З-імли-народжені

38

Вен «штовхнула» себе і злинула над Кредік-Шо. Вежі й шпилі здіймалися довкола неї, немов шпичаки якогось примарного чудовиська, що зачаїлося внизу, у мороці. Темні, прямі й лиховісні, вони чомусь нагадали їй про Келсьє, коли той лежав мертвий на бруківці, а в грудях у нього стирчав спис із обсидіановим вістрям.

Навколо неї крутилася й вихорила імла, поки ще густа, хоча Вен оловозором уже бачила на обрії слабке жевриво. Наближався світанок.

Унизу розгорялося більше полум’я. Вен ухопилася за тонкий шпиль, й інерція обернула її довкола слизького металу. Перед нею розгорнулося панорамне видовище. У нічній темряві палали тисячі смолоскипів, що роїлися, наче жуки-світляки. Вони зливались у широкі потоки, які стікалися до палацу.

«У гвардії немає жодного шансу проти такої сили, — подумала дівчина. — Але увірвавшись до палацу, скаа приречуть себе на погибель».

Вона обернулася в інший бік, стискаючи рукою вологий і холодний шпиль. Минулого разу, коли Вен стрибала від шпиля до шпиля, вона була напівпритомна і стікала кров’ю. Тоді наспів Сейзед і врятував її, але цього разу він не зможе допомогти.

Неподалік дівчина побачила вежу з тронною залою. Помітити її було неважко: іззовні її оточувало кільце яскравих вогнів, що освітлювали єдине вікно з різнобарвного скла. Вен відчувала Його всередині. Вона зачекала ще трохи, маючи намір напасти, коли інквізитори покинуть залу.

«Келсьє вірив, що Одинадцятий метал — ключ до перемоги над Паном Всевладарем», — подумала дівчина.

У неї була одна ідея. Це могло би спрацювати. Мусило.

— Віднині, — гучно оголосив Пан Всевладар, — Кантон інквізиції переймає на себе організаційне керівництво над Міністерством. Питання, якими опікувався Тевідіан, переходять до кола повноважень Кара.

У тронній залі запала тиша. Зібрання високопоставлених зобов’язувачів було приголомшене нічними подіями. Пан Всевладар махнув рукою, даючи знак, що зустріч закінчено.

«Нарешті!» — подумав Кар. Він підняв голову, і його очі-штирі, як завжди, запульсували болем. Однак сьогодні то був радісний біль. Інквізитори чекали цього двісті років, старанно плетучи інтриги, потайки заохочуючи моральний занепад і сіючи розбрат між зобов’язувачами. Нарешті це спрацювало. Інквізитори більше не схилятимуть голови перед наказами нижчих людей.

Він обернувся з посмішкою до міністерських священників, чудово знаючи, які неприємні почуття викликає погляд інквізитора. Він нічого не бачив — точніше, не бачив так, як колись, — але натомість дістав дещо краще — тонке й досконале володіння алломантією, завдяки якому Кар здатен був відчувати довколишній світ з дивовижною точністю.

Майже все містило в собі метали: вода, каміння, скло... навіть людські тіла. Концентрація металів була надто мала, щоб вплинути на них — більшість алломантів не могли їх навіть відчути.

Натомість Кар своїми інквізиторськими очима бачив залізопромені від усіх цих мікрометалів — блакитні лінії були тонесенькі, ледве помітні, але саме вони відтворювали йому світ. Зобов’язувачі, що стояли перед ним, були рухливим плетивом блакитних ниточок, а їхні почуття — збентеження, злість і страх — відображалися в їхніх поставах. Збентеження, злість і страх... які ж солодкі всі три! Попри втому, Кар посміхнувся ширше.

Він надто довго не спав. Тіло інквізитора виснажувалося швидко, і доводилося часто відпочивати. Його побратими, важко пересуваючи ноги, вже виходили, прямуючи до своїх спочивалень, навмисне розміщених недалеко від тронної зали. Вони напевне відразу полягають спати: ранкова бійня і бурхливі нічні події, без сумніву, знесилили їх украй.

Але Кар не поспішав іти. Невдовзі інквізитори й зобов’язувачі покинули приміщення, і в залі, освітленій п’ятьма великими жарівнями, лишилися тільки він і Пан Всевладар. Слуги погасили зовнішні вогні, і за панорамним вікном запанувала темрява.

— Ти дістав те, чого хотів, — тихо промовив Пан Всевладар. — Може, нарешті ви дасте мені спокій.

— Так, володарю, — уклонився Кар. — Я гадаю, що...

У повітрі пролунав дивний звук — немовби щось тихо клацнуло. Насупившись, Кар роззирнувся й помітив невелике металеве кружальце, що, вдарившись об підлогу, покотилося й зупинилось біля його ніг. Він підняв монетку, а тоді звів погляд на величезне вікно й побачив у ньому дірку.

