З-імли-народжені

22

«Ми прибули до Террісу на початку тижня, — читала Вен, — і маю зазначити, що краєвиди тут гарні. На півночі високі гори зі сніговими шапками на лисих маківках і схилами, вкритими плащами лісу, стоять, наче боги, які вартують цей зелений і родючий край. Мої землі на півдні переважно рівнинні; гадаю, вони мали б не такий похмурий вигляд, якби кілька гір їх урізноманітнили.

Тутешні люди — переважно скотарі, хоча дроворуби й хлібороби теж трапляються. Цей край — ниви й пасовища, і дивно, що в такій сільській місцевості народилися пророцтва й віровчення, на які тепер покладається весь світ.

Ми винайняли кількох террісійських тягонош, щоб вони допомогли нам перебратися через найважчі гірські перевали. Вони незвичайні люди. Розповіді про них виявилися правдивими: дехто з террісійців володіє дивовижними й загадковими здібностями.

Вони вміють якимось чином накопичувати сили на наступний день. Перш ніж заснути, вони протягом години лежать на своїх похідних постелях і під час цього робляться немічними на вигляд — немовби постаріли років на п’ятдесят. Але коли наступного ранку террісійці прокидаються, вони знову дужі й м’язисті. Цей їхній хист, очевидно, якось пов’язаний із тими металевими браслетами й сережками, які вони ніколи не знімають.

Головного тягоношу звати Рашек. Попри те що він доволі небалакучий, Брейчес (якому, як завжди, цікаво все знати) пообіцяв розпитати його, маючи надію довідатися, як террісійцям вдається накопичувати сили.

Завтра починається останній етап нашої тривалої подорожі — Террісійські Далекі гори. Сподіваюся, там я нарешті знайду спокій — для себе і для нашого нещасного краю».

Читаючи копію щоденника, Вен доволі швидко дійшла кількох висновків. По-перше, вона утвердилася у своєму переконанні, що їй не подобається читати. Сейзед не хотів слухати її скарг — він стверджував, що у Вен просто було замало практики. Невже він не розуміє, що читання — куди менш практична навичка, ніж уміння володіти кинджалом чи застосовувати алломантію?

І все ж дівчина вперто читала далі, як наказав мажордом, — хоча б лише для того, щоб довести, що вона це може. Багато слів у щоденнику давалися їй важко, і вона мусила усамітнюватися у віддалених закутках маєтку, де могла вимовляти слова вголос, силкуючись розібрати дивний стиль Пана Всевладаря.

Дальше читання привело її до другого висновку: Пан Всевладар виявився значно більшим скиглієм, ніж це личить будь-якому богові. Сторінки щоденника були заповнені якщо не нудними описами його подорожей, то самоїдством і розлогою моралістичною бриднею. Вен уже починала шкодувати, що взагалі знайшла цю книжку.

Вона зітхнула й відкинулася на спинку плетеного крісла. У садку віяв холодний провесняний вітерець, а ліворуч жебонів невеличкий потічок. Повітря було приємно вологе, а верховіття дерев захищало від пообіднього сонця. У тому, щоб бути дворянкою — нехай навіть несправжньою, — вочевидь, були свої переваги.

Позаду почулися тихі кроки. Вони були ще далеко, але Вен взяла за звичку постійно підтримувати слабке горіння олова. Дівчина потайки кинула погляд через плече.

— Страшко! — здивовано вигукнула вона, коли на стежці з’явився юний Лишветрод. — Що ти тут робиш?

Хлопець завмер і почервонів.

— Прибувший з Доксом без місця лишитися.

— Доксон? — запитала Вен. — Він тут?

«Може, у нього є новини про Келсьє?»

Страшко кивнув, підходячи ближче.

— Зброю взявши, віддаючи на час побути.

Вен збентежено глянула на нього.

— Щось я цього не втямила.

— Мусили привезти ще трохи зброї, — промовив Страшко, силкуючись говорити зрозуміло. — Потримати її тут якийсь час.

— А-а, зрозуміло, — відказала Вен, підводячись і поправляючи спідницю. — Мені треба побачитися з Доксоном.

Страшко сором’язливо зам’явся і знову зашарівся. Вен запитливо глянула на нього:

— Ти ще щось хотів?

