З-імли-народжені

37

«Келсьє, клятий ти безумцю, — думав Доксон, роблячи позначки на мапі, розстеленій на столі, — і чому ти завжди вшиваєшся, лишаючи мене розгрібати все те, що накоїв?» А втім, він знав, що роздратування його несправжнє — так він лише намагався відкинути думки про Келову смерть. Це допомагало.

Роль Келсьє в їхньому плані — стратегічне бачення, харизматичне керівництво — була завершена. Настала черга Доксона. Узявши за основу початкову стратегію Келсьє, він трохи вдосконалив її. Він намагався підтримувати хаос на керованому рівні й для цього виділяв найкращу зброю тим людям, які видавалися йому найбільш урівноваженими. Він послав загони, щоб узяти під контроль найважливіші об’єкти — сховища із запасами їжі й води, — перш ніж їх пограбують мародери.

Словом, він робив те, що й завжди: утілював у життя мрії Келсьє.

Попереду почувся якийсь шум. Доксон підвів голову й побачив біля входу посланця. Той одразу відшукав очима керівника посеред складського приміщення й рушив до нього.

— Які новини? — запитав Доксон, коли чоловік підійшов ближче.

Посланець похитав головою. Це був молодик у імперському однострої без куртки, яку він, очевидно, скинув, щоб менше впадати в очі.

— Мені шкода, сер, — тихо відказав чоловік. — Жоден із вартових не помітив, щоб вона виходила, але... один стверджує, що бачив, як її несли до палацової в’язниці.

— Ти можеш її витягнути звідти? — запитав Доксон.

Солдат — його звали Ґорейдел — зблід. Ще недавно він служив Панові Всевладарю. Правду кажучи, Доксон не був певен, чи можна йому довіряти. Та все ж колишній палацовий гвардієць міг дістатися туди, куди не міг жоден скаа. Його донедавні товариші по службі не знали, що він перейшов на інший бік.

«Якщо він справді перейшов», — подумав Доксон. Але... події розгорталися надто швидко, щоб витрачати час на сумніви. Він вирішив довіритися своєму чуттю і прийняти цього чоловіка до лав повстанців.

— То як? — запитав він.

Ґорейдел знову похитав головою.

— Її кинув до в’язниці інквізитор. Я не можу звільнити її — у мене нема повноважень. Я... я не...

Доксон зітхнув.

«Дурне дівчисько! — подумав він. — їй слід було б мати трохи більше клепки в голові. Мабуть, заразилася від Келсьє».

Помахом руки він відпустив солдата й поглянув на Геммонда, що саме ввійшов. На плечі громило ніс великий меч зі зламаним руків’ям.

— Справу зроблено, — сказав Гем. — Замок Еларіелів щойно взято. Однак Лекалі, схоже, ще тримаються.

Доксон кивнув.

— Невдовзі твої люди потрібні будуть нам, щоб штурмувати палац.

«Що швидше ми ввірвемося туди, то більше шансів урятувати Вен». Утім, він дуже сумнівався, що вони встигнуть допомогти дівчині. На те, щоб зібрати й організувати їхні головні сили, потрібна була не одна година, а Доксон хотів атакувати палац усіма військами одночасно і просто зараз не міг виділити людей для рятувальної операції. Келсьє, мабуть, кинувся б Вен на порятунок, але Доксон не міг дозволити собі такого нерозважливого вчинку.

Як він завжди казав, хоча б хтось у ватазі повинен бути реалістом. Палац не можна було атакувати без ретельної підготовки: невдача Вен довела це. Їй доведеться подбати про себе самій.

— Я приготую своїх людей, — кивнув Гем, кидаючи вбік зламаного меча. — Але мені потрібен новий меч.

— Біда з вами, громилами, — зітхнув Доксон. — Завжди щось ламаєте. Що ж, іди вибери собі якогось клинка.

Гем попрямував до складу зброї.

— Якщо побачиш Сейзеда, — гукнув услід Доксон, — скажи йому, що...

Він урвався на півслові, коли до приміщення зайшли кілька повстанців, що вели зв’язаного бранця з мішком на голові.

