміявся.

— Пане Всевладарю, як добре, що ти повернувся, Келе! Бо за останні кілька років я вже добряче знудився.

— Ми цьому зарадимо, — пообіцяв Келсьє.

Він глибоко вдихнув, дивлячись, як довкола нього осідає попіл. Прибиральні команди скаа повернулися до роботи й тепер знову підмітали вулиці від темного попелу. Позаду пройшли вартові, кивком голови вітаючи Келсьє і Доксона. Ті мовчки зачекали, доки сторожа зникне з очей.

— Я радий, що повернувся, — урешті мовив Келсьє. — Щось є рідне в цьому місті, хоч Лютадель — і гнітюча, похмура діра. Ти підготував зустріч?

Доксон кивнув.

— Але раніше вечора ми не зможемо почати. А як ти пройшов у місто? Мої люди пильнують ворота.

— Як? Я просто пробрався вночі.

— Але ж... — Доксон замовк. — Звісно. Мені потрібен час, щоб звикнути.

Келсьє стенув плечима.

— Чому б то? Адже ти вже не раз працював з імлистими.

— Так, але це інше, — сказав Доксон і підняв руку, щоб припинити подальшу суперечку. — Не варто, Келе. Я не шукаю відмовки — я лише сказав, що мені потрібен час, щоб звикнути.

— Гаразд. Хто прийде сьогодні?

— Бриз і Гем, звісно, будуть. Вони неабияк зацікавилися цією твоєю таємничою роботою. А ще трохи роздратувалися, коли я не схотів їм розповісти, що ти робив останні кілька років.

— Добре, — усміхнувся Келсьє. — Нехай помучаються здогадами. А Капкан?

Доксон похитав головою.

— Капкан мертвий. Кілька місяців тому Міністерство таки спіймало його. Навіть не завдали собі клопоту відсилати його до Проваль... Відрубали голову просто на місці.

Келсьє заплющив очі й тихо видихнув. Схоже, урешті-решт усі вони потраплять у лабети Сталевого Міністерства. Іноді Келсьє здавалося, що для імлистих скаа головне завдання не вижити, а вибрати правильний час для смерті.

— Отже, ми лишилися без димника, — урешті промовив він, розплющивши очі. — Маєш якісь пропозиції?

— Червонопикий, — відказав Доксон.

Келсьє похитав головою.

— Ні. Червонопикий — хороший димник, але недостатньо хороша людина.

Доксон усміхнувся.

— Недостатньо хороша людина, щоб приєднатися до злодійської ватаги?.. Келе, я скучив за роботою з тобою. Гаразд, хто тоді?

Келсьє на хвилю замислився.

— Кривоніг досі тримає ту свою столярню?

— Наскільки я знаю, так, — поволі відказав Доксон.

— Він відомий як один із найкращих димників у місті.

— Мабуть, — відповів Доксон. — Але хіба він не відомий також тим, що з ним важкувато працювати?

— Не так уже й важко, — заперечив Келсьє. — До нього просто треба звикнути. До того ж мені здається, він... буде схильний погодитися на цю роботу.

— Гаразд, — стенув плечима Доксон. — Я запрошу його. Здається, якийсь його родич — олов’яноокий. Нехай теж прийде?

— Чом би й ні? — погодився Келсьє.

— Добре, — мовив Доксон. — Що ж, окрім них, буде ще тільки Єден. Якщо він не передумав.

— Він прийде, — запевнив Келсьє.

— Сподіваюся на це, — відказав Доксон. — Адже, зрештою, це він нам платитиме.

Келсьє кивнув, а потім насупився.

— Ти не згадав про Марша.

Доксон стенув плечима.

— Я тебе попереджував. Твій брат ніколи не схвалював твоїх методів, а тепер... ну, ти знаєш Марша. Він більше не хоче мати нічого спільного з Єденом і повстанцями, а з такою зграєю злочинців, як ми, — і поготів. Гадаю, нам доведеться знайти когось іншого для шпигування за зобов’язувачами.

— Ні, — відказав Келсьє. — Він це зробить. Я його переконаю.