Парубок зненацька сунув руку в кишеню жилета й дістав щось звідти. Вен у відповідь розвогнила п’ютер, але в руці юнака виявилася лише біло-рожева хустинка, яку він простягнув дівчині.

Вона нерішуче взяла її.

— Це для чого?

Страшко знову почервонів, а тоді обернувся й кинувся геть.

Вен спантеличено дивилася йому вслід, а потім перевела погляд на хустинку. Шматок ніжної мереживної тканини — начебто нічого особливого.

«Дивний він хлопчина», — подумала дівчина, запихаючи хусточку до рукава. Вона взяла свою копію щоденника й садовою стежкою попрямувала до будинку. Вен уже настільки звикла до сукні, що майже не замислювалася над тим, як іти, щоб не чіпляти подолом кущі чи каміння.

«Мабуть, це вже сама собою цінна навичка», — подумала дівчина, коли вийшла з садка, жодного разу не зачепившись за гілку. Вона відчинила багатосегментні скляні двері й зупинила першого слугу, який трапився їй на очі.

— Приїхав пан Делтон? — запитала Вен, називаючи Доксона його фальшивим ім’ям. Він грав тут роль одного з лютадельських торгових контактів Рену.

— Так, моя пані, — відказав слуга. — Він у кабінеті з лордом Рену.

Вен відпустила слугу. Мабуть, вона могла б уломитися до кабінету, але це було б неправильно. Леді Валетта не мала жодної причини бути присутньою на діловій зустрічі між Рену й Делтоном.

Вен закусила нижню губу й замислилася. Сейзед знай повторював, що вона повинна постійно підтримувати образ леді. «Гаразд, — подумала дівчина. — Зачекаю. Тим часом Сейзед, може, пояснить мені, що я маю робити з хустинкою того шаленця».

Вона попрямувала до бібліотеки на горішньому поверсі, приємно всміхаючись, як то личить молодій дамі, і розмірковуючи тим часом, про що могли радитися Рену з Доксоном. Чергова партія зброї була тільки приводом: Доксону зовсім не конче було приїжджати особисто для такої звичної справи. Можливо, Келсьє затримується? Або, може, Доксон нарешті отримав звістку від Марша — той разом із іншими послушниками мав би вже невдовзі прибути до Лютаделя.

«Доксон і Рену могли би й послати по мене», — невдоволено подумала вона. Валетта часто приймала гостей разом із дядьком.

Вона похитала головою. Хоча Келсьє і назвав її повноцінним членом ватаги, однак решта, вочевидь, ставилися до неї як до дитини. Вони були приязні й доброзичливі, але забували долучати її до своїх розмов — мабуть, не навмисно, однак менш образливо через це не ставало.

З бібліотеки попереду линуло тьмяне світло. Авжеж, Сейзед був там, перекладав останні сторінки щоденника. Коли Вен зайшла, він підвів голову, усміхнувся й шанобливо кивнув.

«Цього разу знову без окулярів, — зауважила дівчина. — Навіщо ж він надівав їх тоді?»

— Панно Вен, — промовив террісієць, підводячись, щоб присунути їй стілець. — Як просувається читання щоденника?

Вен поглянула на зшиток аркушів у своїй руці.

— Наче непогано. Ось тільки я не розумію, навіщо мені його взагалі читати — ти ж дав копії Келсьє та Бризу, хіба ні?

— Звісно, — підтвердив Сейзед, ставлячи стілець біля письмового столу. — Однак пан Келсьє зажадав, щоб кожен член нашої ватаги прочитав цей щоденник. І, як мені видається, він має рацію. Що більше людей прочитає ці слова, то вища ймовірність, що нам вдасться розгадати таємниці, сховані за ними.

Вен ледь зітхнула, розгладила сукню й сіла. Біло-блакитне вбрання було прегарне — хоч і призначене для щоденного вжитку, воно мало чим поступалося її бальним платтям.

— Мусите визнати, панно, — промовив Сейзед, коли теж сів, — цей текст просто дивовижний. Це мрія кожного хранителя. Подумайте лишень: я дізнаюся про власний народ таке, про що навіть я ніколи не чув!

Вен кивнула.

— Я саме дійшла до того місця, де вони прибули до Террісу.

