З-імли-народжені

25

Келсьє кинув до заплічника ще одну баклажку з водою.

— Бризе, склади список усіх підпільних точок, де ми з тобою вербували людей. Попередь їх, що Міністерство невдовзі, ймовірно, матиме в’язнів, які можуть їх виказати.

Бриз кивнув, чи не вперше утримавшись від того, щоб сказати у відповідь щось дотепне. Позаду нього метушилися підмайстри, готуючи припаси і спорядження для Келсьє.

— Доксе, столярня мала би бути в безпеці, якщо тільки вони не схоплять Єдена. Нехай усі наші троє олов’яноокі стоять на варті. У разі загрози перебирайтеся до запасного лігвища.

Доксон, який поспішно роздавав накази підмайстрам, кивнув на знак того, що зрозумів. Один столярчук уже вирушив попередити Рену. Келсьє гадав, що псевдолордові не мала б загрожувати небезпека: лише одна партія барж відплила з Фелліса, а люди, яких вона перевозила, не знали, що Рену бере участь у плані. Без конечної потреби йому не слід утікати, адже його зникнення вивело б із гри і його самого, і Валетту, позбавивши їхню ватагу позицій у вищому світі, на здобуття яких пішло стільки часу й зусиль.

Келсьє втиснув до торби трохи якогось харчу й закинув її на плечі.

— А мені що робити, Келе? — запитав Гем.

— Повертайся до гарнізону, як ти й пообіцяв. Добре, що ти погодився, — нам потрібен інформатор серед них.

Гем видавався стурбованим.

— Слухай-но, Геме, у мене зараз немає часу заспокоювати тебе, — сказав Келсьє. — Тобі не треба нікого обшахровувати, просто будь собою і слухай.

— Я не зможу битися з гарнізонцями, якщо приєднаюся до них. Я слухатиму, але не оберну зброю проти тих, хто вважає мене своїм товаришем.

— Чудово, — різко кинув Келсьє. — Щиро сподіваюся, що ти знайдеш якийсь спосіб, щоб не вбивати наших солдатів також. Сейзеде!

— Слухаю, пане Келсьє!

— Який у тебе запас швидкості?

Террісієць озирнувся на всіх тих, хто метушився довкола, і злегка почервонів.

— На дві-три години. Цю властивість важко накопичити.

— Замало, — сказав Келсьє. — Тоді я сам. Докс за старшого, поки мене не буде.

Він рвучко обернувся до дверей, але враз зупинився. Біля виходу стояла Вен у тих самих штанах, сорочці й картузі, у яких вона ходила до гарнізону. Через плече в неї теж була перекинута торба. Дівчина виклично глянула на нього.

— Це буде важка подорож, Вен, — попередив він. — Ти ніколи ще не робила нічого такого.

— То й нехай.

Келсьє кивнув. Він висунув з-під столу скриню, підняв віко й відсипав у мішечок жменю п’ютерних кульок для Вен. Дівчина взяла мішечок без жодного слова.

— Проковтни п’ять.

— П’ять?!

— Поки що вистачить, — відказав Келсьє. — Якщо треба буде ще, гукнеш мене — і ми зупинимося.

— Зупинимося? — перепитала дівчина, — Ми хіба не на човні попливемо?

— На човні? — насупився Келсьє. — Навіщо нам човен?

Вен глянула на мішечок із п’ютером, а тоді взяла чашку з водою і заходилася ковтати металеві кульки.

— Пересвідчись, чи в тебе досить води, — порадив Келсьє. — Візьми стільки, скільки зможеш нести.

Він підійшов до Доксона й поклав руку йому на плече.

— До заходу сонця — години три. Якщо поквапимося, будемо там завтра до полудня.

Доксон кивнув.

— Можливо, ви ще встигнете.

«Можливо, — подумав Келсьє. — Гарнізон Валтру лише за три дні маршу від Голстепа. Гонець, навіть якщо скакав уночі, не міг прибути до Лютаделя швидше ніж за два дні. Поки я дістануся до армії...»

