З-імли-народжені

23

— Подейкують, що смерть братів Джеффенрі — це відплата за вбивство лорда Ентроуна, — упівголоса промовила леді Клісс.

Музиканти ще грали на сцені за спинами компанії Вен, але вечір добігав кінця і танцювало лише кілька пар.

Слухачі леді Клісс, почувши таку новину, насупилися. Разом із Вен та її сьогоднішнім кавалером — Міленом Даванпле, молодим спадкоємцем незначного дому, — їх було шестеро.

— Стривай-но, Клісс, — озвався Мілен. — Таж Джеффенрі й Текіелі — союзники. Навіщо Текіелям вбивати двох дворян із союзного їм дому?

— Справді, навіщо? — запитала Клісс, зі змовницьким виглядом подаючись уперед, від чого величезний пучок білявого волосся на її голові злегка колихнувся. Вона не відзначалася добрим смаком у тому, що стосувалося моди, але натомість була чудовим джерелом пліток. — Як ви, мабуть, пам’ятаєте, лорда Ентроуна знайшли мертвим у садку Текіелів. Видавалося очевидним, що його вбили вороги дому Текіелів. Але штука в тому, що дім Джеффенрі вже віддавна схиляв Текіелів до тіснішого союзу. Схоже, що хтось із Джеффенрі вирішив трішки підштовхнути їх до цього.

— Ти хочеш сказати, що Джеффенрі навмисне вбили союзника Текіелів? — запитав Рене, партнер Клісс, і наморщив широке чоло, намагаючись збагнути що до чого.

Клісс поплескала його по руці.

— Не переймайся цим занадто, любий, — порадила вона і з запалом повернулася до розмови. — Хіба ви не розумієте? Потайки вбивши лорда Ентроуна, Джеффенрі сподівалися укласти потрібний їм союз. А це дало б їм доступ до каналошляхів Текіелів через східні рівнини.

— Але не так сталося, як гадалося, — замислено промовив Мілен. — Текіелі викрили хитрощі й убили Ардуса й Каллінса.

— На минулому балі я танцювала з Ардусом кілька разів, — сказала Вен.

«А тепер він мертвий, його труп покинули на вулиці неподалік бідняцького кварталу».

— Он як? — звів брови Мілен. — Він добре танцював?

Вен стенула плечима.

— Не дуже.

«Це все, про що ти можеш запитати, Мілене? Ардус мертвий, а тебе цікавить лише те, чи він сподобався мені більше за тебе».

— Що ж, тепер він танцює з хробаками, — мовив Тайден, третій і останній чоловік у їхньому товаристві.

Мілен жалюгідно захихотів, хоча дотеп не заслуговував навіть на це. Тайденові спроби жартувати зазвичай лишали бажати кращого. Він видавався тим чоловіком, який природніше почувався б серед розбійників у Кеймоновій ватазі, ніж серед дворян у бальній залі.

«Звісно. Доксон каже, що під сподом вони всі такі».

Вен досі не могла викинути з голови їхньої розмови. Коли вона вперше прийшла на бал — тої ночі, коли мало не загинула, — їй усе здалося несправжнім. Чому ж вона забула те перше враження? Як дозволила втягнути себе настільки, що почала захоплюватися їхньою величністю й блиском?

Тепер її проймав дрож, коли рука якогось дворянина обіймала її за талію — вона немовби відчувала гнилизну в їхніх серцях. Скількох скаа вбив Мілен? А Тайден? Він видавався тим, хто залюбки проведе ніч із повіями.

І все ж Вен далі грала свою роль. Цього вечора вона нарешті вдягла чорну сукню, відчувши потребу якось відмежуватися від решти дворянок з їхнім яскравим вбранням і ще яскравішими усмішками. Однак вона не могла уникати товариства: їй нарешті починали довіряти й ділитися інформацією, якої потребувала ватага. Келсьє буде неабияк задоволений, коли почує, що його план щодо дому Текіелів спрацював. І це була не єдина новина, яку їй вдалося довідатися. Вен дізналася ще з десяток дрібних чуток, які були вкрай важливі для діяльності ватаги.

Одна з цих чуток стосувалася дому Венчерів, що, як видавалося, готувався до затяжної війни між домами. Одним із непрямих доказів було те, що Еленд тепер з’являвся на балах дедалі рідше. Вен нічого не мала проти. Коли він приходив-таки, то зазвичай уникав зустрічі з нею, та й вона сама не прагнула з ним розмовляти. Після того, що Доксон сказав їй, Вен не була певна, що зможе дотримати пристойного тону.

— Мілене, — мовив лорд Рене. — Ти не передумав приєднатися до нас завтра на партію в шелдрі?

— Звісно, що ні, Рене, — відказав Мілен.

— Чи не те саме ти казав минулого разу? — зауважив Тайден.

— Завтра я буду, — запевнив Мілен. — Минулого разу дещо сталося.

— А цього разу не станеться? — наполіг Тайден. — Тобі ж відомо, що для гри потрібно чотири людини. Якщо не можеш — так і скажи, і ми тоді знайдемо когось іншого.

Мілен зітхнув, а тоді різко махнув рукою, немовби когось підкликаючи. Цей рух привернув увагу Вен, яка доти слухала розмову одним вухом. Вона роззирнулася й мало не підстрибнула з ляку, побачивши, що до них підходить зобов’язувач.