«Сподіваюся, у наступній частині Пан Всевладар менше уваги приділятиме перелічуванню їхніх припасів. Як на лихе божество темряви, пише він вкрай нудно».

— Так-так! — із нехарактерним для нього запалом відгукнувся Сейзед. — Ви зауважили, як він описує Терріс? Як він називає його «зеленим і родючим краєм»? Про це розповідають і перекази хранителів. Сьогодні Терріс — це тундра з мерзлою землею, на якій не росте майже нічого. Але колись він був зеленим і прекрасним, як оповідає цей щоденник!

«Зеленим і прекрасним... — подумала Вен. — Чому б це зелений мав бути прекрасним? Це те саме, якби рослини були блакитні чи пурпурові, — це просто видавалося б дивним».

Однак дещо в цій розповіді зацікавило її — що Сейзед, що Келсьє чомусь оминали цю тему.

— Я оце прочитала, як Пан Всевладар набрав собі террісійських тягонош, — обережно почала Вен. — Він розповідає, що вони ставали сильнішими вдень через те, що зумисне слабшали вночі.

Сейзедів запал враз ущух.

— Так, справді.

— Тобі щось про це відомо? Це має якийсь стосунок до хранителів?

— Має, — відказав террісієць. — Але, як мені видається, це повинно лишитися таємницею. Річ не в тому, що ви не гідні довіри, панно Вен. Просто що менше людей знають про хранителів, то менше про нас ходитиме чуток. Нехай краще Пан Всевладар вірить, що винищив нас повністю, як того прагнув протягом тисячі років.

Вен стенула плечима.

— Гаразд. Будемо сподіватися, що жодна з тих таємниць, які Келсьє хоче виявити в цьому тексті, не пов’язана зі здібностями террісійців. Бо інакше я її просто не помічу.

Сейзед звів брови.

— А він таки, схоже, чимало розводиться тут про террісійців, — з удаваною безтурботністю додала Вен, гортаючи ще непрочитані сторінки. — Мабуть, я мало чим зможу допомогти Келсьє, коли він повернеться.

— Ви маєте певну слушність, — поволі відказав Сейзед. — Хоч і подаєте це дещо театрально.

Вен лукаво посміхнулася.

— Гаразд, — зітхнувши, мовив террісієць. — Мабуть, не слід було дозволяти вам проводити стільки часу з паном Бризом.

— Тягоноші, яких він описує у щоденнику, — вони хранителі? — запитала Вен.

Сейзед кивнув.

— Ті, кого ми називаємо хранителями, колись траплялися часто — можливо, навіть частіше, ніж імлисті серед сьогочасних дворян. Наше вміння називається ферухімія, воно дає змогу зберігати певні властивості в шматочках металу.

Вен насупилася.

— Ви теж спалюєте метали?

— Ні, панно, — похитав головою Сейзед. — Ферухіміки не схожі на алломантів: ми не спалюємо метали. Ми використовуємо їх як сховища. Кожен шматок металу, залежно від розміру і складу, може зберігати певну властивість. Ферухіміки заощаджують цю властивість, а згодом черпають її з цього запасу.

— Наприклад, силу? — запитала Вен.

Сейзед ствердно кивнув.

— У щоденнику описано, як террісійські тягоноші слабшали ввечері й таким чином заощаджували в браслетах силу, щоб скористатися нею наступного дня.

Вен пильно подивилася на Сейзеда.

— То ось чому ти носиш так багато сережок!

— Так, панно, — відказав він і закасав рукави. Під одягом над ліктями він носив грубі металеві браслети. — Деякі зі своїх запасів я приховую, але персні, сережки та інші оздоби завжди були частиною террісійської культури. Колись Пан Всевладар прагнув заборонити террісійцям торкатися будь-якого металу — власне, він намагався зробити носіння металевих речей привілеєм дворян.

Вен насупилася.

— Дивно, — мовила вона. — Здавалося б, дворянам така ідея — носити металеві прикраси — не мала б припасти до вподоби, адже це зробило б їх вразливими до алломантії.

— Саме так, — погодився Сейзед. — Утім, в імперії вже віддавна ввійшло в моду оздоблювати себе металом. Підозрюю, це почалося тоді, коли Пан Всевладар забажав відібрати в террісійців право торкатися металевих речей. Він сам почав носити металеві персні й браслети, а дворяни завжди наслідують його. Нинішніми днями більшість багатіїв носить металеві прикраси як символ своєї могутності й гонору.