Доксон, очевидно, помітив тривогу в його очах.

— У будь-якому разі, армія нам уже нічим не допоможе, — сказав він.

— Знаю, — відповів Келсьє. — Тут уже йдеться лише про те, щоб урятувати цим хлопцям життя. Я надішлю звістку, щойно матиму змогу.

Доксон кивнув.

Келсьє обернувся й розвогнив п’ютер. Його заплічна торба враз зробилася такою легкою, наче була порожня.

— Підпалюй п’ютер, Вен. Ми рушаємо.

Дівчина кивнула, і Келсьє відчув алломантичну пульсацію від неї.

— Розвогнюй, — наказав він, дістаючи зі скрині два марево-плащі й кидаючи один їй.

Другий плащ він накинув собі на плечі, а тоді рушив уперед і розчахнув задні двері. На небі яскраво світило червоне сонце. Заклопотані ватажани покинули на мить свої справи й обернулися, щоб провести поглядами Вен та Келсьє.

Дівчина квапливо порівнялася з ним.

— Гем сказав, що треба навчитися спалювати п’ютер лише тоді, коли він потрібний... що краще використовувати його обережно.

Келсьє обернувся і глянув на неї.

— Тепер не час для обережності. Тримайся біля мене і намагайся не відстати. І пильнуй, щоб у жодному разі в тебе не закінчився п’ютер.

Вен кивнула, але в її очах раптом промайнула тривога.

— Гаразд, — мовив Келсьє і глибоко вдихнув. — Гайда!

Келсьє з надлюдською швидкістю рвонув провулком. Вен кинулася за ним, і вони вибігли на вулицю. П’ютер шаленим вогнем палав усередині. Якщо спалювати його й далі так інтенсивно, то всі п’ять кульок вона використає менш ніж за годину.

На вулиці було повно робітників і дворянських карет. Келсьє, не зважаючи ні на кого й не скидаючи швидкості, помчав просто посередині дороги. Вен бігла за ним, дедалі більше непокоячись, у що це вона вплуталася.

«Я не могла відпустити його самого», — думала дівчина. Щоправда, минулого разу, коли Вен напросилася з Келсьє, усе скінчилося тим, що вона мало не загинула, а потім цілий місяць провалялася в ліжку.

Ватажок маневрував між каретами, відштовхував з дороги перехожих і гнав вулицею так, наче вона належала тільки йому. Вона щосили намагалася не відставати. Земля миготіла під ногами, а люди пролітали повз так швидко, що Вен навіть не встигала роздивитися облич. Час від часу позаду лунали роздратовані крики, які, втім, одразу ж обривалися.

«Плащі, — збагнула дівчина. — Ось чому ми наділи їх... ось чому ми завжди їх носимо. Дворяни, які побачать марево-плащі, не наважаться стати нам поперек дороги».

Келсьє повернув і попрямував просто до північної брами. Вен побігла за ним. Перед брамою він не сповільнився, і люди, що стояли в черзі, стали показувати на них пальцями. Прибрамні вартові обернулися з подивом на обличчях.

Келсьє стрибнув.

Солдат в обладунку впав із криком, збитий з ніг алломантичним «поштовхом» з-імли-народженого, що злинув над ним. Вен набрала повітря в груди, кинула монету, щоб дати собі поштовх, і теж стрибнула. Вона легко злетіла над другим вартовим, що збентежено задер голову, тимчасом як його товариш корчився на землі.

Вен «відштовхнулася» від солдатового обладунку, щоб вилетіти вище. Чоловік поточився, але встояв на ногах: вона була значно легша за Келсьє.

Вен здійнялася понад мурами й почула вражені крики солдатів, що стояли нагорі. Лишалося тільки сподіватися, що її ніхто не впізнає. Це було малоймовірно. Хоча картуз і злетів з її голови під час польоту, навряд чи комусь, хто знав леді Валетту, спаде на думку, що завсідниця балів і з-імли-народжена в брудних штанах — це та сама особа.