— Як скажеш.

Запала мовчанка. Обоє, спершись на парапет, споглядали з мурів на присипане попелом місто.

Урешті Доксон зітхнув.

— Це божевілля, еге ж?

Келсьє всміхнувся.

— Приємне відчуття, чи не так?

Доксон кивнув.

— Фантастичне.

— Ця робота не буде схожа на жодну іншу, — мовив Келсьє, дивлячись на північ — у напрямку будівлі-потвори в центрі міста.

Доксон відступив від парапету.

— У нас є кілька годин до зустрічі. Я хочу тобі дещо показати. Гадаю, ми встигнемо... якщо поквапимось.

Келсьє зацікавлено глянув на нього.

— Взагалі-то я мав намір заскочити до свого брата-мораліста, щоб трохи побештати його, але...

— На це варто витратити час, — пообіцяв Доксон.

Вен сиділа в кутку головного приміщення лігва, тримаючись, як зазвичай, у тіні. Що менше вона потрапляла іншим на очі, то менше на неї звертали уваги. Вона не могла дозволити собі витрачати «удачу», щоб відбиватися від домагань чоловіків. Дівчина ледве встигла відновити те, що витратила кілька днів тому під час зустрічі з зобов’язувачем.

За столами зібралася звична юрба: хто грав у кості, хто обговорював дрібні оборудки. Дим із десятка люльок клубочився попід стелею, а на стінах виднілися темні плями від багатьох років обкурювання. Підлога була чорна від залишків попелу. Як і більшість злодійських ватаг, Кеймонова охайністю не відзначалася.

У задній частині кімнати були двері, а за ними — кам’яні гвинтові сходи, що виводили до ґраток фальшивого водостоку в провулку. Цього приміщення, як і багатьох інших лігвищ у Лютаделі, не мало б існувати.

З передньої частини кімнати долинув гучний регіт. Там сидів Кеймон, разом із кількома поплічниками, і проводив пообідній час, як зазвичай, із елем і грубими жартами. Кеймонів столик стояв відразу біля шинквасу, де напої продавали за завищеними цінами — ще один спосіб, яким ватажок визискував тих, хто працював на нього. Лютадельське підпілля швидко переймало науку від дворян.

Вен щосили намагалася лишатися непомітною. Пів року тому вона ніколи б не повірила, що її життя без Ріна стане ще гіршим. Брат хоч і був схильний до вибухів люті, але завдяки йому інші ватажани трималися на відстані від Вен. У ватагах майже не було жінок: зазвичай ті, що жили серед злодіїв, зрештою опинялися в борделі. Рін завжди повторював їй, що дівчина, якщо хоче вижити, має бути міцною — міцнішою навіть за чоловіка.

«Гадаєш, якийсь ватажок захоче морочитися з тобою у своїй команді? — казав він їй. — Навіть я не маю бажання працювати з тобою, а я твій брат».

Спина досі пульсувала болем: учора Кеймон її відшмагав. Кров, мабуть, зіпсувала сорочку, але нової купити Вен не могла. Кеймон забирав собі її платню, щоб відшкодувати борги, які лишив Рін.

«Але я сильна», — подумала вона.

У цьому була дивна іронія. Шмагання майже не завдавали їй болю, адже часті напади братового гніву зробили Вен стійкою і водночас навчили її видаватися нещасною і зламаною. Певною мірою вона знаходила в побоях захист. Синці й рубці гоїлися, але кожен удар батога загартовував її дедалі більше. Робив її сильнішою.

Кеймон підвівся й дістав із кишені жилета золотий годинник. Відтак кивнув до одного з поплічників, а тоді обвів приміщення поглядом, шукаючи... її.

Його очі зупинилися на Вен.

— Час іти.

Дівчина нахмурилася. «Іти куди?»

Будівля міністерського Кантону фінансів справляла неабияке враження, хоча, як на те вже пішло, усе, що стосувалося Сталевого Міністерства, мало схильність справляти неабияке враження.