— Видається дурістю, — зауважила Вен.

— Мода часто така, панно, — відказав Сейзед. — Хай там як, а цей задум зазнав невдачі: багато дворян носили дерев’яні речі, пофарбовані під метал, а террісійцям вдалося перечекати, поки Пан Всевладар змушений був передумати. Не дозволяти мажордомам торкатися жодного металевого предмета виявилося вкрай непрактично. Утім це не спинило імператора від спроб винищити хранителів.

— Він боїться вас.

— І ненавидить. Не лише ферухіміків, але й усіх террісійців, — Сейзед поклав долоню на ще не перекладену частину тексту. — Я сподіваюся знайти тут відповідь і на цю загадку. Ніхто не пам’ятає, чому Пан Всевладар переслідує террісійців, але я підозрюю, що це якось пов’язано з тими тягоношами. Їхній старший, Рашек, видається вельми неприємною людиною. Пан Всевладар часто згадує його в розповіді.

— Він ще пише про релігію, — сказала Вен. — Террісійську. Щось про пророцтва.

Сейзед похитав головою.

— На жаль, не можу вам нічого сказати на цю тему, панно, адже я знаю про террісійську релігію не більше за вас.

— Але ж ти збираєш релігії, — здивувалася Вен. — І нічого не знаєш про власну?

— Не знаю, — сумно підтвердив Сейзед. — Бачте, панно, саме тому й виникли хранителі. Багато століть тому мій народ заховав кількох останніх ферухіміків. Пан Всевладар винищував террісійців дедалі жорстокіше — ще до того, як він започаткував свою розплідну програму. Тоді ми ще не були слугами чи мажордомами, не були навіть звичайними скаа. Ми були тими, кого треба вигубити. Однак щось стримало Пана Всевладаря від цілковитого винищення нашого народу. Не знаю, чому він спинився... Може, це видалося йому занадто м’якою карою. Хай там як, а за перші два століття свого правління він успішно знищив нашу релігію. У наступному столітті було утворене братство хранителів, члени якого поклали собі за мету віднайти те, що втрачено, запам’ятати його й зберегти для майбутнього.

— За допомогою ферухімії?

Сейзед кивнув і провів пальцями по браслету на правій руці.

— Ось цей, мідний, дає змогу зберігати спогади й думки. Кожен хранитель носить кілька таких браслетів, наповнених знаннями: піснями, оповіданнями, молитвами, історіями, мовами. Багато хранителів мають свої сфери зацікавлення, як-от я — релігію, але кожен пам’ятає всю накопичену сукупність знань. Якщо хоча б один із нас доживе до смерті Пана Всевладаря, люди зможуть відновити все, що втрачено.

Він замовк, а тоді опустив рукави.

— Хоча ні, не все, що втрачено. Дечого нам досі бракує.

— Ваша власна релігія, — тихо промовила Вен. — Ви так і не віднайшли її?

Сейзед похитав головою.

— Ні, не віднайшли. Пан Всевладар стверджує в цьому щоденнику, що до Джерела Вознесіння його привели наші пророки, і навіть це для нас нова інформація. У що ми вірили? Кому або чому поклонялися? Звідки взялися ці террісійські пророки і як вони передбачали майбутнє?

— Мені... шкода.

— Ми шукаємо далі, панно, і врешті-решт, гадаю, знайдемо відповіді. Навіть якщо ні, ми все одно зробимо людству велику послугу. Інші називають нас покірними прислужниками, але ми на свій лад боремося з ним.

Вен кивнула.

— Які ще властивості ти можеш зберігати? Силу, спогади, що ще?

Сейзед пильно глянув на неї.

— Мабуть, я й так сказав забагато. Тепер ви розумієте в загальних рисах, як це працює. Якщо Пан Всевладар згадає про щось таке у своєму щоденнику, ви вже не будете спантеличені.

— Зір, — збагнула Вен. — Ось чому ти носив окуляри кілька тижнів після того, як урятував мене. Тої ночі тобі потрібно було краще бачити, тож ти використав свій запас. А потім, щоб поповнити його, провів кілька тижнів зі слабким зором.