Марево-плащ сердито лопотів на вітрі. Келсьє вже перелетів по дузі через мур і почав спускатися. Вен летіла за ним. Так дивно було користуватися алломантією при денному світлі! Навіть неприродно. Вона припустилася помилки й подивилася вниз. Замість заспокійливої ворушкої імли дівчина побачила далеку-далеку землю.

«Як високо!» — жахнулася Вен. На щастя, вона не розгубилась і вчасно «відштовхнулася» від монети, яку використовував для спуску Келсьє. Падіння сповільнилося, стало керованим, і вона важко опустилася на вкриту попелом землю.

Ватажок уже щодуху мчав битим шляхом. Вен побігла за ним, не зважаючи на торговців і мандрівників. Вона гадала, що тепер, за містом, Келсьє стишить біг. Він не стишив. Навпаки — пришвидшив.

Аж тут Вен збагнула. Він не мав наміру йти чи бодай бігти в спокійному темпі.

Він збирався цілу дорогу гнати щодуху.

До печер було два тижні пливти каналошляхом. Цікаво, за скільки часу вони подолають цю відстань? Вони рухалися швидко, страшенно швидко. Повільніше, ніж кінь, що скаче вчвал, але, з іншого боку, жоден кінь не зможе чвалувати так довго.

Вен не почувала втоми. Поклавшись на п’ютер, вона лише зовсім трохи напружувала м’язи. Ноги, здавалося, ледь торкалися землі, і з таким запасом п’ютеру вона, либонь, могла тривалий час підтримувати цей темп.

Вен порівнялася з Келсьє і бігла тепер обік нього.

— А це виявилося легше, ніж я гадала.

— П’ютер покращує рівновагу, — пояснив ватажок. — Інакше ти зараз шпорталася б за власні ноги.

— Як ти гадаєш, що ми там знайдемо? У печерах.

Келсьє похитав головою.

— Зараз немає сенсу про це говорити. Краще побережи сили.

— Але я нітрохи не втомилася!

— Побачимо, що ти скажеш через шістнадцять годин, — відповів Келсьє, пришвидшуючись, коли вони звернули з битого шляху й побігли широким бечівником уздовж каналу Лют-Давн.

«Шістнадцять годин!»

Вен трохи відстала, щоб мати більше вільного місця для рухів. Келсьє наддав іще швидкості, і тепер вони мчали, як навіжені. Він мав рацію: якби не п’ютер і олово, Вен уже давно спіткнулася б на нерівній дорозі. За допомогою алломантії їй вдавалось утримувати рівновагу, хоч вона й мусила бути дедалі уважнішою в міру того, як западала темрява і з’являлась імла.

Час від часу Келсьє кидав монету, щоб перестрибнути з одного пагорка на інший, але здебільшого він просто біг у рівномірному темпі, тримаючись каналошляху. Спливали години, і Вен, як і було обіцяно, стала помалу втомлюватися. Вона не скидала швидкості, але відчувала, як у тілі наростає опір і з’являється чимраз сильніше бажання зупинитися й перепочити. Попри п’ютер, її сили починали вичерпуватися.

Вен постійно підтримувала запас металу на високому рівні. Вона боялася, що коли п’ютеру забракне, її охопить така сильна знемога, що вона вже не ступить і кроку. Крім того, Келсьє наказав їй пити багато води, хоча аж такої спраги вона не відчувала.

Настала ніч, темна й тиха. Жоден мандрівник не наважувався подорожувати в імлі. Вен і Келсьє минали каналові човни й баржі, пришвартовані на ніч, табори бурлаків, чиї щільно запнуті намети тулилися один до одного. Двічі їм траплялися імлисті почвари, перша з яких добряче налякала Вен. Келсьє просто пробіг повз неї, не звертаючи жодної уваги на потворну напівпрозору тушу з перетравлених решток людей і тварин, чиї кістки тепер стали скелетом почвари.

Ватажок мчав далі. Час розплився, а біг заступив собою всі інші відчуття Вен, усю її сутність. Рух потребував так багато уваги, що їй важко було зосередитися на своєму супутникові, який біг попереду в імлі. Вона тільки швидко-швидко переставляла ноги. Тіло її лишалося сильним — і водночас видавалося страшенно виснаженим. Кожен крок вимагав величезного зусилля. Вона прагнула тільки одного — спинитися.

