З-імли-народжені

34

Мертві й умирущі падали на бруківку. Скаа юрмилися на вулицях. В’язні кричали, вигукуючи його ім’я. Задимлене сонце несамовито пражило вулиці.

А з неба сипав попіл.

Розвогнивши п’ютер і вихопивши кинджали, Келсьє метнувся вперед. Як і інквізитор, він спалював атій — обоє, либонь, мали достатньо для тривалого бою.

Келсьє двічі розітнув гаряче повітря, цілячи в інквізитора. Його стрімкі рухи були невловні для ока, але противник, оточений шаленою круговертю атієвих тіней, ухилився й ударив топірцем.

Келсьє підстрибнув — неприродно високо завдяки п’ютеру, — й обсидіанове лезо просвистіло просто під ним. «Відштовхнувшись» від обладунків солдатів, що билися позаду, він кинув себе вперед. Відтак ударив обома ногами інквізитора в обличчя й відскочив, зробивши сальто в повітрі.

Інквізитор захитався. Келсьє опустився на землю й, «потягнувши» за солдата, полетів назад. Залізний «потяг» збив солдата з ніг і поніс його назустріч Келсьє.

Ватажок розвогнив залізо й «потягнувся» до групи солдатів праворуч, водночас не відпускаючи свій перший «якір». Як наслідок, Келсьє відлетів убік, а нещасний солдат, немовби м’ячик на мотузку, описав широку дугу і врізався в інквізитора, що не встиг відновити рівновагу. Обоє вдарилися об ґрати порожнього воза.

Солдат непритомний повалився на землю. Інквізитор відскочив від залізної клітки й упав рачки. По його татуйованому обличчю текла струминка крові, але він звів погляд і посміхнувся. Коли інквізитор звівся на ноги, то не видавався анітрохи приголомшеним.

Келсьє лайнувся, опускаючись додолу.

Рухаючись неймовірно швидко, інквізитор схопив за ґрати порожню арештантську клітку й відірвав її від воза.

«А бодай йому!»

Нелюд крутнувся й пожбурив важку залізну клітку на Келсьє, що стояв лише за кілька кроків від нього. Ухилитися часу не було, а якби він «відштовхнувся» від ґраток, то його б відкинуло на стіну будинку позаду.

Клітка, обертаючись, неслася на нього, і Келсьє, застосувавши сталевий «поштовх», спрямував себе у відчинені дверцята. Застрибнувши всередину, він одразу «відштовхнувся» в усіх напрямках, щоб утриматися по центру. Клітка вдарилася об стіну, відскочила, перевернулася й проїхала по бруківці.

Келсьє відпустив ґратки й упав на стелю, що стала підлогою. Клітка поволі спинилася. Крізь пруття він побачив інквізитора, оточеного вихором крутливих атієвих образів. Інквізитор злегка схилив голову на знак поваги до майстерності противника.

Розвогнивши п’ютер, щоб зусилля не розчавило його, Келсьє з диким криком «штовхнув» ґрати. Клітка вибухнула. Металеве дно, що опинилося вгорі, здійнялося в повітря, прути розлетілися вусібіч. Келсьє «потягнув» ті, що опинилися позаду нього, і «штовхнув» ті, що були попереду, спрямовуючи на інквізитора масу металевого пруття.

Той здійняв руку й уміло розділив потік на дві частини. Проте Келсьє, «відштовхнувшись» сталлю, шугнув одразу за прутами. Інквізитор «відтягнув» себе вбік, використавши як «якір» чергового нещасливця. Солдат закричав, висмикнутий з бійки, але захлинувся й замовк, коли нелюд «відштовхнувся» від нього, притиснувши бідолаху до землі.

Інквізитор злетів у повітря. «Відштовхнувшись» від групи солдатів, Келсьє сповільнився, стежачи очима за противником. Позаду навсібіч полетіли уламки каміння: на бруківку з гуркотом упало дно клітки. Келсьє «відштовхнувся» від нього й злинув угору, за інквізитором.

Довкола нього вирували пластівці попелу. Інквізитор обернувся, «потягнувши» за щось унизу, змінив напрямок і помчав назустріч Келсьє.