Досі їй вдавалося уникати зобов’язувачів на балах. Після того як кілька місяців тому вона вперше зіштовхнулася з великим преланом і внаслідок цього впала в око інквізиторові, Вен побоювалася навіть наближатися до них.

Зобов’язувач підійшов, кривлячи губи в моторошному посміху. Може, річ була у сплетених перед собою і захованих у сірі рукави долонях. Може, у побрижених зморшками татуюваннях довкола очей. А може, й у самих очах, що, здавалося, бачили всю сховану за маскою сутність Вен. Це був не просто дворянин, це був зобов’язувач — очі Пана Всевладаря, охоронець його закону.

Зобов’язувач зупинився біля їхнього гурту. Татуювання вказували, що він належав до Кантону правовір’я, головного міністерського владного органа. Він обвів їх поглядом і промовив рівним голосом:

— Слухаю?

Мілен дістав кілька монет.

— Обіцяю зустрітися з цими двома завтра за грою в шелдрі, — промовив він і простягнув монети літньому чиновникові.

Як на Вен, це була дурна причина кликати зобов’язувача, але той не засміявся й не поскаржився на несерйозність прохання. Натомість лише всміхнувся й спритно, наче злодюжка, заховав монети в кулаці.

— Я засвідчую це, лорде Мілене, — сказав він.

— Задоволені? — запитав Мілен Тайдена й Рене.

Ті кивнули.

Зобов’язувач обернувся, більше не глянувши на Вен, і неспішною ходою відійшов. Дівчина тихо відітхнула, проводжаючи його поглядом.

«Вони знають усе, що відбувається при дворі, — збагнула вона. — Якщо дворяни кличуть їх засвідчити навіть такі дрібниці...» Що більше Вен дізнавалася про Міністерство, то краще вона усвідомлювала, як хитро Пан Всевладар усе влаштував. Зобов’язувачі засвідчували кожну торговельну угоду: Доксонові й Рену доводилося мати з ними справи мало не щодня. Лише вони могли дати дозвіл на шлюб, розлучення, купівлю землі чи затвердити успадкування титулу. Якщо зобов’язувач не засвідчив подію — вважай, вона не відбулася; якщо він не поставив печатку на документі — однаково, що документ ніколи не був написаний.

Вен вражено похитала головою. Розмова тим часом перейшла на інші теми. Вечір був довгий, а голова її повнилася інформацією, яку слід було записати дорогою до Фелліса.

— Даруйте мені, лорде Мілене, — сказала вона, торкаючись його руки — хоча навіть цей доторк змусив її злегка здригнутися. — Гадаю, мені час покинути вас.

— Я проведу вас до карети, — запропонував дворянин.

— У цьому немає потреби, — мило відказала Вен. — Я хочу ще трохи перекусити, та й усе одно маю дочекатися свого террісійця. Я просто посиджу за своїм столиком.

— Як забажаєте, — мовив Мілен, шанобливо вклоняючись.

— Іди, якщо хочеш, Валетто, — сказала Клісс. — Але тоді ти не дізнаєшся новини, яку я маю про Міністерство...

Вен затрималася.

— Що за новина?

Очі Клісс заблищали, і вона скинула поглядом услід зобов’язувачеві, що вже відійшов далеко від них.

— Інквізитори гудять, наче рій розтривожених комах. Протягом останніх місяців вони знищили вдвічі більше злодійських банд скаа, ніж зазвичай. Вони вже навіть не арештовують їх, щоб стратити пізніше, — просто вбивають усіх одразу.

— Звідки ти це знаєш? — недовірливо запитав Мілен. Такий ставний і шляхетний на вигляд... Хто б міг подумати, що насправді він зовсім інакший.

— У мене свої джерела, — усміхнулася Клісс. — І мені відомо, що сьогодні вдень інквізитори накрили чергову банду. Недалеко звідси.

Вен відчула, як її всипало морозом. Вони якраз були недалеко від Кривоногової столярні... «Ні, цього не може бути. Доксон та решта занадто розумні. Навіть без Келсьє, вони мали б бути в безпеці».

— Кляті злодіюги! — сплюнув Тайден. — Вилупки-скаа забули своє місце! Мало того, що ми даємо їм їжу й одяг, то вони ще й крадуть із наших кишень!

— Дивовижно, як ці злодії взагалі виживають, — промуркотіла Карлі, молода Тайденова дружина. — Не можу собі уявити, яким це телепнем треба бути, щоб тебе обікрав скаа.

Тайден почервонів, і Вен зацікавлено глянула на нього. Карлі рідко розтуляла рот, а коли робила це, то лише для того, щоб ушпигнути свого чоловіка. «Мабуть, його обікрали. Або обшахрували».

Запам’ятавши інформацію на майбутнє, Вен обернулася, щоб іти — і опинилася лицем до лиця з особою, яка підійшла до їхнього гурту — Шан Еларіель.

Колишня Елендова наречена мала, як завжди, бездоганний вигляд. Її довге каштанове волосся відсвічувало блиском, а гарна фігура нагадувала Вен про власну худорлявість. Самовпевнена настільки, що могла змусити знітитися будь-кого, Шан в очах аристократії була втіленням ідеальної жінки — Вен починала це усвідомлювати.