Келсьє не давав їй перепочинку. Він мчав без упину, змушуючи її бігти за ним, не зменшуючи несамовитої швидкості. Світ Вен перетворився на безчасся, у якому панували примус, біль і всеохопна змора. Вони сповільнювалися лише для того, щоб попити води й ковтнути ще кілька п’ютерних кульок, — але ніколи не зупинялися. Вен почало здаватися, що вона... що вона не може зупинитися. Її думки заполонила втома. Лишився тільки розвогнений п’ютер. І більше нічого.

Зненацька її приголомшило світло. Сходило сонце, імла поступово зникала. Денне сяйво, однак, не зупинило Келсьє. Не могло зупинити. Вони мусили бігти. Вони мусили... мусили... тільки... бігти...

«Я помираю».

Ця думка протягом останніх годин уже не вперше зринала в її голові. Вона кружляла там, дзьобаючи мозок, неначе якийсь птах-падлоїд. Вен бігла далі.

«Я ненавиджу бігати, — подумала дівчина. — Саме тому я завжди жила в місті, а не в селі. Щоб не бігати».

Щось підказувало їй, що ця думка позбавлена сенсу, але наразі вона не могла похизуватися ясністю розуму.

«Келсьє я теж ненавиджу. Він усе біжить і біжить. Скільки часу минуло від сходу сонця? Кілька хвилин? Кілька годин? Тижнів? Років? Присягаюся, я ніколи не думала...»

Келсьє стишив біг і зупинився попереду на дорозі.

Це настільки приголомшило Вен, що вона мало не наштовхнулася на нього. Затинаючись, вона почала незграбно сповільнюватися, немовби забула, як це — не бігти. Вона спинилася, а тоді спантеличено втупилась у свої ноги.

«Щось не так, — подумала дівчина. — Я не можу просто стояти. Я повинна бігти».

Вона відчула, що знову починає рухатись, але Келсьє схопив її. Вен кволо запручалася.

«Відпочинь, — прошепотів чийсь голос у її голові. — Розслабся. Ти забула, але це дуже приємно...»

— Вен! — вигукнув Келсьє. — Не гаси п’ютер! Нехай горить далі, інакше ти зомлієш!

Дівчина струснула головою, погано усвідомлюючи, що відбувається, намагаючись збагнути, що він їй каже.

— Олово! — закричав ватажок. — Розвогни його! Негайно!

Вен послухалась. Голова вибухнула майже забутим головним болем, а очі довелося міцно заплющити від сліпучого сонячного світла. М’язи ніг горіли, а зі стопами справи були ще гірші. Однак раптова хвиля відчуттів повернула їй свідомість. Вен закліпала і звела погляд на Келсьє.

— Краще? — запитав він.

Дівчина кивнула.

— Ти познущалася над своїм організмом, — сказав Келсьє. — Він мав би вимкнутися багато годин тому, але ти підтримувала його функціонування за допомогою п’ютеру. Ти відновишся, і наступного разу тобі навіть буде легше отак пересилювати себе, але зараз ти мусиш підтримувати горіння п’ютеру й лишатися притомною. Поспати ми зможемо пізніше.

Вен знову кивнула.

— Чому?.. — прохрипіла вона. — Чому ми зупинилися?

— Прислухайся.

Вен прислухалася. І почула... чиїсь голоси. Крики.

Вона глянула на Келсьє.

— Битва?

— Так. До Голстепа ще близько години дороги на північ, але, гадаю, ми знайшли те, по що прийшли. Ходімо.

Він відпустив її, кинув монету й перескочив через канал. Вен рушила за ним. Келсьє вибіг на вершину ближнього пагорка і став, дивлячись на схід. Дівчина наздогнала його — і вдалині виразно побачила битву з усіма її подробицями. Подмух вітру кинув їй в обличчя запахи.