«У лобовому зіткненні перевага буде на боці того, у кого в голові залізні штирі».

Келсьє гарячково «потягнув» за якогось солдата й стрімко пірнув униз, тимчасом як інквізитор полетів над ним навскіс.

Ватажок розвогнив п’ютер перед тим, як врізатися в солдата, до якого «притягувався». Обоє перевернулися в повітрі. На щастя, це був імперець.

— Пробач, друже, — невимушено сказав Келсьє, «відштовхуючись» убік.

Солдат полетів геть і зрештою вдарився об стіну будинку, тимчасом як Келсьє знову скористався ним, щоб піднятися над полем бою. Унизу Гемові головні сили проривалися до останнього воза з бранцями. На жаль, кільком імперським загонам теж вдалося пробитися крізь натовп глядьків. Серед новоприбулих була велика група лучників, озброєних стрілами з обсидіановими вістрями.

Келсьє лайнувся і став опускатись. Лучники вишикувались і приготувалися стріляти просто в гущу бійців. Вони напевне поцілили б і у своїх, але і в’язням завдали б величезної шкоди.

Келсьє приземлився на бруківку й «потягнув» кілька уламків від розтрощеної клітки. Прути підлетіли до нього.

Лучники напнули тятиви, але він бачив їхні атієві тіні.

Келсьє відпустив металеві стрижні й «відштовхнув» себе трохи вбік — так, щоб прути полетіли між лучниками і в’язнями, що втікали.

Лучники вистрілили.

Розвогнивши одночасно сталь і залізо, Келсьє вхопився за прути, «штовхаючи» один кінець і «тягнучи» другий. Стрижні смикнулися в повітрі й завертілися, наче оскаженілі вітряки. Обертаючись так, вони відбили більшість стріл, після чого впали на бруківку разом із розламаними древками.

Поки імперці остовпіло стояли, Келсьє знову стрибнув убік, злегка «потягнув» прути, щоб ті підскочили трохи вгору, а тоді «штовхнув» їх у бік лучників. Ті заволали, помираючи, а він обернувся, шукаючи поглядом свого головного противника.

«Куди ж поділася ця істота?»

Келсьє обвів поглядом майдан, що поринув у хаос. Люди билися, утікали й помирали — і кожен мав атієву тінь з майбутнього. У цьому випадку, однак, тіні подвоювали кількість людей на полі бою, що лише посилювало сум’яття.

Прибувало дедалі більше солдатів. Багато Гемових бійців полягло, решта здебільшого відступали — на щастя, вони могли просто покинути зброю і змішатися з натовпом скаа. Келсьє більше турбував останній незвільнений віз — той, у якому були Рену і Страшко. Напрямок, яким надбігли повстанчі сили, змушував їх рухатися від хвоста валки. Якби вони намагалися випустити першим Рену, то мусили б проминути п’ять інших возів, лишивши їхніх в’язнів у клітках.

Гем, вочевидь, не збирався відступати, не звільнивши Страшка й Рену. Довкола Гема гуртувалися інші повстанці. П’ютером’язів недарма називали громилами: вони билися просто й без витончених хитрощів, притаманних залізним «потягам» і сталевим «поштовхам». Гем атакував грубою силою і швидкістю, розкидуючи ворожих солдатів зі свого шляху. Сіючи спустошення в їхніх лавах, він вів свій загін з п’яти десятків чоловік до останнього арештантського воза. Діставшись до нього, Гем став відбивати атаки імперців, а один з його бійців узявся розбивати замок.

Келсьє з гордістю всміхнувся, досі шукаючи поглядом інквізитора. Їхніх людей було небагато, але ворожі солдати, схоже, розгубилися перед рішучим завзяттям повстанців. Ті билися затято, і це давало їм неабияку перевагу над значно краще навченими імперцями.

«Ось що відбувається, коли врешті змусиш їх битися. Ось яка сила криється всередині кожного з них. Її просто важко вивільнити...»

Рену вибрався з клітки й відступив убік, дивлячись, як його слуги кинулися на свободу. Зненацька з гущавини бою виринув чоловік у дворянському вбранні і схопив Рену за барки.