Високий і масивний будинок мав на фасаді величезне вікно-троянду[1], але ззовні скло було темне. Поруч із вікном звисали два великі прапори, на їхній червоній з плямами від кіптяви тканині видніли написи, що звеличували Пана Всевладаря.

Кеймон критичним поглядом вивчав будівлю. Вен відчувала його острах. Кантон фінансів був далеко не найстрашнішим — Кантон інквізиції або навіть Кантон правовір’я мали куди зловіснішу репутацію. Однак добровільно зайти до будь-якого з підрозділів Міністерства, віддати себе в руки зобов’язувачів — на таке зважуються тільки після тривалих роздумів.

Кеймон глибоко вдихнув і рушив уперед, щокроку постукуючи по бруківці дуельним ціпком. Він був одягнений у багате дворянське вбрання, а шість членів ватаги, зокрема й Вен, супроводжували його під виглядом «слуг».

Дівчина піднялася сходами за Кеймоном, а тоді зачекала, коли один із ватажан вискочив наперед, щоб відчинити двері для свого «пана». З усієї шістки, схоже, тільки Вен нічого не знала про плани ватажка. Видавалося підозрілим те, що Терона, Кеймонового спільника по афері, з ними не було.

Вен зайшла до будівлі Кантону. З вікна-троянди падало густо-червоне світло, помежоване іскристими блакитними променями. Наприкінці довгого вестибюля за столом сидів самотній зобов’язувач із татуюваннями середньої ланки.

Кеймон підійшов до нього, глухо постукуючи ціпком по килиму.

— Я лорд Жедю, — повідомив він.

«Що ти замислив, Кеймоне? — подумала Вен. — Ти казав Терону, що не хочеш зустрічатися з преланом Лером у його офісі в Кантоні. А тепер сам прийшов сюди».

Зобов’язувач кивнув, записавши щось до реєстраційного журналу.

— Можете взяти з собою одного супутника й пройти до чекальні, — він вказав рукою. — Решта мусять лишитися тут.

Відвідувач презирливо чмихнув, даючи зрозуміти, що він думає про таке обмеження, але зобов’язувач не підвів очей від журналу. Якусь хвилю Кеймон постояв, і Вен так і не зрозуміла, чи він справді розсердився, чи тільки вдає обуреного аристократа. Урешті він тицьнув пальцем у Вен.

— Ходімо, — сказав він, відтак обернувся й перевальцем рушив до вказаних дверей.

У пишно облаштованій чекальні в різних позах нудилися кілька дворян. Кеймон вибрав собі крісло й усівся, а тоді вказав на столик із вином і тістечками в червоній глазурі. Вен слухняно подала йому келих вина й тацю з тістечками, намагаючись не зважати на власний голод.

Кеймон узявся наминати тістечка, тихо плямкаючи губами.

«Він нервує. Ще більше, ніж минулого разу».

— Коли ми зайдемо, щоб я не чув від тебе ані слова, — пробурчав Кеймон з набитим ротом.

— Ти зраджуєш Терона, — прошепотіла Вен.

Кеймон кивнув.

— Але як? Навіщо?

Теронів план був складний для виконання, але сам задум був простий. Щороку з розміщених на півночі навчальних закладів Міністерство переправляло новий випуск своїх послушників, майбутніх зобов’язувачів, на південь, до Лютаделя, щоб закінчити їхній вишкіл. Терон довідався, що ці послушники та їхні наставники під виглядом багажу перевозили з собою чималі суми міністерських коштів, щоб передати їх на зберігання в Лютаделі.

Влаштувати розбійницький напад в Останній імперії було досить складно, адже всі водні шляхи повсякчас патрулювалися. Проте якби хтось сам організовував перевезення послушників, грабунок ставав можливим. У потрібну мить сторожа напала б на власних пасажирів... Можна було непогано заробити, а потім скинути все на розбійників.

— Теронова ватага слабка, — відповів Кеймон. — Він занадто багато витратився на підготовку цієї роботи.

— Але ж йому все повернеться... — почала Вен.