Кров. Долина внизу була засіяна трупами. На дальньому краї ще тривав бій — купка чоловіків у пошарпаному цивільному вбранні протистояла значно більшому війську в одностроях, що оточило її.

— Ми запізнилися, — мовив Келсьє. — Наші, мабуть, розбили голстепський гарнізон, а тоді спробували відступити назад до печер. Але Валтру лише за кілька днів звідси, а його гарнізон налічує п’ять тисяч. Вони дісталися сюди швидше за нас.

Мружачи очі, Вен, яка попри сонячне світло користалася оловом, побачила, що він має рацію. Більша армія була в імперських одностроях і, судячи з того, як лежали трупи, напала на меншу, коли та була на марші. Скаа не мали жодного шансу. Вен побачила, як повстанці почали здіймати руки, але солдати все одно вбивали їх. Дехто боронився до останнього, але гинув майже так само швидко.

— Це різанина, — з люттю в голосі промовив ватажок. — Схоже, гарнізонці з Валтру дістали наказ не лишати живих.

Він ступив крок уперед.

— Келсьє! — Вен схопила його за руку. — Куди ти?

Він обернувся до неї.

— Там ще є живі люди. Мої люди.

— І що ти збираєшся зробити — напасти самотужки на цілу армію? Що це дасть? Повстанці не володіють алломантією — вони не зможуть підпалити п’ютер і втекти звідси. Ти не зупиниш цілої армії, Келсьє!

Він скинув її руку: дівчина не мала сили його втримати. Вона поточилася й упала в чорну куряву, здійнявши хмарку попелу. Ватажок став спускатися схилом пагорка в напрямку битви.

Вен звелася навколішки.

— Келсьє! — гукнула вона, скидуючи з себе втому. — Ми не непереможні, пам’ятаєш?

Він завагався, а тоді зупинився.

— Ти не непереможний, — прошепотіла вона. — Тобі не зупинити їх усіх. Не врятувати цих людей.

Келсьє стояв мовчки, стискаючи кулаки. Відтак поволі схилив голову. Різанина вдалині тривала, хоча повстанців зосталося вже небагато.

— Печери, — прошепотіла Вен. — Наші мали когось там лишити, адже ж так? Може, вони розкажуть нам, чому армія виявила себе. Може, тобі вдасться врятувати тих, хто лишився. Люди Пана Всевладаря неодмінно шукатимуть місце розташування армії... якщо не шукають уже.

Келсьє кивнув.

— Гаразд. Ходімо туди.

Він зістрибнув до печери. Довелося розвогнити олово, щоб побачити бодай щось у густій темряві, яку, крім далекого проблиску світла згори, нічого не порушувало. Шарудіння Вен, яка спускалася вузьким проходом, його надчутливим вухам видалося оглушливим гуркотом. У самій печері — нічого. Жодного звуку, жодного світла.

«Вона помилилася, — подумав він. — Ніхто не лишився».

Келсьє глибоко вдихнув-видихнув, намагаючись угамувати розпач і лють. Він покинув своїх людей на полі бою. Ватажок струснув головою, не слухаючи доводів розуму. Його гнів ще не охолов.

Поруч зістрибнула Вен. Її постать навіть для його оловозору була лише темними обрисами.

— Нікого, — повідомив він, і його голос глухою луною відбився від стін печери. — Ти помилилася.

— Ні, — прошепотіла Вен. — Там.

Зненацька вона з котячою спритністю кинулася вперед і зникла в темряві. Келсьє заскреготав зубами й гукнув її, а тоді пішов на звук, що долинав із бічного тунелю.

— Вен, повернися! Там нічого...

Ураз він замовк. Далеко попереду Келсьє помітив кволий проблиск світла. «Побий мене лихо! Як вона побачила його з такої відстані?!»

Він чув кроки Вен перед собою, але сам рухався обережно. Перевірив свій запас металів, побоюючись, що Міністерство могло влаштувати пастку. Коли ж він наблизився до джерела світла, пролунав голос:

— Стій! Хто йде? Пароль!