— Де Валетта? — закричав Еленд Венчер. Оловослухом Келсьє почув нотки розпачу в його голосі. — У якій вона клітці?

«Хлопче, ти починаєш мене дратувати», — подумав ватажок, прямуючи до воза й «розштовхуючи» на бігу імперців.

З-за купи солдатів з’явився інквізитор і заскочив на дах клітки, від чого здригнувся весь віз. У кощавих руках він стискав по обсидіановому топірцю. Нелюд зустрівся очима з Келсьє і посміхнувся, а тоді зістрибнув із клітки й угородив топірець Рену в спину.

Кандра шарпнувся, широко розплющивши очі, а інквізитор обернувся до Еленда. Келсьє не був певен, чи нелюд упізнав, хто це. Може, він подумав, що хлопець — із роду Рену. А може, йому було просто байдуже.

Келсьє вагався лише мить.

Інквізитор здійняв топірець, щоб завдати удару.

«Вона кохає його».

Келсьє розвогнив сталь, роздмухавши в грудях багаття, що палало, наче попіл-гора. Він «відштовхнувся» від групи солдатів — відкинувши кілька десятків із них назад — і стрілою ринув на інквізитора. Він врізався в противника, коли той уже замахнувся.

Топірець вилетів із руки нелюда й брязнув на бруківку за кілька кроків від них. Ватажок схопив інквізитора за горло, і вони обоє впали додолу. Напинаючи щозмоги посилені п’ютером м’язи, Келсьє став стискати противникові горлянку. Інквізитор запручався, хапаючи його за руки й відчайдушно намагаючись розтиснути їх.

«Марш мав рацію, — промайнула думка серед хаосу битви. — Ця істота боїться за своє життя. Її можна вбити».

Інквізитор хрипів, а металеві штирі стирчали з його очей зовсім близько від обличчя Келсьє. Краєм ока ватажок побачив, як Еленд Венчер позадкував від них.

— Із дівчиною все гаразд! — витиснув Келсьє крізь зціплені зуби. — Її не було на баржах Рену. Забирайся звідси!

Еленд завагався, але нарешті нагодився його охоронець і потягнув хлопця геть.

«Не можу повірити, що я щойно врятував дворянина, — подумав Келсьє, силкуючись задушити інквізитора. — Сподіваюся, ти оціниш це, дівчинко».

Напружуючи всі м’язи, інквізитор поволі таки розчепив його пальці. На обличчі нелюда знову з’явилася посмішка.

«Які ж вони дужі!»

Інквізитор відіпхнув Келсьє, а тоді «притягнувся» до солдата й поїхав поковзом по бруківці. Ударившись об труп, він крутнув заднє сальто і скочив на ноги. Його шия була червона й роздряпана, але нелюд усе одно щирився.

Келсьє «відштовхнувся» від солдата й теж перекидом звівся на ноги. Обік нього Рену прихилився до воза. Келсьє зустрівся з ним очима й ледь помітно кивнув.

Зітхнувши, Рену впав додолу з топірцем у спині.

— Келсьє! — гукнув Гем через голови бійців.

— Забирайся звідси! — відказав йому ватажок. — Рену мертвий.

Гем скинув поглядом на тіло псевдолорда, а тоді кивнув. Відтак обернувся до своїх людей і став вигукувати накази.

— Уцілілий, — покликав його скрипучий голос.

Келсьє рвучко обернувся. Оточений хмарою атієвих тіней, інквізитор ішов до нього, ступаючи зі сповненою сили спритністю, характерною для п’ютером’яза.

— Уцілілий в Гатсіні, — прорипів нелюд. — Ти обіцяв битися зі мною. Чи мені вбити ще кількох скаа?

Келсьє розвогнив метали.

— А хіба я сказав, що ми вже закінчили?

І він усміхнувся. Він боявся, потерпав від болю, але водночас почував захват. Якась його частина все життя прагнула цього бою.

Йому завжди було цікаво дізнатися, чи зможе він здолати інквізитора.

Вен звелася навшпиньки, відчайдушно вдивляючись у натовп.

— Що там? — запитав Доксон.

— Здається, я побачила Еленда!

— Тут? Це трохи безглуздо, тобі так не здається?