Чоловіки поштиво схилили голови, а жінки присіли в реверансі, щасливі, що така важлива особа вшанувала їх, долучившись до їхньої розмови. Вен роззирнулася по боках, шукаючи можливості для втечі, але Шан стояла просто перед нею.

— Ах, лорде Мілене, — із усмішкою звернулася вона до кавалера Вен, — як шкода, що ваша пара на цей вечір захворіла. Схоже, у вас лишився невеликий вибір.

Мілен почервонів. Своїм зауваженням Шан уміло поставила його в незручне становище. Що робити? Захистити Вен і, ймовірно, накликати на себе гнів украй впливової дворянки? Чи погодитися й таким чином зневажити свою даму?

Дворянин вибрав боягузливий вихід — пустив її слова повз вуха.

— Леді Шан, ми раді вітати вас у нашому товаристві.

— Авжеж, — відказала та рівним тоном. Очі її задоволено заблищали, коли вона помітила, як ніяково почувається Вен.

«А бодай тобі!» — подумала дівчина. Схоже, щоразу, коли Шан ставало нудно, вона розшукувала Вен, щоб позбиткуватися над нею.

— Утім, — мовила дворянка, — боюся, я прийшла не плітки слухати. Хоча приємного в цьому небагато, та я маю побалакати з цим дівчам. Чи не могли б ви нас залишити?

— Звісно, моя пані, — сказав Мілен, відступаючи. — Леді Валетто, дякую за ваше товариство цього вечора.

Вен кивнула йому та іншим, почуваючись наче поранений звір, якого покинула зграя. Сьогодні вона не мала жоднісінького бажання розмовляти з Шан.

— Леді Еларіель, — промовила дівчина, коли вони зосталися наодинці. — Мені здається, ваша зацікавленість моєю особою цілковито безпідставна. Останнім часом я майже не бачуся з Елендом.

— Знаю, — відказала Шан. — Схоже, я переоцінила тебе, дитино. Я гадала, що коли вже ти здобула прихильність чоловіка настільки вищого статусом за тебе, то не відпустиш його так легко.

«Хіба вона не мала б ревнувати? — подумала Вен і, відчуваючи неминучий доторк алломантії Шан до своїх емоції, потамувала бажання зіщулитися. — Хіба вона не мала б ненавидіти мене за те, що я зайняла її місце?»

Ба ні, це не по-дворянськи. Вен була ніхто — скороминуща розвага. Крім того, Шан не прагнула повернути Елендову прихильність, вона лише хотіла завдати удару у відповідь чоловікові, що знехтував її.

— Розумна дівчина на твоєму місці використала б ту єдину перевагу, яку має, — сказала Шан. — Якщо ти гадаєш, що на тебе зверне увагу ще якийсь родовитий дворянин, то ти дуже помиляєшся. Елендові подобається шокувати двір — цілком природно, що він вибрав для цього найнезугарнішу й найнезграбнішу дівчину, яку тільки міг знайти. Хапайся за цю можливість, іншої в тебе не буде.

Вен зціпила зуби від образ та алломантичного впливу: Шан, схоже, досягла неабиякої майстерності в тому, щоб змушувати людей проковтувати будь-яке приниження.

— Мені потрібна інформація щодо деяких Елендових книжок. Ти ж умієш читати, чи не так?

Вен силувано кивнула.

— Добре, — мовила Шан. — Тобі треба лише запам’ятати назви книжок... але ті, що на обкладинці, можуть бути оманливими. Прочитай кілька перших сторінок, а потім перекажеш мені.

— А якщо я натомість розповім Еленду, що ви запланували?

Шан розсміялася.

— Моя люба, ти й гадки не маєш, що я запланувала. Крім того, ти, схоже, потроху просуваєшся у вищому світі. Певна річ, ти мала б усвідомлювати, що тобі не варто навіть замислюватися над тим, щоб зрадити мене.

Сказавши це, Шан відійшла, умить зібравши довкола себе почет підлиз. «Гамування» ослабло, і Вен відчула, як наростають роздратування і гнів. Були часи, коли вона просто втекла б: її гордість була надто прибита, щоб перейматися образами Шан. Але сьогодні вона відчула бажання завдати удару у відповідь.

«Заспокойся. Це добре. Ти стала пішаком у грі Великих домів — більшість дрібних дворян, либонь, лише мріють про таку можливість».

Вона зітхнула й повернулася до порожнього столика, який раніше ділила з лордом Міленом. Цього вечора бал відбувався в дивовижному замку Гастінгів. Високу круглу фортецю оточували шість додаткових веж, що стояли трохи оподалік і були поєднані з нею мурами, що мали переходи нагорі. І вежі, і центральна фортеця були оздоблені закрутистими вітражними візерунками.

Бальна зала розміщувалася на горішньому поверсі головної будівлі. На щастя, вельможним гостям не доводилося долати пішки весь цей шлях: витяжні платформи, що їх тягнули скаа, підіймали дворян і дворянок нагору. Сама зала виявилася менш видовищною, якщо порівнювати з тими, які Вен бачила раніше, — просте квадратове приміщення зі склепінчастою стелею та вітражними вікнами по всіх чотирьох стінах.

«Дивно, як легко звикаєш до всього, — подумала Вен. — Можливо, саме тому дворяни чинять такі жахіття. Вони вбивають уже так віддавна, що всім уже байдуже».