— Що це? — запитав Доксон.

Один із повстанців штурхнув полоненого ліктем.

— Гадаю, хтось важливий, мосьпане. Прийшов до нас без зброї і попросив привести до тебе. Пообіцяв золото за це.

Доксон здивовано звів брови. Солдат стягнув з бранця мішок, під яким виявилося обличчя Еленда Венчера.

— Ти? — вражено закліпав Доксон.

Еленд роззирнувся довкола з тривогою, але, зважаючи на всі обставини, тримався непогано.

— Ми зустрічалися?

— Не зовсім, — відказав Доксон.

«Трясця. У мене немає зараз часу на полонених». І все ж, син лорда Венчера... Коли повстання закінчиться, Доксонові потрібен буде якийсь важіль впливу на могутню аристократію.

— Я прийшов, щоб запропонувати перемир’я, — сказав Еленд Венчер.

— Тобто?

— Дім Венчерів не чинитиме вам опору. І, можливо, мені вдасться переконати решту дворянства дослухатися до мене. Вони налякані — немає жодної потреби вбивати їх.

Доксон чмихнув.

— Я не можу лишити в місті ворожі збройні сили.

— Якщо ви знищите дворянство, то довго не протримаєтеся, — заявив Еленд. — На дворянських родинах тримається вся економіка. Без нас імперія розвалиться.

— Власне кажучи, це і є наша мета, — відказав Доксон. — Слухай, у мене немає часу...

— Ви мусите мене вислухати! — із розпачем скрикнув Еленд Венчер. — Якщо ваше повстання розпочнеться з хаосу й кровопролиття, ви зазнаєте поразки. Я читав про це, я знаю, що кажу! Коли інерція початкового конфлікту стихне, люди почнуть шукати, що ще знищити. Вони обернуться одне проти одного. Ви мусите зберегти контроль над повсталими!

Доксон почувався спантеличено. Еленд Венчер мав репутацію легковажного дженджика, але зараз він говорив серйозно і... щиро.

— Я допоможу вам, — сказав Еленд. — Облиште дворянські замки в спокої і зосередьте всі ваші зусилля на Міністерстві та Панові Всевладарі. Це ваші справжні вороги!

— Слухай-но, — мовив Доксон, — я відведу наші загони від замку Венчерів. Мабуть, немає потреби захоплювати його тепер, коли...

— Я відправив своїх солдатів до замку Лекалів, — перебив його Еленд. — Відведи своїх людей від усіх фортець. Дворяни не нападуть на вас із флангів — вони позабиваються до своїх палаців і труситимуться там від страху.

«А він, либонь, має рацію щодо цього».

— Ми подумаємо, — почав Доксон, але замовк, помітивши, що Еленд його не слухає.

«А з ним збіса важко розмовляти».

Еленд пильно придивлявся до Геммонда, який повернувся з новим мечем. Молодий дворянин насупив чоло, а тоді враз широко розплющив очі.

— Я знаю тебе! Ти той, хто рятував слуг лорда Рену від страти!

Еленд із раптовим запалом обернувся до Доксона.

— Ви знаєте Валетту, чи не так? Вона скаже вам послухати мене. Доксон перезирнувся з Гемом.

— Що? — запитав Еленд.

— Вен... — сказав Доксон. — Тобто Валетта... кілька годин тому вона пішла до палацу. Мені шкода, хлопче. Найпевніше, вона в темниці Пана Всевладаря... якщо досі жива.

Кар кинув Вен назад до клітки. Вона боляче впала, покотилася по підлозі, заплутуючись у спідній сорочці, і вдарилася головою об стіну.

Інквізитор усміхнувся, затраснувши двері.

— Дуже тобі дякую, — сказав він, стоячи по той бік ґрат. — Ти щойно допомогла нам досягти того, чого ми прагнули вже віддавна.

Вен люто зиркнула на нього. «Гамівний» тиск Пана Всевладаря був тут не такий сильний.