Вен почервоніла. «Може, й так».

— У будь-якому разі, я спробую роздивитися битву краще.

Вона схопилася за виступи на стіні.

— Будь обережна, — сказав Доксон. — Якщо той інквізитор побачить тебе...

Вен кивнула й полізла вгору. Видершись достатньо високо, вона обвела поглядом перехрестя, шукаючи знайомі постаті. Доксон мав рацію: Еленда ніде не було видно. Один із возів — той, із якого інквізитор зірвав клітку, — лежав, перекинутий на бік. Коні тупцювали неподалік, оточені зусібіч бійцями й натовпом глядьків.

— Що ти бачиш? — гукнув знизу Доксон.

— Рену лежить на землі! — спалюючи олово й придивляючись, відказала Вен. — Здається, у нього в спині топірець.

— Це може й не бути для нього смертельним, — дивно відповів Доксон. — Я небагато знаю про кандр.

«Кандр?»

— А що з полоненими?

— Вони всі вільні, — відказала Вен. — Клітки порожні. Доксе, там тьма-тьмуща скаа!

Здавалося, наче всі, хто мав бути на майдані Фонтанів, зійшлися до маленького перехрестя. Місце було в невеличкій заглибині, і Вен бачила тисячі скаа, які юрмилися на довколишніх вулицях, що вели вгору, розбігаючись навсібіч.

— Гем урятувався! — крикнула Вен. — Я не бачу його ні серед живих, ні серед мертвих! Страшка теж не видно.

— А Кел? — стривожено запитав Доксон.

Вен набрала в груди повітря.

— Він досі б’ється з інквізитором.

Келсьє розвогнив п’ютер і зацідив інквізиторові кулаком в обличчя, стараючись не влучити по пласких головках металевих штирів, що стирчали з очниць. Нелюд похитнувся, і Келсьє угвинтив кулак йому в живіт. Інквізитор загарчав і навідліг ляснув з-імли-народженого по обличчю, одним ударом збивши його з ніг.

Келсьє труснув головою. «Як же цього гада вбити?» — подумав він, «поштовхом» зводячись на ноги й відступаючи.

Інквізитор рушив до нього. Деякі солдати шукали в юрбі Гема та його бійців, але більшість лише стояли, витріщаючись. Про поєдинки між двома могутніми алломантами пошепки оповідали історії, але на власні очі такого ніхто не бачив. І солдати, і простолюд стояли вражені та з трепетом спостерігали за битвою.

«Він сильніший за мене, — подумки визнав Келсьє, пильно стежачи за інквізитором. — Але сила — це ще не все».

Він вхопився за дрібні металеві предмети довкола — шоломи, сталеві мечі, кашпуки з монетами, кинджали — і «притягнув» до себе. Уміло маніпулюючи сталевими «поштовхами» й залізними «потягами», він кинув усе залізяччя на інквізитора, не перестаючи палити атій, щоб в очах противника кожен предмет був оточений безліччю оманливих образів.

Інквізитор тихо лайнувся, відбиваючись від металевого дощу. Келсьє скористався його «поштовхами» й, «потягнувши» залізяччя назад, закрутив його вихором довкола противника. Інквізитор «відштовхнув» усі предмети воднораз, і Келсьє відпустив їх. Але щойно противник перестав «штовхати», з-імли-народжений «притягнув» імпровізовані снаряди до себе.

Імперські солдати, що з острахом спостерігали за поєдинком, стояли довкола них колом. Келсьє скористався цим і, «відштовхнуючись» від обладунків, став метатися в повітрі туди-сюди. Постійно змінюючи напрямок руху, він не спинявся ні на мить, заплутуючи інквізитора й кидаючи в нього зусібіч різними металевими предметами.

— Тримай на оці пряжку мого ременя, — попросив Доксон, що, чіпляючись за виступи, видерся на стіну до Вен. Становище його було не надто надійне. — Якщо я впаду, «потягни» за неї, щоб я не розбився, гаразд?

Вен кивнула, але майже не звертала уваги на Докса. Вона стежила за Келсьє.

— Він неймовірний!