Вона попросила слугу розшукати Сейзеда, а сама сіла, щоб дати ногам перепочинок. «Нехай би вже Келсьє чимшвидше повернувся», — подумала дівчина. Без свого ватажка вся ватага, зокрема й Вен, почувалася менш мотивованою. Не те щоб їй не хотілося працювати, але ущиплива дотепність і оптимізм Келсьє додавали їй сил.

Вен роззирнулася знічев’я, і раптом їй в око впав Еленд Венчер, що стояв неподалік, балакаючи з кількома молодими дворянами. Дівчина заціпеніла. Частина її — та, що належала Вен, — прагнула втекти кудись і сховатися. Хоча би під стіл — забитися туди разом із сукнею.

Дивно, але та частина, що належала Валетті, виявилася сильнішою. «Я повинна поговорити з ним, — подумала вона. — Не через Шан, а тому, що мушу дізнатися правду. Доксон перебільшував. Інакше бути не може».

Коли ж це вона стала такою зухвалою? Підводячись, Вен сама дивувалася зі своєї рішучості. Вона перетнула бальну залу, побіжно оглянувши на ходу свою чорну сукню. Один з Елендових товаришів торкнувся його плеча й порухом голови вказав на Вен. Еленд обернувся, а два його бесідники відійшли.

— О, Валетто, — промовив він, коли дівчина зупинилася перед ним. — Я сьогодні пізно прибув на бал. Не знав навіть, чи ви теж тут.

«Брехня. Усе ти чудово знав. Валетта нізащо б не пропустила бал у Гастінгів». Як почати розмову? Як запитати?

— Ви мене уникаєте, — промовила вона.

— Ну... я б так не сказав. Просто я був зайнятий. Родинні справи, знаєте. До того ж я попереджав, що невихований і... — він замовк на півслові. — Валетто, з вами все гаразд?

Вен усвідомила, що злегка схлипує, і відчула на щоці сльозу. «Ідіотка! — подумала вона, витираючи очі Лишветродовою хустинкою. — Зіпсуєш весь макіяж!»

— Валетто, ви тремтите! — занепокоєно мовив Еленд. — Ходімо на балкон, вам не завадить подихати свіжим повітрям.

Вона дозволила вивести себе з зали, геть від звуків музики й людського гамору. Вони вийшли в тиху темряву. Балкон — один із багатьох, що виступали в горішній частині центральної вежі Гастінгів, — був порожній. У балюстраду був вбудований єдиний кам’яний ліхтар, а по кутках були зі смаком розставлені вазони з рослинами.

У повітрі, як завжди оповиваючи все, линула імла. Утім, на балконі, близько до теплого приміщення, вона була не надто густою. Еленд не звертав на неї уваги. Як і більшість дворян, він вважав страх перед імлою дурними забобонами скаа. Вен була схильна з цим погодитися.

— То в чому річ? — запитав Еленд. — Визнаю, я ігнорував вас. Пробачте. Ви не заслужили на таке ставлення. Просто я... мені видалося, що ви добре даєте собі раду і вам не потрібен такий баламут, як я...

— Ви коли-небудь спали з жінкою-скаа? — випалила Вен.

Еленд спантеличено звів брови.

— То це в цьому річ? Хто вам це сказав?

— То спали чи ні? — наполягла Вен.

Еленд завагався, підібгавши губи.

«Пане Всевладарю! То це правда».

— Сядьте, — промовив дворянин, підсуваючи їй стілець.

— То це правда, чи не так? — запитала Вен, сідаючи. — Ви це робили. Він мав рацію. Ви всі чудовиська.

— Я... — він поклав руку дівчині на плече, але вона скинула її.

Чергова сльоза скотилася по щоці, упала на плаття й розтеклася мокрою плямою. Вен витерла очі, і на хустинці лишився макіяж.

— Це сталося, коли мені було тринадцять, — тихо промовив Еленд. — Батько вирішив, що настав час мені «стати чоловіком». Я не знав, що дівчину після цього вб’ють, Валетто. Слово честі, не знав.

— А потім? — відчуваючи, як її огортає лють, запитала Вен. — Скількох дівчат ви погубили, Еленде Венчере?

— Жодної! Цього більше ніколи не повторилося, Валетто. Ніколи після того, як я дізнався, що відбулося першого разу.

— Ви сподіваєтеся, що я повірю?

— Не знаю, — відказав Еленд. — Слухайте, серед придворних дам заведено вважати всіх чоловіків тваринами, та ви маєте повірити мені. Ми не всі такі.

— А мені казали, що всі.

— Хто таке казав? Провінційні дворяни? Валетто, вони не знають нас. Вони заздрять, бо ми контролюємо більшість каналошляхів... можливо, вони й мають право на заздрість. Але це не значить, що ми всі нелюди.

— Якщо не всі, то яка частина? — зажадала знати Вен. — Як багато дворян чинять таке?

— Може, третина, — відказав Еленд. — Я не впевнений. Я рідко проводжу час із таким типом людей.

Вона хотіла йому вірити, і це бажання мало би зробити її недовірливішою. Але поглянувши в його очі — очі, які вона вважала чесними, — Вен відчула, що піддається. Чи не вперше на своїй пам’яті, вона відмовилася слухати Рінові нашепти й просто повірила.