Сейзед нічого не відповів. Він узяв перо, вочевидь збираючись повернутися до перекладу.

— Щось іще, панно?

— Власне кажучи, так, — мовила Вен, дістаючи з рукава хустинку. — Чи ти часом не знаєш, що це таке?

— Схоже на хустинку, панно.

Вен іронічно здійняла брови.

— Дуже смішно. Ти проводиш забагато часу з Келсьє, Сейзеде.

— Знаю, — зітхнув той. — Він погано на мене впливає. І все ж я не розумію вашого запитання. Що такого особливого в цій хустинці?

— Саме це я й хочу дізнатися, — відказала Вен. — Її мені сьогодні дав Страшко.

— Он воно що. Тепер усе зрозуміло.

— Що зрозуміло? — зажадала знати дівчина.

— У дворянському середовищі, панно, молодий чоловік дарує юній леді хустинку, коли має серйозні наміри залицятися до неї.

Вен ошелешено витріщилася на клаптик тканини.

— Що? Цей хлопчина несповна розуму?

— Більшість юнаків у його віці трохи несповна розуму, як мені видається, — з усмішкою відказав Сейзед. — А втім, навряд чи це можна назвати несподіванкою. Хіба ви не помічали, як він дивиться на вас, коли ви заходите до кімнати?

— Я гадала, що він просто дивакуватий. Що він собі думає? Він же набагато молодший за мене!

— Хлопчині п’ятнадцять, панно. Він молодший від вас лише на рік.

— На два, — поправила Вен. — Минулого тижня мені виповнилося сімнадцять.

— Все одно різниця між вами не така вже й велика.

Вен закотила очі.

— У мене немає часу на його залицяння.

— Здавалося б, панно, ви мали б цінувати ті можливості, які у вас є. Не кожному так пощастило.

Вен подумки скривилася.

«Він же євнух, дурепо».

— Сейзеде, пробач мені. Я...

Террісієць лише махнув рукою.

— Я не шкодую за тим, чого не пізнав у достатній мірі. Можливо, мені якраз і пощастило... Нелегко мати сім’ю в підпіллі. Бідолашний пан Геммонд місяцями не бачить дружини.

— Гем одружений?

— Певна річ, — відказав Сейзед. — І пан Єден, наскільки мені відомо. Щоб захистити родини, вони відмежовують їх від своєї підпільної діяльності, але це змушує до тривалих розлук.

— А хто ще? — запитала Вен. — Бриз? Доксон?

— Пан Бриз, як мені видається, надто... самолюбний, щоб завести родину. Пан Доксон не розповідає про свої романтичні стосунки, але підозрюю, у його минулому був якийсь болючий досвід. Для плантаційників це доволі звична річ.

— Доксон із плантації? — здивовано перепитала Вен.

— Авжеж. Хіба ви ніколи не розмовляєте зі своїми друзями, панно?

«Друзі. У мене є друзі». Це була дивна думка.

— Менше з тим, — мовив Сейзед, — мені треба працювати. Пробачте, що так неввічливо виганяю вас, але мені лишилося перекласти ще зовсім трохи.

— Звісно, — відказала Вен, підводячись і розгладжуючи сукню. — Дякую тобі.

Вона знайшла Доксона в кабінеті для гостей. Він щось писав, а поруч на столі лежав акуратно складений стосик паперів. На ньому був звичний дворянський костюм, і це вбрання завжди пасувало йому краще, ніж іншим ватажанам. Келсьє був показний, Бриз — бездоганний і надто ошатний, а Доксон у цьому одязі просто мав природний вигляд.

Коли дівчина зайшла, він підвів голову.

— Вен? Пробач, я мав би послати по тебе. Я чомусь подумав, що тебе нема в маєтку.

— Останніми днями мене справді часто не буває, — відказала вона, зачиняючи за собою двері. — Але сьогодні я лишилася вдома. Слухати повсякдень порожні теревені дворянок дещо набридає.

— Можу собі уявити, — усміхнувся Доксон. — Сідай.

Вен кивнула й пройшла до кабінету. Це було затишне приміщення в теплих тонах, оздоблене темним деревом. Надворі ще було світло, але Доксон уже запнув фіранки й працював при свічках.

— Є новини від Келсьє? — запитала Вен, сідаючи.