— Прикро, що з нами вже немає Бендала, — сказав Кар. — Він не один рік ганявся за твоїм братом — був переконаний, що Тевідіан мав напівкровну дитину. Бідолашний Бендал... Шкода, що Пан Всевладар не лишив Уцілілого нам, щоб ми могли помститися.

Він подивився на неї очима-штирями й похитав головою.

— Що ж, зрештою виявилося, що він мав рацію. Ми всі повірили твоєму братові, але Бендал... навіть тоді мав сумніви. І врешті-решт він таки знайшов тебе.

— Моєму братові? — перепитала Вен, зводячись на ноги. — Брат здав мене?

— Здав тебе? — здивувався Кар. — Ні, він помер, присягаючись, що ти загинула від голоду багато років тому! Він день і ніч кричав про це під тортурами. А витримати інквізиторські тортури вкрай важко... невдовзі ти матимеш нагоду в цьому пересвідчитися, — він посміхнувся. — Але спершу я хочу тобі дещо показати.

Кілька солдатів заволокли до приміщення голого й зв’язаного чоловіка. Його штовхнули в сусідню клітку, і чоловік, побитий і закривавлений, упав на кам’яну підлогу.

— Сейзеде! — скрикнула Вен, кидаючись до ґрат.

Террісієць лежав напівпритомний, поки солдати прив’язували його руки й ноги до невеличкого металевого кільця, вмурованого в підлогу. Сейзеда побили майже до безпам’яті й здерли з нього весь одяг. Вен ніяково відвернулася від його голизни, але все ж встигла побачити пошрамоване порожнє місце між ногами, там, де мало бути його чоловіче єство.

«Усі террісійці — євнухи», — колись сказав він їй. Той шрам був давній, на відміну від численних свіжих синців, порізів і саден.

— Його спіймали, коли він намагався пробратися до палацу, — сказав Кар. — Мабуть, турбувався за тебе.

— Що ви з ним зробили? — тихо запитала Вен.

— Майже нічого — поки що, — відповів Кар. — Мабуть, ти запитуєш себе, чому я розповів про твого брата. Може, ти навіть вважаєш мене дурнем через те, що розум твого брата надломився до того, як ми витягнули з нього таємницю. Бачиш-но, я не настільки дурний, щоб не визнати своєї помилки. Нам слід було розтягнути тортури... щоб він страждав якнайдовше. Тут ми дали маху, авжеж.

Він зловісно посміхнувся і кивнув у бік Сейзеда.

— Удруге ми не припустимося такої помилки, дівчино. Ні, цього разу ми застосуємо іншу тактику. Ми мордуватимемо террісійця, а ти спостерігатимеш за його муками. Ми подбаємо, щоб його страждання були тривалі та переконливі. А перестанемо тільки тоді, коли ти розповіси нам усе, що ми хочемо знати.

Вен здригнулася від жаху.

— Не треба... будь ласка...

— О ні, — відказав Кар. — Треба. Чому б тобі не поміркувати трохи над тим, що ми збираємося йому заподіяти? Пан Всевладар викликає мене — треба йти, щоб офіційно прийняти керівництво над Міністерством. Ми почнемо, щойно я повернуся.

Він обернувся, замітаючи подолом чорного балахона підлогу. Солдати вийшли за ним, очевидно, щоб вартувати у невеличкому приміщенні перед темницею.

— Ох, Сейзеде, — зітхнула Вен, опускаючись навколішки біля ґрат.

— Панно, панно, — промовив террісієць несподівано ясним голосом, — хіба вам не казали, що не годиться розгулювати у спідній білизні? Якби тут був пан Доксон, він добряче вас насварив би.

Вен ошелешено звела погляд. Сейзед усміхався до неї.

— Сейзеде, — тихо промовила вона, позираючи в той бік, куди пішли вартові. — Ти притомний?

— Ще б пак притомний, — відказав він.

Його спокійний, сильний голос різко контрастував із побитим тілом.

— Пробач, Сейзеде, — сказала Вен. — Навіщо ти пішов за мною? Чому не лишився й не дозволив мені самій розплачуватися за власну дурість?

Террісієць обернув до неї побите обличчя. Одне око запухло, але друге дивилося просто на неї.