Келсьє шугав у повітрі туди-сюди, не торкаючись ногами землі, а металеві речі літали довкола нього, слухняно підкорюючись його «поштовхам» і «потягам». Він керував ними з такою майстерністю, що здавалося, ніби це живі істоти. Інквізитор відбивався з лютим гарчанням, але було помітно, що йому важко стежити за кожним предметом.

«Я недооцінювала Келсьє, — подумала Вен. — Я гадала, що він не такий вправний, як імлисті, бо розпорошується на всі алломантичні вміння. Але це геть не так. Ось. Ось у чому він досяг найвищої майстерності — «поштовхи» і «потяги». А залізо і сталь — це ті метали, яких він особисто навчав мене. Може, він давно вже все розумів».

Келсьє крутився й вертівся серед круговерті металу. Щоразу, коли якась річ падала додолу, він підхоплював її і підіймав угору. Предмети завжди летіли по прямій, але сам Келсьє рухався без упину, підтримуючи їх у повітрі й раз по раз вистрілюючи ними в інквізитора.

Той збентежено крутнувся на місці. Він хотів «поштовхом» здійнятись угору, але Келсьє жбурнув кілька великих речей над його головою, і противнику довелося «відштовхнути» їх, обірвавши свій стрибок.

Ураз залізний прут ударив інквізитора в обличчя.

Нелюд захитався, кров залила татуювання. Сталевий шолом вгатив його в бік і відкинув назад.

Келсьє узявся жбурляти металеві предмети з шаленою швидкістю, відчуваючи як наростає його лють.

— Це ти вбив Марша? — закричав він, не переймаючись відповіддю. — Це ти був у палаці три роки тому, коли мене схопили й засудили до Проваль?

Інквізитор здійняв руку, щоб відбити чергову хвилю металевого дріб’язку, і, шкутильгаючи, відступив назад, притулившись спиною до перекинутого на бік дерев’яного воза.

Нелюд загарчав, і раптовий «поштовх» алломантичної сили промчав крізь натовп, збивши солдатів із ніг і розкидавши металеві снаряди Келсьє.

3-імли-народжений не став їх збирати. Натомість, підхопивши шматок бруківки, він кинувся вперед, на інквізитора, поки той не оговтався.

Нелюд обернувся до нього. Келсьє закричав, розмахнувся, і з силою, якою, либонь, завдячував більше ненависті, ніж п’ютеру, ударив інквізитора каменем просто межи очі. Голова нелюда відкинулася назад, торохнувшись об дно перекинутого воза. Із криком Келсьє вдарив знову й знову, молотячи противника каменем по обличчю.

Інквізитор завив від болю, потягнувся кощавими руками до Келсьє і зробив рух, наче хотів стрибнути вперед. Але тільки здригнувся й лишився на місці: голова його виявилася прибитою до воза. Гострі кінці штирів, що стирчали з його потилиці, від ударів Келсьє глибоко ввійшли в дерев’яні дошки.

3-імли-народжений усміхнувся, коли нелюд заревів від люті, силкуючись звільнитися. Келсьє обернувся, шукаючи річ, яку бачив кілька секунд тому. Відіпхнувши ногою чийсь труп, він підняв із бруківки обсидіановий топірець. Лезо нерівної форми зблиснуло в промінні червоного сонця.

— Я радий, що ти таки переконав мене битися, — спокійно сказав він.

Відтак, тримаючи топірець обіруч, Келсьє розмахнувся й перерубав інквізиторові шию з такою силою, що лезо глибоко ввігналось у дошки.

Тіло осунулося на бруківку, а голова, прибита штирями до дощок, лишилася на місці, і далі витріщаючись своїми моторошними неприродними татуйованими очима.

Келсьє обернувся до натовпу, зненацька почувши себе страшенно втомленим. Тіло пульсувало болем від десятків забоїв і порізів. Плаща не було, і він гадки не мав, коли загубив його. Проте він виклично глянув на солдатів, виставивши на показ пошрамовані руки.

— Уцілілий в Гатсіні, — прошепотів хтось.

— Він убив інквізитора... — почувся ще один голос.