— Ні, — мовив Доксон, відкладаючи аркуш, на якому писав. — Але це очікувано. Він не збирався затримуватися в печерах надовго, тож посилати гінця дещо нерозумно: завдяки алломантії Келсьє може прибути швидше, ніж посланець верхи на коні. І все ж я гадаю, що він спізниться на кілька днів. Це ж Кел, урешті-решт.

Вен кивнула і якусь хвилю сиділа мовчки. Вона не так часто спілкувалася з Доксоном, як із Келсьє чи Сейзедом, ба навіть із Гемом і Бризом. Утім, він видавався хорошою людиною. Дуже надійною і розумною. Тимчасом як решта приносили користь ватазі тим чи тим алломантичним умінням, Доксон був цінний своїми організаційними здібностями.

Коли треба було щось купити, як-от сукню для Вен, подбати про це брався Доксон. Коли потрібно було винайняти будинок, закупити припаси чи дістати дозвіл — усе це влаштовував Доксон. Він не був на передньому плані: не обшахровував дворян, не бився в імлі й не вербував солдатів, — але Вен підозрювала, що без нього все просто розвалилося б.

«Він хороша людина, — сказала вона собі. — Він не заперечуватиме, якщо я запитаю».

— Доксе, а як воно було, жити на плантації?

— Га? На плантації?

Вен кивнула.

— Ти ж виріс там, чи не так? Ти з плантації?

— Так, — відказав Доксон. — Я там народився. Яке було життя на плантації? Я навіть не знаю, що відповісти, Вен. Воно було важке, але більшість скаа мають важке життя. Без дозволу не можна було покидати плантацію, навіть ходити до сусіднього баракового поселення. Ми їли частіше, ніж зазвичай їдять вуличні скаа, але працювали так само важко, як на фабриках. А може, й важче. Плантації відрізняються від міст. Там кожен лорд сам собі господар. Формально всі скаа належать Панові Всевладарю, але дворяни винаймають їх у нього, і їм дозволено вбивати стільки плантаційників, скільки заманеться. Поміщики мають дбати лише про врожай.

— Ти розповідаєш про це так... беземоційно, — сказала Вен.

Доксон стенув плечима.

— Минуло вже багато часу. Я б не сказав, що аж надто страждав на плантації, Вен. Це було просто життя — нічого кращого ми не знали. Власне, тепер мені відомо, що проти інших лордів-поміщиків мій був доволі м’який.

— Чому ж тоді ти втік?

Доксон відповів не відразу.

— Дещо... сталося, — нарешті промовив він, і в голосі його прозвучало щось схоже на смуток. — Тобі відомо про закон, який дозволяє лордові взяти до ліжка будь-яку жінку-скаа?

Вен кивнула.

— Але коли закінчить, він мусить її вбити.

— Або трохи згодом, — додав Доксон. — Щоб вона не встигла народити мішанокровну дитину.

— Лорд забрав жінку, яку ти кохав?

— Так. Я нечасто розповідаю про це. Не тому, що не можу, а тому, що, як мені здається, це ні до чого. Я не єдиний скаа, що втратив кохану через лордову пристрасть чи навіть через лордову байдужість. Коли вже на те пішло, ладен побитися об заклад, що важко знайти скаа, що не втратив би дорогої людини через аристократів. Просто... так усе влаштовано.

— Хто вона була? — запитала Вен.

— Дівчина з плантації. Як я й сказав, моя історія доволі банальна. Пригадую... як потайки скрадався вночі поміж бараками, щоб зустрітися з нею. Усе поселення допомагало нам, ховало нас від наглядачів — адже після смеркання нам не дозволялося покидати бараків. Заради неї я вперше наважився вийти в імлу, і хоча багато хто вважав мене дурнем за це, але решта подолали забобони й заохочували мене. Мабуть, наше кохання надихало їх: Кареєн і я нагадували кожному, що є речі, заради яких варто жити. Одного дня лорд Девіншай забрав Кареєн, а наступного ранку її труп повернули для поховання. Тоді в бараках скаа... немовби щось померло. Наступного вечора я покинув плантацію. Я не шукав кращого життя, але просто не міг лишитися там, не міг бачити родину Кареєн, не міг працювати під поглядом лорда Девіншая...