— Панно, — промовив він серйозним тоном, — я поклявся панові Келсьє, що подбаю про вашу безпеку. Клятва террісійця — це не те, чим можна злегковажити.

— Але... ти мав би розуміти, що тебе схоплять, — промовила вона, опустивши очі від сорому.

— Звичайно, я це розумів, панно, — відказав Сейзед. — А як інакше мені було потрапити до вас?

Вен підвела погляд.

— Потрапити... до мене?

— Так, панно. Як мені видається, мій народ і Міністерство мають одну спільну рису. Вони обоє недооцінюють те, на що здатні хранителі.

Він заплющив очі, і раптом його тіло змінилося. Воно... немовби здулося: м’язи стали слабкими й хирлявими, шкіра обвисла.

— Сейзеде! — скрикнула Вен, кидаючись на ґрати й намагаючись дістатися до нього.

— Усе гаразд, панно, — відповів він ледь чутним, жахливо кволим голосом. — Мені просто треба трохи часу, щоб... зібратися з силами.

«Зібратися з силами?» — Вен опустила руку й кілька хвилин спостерігала за Сейзедом. «Невже...»

Він видавався таким немічним — немовби з нього висмоктали всю силу. Щоб... десь накопичити?

Ураз Сейзедові очі розплющилися. Його тіло повернулося до нормального стану. Але м’язи не перестали рости, вони напиналися, розбухали, аж доки не стали більшими навіть за Гемові.

Сейзед обернув до неї голову, що сиділа на м’язистій бичачій шиї, і всміхнувся, а тоді з легкістю розірвав свої пута. Він підвівся — здоровенний, неприродно кремезний, і такий несхожий на спокійного худорлявого вченого, якого вона знала.

«Пан Всевладар у своєму щоденнику описував їхню силу, — зачудовано подумала вона. — Він писав, що той чоловік, Рашек, міг сам підняти величезну кам’яну брилу й відкинути її з дороги».

— Але ж вони зняли всі твої сережки й браслети! — сказала Вен. — Де ти заховав метал?

Сейзед знову всміхнувся, беручись за ґрати, що розділяли їх. — Я взяв приклад із вас, панно. Я проковтнув його.

Сказавши це, він виламав прути.

Вен кинулася до його клітки й обійняла Сейзеда.

— Дякую тобі.

— Будь ласка, — відповів він, лагідно відсторонюючи її.

Відтак величезною долонею вдарив по дверцятах клітки й виламав замок. Двері з грюкотом розчинилися.

— А тепер поквапмося, панно, — сказав террісієць. — Нам треба дістатися до безпечного місця.

За мить у проході з’явилися двоє в’язничників, що кілька хвилин тому кинули були Сейзеда до клітки. Вони завмерли на місці, витріщившись на могутнього велета, якого побачили замість слабкого побитого чоловіка.

Сейзед кинувся вперед із прутом у руці. Утім, ферухімія додала йому лише сили, але не спритності. Він ступав повільно й важко, і солдати дременули навтьоки, кличучи на допомогу.

— Мерщій, панно, — сказав Сейзед, відкидаючи прут. — Моєї сили надовго не вистачить: шматочок металу, який я проковтнув, занадто малий, щоб накопичити багато ферухімічного заряду.

Говорячи це, він почав усихатися. Вен поквапилася геть із в’язничного приміщення. Вартівня перед ним була зовсім мала, там стояло тільки два стільці. Під одним із них дівчина побачила плащ, у який була загорнута вечеря котрогось із охоронців. Вен витрусила їжу й кинула плащ Сейзедові.

— Дякую, панно, — відказав той.

Вона кивнула, підійшла до дверей і визирнула. Наступна кімната була більша й порожня, з неї виходили два коридори: один повертав праворуч, а другий вів прямо. Ліворуч уздовж стіни стояли дерев’яні скрині, а посеред кімнати був великий стіл. Вен пройняв дрож, коли вона побачила на столі засохлу кров і викладені рядком гострі інструменти.