— Третина, — прошепотіла вона.

«Так багато. Але це краще, ніж усі».

Вона піднесла руку, щоб знову витерти очі, і Еленд зауважив хустинку.

— Хто вам це дав? — поцікавився він.

— Залицяльник, — відказала Вен.

— Це він розповідає вам про мене всілякі погані речі?

— Ні, то був інший. Він... він сказав, що всі дворяни — тобто всі лютадельські дворяни — жахливі люди. Він сказав, що придворні дами навіть не вважають за зраду, коли їхні чоловіки сплять із повіями-скаа.

Еленд пирхнув.

— Схоже, ваш інформатор не дуже добре знається на жінках. Я неабияк здивуюся, якщо ви знайдете мені бодай одну леді, якій байдуже, що її чоловік розважається з іншою — чи то зі скаа, чи то з дворянкою.

Вен кивнула, глибоко вдихаючи, щоб заспокоїтися. Вона почувалася ніяково... але водночас заспокоєно. Еленд опустився навколішки біля її стільця, досі помітно стурбований.

— Отже, ваш батько належить до цієї третини? — запитала вона.

Дворянин почервонів — це було помітно навіть у тьмяному світлі ліхтаря — й опустив очі.

— У нього були всякі коханки — і скаа, і вельможні дами, йому все одно. Я досі думаю про ту ніч, Валетто. Я хотів би... не знаю...

— Ви не винні, Еленде, — сказала вона. — Ви були тринадцятилітнім хлопчиком, який робив те, що наказав батько.

Еленд відвів погляд убік, але Вен устигла помітити в його очах гнів і провину.

— Хтось мусить зупинити все це, — стиха промовив він, і її вразила затятість, яка прозвучала в його голосі.

«Йому небайдуже, — подумала вона. — Він такий самий, як Келсьє чи Доксон. Він хороша людина. Чому вони цього не бачать?»

Нарешті Еленд зітхнув, підвівся й приніс стілець для себе. Відтак сів, спершись ліктем на балюстраду, а пальці запустив у своє скуйовджене волосся.

— Що ж, — зауважив він, — ви, вочевидь, не перша леді, яку я довів до плачу, але ви перша, через кого я щиро розхвилювався. Моя галантність вийшла на новий рівень.

Вен усміхнулася.

— Це не через вас, — сказала вона, відкидаючись на спинку стільця. — Останні кілька місяців були дуже... виснажливі. Коли я дізналася про ці жахливі речі, то просто не стрималася.

— Із цією ганьбою треба щось робити, — прошепотів дворянин. — Пан Всевладар не бачить цього, а точніше не хоче бачити.

Вен кивнула, а тоді пильно глянула на Еленда.

— То чому все таки ви мене уникали останнім часом?

Той знову зашарівся.

— Я вирішив, що у вас достатньо нових друзів.

— І що це мало б означати?

— Мені не подобається більшість тих людей, із якими ви проводите час, Валетто, — зізнався Еленд. — Вам вдалося непогано влитися в лютадельське світське товариство, а як я помітив, ігри в придворну політику зазвичай міняють людей.

— Вам легко казати, — різко кинула Вен. — Особливо коли ви перебуваєте на самому вершечку придворної ієрархії. Ви можете дозволити собі не зважати на політику — декому пощастило менше.

— Мабуть, так.

— Крім того, — додала Вен, — ви так само, як і решта, граєте в ці ігри. Чи ви збираєтеся наполягати, що ваше початкове зацікавлення мною не було спричинене бажанням подратувати батька?

Еленд здійняв руки вгору.

— Гаразд, гаразд, ви мене відбештали як слід. Я був йолопом. Це в нас родинне.

Вен зітхнула, відкидаючись назад і відчуваючи холодний доторк імли на зволожених слізьми щоках. Еленд не був чудовиськом: щодо цього вона йому вірила. Може, це було нерозважливо, але вплив Келсьє давався взнаки. Вона починала довіряти тим, хто її оточував, а Елендові Венчеру їй хотілося вірити більше, ніж будь-кому іншому.

Тепер, коли виявилося, що лиходійства дворян щодо скаа не стосуються Еленда безпосередньо, Вен почувалася легше. Навіть якщо третина вбивали жінок-скаа, можливо, хоча б когось із дворян ще можна було врятувати. Вирізати всіх не потрібно — це їхні методи. Вен мала подбати, щоб такого не сталося, щоб людину не вбивали лише через її походження.

«Пане Всевладарю! Я починаю думати, як інші ватажани... я майже вірю, що ми справді можемо щось змінити».

Вона глянула на Еленда, що сидів навпроти. За його спиною клубочилася імла, а вигляд у нього був похмурий.

«Я викликала неприємні спогади, — винувато подумала Вен. — Не дивно, що він так ненавидить батька». Їй закортіло якось розрадити юнака.

— Еленде, — промовила вона, щоб привернути його увагу. — Вони такі самі, як ми.

Молодий дворянин стрепенувся.

— Хто?

— Скаа-плантаційники, — пояснила Вен. — Якось ви запитували мене про них. Я боялася й тому відповіла так, як відповіла б кожна аристократка. Але ви, схоже, розчарувалися, почувши так мало.

Еленд подався до неї.

— То ви таки проводили час зі скаа?