Келсьє не зупинився, і невдовзі світла вистачило, щоб роздивитися в тунелі постать зі списом у руках. Вен зачаїлася в темряві й запитливо глянула на нього. Здавалося, дівчина оговталася від виснаження після гонитви, але щойно вони зупиняться відпочити, воно повернеться.

— Я тебе чую! — занепокоєно крикнув вартовий. Його голос видався знайомим. — Назви себе.

«Капітан Дему, — упізнав Келсьє. — Один із наших. Це не пастка».

— Пароль! — зажадав Дему.

— Мені не потрібен пароль, — відказав Келсьє, виходячи на світло.

Капітан опустив списа.

— Лорде Келсьє? Ви прийшли... Це значить, наша армія перемогла?

Він не відповів на запитання.

— Чому ніхто не охороняє входу?

— Ми... ми подумали, що краще відійти до внутрішніх печер. Їх легше обороняти. Нас небагато лишилося.

Келсьє озирнувся на тунель, що вів до виходу. «Скільки часу імперцям потрібно буде, щоб знайти полоненого, який згодиться все розповісти? Вен таки мала рацію: треба вивести цих людей до безпечного місця».

Дівчина підвелася й наблизилась, пильно вивчаючи молодого солдата своїми спокійними очима.

— Скільки вас тут?

— Близько двох тисяч, — відказав Дему. — Ми... помилилися, мій пане. Пробачте.

Келсьє здивовано глянув на нього.

— Помилилися?

— Ми гадали, що командувач Єден діє необачно, — мовив Дему, червоніючи від сорому. — Ми лишилися тут. Вирішили... що виконуватимемо ваші накази, а не його. Нам слід було піти з усією армією.

— Армії більше нема, — урвав його Келсьє. — Збирай людей, Дему. Нам треба негайно забиратися звідси.

Того вечора, сидячи на пеньку, оточений імлою, що вже починала гуснути, Келсьє нарешті змусив себе подумати про те, що сталося.

Він сидів, сплівши руки перед собою, і дослухався до тихого шарудіння й останніх розмов: солдати влаштовувалися на ніч. На щастя, хтось здогадався підготувати армію до поспішного відступу. Кожен мав похідну постіль, зброю і запас харчів на два тижні. Келсьє мав намір з’ясувати, хто виявився таким передбачливим, і добряче його підвищити.

Хоча командувати, по суті, не було ким. На жаль, ті дві тисячі, що лишилися, здебільшого складалися або з тих, чиї найкращі літа були вже позаду, — людей достатньо досвідчених, щоб зрозуміти, що Єденів план — це божевілля, або з молодиків, які злякалися битви через свою юність.

Келсьє похитав головою. «Так багато загинуло». Їм вдалося зібрати майже сім тисяч, а тепер більшість із них мертві. Мабуть, Єден захотів випробувати армію і вирішив напасти вночі на голстепський гарнізон. Що ж підштовхнуло його на такий безглуздий вчинок?

«Я, — подумав Келсьє. — Це я винен».

Він пообіцяв їм надприродну допомогу. Він хизувався перед ними своєю могутністю, узяв Єдена до ватаги, так недбало говорив про те, щоб здійснити неможливе. Чи ж варто тепер дивуватися, що Єден, маючи ту впевненість, яку йому вселив Келсьє, вирішив, що може відкрито виступити проти Останньої імперії? Чи варто дивуватися, що солдати пішли за ним, маючи ті обіцянки, які їм дав Келсьє?

А тепер вони всі були мертві, і відповідальність за це лежала на ньому. Йому не первина було бачити смерть. І зазнавати поразки — теж не первина, уже ні. І попри це, він не міг позбутися неприємного відчуття всередині. Авжеж, ці люди загинули в бою з Останньою імперією — кращої смерті для скаа годі й сподіватися. Але те, що вони помирали, сподіваючись на божественну допомогу від Келсьє... це гризло його сумління.

«Ти знав, що буде нелегко, — сказав він собі. — Ти розумів, який важкий тягар завдаєш собі на плечі».