«Ми обоє опинимося на цьому столі, якщо не поквапимося», — подумала вона, рукою даючи Сейзедові знак іти.

Однак завмерла на півкроці: у дальньому проході показався загін солдатів із в’язничником на чолі. Вен лайнулася під ніс: вона почула б їх раніше, якби мала олово.

Вона озирнулася. Сейзед шкутильгав через вартівню. Його ферухімічна сила вичерпалася, а перед тим як кинути до клітки, солдати добряче його побили. Він ледве переставляв ноги.

— Утікайте, панно! — крикнув він, махнувши рукою. — Біжіть!

«Ти так і не збагнула, Вен, що таке дружба, — прошепотів у її голові голос Келсьє. — Сподіваюся, колись ти це зрозумієш...»

«Я не можу його покинути. І я не покину».

Вен кинулася до солдатів. Вона схопила зі столу два ножі для тортур — відполірована сталь зблиснула в її руках, — застрибнула на стіл і плигнула на противників.

Місяці тренувань допомогли їй — навіть без алломантїї тіло злинуло в повітря. Падаючи, Вен устромила ніж у шию заскоченому зненацька солдатові. Вона вдарилася об підлогу сильніше, ніж очікувала, але зуміла встояти на ногах і ухилитися, коли інший солдат, лаючись, махнув мечем.

Клинок брязнув об кам’яну стіну позаду. Вен крутнулася й розітнула противнику стегно. Той позадкував, зойкнувши від болю.

«їх забагато», — подумала дівчина. Нападників було понад два десятки. Вона спробувала атакувати третього солдата, але хтось угатив їй бойовою палицею просто під ребра.

Вен охнула від болю, випустила ніж і впала. Без п’ютеру, що зміцнив би тіло, вона боляче вдарилася й, приголомшена, покотилася по кам’яній підлозі, доки не спинилася біля стіни.

Вона спробувала підвестися, але марно. Краєм ока Вен побачила Сейзеда, що впав, зробившись кволим. Він намагався знову накопичити силу. Він не встигне. Солдати за мить його схоплять.

«Що ж, принаймні я спробувала, — подумала дівчина, чуючи, як коридором праворуч надбігає ще одна група солдатів. — Принаймні я не кинула його. Мабуть... Мабуть, саме це Келсьє мав на увазі».

— Валетто! — вигукнув знайомий голос.

Вен вражено підвела погляд і побачила, як до кімнати вривається Еленд із шістьма солдатами. На ньому був трохи недопасований дворянський костюм, а в руці юнак тримав дуельний ціпок.

— Еленде? — остовпіло витріщилася на нього Вен.

— З тобою все гаразд? — підходячи, занепокоєно запитав він.

Аж тут він помітив міністерських солдатів. Ті, схоже, дещо збентежилися появою дворянина, але досі мали кількісну перевагу.

— Я забираю цю дівчину з собою! — оголосив Еленд.

Його слова прозвучали сміливо, але воїном він усе ж не був. Зі зброї він мав лише дворянський дуельний ціпок, а обладунків у нього взагалі не було. П’ятеро його супутників були вбрані в червону форму Венчерів — це були солдати з Елендового замку. Однак ще один чоловік — той, що вів їх, — мав на собі однострій палацової гвардії. Він видався Вен начебто знайомим. На плечі його бракувало імперської нашивки. «Це той вартовий, — вражено подумала вона. — Той, якого я переконала перейти на наш бік».

Ватажок міністерських солдатів зробив свій вибір. Проігнорувавши Елендів наказ, він коротко махнув рукою — і його люди почали обходити дворянина та його загін із боків, оточуючи їх.

— Валетто, утікай! — настійливо вигукнув Еленд, здіймаючи ціпок.

— Ходімо, панно, — сказав Сейзед, який підійшов до неї, щоб допомогти підвестися.

— Ми не можемо їх кинути! — заперечила Вен.

— Ми мусимо.

— Але ж ти прийшов мені на порятунок. Ми маємо так само допомогти Елендові!

Сейзед похитав головою.