А тоді здійнявся галас. Скаа, що заполонили довколишні вулиці, почали викрикувати його ім’я. Солдати озиралися і з жахом усвідомлювали, що оточені. Простолюд почав напирати, і Келсьє відчув їхній гнів і надію.

«Може, необов’язково все має піти так, як я гадав? — переможно радіючи, подумав Келсьє. — Може, мені не доведеться...»

А тоді враз їх усіх прибило до землі. Немов хмара набігла на сонце, немов раптова буря здійнялася посеред тихої ночі, немов хтось двома пальцями загасив свічку. Могутня рука безжально задушила емоції скаа, що тільки-тільки почали пробуджуватися. Люди зіщулилися, вигуки стихли. Полум’я, яке Келсьє розпалив у них, не встигло як слід розгорітися.

«Майже вдалося...» — подумав він.

Попереду з боку майдану Фонтанів на узвишшя виїхала чорна карета й почала спускатися.

Прибув Пан Всевладар.

Вен мало не відпустила цеглини, за яку трималася, коли її вдарила хвиля зневіри. Вона розвогнила мідь, але, як завжди, навіть крізь заслону відчувала гнітючу «гамівну» силу.

— Пан Всевладар! — чи то лайнувся, чи то ствердив очевидне Доксон.

Скаа, які вщерть забили вулиці, щоб подивитися на бій, невідь-як зуміли потіснитися й звільнити дорогу чорній кареті. Та проїхала утвореним коридором і викотила на всіяний трупами майдан.

Солдати відступили, а Келсьє відійшов від перекинутого воза й рушив назустріч кареті.

— Що він робить? — скрикнула Вен, обертаючись до Доксона, що тримався на невеличкому виступі. — Чому він не втікає? Це ж не інквізитор! Це не той противник, із яким можна битися!

— Саме той, Вен, — із трепетом у голосі відказав Доксон. — Келсьє саме цього завжди прагнув. Нагоди зустрітись віч-на-віч із Паном Всевладарем і підтвердити ту свою легенду.

Вен знову глянула на майдан. Карета спинилася.

— Але... — тихо промовила вона. — Одинадцятий метал. Він має його з собою?

— Мабуть.

«Келсьє завжди казав, що Пан Всевладар — це його справа, — подумала Вен. — Він лишив нам решту роботи: дворянство, гарнізон, Міністерство. Але це... Келсьє завжди хотів зробити це сам».

Пан Всевладар вийшов із карети, і Вен, спалюючи олово, подалася вперед. На вигляд він був...

Як звичайна людина.

Одягнений у чорно-білий мундир, трохи схожий на дворянські костюми, але значно більш франтуватий. Плащ сягав аж до п’ят і волочився по землі. Жилет був не кольоровий, а чорний, увиразнений яскравою білою лямівкою. Як Вен і розповідали, пальці імператора були унизані блискучими перснями, символами його могутності.

«Я настільки сильніший за вас, — неначе промовляли персні, — що мені байдуже, носити метал чи ні».

Вродливий, із вугільно-чорним волоссям і блідим обличчям, Пан Всевладар був високий, стрункий і впевнений. І — Вен цього не очікувала — молодий, молодший навіть за Келсьє. Він простував майданом, обминаючи трупи, а його солдати посувалися назад, відтісняючи скаа.

Зненацька кілька людей прорвалися крізь кордон солдатів. Вони мали на собі різномасті обладунки повстанців, а чоловік, що біг на чолі, видався Вен знайомим. Це був один із Гемових громил.

— За мою дружину! — закричав громило й кинувся зі списом уперед.

— За лорда Келсьє! — загорлали решта четверо.

«О ні...» — подумала Вен.

Пан Всевладар не звернув уваги на повстанців. Їхній старший виклично загорлав, а тоді увігнав списа імператорові в груди.

Той ішов далі, минувши повстанця, наче нічого не сталося. У грудях його стирчав спис.

Громило здивовано витріщився, відтак вихопив у товариша ще один спис і вгородив його Панові Всевладарю в спину. Але імператор знову не звернув на це жодної уваги — немовби повстанці та їхня зброя не були варті навіть його зневаги.