— Не повернеться, якщо я візьму зараз те, що можу, а потім утечу, — усміхаючись, урвав її Кеймон. — Я переконаю зобов’язувачів виплатити мені завдаток, буцімто щоб підготувати човни до подорожі, а тоді зникну, і нехай Терон сам має справу з розлюченим Міністерством, коли воно зрозуміє, що його обшахрували.

Вен відступила, дещо приголомшена. Така афера, як ця, мала коштувати Теронові не одну тисячу скринців. Якщо тепер усе зірветься, йому кінець. Він навіть не матиме часу на помсту, бо доведеться рятуватися від Міністерства. Кеймон заробить швидкі гроші та спекається одного з найсильніших суперників.

«Терон утнув дурницю, коли взяв Кеймона спільником», — подумала Вен. А втім, він запропонував йому велику частку: мабуть, гадав, що жадібність стримає Кеймона від зради доти, доки Терон сам його не обшахрує. Проте Кеймон діяв швидше, ніж будь-хто, зокрема й Вен, очікували від нього. Хіба міг Терон припустити, що його спільник вирішить зруйнувати їхню роботу замість того, щоб зачекати й урвати весь куш, пограбувавши човни з послушниками?

Шлунок Вен стиснувся. «Це лише ще одна зрада, — з болем подумала вона. — Чому це досі мене хвилює? Усі зраджують усіх. Так улаштоване життя».

Їй хотілося знайти якийсь куток, тісний і відлюдний, і забитися до нього. Лишитися на самоті.

«Усі тебе зрадять. Усі».

Але втекти було нікуди. Урешті зайшов зобов’язувач нижчого рангу й викликав лорда Жедю. Вен пішла за Кеймоном, і їх провели до приймальні.

Чоловік, що сидів за столом, не був преланом Лером.

Кеймон став у дверях. Кімната була опоряджена скромно: лише письмовий стіл і простий сірий килим на підлозі. Кам’яні стіни були голі, а єдине вікно — завширшки з долоню. Зобов’язувач, що чекав на них, мав довкола очей одні з найвигадливіших тату, які Вен тільки бачила. Вона не була певна, про який ранг свідчили ці химерні лінії, що тяглися аж до вух і через усе чоло.

— Лорде Жедю, — промовив дивний зобов’язувач.

Як і Лер, він був одягнений у сіре вбрання, однак сильно відрізнявся від тих суворих чиновників, з якими раніше Кеймонові доводилося мати справу. Цей чоловік був стрункий і жилавий, а чисто виголена трикутної форми голова надавала йому заледве не хижого вигляду.

— Я гадав, що мав би зустрітися з преланом Лером, — промовив Кеймон, не проходячи до кімнати.

— У прелана Лера з’явилися інші справи. Я великий прелан Ар’єв, голова ради, що розглядала вашу пропозицію. Маєте рідкісну нагоду звернутися до мене напрямки. Зазвичай я не вислуховую відвідувачів особисто, однак Лерова відсутність змусила мене взяти на себе частину його обов’язків.

Вен напружилася. Щось підказувало їй: «Треба вшиватися. І то негайно».

Кеймон довго стояв на місці. Видно було, як він обмірковує, що робити. Забратися звідси? Чи все ж ризикнути заради більшої здобичі? Вен байдуже було на здобич, вона лише хотіла жити. Але Кеймон не став би ватажком злодійської банди, якби час від часу не ставив на кін усе. Він поволі пройшов до кімнати й сторожко сів навпроти зобов’язувача.

— Отже, великий прелане Ар’єв, — обережно почав Кеймон. — Оскільки мене викликали на ще одну зустріч, я припускаю, що рада досі розглядає мою пропозицію?

— Атож, розглядаємо, — відказав зобов’язувач. — Хоча мушу визнати, деякі члени ради побоюються вести справи з родиною, що так близько підійшла до фінансової катастрофи. Зазвичай Міністерство воліє не ризикувати з контрактами.

— Розумію.

— Але, — додав Ар’єв, — є інші, які схильні скористатися вигодами вашої пропозиції.