Доксон зітхнув і похитав головою. Нарешті Вен побачила емоції на його обличчі.

— Знаєш, — мовив він, — часом мене вражає, що ми досі намагаємося жити. Після всього того, що вони чинять із нами — після всіх цих смертей, тортур, страждань, — здавалося б, ми мали б забути про такі речі, як любов і надія. Але ми не забули. Скаа й далі закохуються, далі намагаються створювати родини й боротися. Я маю на увазі... ось, наприклад, ми... ведемо цю божевільну Келову маленьку війну, чинимо опір богові, хоча знаємо, що він переб’є нас усіх.

Вен сиділа, намагаючись осягнути розумом те жахіття, про яке він розповів.

— Я... мені здається, ти казав, що твій господар був добрий.

— О так, він був добрий, — відказав Доксон. — Лорд Девіншай рідко дозволяв забивати своїх робітників до смерті, а старих винищував тільки тоді, коли скаа ставало вже аж надто багато. Серед дворян у нього бездоганна репутація. Можливо, ти зустрічала його на котромусь балі: взимку, коли нема польових робіт, він приїжджає до Лютаделя.

Вен похолола.

— Доксоне, це жахливо! Як вони можуть приймати в себе таке чудовисько?

Її бесідник насупився, а тоді поклав лікті на стіл і трохи подався вперед.

— Вен, вони всі такі.

— Я знаю, деякі скаа так кажуть, Доксе, — заперечила дівчина. — Але дворяни, яких я бачу на балах, не такі. Я зустрічаюся з ними, танцюю з ними. Доксе, багато з них — хороші люди. Я думаю, вони просто не усвідомлюють, як погано ведеться скаа.

Доксон поглянув на неї з подивом.

— Я справді чую це від тебе, Вен? А як ти гадаєш, чому ми боремося проти них? Невже ти не усвідомлюєш, на що здатні ці люди — геть усі?

— На жорстокість, мабуть, — відказала Вен. — Ще на байдужість. Але не всі вони чудовиська, як твій колишній господар.

Доксон знову похитав головою.

— Ти не бачиш усього, Вен. Сьогодні вночі дворянин може зґвалтувати й убити жінку-скаа, а завтра його будуть вихваляти за моральність і чесноти. Скаа для них — не люди. Дворянки навіть не вважають зрадою, коли їхні чоловіки сплять із жінками-скаа.

— Я...

Вен запнулася, почуваючись невпевнено. Це був той бік дворянського життя, із яким їй не хотілося стикатися. Побої, вона, мабуть, змогла б пробачити, але це...

— Ти дозволяєш їм дурити тебе, Вен, — мовив Доксон. — У містах це менш помітно через те, що тут є публічні доми, але вбивства все одно трапляються. У деяких борделях працюють жінки шляхетного походження, хоча й дуже бідні. Але в більшості просто час від часу вбивають своїх повій-скаа, щоб задовольнити інквізиторів.

Вен зробилося недобре.

— Я... я знаю про борделі, Доксе. Брат завжди погрожував продати мене туди. Але те, що борделі існують, не означає, що всі чоловіки їх відвідують. Багато робітників не ходять до борделів із жінками-скаа.

— Дворяни — це не робітники, Вен, — суворо відказав Доксон. — Вони страшні істоти. Як ти гадаєш, чому я не заперечую, коли Келсьє вбиває їх? Чому я працюю разом із ним, щоб скинути їхню владу? Тобі варто запитати тих милих юнаків, із якими ти танцюєш, як часто вони сплять із жінками-скаа, знаючи, що тих після цього вб’ють. Так чи інак, вони всі це робили.

Вен опустила очі.

— Їм не можна пробачити, — мовив Доксон. Він не палав ненавистю, як Келсьє, але був налаштований рішуче. — Гадаю, Кел не матиме спокою, доки вони всі не помруть. Сумніваюся, що нам потрібно заходити аж так далеко, та й навряд чи ми зможемо зайти так далеко, але особисто я буду більш ніж щасливий побачити, як їхній світ зазнає краху.

Вен лише мовчки сиділа. «Вони не можуть бути всі такими, — думала дівчина. — Вони такі гарні, з такими витонченими манерами. Еленд ніколи б не взяв жінки-скаа й не вбив би її... адже ж так?»