Вен кивнула.

— Багато часу. Навіть забагато, на думку моєї родини. Можливо, саме тому вони відіслали мене сюди. Деяких скаа я знала дуже добре, особливо одного старшого чоловіка. Він утратив декого — кохану жінку — через те, що дворянинові захотілося розважитися ввечері з гарненькою скаа.

— Це сталося на вашій плантації?

Вен поспішно захитала головою.

— Ні, він утік і прибився до батькових робітників.

— І ви переховали його? — здивувався Еленд. — Скаа-утікачів належить страчувати!

— Я зберегла його таємницю, — відказала Вен. — Я знала його не дуже довго, але... одне я вам можу сказати напевне, Еленде: він кохав так само сильно, як і будь-який дворянин. Певно, сильніше, ніж кохають більшість тутешніх дворян.

— А розум? — зацікавлено допитувався Еленд. — Чи не видалися вони вам... гм... тугими на думку?

— Звісно, що ні, — обурилася Вен. — Смію думати, Еленде Венчере, що знаю кількох скаа кмітливіших за вас. Нехай і неосвічені, але вони все одно розумні. І розлючені.

— Розлючені? — перепитав він.

— Декотрі з них. Через те, як із ними поводяться.

— То вони усвідомлюють це? Усвідомлюють нерівність між нами?

— Звісно! Як же цього не усвідомлювати? — здивувалася Вен.

Вона здійняла руку, щоб витерти носа, але спинилася, помітивши, що хустинка вся брудна від макіяжу.

— Ось, тримайте, — Еленд простягнув їй свій носовичок. — Розкажіть мені більше. Звідки ви знаєте про це?

— Вони розповідали мені, — відповіла Вен. — Скаа мені довіряли. Я знаю, що ці люди розлючені, бо вони часто скаржилися на своє життя. А те, що вони розумні, очевидно з того, як вони приховують деякі речі від дворян.

— Наприклад?

— Наприклад, підпільна транспортна мережа, — відказала Вен. — Скаа допомагають утікачам мандрувати каналошляхами від плантації до плантації. Дворяни нічого не помічають, адже ніколи не звертають уваги на обличчя скаа.

— Цікаво.

— Крім того, — вела далі Вен, — є ще злодійські ватаги. Гадаю, ці скаа мали б бути доволі кмітливі, якщо їм вдається переховуватися від зобов’язувачів і дворян, та ще й обкрадати Великі доми просто перед носом Пана Всевладаря.

— Авжеж, мені відомо про них, — мовив Еленд. — Мені хотілося б зустрітися з кимось із цих злодіїв, розпитати, як їм вдається так спритно ховатися. Це, мабуть, дивовижні люди.

Вен мало не взялася розповідати далі, але прикусила язика. «Я й так уже вибовкала забагато».

Еленд поглянув на неї.

— Ви теж дивовижна, Валетто. Я помилявся, коли думав, що на вас може повпливати вищий світ. Радше це ви вплинете на нього.

Вен усміхнулася.

— Одначе, — мовив Еленд, підводячись, — мені треба йти. Власне кажучи, я прибув на цей бал лише для того, щоб побачитися з кількома друзями.

«Авжеж! — подумала дівчина. — Один із тих дворян, з якими він зустрічався раніше, — Гастінг. Келсьє із Сейзедом здалося дивним, що Еленд товаришує з ним...»

Вен також підвелася й простягнула дворянинові хустинку.

Він не взяв.

— Нехай буде у вас. Я давав її не лише для того, щоб використати за призначенням.

Вен поглянула на клаптик матерії. «Дворянин дарує юній леді хустинку, коли має серйозні наміри залицятися до неї».

— Ох! — вона стиснула носовичок у руці. — Дякую!

Еленд усміхнувся й підступив до неї.

— Той інший, хто б він не був, випередив мене через мою дурість. Однак я не настільки дурний, щоб проґавити нагоду створити йому конкуренцію.

Він підморгнув, злегка вклонився й вийшов до центральної зали.

Вен зачекала кілька секунд, а потім і собі шаснула крізь балконові двері за ним. Еленд зустрівся з тими самими двома дворянами, що й раніше, — Лекалем і Гастінгом, політичними недругами дому Венчерів. Вони постояли якусь хвилю, а тоді рушили до сходового прогону збоку зали.

«Ті сходи можуть вести лише до одного місця, — подумала Вен. — До бічної вежі».

— Панно Валетто?

Вен здригнулася й, обернувшись, побачила Сейзеда, що підходив до неї.

— Ви готові покинути бал? — запитав він.

Дівчина підскочила до нього.

— Лорд Еленд Венчер щойно вийшов он тими сходами разом зі своїми друзями, Гастінгом і Лекалем.

— Цікаво, — відказав Сейзед. — Чому б це... Панно, що сталося з вашим макіяжем?!

— Це неважливо, — мовила Вен. — Думаю, мені треба піти за ними.

— Ще одна хустинка, панно? — запитав террісієць. — А ви даремно часу не гаєте!

— Сейзеде, ти слухаєш мене?

— Так, панно. Гадаю, ви могли б піти за ними, якщо бажаєте, але це буде доволі очевидно. Навряд чи це найкращий спосіб добути інформацію.

— Я не піду за ними відкрито, — тихо відказала Вен. — Я скористаюся алломантією. Але на це мені потрібен твій дозвіл.