— І до якої з цих груп належите ви, ваша милосте?

— Я поки ще не визначився, — зобов’язувач подався вперед. — Саме тому я й сказав, що вам випала рідкісна нагода. Переконайте мене, лорде Жедю, — і ви матимете ваш контракт.

— Предан Лер, гадаю, виклав основні деталі моєї пропозиції, — сказав Кеймон.

— Авжеж, але я хотів би почути ці аргументи з ваших вуст. Будьте такі ласкаві.

Вен насупилася. Вона лишилася стояти біля дверей, досі майже переконана, що їй слід утікати.

— Отже? — поквапив Ар’єв.

— Нам потрібен цей контракт, ваша милосте, — сказав Кеймон. — Без нього наші човни не зможуть більше ходити каналошляхами. Ця угода дала б нам такий потрібний період стабільності — ми дістали б змогу підтримувати наші судна на плаву, поки не знайдемо нових контрактів.

Ар’єв якусь хвилю пильно вивчав Кеймона.

— Я певен, ви здатні на більше, лорде Жедю. Лер сказав, що ви були дуже переконливі. Доведіть мені, що ви заслуговуєте на нашу підтримку.

Вен приготувала свою «удачу». Вона могла зробити Ар’єва довірливішим... але щось її стримувало. Щось було негаразд.

— Ми — найкращий вибір для вас, ваша милосте, — сказав Кеймон. — Ви боїтеся, що мій дім зазнає фінансового краху? Навіть якщо так станеться, ви нічого не втратите. У найгіршому разі мої човни зупиняться, і вам доведеться шукати іншого перевізника. А якщо вашої підтримки вистачить, щоб урятувати мій дім, ви матимете вигідний довгостроковий контракт.

— Ясно, — недбало кинув Ар’єв. — Але чому Міністерство? Чому не укласти угоди з кимось іншим? Я впевнений, є й інші можливості використання ваших човнів, інші замовники, що радо вхопилися б за такі розцінки.

— Тут річ не в грошах, ваша милосте, — насупився Кеймон. — Тут ідеться про перемогу, яку ми здобудемо, якщо укладемо контракт із Міністерством, про впевненість, яку треба продемонструвати. Якщо ви нам довіряєте, довірятимуть і інші. Мені потрібна ваша підтримка.

Кеймон аж спітнів. Він, мабуть, уже шкодував про свою гру. Невже його підставили? Може, за цією дивною зустріччю стоїть Терон?

Зобов’язувач спокійно чекав. Вен знала, що він може їх знищити. Якщо запідозрить, що вони його ошукують, Ар’єв може передати їх до Кантону інквізиції. Чимало дворян заходило до будівлі Кантону, щоб ніколи з неї не вийти.

Зціпивши зуби, Вен потягнулася до зобов’язувача й використала на нього «удачу», щоб зробити його менш підозріливим.

Ар’єв усміхнувся.

— Що ж, ви мене переконали, — несподівано виголосив він.

Кеймон полегшено зітхнув.

— У вашому останньому листі, — додав Ар’єв, — ви прохаєте три тисячі скринців авансу, щоб полагодити спорядження й відновити перевезення. Підійдіть до писаря у вестибюлі, він оформить папери, і вам видадуть потрібну суму.

Зобов’язувач дістав зі стосу аркуш грубого канцелярського паперу й поставив унизу печатку.

— Ваш контракт, — він простягнув угоду Кеймонові.

Той широко всміхнувся.

— Я знав, що правильно вчиню, якщо звернуся до Міністерства, — сказав він, беручи контракт.

Відтак підвівся, шанобливо кивнув зобов’язувачу, а тоді жестом наказав Вен відчинити двері.

Дівчина відчинила. «Щось тут не так. Щось тут геть не так».

Вона затрималася, пропускаючи Кеймона, й обернулася, щоб поглянути на зобов’язувача. Той досі всміхався.

Щасливий зобов’язувач — це завжди поганий знак.