Старший повстанець невпевнено позадкував, а тоді різко обернувся, почувши крики товаришів. Ті падали додолу під ударами інквізиторового топірця. Громило невдовзі приєднався до них, а інквізитор затримався над трупами, рубаючи їх із радісним задоволенням.

Пан Всевладар ішов далі, немовби й не помічаючи тих двох списів, що стирчали з його тулуба. Келсьє спокійно чекав на нього. У своєму подертому простому вбранні з-імли-народжений видавався якимось обірванцем. Однак він стояв гордо. Він не зігнувся й не схилив голови під тягарем «гамівної» сили Пана Всевладаря.

Імператор спинився за кілька кроків від Келсьє так, що один зі списів мало не торкався грудей ватажка. Чорний попіл неквапно падав із неба, кружляючи довкола двох чоловіків на легкому вітерці. На майдані запала жаска тиша. Навіть інквізитор припинив свою огидну розвагу. Вен подалася вперед, ненадійно чіпляючись за шорстку цеглу.

«Зроби що-небудь, Келсьє! Використай свій метал!»

Пан Всевладар глянув на інквізитора, якого вбив Келсьє.

— Їх важко замінити, — промовив він.

Його виразний голос легко долинув до посилених оловом вух дівчини. Навіть з такої відстані вона побачила, що Келсьє всміхався.

— Колись я тебе вже вбив, — обертаючись до нього, сказав Пан Всевладар.

— Ти намагався, — відповів з-імли-народжений гучним і твердим голосом, який рознісся над майданом. — Але ти не можеш вбити мене, тиране. Бо ж я — це те, чого тобі ніколи не знищити, хоч як не намагайся. Я — це надія.

Пан Всевладар зневажливо пирхнув. Відтак недбало здійняв руку й тильним боком долоні вдарив Келсьє так сильно, що Вен почула, як хруснули кістки.

Ватажка відкинуло, і він упав, бризкаючи кров’ю.

— НІ! — закричала Вен.

Пан Всевладар вирвав з тіла один зі списів, а тоді пробив ним груди Келсьє.

— Починайте страту, — сказав він, обертаючись до карети. Висмикнувши з себе другого списа, він відкинув його вбік.

Майдан поринув у хаос. Солдати, яких підганяв інквізитор, обернулися й кинулися на юрбу. З головного майдану прибули інші інквізитори на чорних конях з ебеново-чорними топірцями, які блищали в промінні пообіднього сонця.

Вен нічого цього не чула й не бачила.

— Келсьє! — кричала вона.

Тіло ватажка лежало там, де й упало. З грудей його стирчав спис, а довкола калюжею розтікалася багряна кров.

«Ні. Ні. НІ!»

Вона зістрибнула з будівлі, «відштовхнулася» від чогось, перелетіла над бійнею і опустилася посеред спорожнілого майдану: Пан Всевладар поїхав, а інквізитори були зайняті винищенням скаа. Вен підбігла до Келсьє.

Від лівої частини його обличчя майже нічого не лишилося, але права... права досі всміхалася, а мертве око дивилося в червоно-чорне небо. Пластівці попелу м’яко лягали на лице.

— Келсьє, ні... — шепотіла Вен, а сльози струмком текли по її обличчю.

Вона взяла його за руку, щоб помацати пульс. Пульсу не було.

— Ти ж сказав, що тебе не можна вбити! — закричала вона. — Де ж твій Одинадцятий метал? Що тепер буде з твоїми планами? Що тепер буде зі мною?

Ватажок не рухався. Вен уже майже нічого не бачила крізь сльози. «Цього не може бути. Він завжди казав, що ми не непереможні... але це стосувалося мене. Не його. Не Келсьє. Він був непереможним. Він мав бути».

Хтось схопив її, і вона закричала, заборсалася.

— Треба йти, дівчинко, — сказав Гем.

Він востаннє скинув поглядом на Келсьє, немовби плекаючи крихту надії, що в понівеченому тілі товариша ще жевріє іскорка життя.

А тоді він потягнув її геть. Вен далі кволо пручалася, але поволі її огортало отупіння. Із якогось закутка її мозку долинув Рінів голос: «Ось бачиш. Я ж казав, що він покине тебе. Я попереджав. Я обіцяв тобі...»