— Це не одне й те саме, дитино. Я знав, що в мене є шанс вас урятувати. Тут ми нічим не можемо зарадити. Співчуття — це прекрасно, але потрібен ще здоровий глузд.

Вен дозволила звести себе на ноги. Елендові солдати приготувалися захищатися. Сам він стояв на чолі загону, вочевидь, рішуче налаштований на бій.

«Мусить бути якийсь спосіб! — розпачливо подумала Вен. — Мусить бути...»

Ураз вона побачила його в одній зі скринь під стіною. Знайомий клаптик сірого полотна, одна-єдина стрічка, що звисала збоку.

Вен вирвалася з Сейзедових рук, коли міністерські солдати атакували, і почула, як за спиною скрикнув Еленд і задзвеніла зброя.

Вона викинула зі скрині свої штани й сорочку. Під ними, на споді, лежав марево-плащ. Вен заплющила очі й сягнула рукою в бічну кишеньку.

Її пальці намацали один скляний — ще невідкоркований — флакон.

Вона вихопила його з кишені й обернулася лицем до битви. Міністерські солдати трохи відступили. Двоє з них лежали поранені на підлозі, однак Елендових людей упало троє. На щастя, тіснота приміщення не дозволила оточити їх відразу.

Еленд стояв спітнілий, поранений у руку. Його ціпок розламався, і він вихопив меча у солдата, якого перед тим збив з ніг. Тримаючи зброю у незвиклих до неї руках, він водив поглядом по значно численніших силах противника.

— Я помилявся щодо нього, панно, — тихо сказав Сейзед. — Я... прошу вибачення.

Вен усміхнулася. Відкоркувавши флакон, вона одним ковтком спорожнила його.

Усередині зафонтанували джерела сили. Метали спалахнули шаленим вогнем, і снага повернулася до ослабленого, втомленого тіла, немовби після довгої ночі зійшло сонце. Біль зробився дріб’язковим, голова не паморочилася, у кімнаті стало світліше, а босі ноги виразніше відчули кам’яну підлогу.

Солдати атакували знову, й Еленд рішуче, хоч і безнадійно, здійняв меча. І, схоже, неабияк здивувався, коли над ним пролетіла Вен.

Вона опустилася просто посеред нападників і щосили «штовхнула» навсібіч. Солдатів, які опинилися довкола неї, віджбурнуло на стіни. Один замахнувся на неї палицею, але дівчина завиграшки відбила рукою удар, а тоді вгатила противникові кулаком в обличчя. Голову чоловікові з хрускотом скрутило набік.

Вен підхопила палицю, крутнулася й зацідила нею по голові солдатові, що атакував Еленда. Нападник упав мертвий, а палиця переламалася, і дівчина відкинула її. Солдати позаду зарепетували й дременули навтьоки, коли Вен «штовхнула» і розтрощила об стіни ще кількох. Останній, що лишався в кімнаті, здивовано озирнувся, коли дівчина «притягнула» до себе його металевий шолом. «Заякорившись» ззаду, вона «штовхнула» шолом назад, у груди солдатові. Той полетів коридором навздогін своїм товаришам і врізався в них.

Вен збуджено видихнула, розслаблюючи напружені м’язи. Довкола стогнали поранені. «Тепер я... розумію, чому Келсьє це так подобалося».

— Валетто! — озвав її ошелешений Еленд.

Вона підскочила до нього, радісно обійняла, міцно стискаючи його й ховаючи обличчя в нього на плечі.

— Ти повернувся, — шепотіла вона. — Ти повернувся, ти повернувся, ти повернувся...

— Гм... так, я повернувся. А ти... як я бачу, з-імли-народжена. Це доволі... несподівано. Знаєш, взагалі-то, друзям належить розповідати про таке.

— Пробач, — пробурмотіла Вен, не відпускаючи його.

— Пусте, — відказав він украй збентеженим голосом. — Е-е, Валетто, що сталося з твоїм одягом?

— Він там, на підлозі, — відказала Вен і звела очі. — Еленде, як ти мене знайшов?