Але чи мав він на це право? Навіть його ватажани — Гем, Бриз та інші — вважали Останню імперію нездоланною. Вони пішли за ватажком тільки через віру в нього і через те, що він подав їм свій план як звичайну злодійську роботу. Що ж, тепер їхній замовник мертвий — на краще то було чи на гірше, Келсьє не знав, але розвідники, послані на поле бою, підтвердили Єденову смерть. Його голову разом із головами кількох нижчих командирів імперці настромили на палі вздовж дороги.

Усьому кінець. Вони зазнали поразки. Армії більше не існувало. Не буде ніякого повстання, вони не захоплять Лютаделя.

Почулися чиїсь кроки. Келсьє здійняв голову, не впевнений, чи вистачить у нього сили підвестися на ноги. Біля пенька, скрутившись калачиком і підклавши під голову марево-плащ, спала на голій землі Вен. Тривале вживання п’ютеру коштувало дівчині багато сил, і вона звалилася буквально тої самої миті, коли Келсьє оголосив привал на ніч. Йому кортіло вчинити те саме. Проте його організм був набагато звичніший до такого надуживання. Зрештою він також відмовить, але поки Келсьє міг протягнути ще трохи.

З імли вийшла постать і пошкандибала до нього. Це був старий чоловік, значно старіший, ніж ті, кого вони набирали до армії. Мабуть, ще з давніших повстанців, тих, які мешкали в печерах до того, як Келсьє привласнив їхній сховок.

Чоловік вибрав собі великий камінь біля пенька й опустився на нього з важким зітханням. Просто дивовижно, що хтось у такому поважному віці зумів витримати їхній марш-кидок, адже Келсьє вів рештки армії швидким темпом, прагнучи опинитися щонайдалі від печерного комплексу.

— Люди спатимуть неспокійно, — промовив старий скаа. — Вони не звикли ночувати просто неба серед імли.

— У них немає вибору, — відказав Келсьє.

Старий хитнув головою.

— Мабуть, ні.

Якусь хвилю він сидів мовчки, і вираз його старечих очей було годі прочитати.

— Ти не впізнаєш мене, так?

Ватажок понишпорив у пам’яті.

— Ні, не впізнаю, пробач. Я завербував тебе?

— Можна й так сказати. Я з плантації лорда Трестінга.

Келсьє від здивування аж ледь роззявив рота, нарешті пригадавши старого скаа з лисою головою і втомленою, однак іще міцною поставою.

— Ти той старійшина, з яким я розмовляв того вечора. Тебе звати...

— Менніс. Після того як ти вбив Трестінга, ми подалися до печер і повстанці прихистили нас. Багато хто потім пішов шукати собі іншої плантації. Дехто лишився.

Келсьє кивнув.

— То це твоя заслуга, чи не так? — запитав він, вказуючи на табір. — Це ти їх підготував?

Скаа знизав плечима.

— Ті, хто не може битися, допомагають іншим способом.

Келсьє подався вперед.

— Що сталося, Меннісе? Чому Єден зробив це?

Старий лише похитав головою.

— Здебільшого чомусь вважають, що нерозважливість притаманна юнакам. А я ось помітив, що з літами людина іноді стає нерозважливішою, ніж була в дитинстві. Що ж до Єдена... він був із тих, хто легко захоплюється. Він захопився тобою і тою славою, яку ти лишив для нього. Деякі з його командирів вважали, що було б непогано, якби армія здобула трохи бойового досвіду, і ухвалили, що нічний напад на голстепський гарнізон буде розумним рішенням. Схоже, усе виявилося не так просто, як вони гадали.

Келсьє похитав головою.

— Навіть якби їм вдалося — після того як вони виявили армію, з неї не було б жодної користі.

— Вони вірили в тебе, — тихо промовив Менніс. — Гадали, що не можуть зазнати поразки.

Келсьє зітхнув, відкинувши голову назад і вп’явшись поглядом в білясту каламуть над собою. Він поволі видихнув, і пара, що вихопилася з його рота, змішалася з імлою.