Однак ніхто їх не затримав, коли вони минали чекальню і вельможних відвідувачів, що зібралися там. Кеймон завірив і відніс контракт вказаному писареві, а солдати так і не з’явилися, щоб їх арештувати. Писар дістав невеличку скриньку з монетами і байдужісінько вручив її Кеймонові.

А потім вони просто вийшли з Кантону. Кеймон із явною полегкістю зібрав решту своїх супутників. Не чути було ні криків тривоги, ні тупоту солдатських чобіт. Вони були вільні. Кеймон успішно обшахрував і Міністерство, і ватажка іншої банди.

Принаймні так здавалося.

Келсьє запхав до рота ще одне маленьке глазуроване тістечко і з насолодою прожував. Гладкий злодій і його худорлява супутниця минули чекальню і вийшли до вестибюля. Зобов’язувач, з яким вони розмовляли, лишився в кабінеті, чекаючи, мабуть, на наступного відвідувача.

— То як? — запитав Доксон. — Що скажеш?

Келсьє глянув на тістечка.

— Непогані, — відказав він, беручи ще одне. — Міністерство завжди мало чудовий смак. Не дивно, що й смаколики в них першокласні.

Доксон закотив очі.

— Я питаю про дівчину, Келе.

Келсьє всміхнувся, згріб одразу чотири тістечка й кивнув головою в бік дверей. У чекальні Кантону було забагато люду, щоб обговорювати делікатні питання. Дорогою до виходу він спинився біля секретаря, що сидів у кутку, й повідомив, що зустріч доведеться перенести.

Вони перетнули вестибюль, проминувши огрядного злодія, що розмовляв із писарем. Келсьє вийшов надвір, натягнув каптур — попіл досі падав — і рушив через вулицю. Біля провулку, звідки можна було спостерігати за виходом із Кантону, він спинився і став задоволено наминати тістечка.

— Як ти про неї дізнався? — запитав він, жуючи.

— Від твого брата, — відказав Доксон. — Кілька місяців тому Кеймон намагався обшахрувати його й узяв із собою це дівча. Власне кажучи, Кеймонів маленький талісман у деяких колах уже набув чималої слави. Я досі не впевнений: відомо йому, хто вона, чи ні. Ти ж знаєш, якими забобонними можуть бути злодії.

Келсьє кивнув, обтрушуючи руки від крихт.

— А як ти дізнався, що вона буде сьогодні тут?

Доксон стенув плечима.

— Кілька хабарів кому треба. Я мав дівчину на оці відтоді, як Марш вказав на неї. Хотів дати тобі можливість поспостерігати за її роботою самому.

На протилежному боці вулиці двері Кантону нарешті розчинилися, і сходами зійшов Кеймон, оточений гуртом своїх «слуг». Худенька коротко стрижена дівчина була з ними. Її вигляд змусив Келсьє спохмурніти. Кроки дівчини були нервові й полохливі, вона мало не підстрибувала, коли хтось робив різкий рух. На правому боці обличчя видніли сліди синця, що не зійшов остаточно.

Келсьє глянув на бундючного Кеймона. «Треба буде вигадати щось особливе для цього персонажа».

— Бідолашка, — пробурмотів Доксон.

Келсьє кивнув.

— Незабаром вона від нього звільниться. Просто диво, що її ніхто досі не знайшов.

— То твій брат мав рацію?

— Так. Вона щонайменше імлиста, а якщо Марш бачить у ній більше, то я схильний йому вірити. Я трохи здивований, що дівчина застосувала алломантію на чиновника Міністерства, та ще й у будівлі Кантону. Гадаю, вона навіть не усвідомлює, що саме робить.

— Хіба таке можливо? — запитав Доксон.

— Так. Можна спалювати мікроелементи, які є у воді, хоча вони дають лише дрібку сили. Це одна з причин, чому Пан Всевладар побудував столицю саме на цьому місці — тутешній ґрунт містить багато металів. Я б сказав...

Він урвав мову і злегка насупився. Щось було негаразд. Келсьє глянув у бік Кеймона та його ватаги. Ті ще не зникли з поля зору — вони саме перетинали вулицю, відходячи в південному напрямку.