— Розумію... Як ваша рана?

— Загоїлася бозна-коли. Я вже й забула про неї.

Сейзед зітхнув.

— Що ж, гаразд. Пан Келсьє однаково після повернення збирався відновити ваше навчання. Лише... будьте обережна. Дивно просити про таке з-імли-народжену, але я все одно прошу.

— Я буду, — пообіцяла Вен. — Зустрінемося на отому балконі за годину.

— Щасти вам, панно, — відказав Сейзед.

Вен уже квапилася назад, на балкон. Вона зайшла за стіну й стала перед кам’яною балюстрадою, за якою клубочилась імла. Прекрасна ворушка порожнеча. «Як довго я цього чекала», — подумала дівчина, добуваючи з рукава флакончик із металами. Пожадливо вихиливши його, вона дістала жменю монет.

А тоді, розкошуючи, вистрибнула на балюстраду й кинулась у темну імлу.

Вітер шарпав її сукню. Олово дало змогу бачити, а п’ютер наділив силою, і вона звернула погляд до схожого на контрфорс муру, що сполучав головну фортецю з вежею. Вен кинула монету, і сталь дала змогу стрілою шугнути в темряву.

Сукня лопотіла, заважаючи лету. Вен здавалося, ніби вона тягне за собою цілий тюк тканини, однак алломантичної сили вистачало, щоб не зважати на це. Вежа, до якої пішов Еленд, була наступна — потрібно було дістатися на горішній перехід, який поєднував її з центральною будівлею. Вен розвогнила сталь, злетіла трохи вище, а тоді кинула ще одну монету в імлу позаду. Коли та вдарилася об стіну фортеці, дівчина скористалася нею, щоб «штовхнути» себе вперед.

Вен врізалася в мур трохи нижче, ніж треба — шари тканини пом’якшили удар, — але спромоглася вхопитися за край. Без п’ютеру було б непросто підтягтися й вилізти нагору, але за допомогою алломантії їй це легко вдалося.

Пригнувшись у своїй чорній сукні, вона скрадалася верхівкою муру. Сторожі не було, але перед входом до вежі виднілася освітлена вартівня.

«Туди не можна», — подумала дівчина й поглянула вгору. Вежа, як видавалося, мала кімнати, і в кількох вікнах горіло світло. Вен кинула монету й, «відштовхнувшись», злетіла. Відтак «потягнула» за віконну раму, смикнула себе вгору і м’яко опустилася на кам’яне зовнішнє підвіконня. Віконниці були зачинені на ніч, і щоб почути, що відбувається всередині, їй довелося притулитися до них і розвогнити олово.

— ...бали завжди затягуються мало не до ранку. Будемо, мабуть, стояти подвійну варту.

«Це сторожа», — подумала Вен, підстрибнула й «відштовхнулася» від верхівки вікна. Вікно задеренчало, а дівчина шугнула вгору вздовж вежі. Вхопившись за наступне підвіконня, вона підтягнулася й вилізла на нього.

— ...не шкодую, що запізнився, — почувся зсередини знайомий голос Еленда. — Вона значно вродливіша за тебе, Телдене.

Пролунав чоловічий сміх.

— Нарешті неприступний Еленд Венчер потрапив у полон до вродливого личка.

— Вона має не лише вродливе личко, Жастесе, — сказав Еленд. — У неї добре серце — на своїй плантації вона допомагала скаа-втікачам. Гадаю, треба якось привести її на нашу зустріч.

— Навіть не думай про це, — відповів басовитий голос. — Бачиш-но, Еленде, я не маю нічого проти, коли тобі кортить пофілософствувати. Хай йому грець, я навіть перекину з тобою кілька чарчин і послухаю твої теревені. Але я не дозволю, щоб до наших розмов долучалися сторонні.

— Погоджуюсь із Телденом, — сказав Жастес. — Нас п’ятьох достатньо.

— Слухайте, — пролунав Елендів голос. — Мені здається, це несправедливо з вашого боку...

— Еленде... — благально промовив ще чийсь голос.

— Гаразд, гаразд. Телдене, ти читав книжку, яку я дав тобі?

— Я намагався. Але вона завелика.

— Але хороша, чи не так? — запитав Еленд.

— Непогана, — погодився Телден. — Тепер я розумію, чому Пан Всевладар так її ненавидить.

— Редалевінові праці кращі, — сказав Жастес. — Лаконічніші.

— Мені не хотілося б скиглити, — промовив п’ятий голос. — Але невже читати — це все, що ми збираємося робити?

— А що поганого в читанні? — запитав Еленд.

— Нуднувато, — відказав п’ятий учасник розмови.

«Оце розумний чоловік», — подумала Вен.

— Нуднувато? — перепитав Еленд. — Панове, ці ідеї, ці слова — у них усе. Люди, які написали їх, знали, що підуть на страту. Хіба ви не відчуваєте їхнього запалу?

— Запал є, — відказав п’ятий голос, — а от користі нема.

— Ми можемо змінити цей світ, — мовив Жастес. — Двоє з нас — спадкоємці своїх домів, решта троє — другі в черзі наступництва.

— Одного дня ми стоятимемо біля керма, — додав Еленд. — Якщо ми впровадимо у життя ці ідеї — справедливість, дипломатію, поміркованість, — ми зможемо натиснути навіть на Пана Всевладаря!