— То що тепер буде з нами? — запитав Менніс.

— Ми розділимо вас, — відказав Келсьє, — і малими групами проведемо до Лютаделя, де ви розчинитеся серед інших скаа.

Менніс кивнув. Він видавався втомленим — ба навіть знесиленим, — але не лягав на спочинок. Келсьє добре розумів, як він почувається.

— Ти пам’ятаєш нашу розмову на Трестінговій плантації? — запитав старий.

— Трохи. Ти намагався переконати мене не влаштовувати колотнечі.

— Але це тебе не спинило.

— Я лише те й умію, що влаштовувати колотнечу, Меннісе. Ти гніваєшся на мене за те, що я тоді вчинив і змусив тебе змінити життя?

Менніс похмуро кивнув.

— Так, але з іншого боку, я вдячний за це. Я гадав, що моє життя закінчилося — я щодня прокидався з думкою, що не матиму сил підвестися. Але... в печерах у мене знову з’явилася мета. І за це я тобі дякую.

— Навіть після того, що я вчинив із армією?

Менніс зневажливо чмихнув.

— Ти про себе надто високої думки, молодий чоловіче. Ті солдати самі пішли на смерть. Так, ти дав їм мотивацію, але вибір був лише їхній. У будь-якому разі, це не перше повстання скаа, яке закінчилося різаниною. Аж ніяк не перше. У певному розумінні ти досягнув неабиякого успіху — зібрав чималу армію, озброїв її і вишколив краще, ніж будь-хто наважувався сподіватися. Справи пішли трохи не так, як ти планував, але все одно ти маєш пишатися собою.

— Пишатися?! — Келсьє схвильовано скочив на ноги. — Ця армія мала повалити Останню імперію, а не загинути в безглуздій сутичці далеко від Лютаделя!

— Повалити Останню... — Менніс, насупившись, звів погляд на нього. — Ти справді гадав здійснити це?

— Звісно, — відказав Келсьє. — Інакше навіщо я збирав би таку армію?

— Щоб чинити опір, — мовив старий скаа. — Щоб боротися. Ті хлопці прийшли до печер саме для цього. Їм ішлося не про те, щоб перемогти чи програти, вони прагнули зробити бодай щось, бодай якось виступити проти Пана Всевладаря.

Келсьє глянув на нього.

— То ти від самого початку гадав, що армія приречена на поразку?

— А хіба міг її чекати інакший кінець? — Менніс підвівся й похитав головою. — Може, хтось і почав мріяти про щось інше, але Пана Всевладаря не перемогти, хлопче. Колись я порадив тобі ретельніше вибирати битви. Що ж, я переконався: ця битва таки була варта того, щоб устряти в неї. А тепер дозволь я дам тобі ще одну пораду, Келсьє, Уцілілий в Гатсіні. Треба знати, коли зупинитися. Тобі вдалося більше, ніж будь-хто очікував. Твоя армія скаа перебила цілий гарнізон професійних солдатів, і лише потім її знищили. Це найбільша перемога, яку скаа здобували за останні десятиліття, якщо не століття. Тепер час відступити.

Сказавши це, старий шанобливо кивнув і поплентав до центральної частини табору.

Келсьє стояв, ошелешений. «Найбільша перемога, яку скаа здобували за останні десятиліття...»

Ось із чим він боровся. Не лише з Паном Всевладарем і дворянами. Він боровся проти тисячі років затуркування, тисячі років життя в суспільстві, яке загибель п’яти тисяч людей називало «великою перемогою». Скаа настільки втратили надію, що шукали втіху навіть в очікуваних поразках.

«То не була перемога, Меннісе, — прошепотів Келсьє. — Я покажу тобі справжню перемогу».

Він змусив себе всміхнутися — не від радості й не від вдоволення. Він усміхнувся попри той біль, який почував через смерть своїх людей. Він усміхнувся, бо завжди усміхався. Бо так він міг довести Панові Всевладарю — і собі самому, — що його ще не переможено.

Ні, він не збирався відступати. Він іще не закінчив. Аж ніяк не закінчив.