— Твій приятель, пан Доксон, сказав, що тебе тримають ув’язнену в палаці. А ось цей добродій — капітан Ґорейдел, якщо не помиляюся, — виявився з палацової варти і знав, як сюди дістатися. Із його допомогою мені — як дворянину з певним статусом — вдалося доволі легко потрапити до палацу. А тоді ми почули крики в цьому коридорі... Е-е, слухай, Валетто, чи не могла б ти вдягнутися? Твій вигляд... дещо бентежить.

Вона всміхнулася йому.

— Ти знайшов мене.

— Але, мабуть, даремно старався, — криво посміхнувся він. — Схоже, ти не надто потребувала нашої допомоги.

— Це не має значення, — сказала вона. — Ти повернувся. Досі ніхто не повертався.

Еленд трохи здивовано глянув на неї.

Підійшов Сейзед із її одягом і плащем у руках.

— Панно, треба вибиратися звідси.

Еленд кивнув.

— У місті тепер скрізь небезпечно. Скаа здійняли повстання! — він замовк, а тоді додав: — Але... гм... мабуть, тобі це вже відомо.

Вен нарешті відпустила його.

— Так, я допомагала його підготувати. Але ти маєш рацію щодо небезпеки. Іди з Сейзедом — ватажки повстанців знають його. Тебе не скривдять, якщо він поручиться за тебе.

Еленд і Сейзед обоє здивовано нахмурилися, тимчасом як Вен одягла штани. У кишені вона знайшла материну сережку й наділа її.

— Іти з Сейзедом? — перепитав Еленд. — А ти?

Дівчина одягла сорочку й звела погляд до стелі. Навіть крізь кам’яну товщу вона відчувала його. Він був там, угорі. Надмогутній. Тепер, зустрівшись із ним лице до лиця, Вен не мала сумнівів у його силі. Доки Пан Всевладар живий, повстання приречене на поразку.

— У мене ще є справа, Еленде, — відказала вона, беручи від Сейзеда свій марево-плащ.

— Ви гадаєте, що можете перемогти його, панно? — запитав террісієць.

— Я повинна спробувати, — відповіла вона. — Одинадцятий метал працює, Сейзе. Я бачила... дещо. Келсьє був переконаний, що тут криється якась таємниця.

— Але ж... Пан Всевладар...

— Келсьє загинув, щоб розпочати це повстання, — твердо сказала Вен. — Я мушу подбати про те, щоб воно перемогло. Це моє завдання, Сейзеде. Келсьє не знав цього, але я знаю. Я мушу зупинити Пана Всевладаря.

— Пана Всевладаря? — нажахано вигукнув Еленд. — Ні, Валетто. Він безсмертний!

Вен притягнула його до себе й поцілувала.

— Еленде, твоя родина постачала Панові Всевладарю атій. Тобі відомо, де він його зберігає?

— Так, — збентежено відповів дворянин. — У будівлі, що стоїть на схід від палацу. Там скарбниця. Але...

— Ти повинен дістатися до цього атію, Еленде. Новий уряд потребуватиме багато грошей, щоб зміцнити свою владу й не дати скинути себе першому-ліпшому лордові, що збере армію.

— Ні, Валетто, — заперечив Еленд, хитаючи головою. — Я повинен відвести тебе до безпечного місця.

Вона всміхнулася йому, а тоді обернулась до Сейзеда. Террісієць кивнув їй.

— Ти не намагатимешся мене відмовити? — запитала вона.

— Ні, — спокійно відказав він. — Я боюся, що ви маєте рацію, панно. Якщо ми не здолаємо Пана Всевладаря... Словом, я не стримуватиму вас. Нехай вам щастить. Я прийду на допомогу, щойно допроваджу молодого лорда Венчера до безпечного місця.

Вен кивнула, усміхнулася стривоженому Елендові, а тоді знову подивилася вгору. Туди, де її чекала темна сила, пульсуючи втомою і зневірою.

Дівчина підпалила мідь, затуляючись від «гамівного» натиску Пана Всевладаря.

— Валетто... — тихо озвав її Еленд.

Вен знову обернулася до нього.

— Не турбуйся, — сказала вона. — Здається, я знаю, як його вбити.