П’ятий учасник бесіди пирхнув.

— Це ти, Еленде, наступник могутнього дому, але решта з нас не мають такої ваги. Телден і Жастес, найпевніше, ніколи не стануть головами своїх домів, а Кеву — не візьми за образу, друже, — аж ніяк не такий впливовий. Ми не можемо змінити світ.

— Ми можемо змінити те, як поводяться наші родини, — заперечив Еленд. — Якщо дворянські доми перестануть гризтися через дурниці, ми зможемо здобути справжній вплив, а не танцювати під дудку Пана Всевладаря.

— Так, щороку дворянство слабшає, — погодився Жастес. — Наші скаа належать імператорові, землі — також. Його зобов’язувачі визначають, із ким нам одружуватися і в що нам вірити. Навіть наші каналошляхи — формально його власність. Міністерські вбивці усувають тих, хто висловлюється занадто відверто й тих, хто занадто успішний. Так жити не можна.

— Авжеж, тут я з тобою згоден, — мовив Телден. — Елендове розпатякування про класову нерівність видається мені дурницею, але я розумію важливість того, щоб виступити проти Пана Всевладаря єдиним фронтом.

— Ото ж бо й воно! — вигукнув Еленд. — Саме це ми маємо...

— Вен! — пролунав тихий голос.

Дівчина з ляку аж підстрибнула й мало не впала з підвіконня. Відтак стривожено роззирнулася.

— Над тобою, — прошепотів голос.

Вона звела погляд. На іншому підвіконні над нею сидів Келсьє. Він усміхнувся, підморгнув і порухом голови вказав униз, на мур із переходом.

Вен озирнулася на вікно, за яким був Еленд, а Келсьє тим часом пролетів повз неї крізь імлу. Нарешті вона відштовхнулася й зіскочила з підвіконня за ним, використовуючи кинуту раніше монету, щоб сповільнити падіння.

— Ти повернувся! — опустившись додолу, радісно вигукнула вона.

— Ага, сьогодні по обіді.

— А що ти робиш тут?

— Перевіряю, як справи в нашого друга Еленда, — відказав Келсьє. — Схоже, від минулого разу небагато змінилося.

— Від минулого разу?

Келсьє кивнув.

— Після того як ти розповіла про цей невеличкий гурток, я час від часу шпигував за ними. Не варто було турбуватися: вони не становлять загрози. Це лише купка дворянчиків, які зустрічаються, щоб пофілософствувати за келихом винця.

— Але ж вони хочуть скинути Пана Всевладаря!

— Навряд чи, — пирхнув Келсьє. — Вони роблять те саме, що й решта дворян, — укладають союзи. Немає нічого незвичного в тому, що молоді лорди починають вибудовувати коаліції ще до того, як дістануть владу.

— Ні, це інакше, — заперечила Вен.

— Он як? — здивовано запитав ватажок. — То ти вже така досвідчена дворянка, що можеш це визначити?

Дівчина зніяковіла, але Келсьє розсміявся й по-дружньому обійняв її за плечі.

— Не хвилюйся ти так. Як на дворян, вони видаються цілком непоганими хлопаками. Обіцяю не вбивати нікого з них, гаразд?

Вен кивнула.

— Можливо, ми навіть матимемо з них якусь користь — вони справді видаються відкритішими до нових ідей, ніж решта. Я просто не хочу, щоб ти розчарувалася, Вен. Вони все одно лишаються дворянами. Можливо, вони нічого з цим не можуть удіяти, але це не змінює їхньої природи.

«Він говорить, точнісінько як Доксон, — подумала Вен. — Келсьє очікує від Еленда найгіршого». Але чи могла вона сподіватися на щось інше? Коли ведеш таку війну, як Келсьє і Доксон, мабуть, найефективніше — і найкраще для психіки — вважати, що всі твої вороги — суцільне зло.

— А що це сталося з твоїм макіяжем? — запитав ватажок.

— Я не хочу про це говорити, — відказала Вен, подумки вертаючись до розмови з Елендом.

«І навіщо було плакати? Яка ж я ідіотка! Та ще й так ні сіло ні впало запитала його, чи він спав зі скаа».

Келсьє стенув плечима.

— Що ж, гаразд. Ходімо тоді: сумніваюся, що юний Венчер та його товариші будуть обговорювати щось цікаве.

Дівчина, вагаючись, глянула на нього.

— Я вже тричі підслуховував їх, Вен, — сказав Келсьє. — Якщо хочеш, можу коротко переказати тобі всі їхні розмови.

— Добре, — зітхнула вона. — Але я домовилася зустрітися з Сейзедом на балі.

— Ну, тоді лети до нього, — відказав Келсьє. — Обіцяю не казати йому, що ти використовувала алломантію.

— Він мені дозволив, — захищаючись, відказала дівчина.

— Справді?

— Так.

— Що ж, вибачай тоді, — мовив Келсьє. — Перш ніж підеш із балу, попроси Сейза, щоб він приніс тобі плащ: твоя сукня спереду вся в попелі. Зустрінемося в столярні — нехай карета вас там висадить, а сама поїде далі, щоб не виникло підозр.

Вен кивнула. Келсьє підморгнув їй і зістрибнув із муру в імлу.