У дверях Кантону з’явилася постать. Стрункий, з упевненою поставою чоловік мав довкола очей татуювання великого прелана Кантону фінансів. Мабуть, саме з ним щойно зустрічався Кеймон. Зобов’язувач вийшов із будівлі, а разом із ним виступив ще один чоловік.

Доксон, що стояв поруч, ураз заціпенів.

Другий чоловік був високий, міцної статури. Коли він обернувся, Келсьє побачив, що в очниці чоловіка забито грубі металеві штирі. Завтовшки з око, стрижні-цвяхи були такі довгі, що їхні гостряки десь на дюйм стирчали з потилиці, гладко виголеної, як і вся голова. Пласкі кінці, наче два срібні диски, блищали в очницях — там, де мали бути очі.

Сталевий інквізитор.

— Що тут робить цей нелюд? — запитав Доксон.

— Стій спокійно, — сказав Келсьє, намагаючись виконати власну пораду.

Інквізитор подивився в їхній бік. Його металеві очі оглянули Келсьє, а тоді обернулись у тому напрямку, куди пішов Кеймон із дівчиною. Як і всі інквізитори, цей мав довкола очей складний татуйований візерунок — переважно чорний, лише з однією виразною червоною лінією, яка свідчила про високий ранг у Кантоні інквізиції.

— Він тут не через нас, — сказав Келсьє. — Я нічого не спалюю, він гадає, що ми просто звичайні дворяни.

— Дівчина, — мовив Доксон.

Келсьє підтвердив кивком голови.

— За твоїми словами, Кеймон уже протягом якогось часу крутить цю оборудку з Міністерством. Мабуть, дівчину помітив котрийсь із зобов’язувачів. Вони навчені розпізнавати, коли алломант торкається їхніх емоцій.

Доксон замислено насупився. На протилежному боці вулиці інквізитор про щось розмовляв із зобов’язувачем, після чого обидва неквапливо рушили в тому напрямку, в якому зник Кеймон.

— Вони, мабуть, приставили до них «хвіст», — сказав Доксон.

— Це ж Міністерство, — відповів Келсьє. — Щонайменше два «хвости».

Доксон кивнув.

— Кеймон приведе їх просто до свого сховку. Десятки людей загинуть. Вони, звісно, не найприємніші особи, але...

— Але вони по-своєму борються з Останньою імперією, — докінчив Келсьє. — Крім того, я не можу дозволити ймовірній з-імли-народженій вислизнути від нас: я хочу поспілкуватися з дівчиною. Розберешся з тими «хвостами»?

— Я сказав, що знудився, Келе, а не що втратив форму, — відповів Доксон. — Я ще можу дати раду кільком міністерським лакизам.

— Добре, — мовив Келсьє, дістаючи з кишені плаща невеличкий флакон.

Усередині в спиртовому розчині плавали крихітні ошурки різних металів. Залізо, сталь, олово, п’ютер[2], мідь, бронза, цинк і латунь — вісім основних алломантичних металів. Келсьє відкоркував флакончик і одним швидким ковтком вихилив його вміст. Відтак сховав до кишені порожню пляшечку й витер губи.

— Я беру на себе інквізитора.

Доксон глянув на нього з тривогою.

— Ти збираєшся битися з ним?

Келсьє похитав головою.

— Це надто небезпечно. Я лише відверну його увагу. Нумо, до роботи. Не можна, щоб Міністерство знайшло сховок.

Доксон кивнув.

— Зустрінемося на п’ятнадцятому перехресті, — сказав він, після чого пірнув у провулок і зник за рогом.

Келсьє дав другові час, полічивши до десяти, а відтак сягнув усередину себе й підпалив усі метали. Його тіло виповнилося силою, ясністю й міццю.

Келсьє всміхнувся, а тоді, спалюючи цинк, потягнувся до інквізитора й різко смикнув його емоції. Нелюд завмер, а потім крутнувся на місці, обернувшись у бік Кантону.

«Що ж, побавимося в лови», — подумав Келсьє.