«Що?..»

Шибку пробила ще жменя монет. Залу виповнив дзенькіт металу і скла. Кар спантеличено позадкував.

Зненацька вся південна частина вікна розлетілася на друзки: монети послабили шибку настільки, що тіло, яке вдарилося в неї ззовні, зуміло її розбити.

Скалки різнокольорового скла здійнялись у повітря, а за ними до зали влетіла невеличка постать у лопотливому марево-плащі і з двома блискучими чорними кинджалами в руках. Дівчина приземлилася на напівзігнуті ноги й проїхалася поковзом на уламках розбитого скла. В отвір за нею ринула імла. Вона текла за дівчиною, притягнута її алломантією, і клубочилася довкола неї. Немов посланиця ночі, з-імли-народжена завмерла на якусь мить у вировинні імли.

А тоді метнулася просто до Пана Всевладаря.

Вен підпалила Одинадцятий метал. Коло трону, немовби зіткане з імли, з’явилося минуле «я» Пана Всевладаря.

Вен не стала битися з інквізитором. Той, на щастя, реагував повільно — вона вже вибігла на половину тронних сходин, коли він кинувся за нею. Пан Всевладар, однак, сидів цілком спокійно, майже байдужо спостерігаючи за нею.

«Він навіть не звернув уваги, коли йому пробили груди двома списами, — подумала Вен, долаючи останні сходини. — Йому нічого боятися моїх кинджалів».

Саме тому вона не збиралася нападати на нього. Натомість вона здійняла кинджали і встромила їх просто в серце минулому «я» імператора.

Кинджали пройшли крізь постать так, наче її там не було. Вен поточилася вперед, теж пролетіла крізь образ Пана Всевладаря й мало не впала з тронного помосту.

Вона обернулася й різонула ще раз. І знову кинджали не завдали постаті з минулого жодної шкоди. Навіть обриси її не захвилювалися й не спотворилися.

«Я ж торкалася своєї золототіні! — з досадою подумала Вен. — Чому ж я не можу нічого вдіяти з цим?»

Одинадцятий метал явно працював інакше. Образ стояв собі, байдужісінький до її кинджалів. Вен гадала, що коли вб’є минулу версію Пана Всевладаря, теперішня теж помре. На жаль, його минуле «я» виявилося таким самим нематеріальним, як атієві тіні.

Вона зазнала поразки.

Кар врізався в неї і міцно схопив за плечі. Його інерція скинула їх з тронного помосту, і вони скотилися по задніх сходах.

Вен загарчала, розвогнюючи п’ютер. «Я вже не та безпорадна дівчинка, яку ти нещодавно тримав у клітці, Каре», — рішуче подумала вона й ударила інквізитора ногами, коли вони впали на підлогу за троном.

Кар охнув і відлетів від неї, стискаючи в руках марево-плащ. Звільнившись від його хватки, Вен перевертом скочила на ноги й позадкувала.

— Інквізитори! — підводячись, загорлав Пан Всевладар. — До мене!

Вен скрикнула: могутній голос боляче вдарив по вухах, підсилених оловом.

«Треба вибиратися звідси, — подумала вона, відступаючи. — Повернуся, коли знайду якийсь інший спосіб його вбити...»

Кар знову напав на неї. Цього разу він обхопив її ззаду й міцно стиснув. Вен скрикнула від болю, розвогнила п’ютер і спробувала відштовхнути інквізитора, але йому вдалося відірвати її ноги від підлоги. Захватом іззаду він здушив їй шию, а другою рукою тримав її руки за спиною. Вен пручалася несамовито, борсалася і звивалась, але він стискав її залізною хваткою. Різко «відштовхнувшись» від дверної ручки, вона спробувала відкинути їх обох назад, але «якір» виявився заслабкий, і Кар лише трохи похитнувся, але не відпустив її.

Пан Всевладар хихотнув, знову опускаючись на трон.

— Тобі не здолати Кара, дитино. Багато років тому він був солдатом. Він знає, як тримати противника, щоб той не вирвався, хоч яким би сильним не був.

Вен, хапаючи ротом повітря, не переставала пручатися. Однак Пан Всевладар, схоже, не збрехав. Вона спробувала вдарити Кара потилицею, але він був готовий до цього й ухилився. Дівчина чула над вухом його швидке, мало не... пристрасне дихання, коли він душив її. Вона побачила, як відображені у вікні двері відчинилися й до зали зайшов іще один інквізитор. Його очі-штирі зблискували в кривому дзеркалі вікна, темний балахон хвилювався.

«Ось і все», — подумала вона, немовби уві сні спостерігаючи за імлою, що вповзала крізь розбиту шибку й розтікалася по підлозі. Дивно, але імла не оповивала дівчини, як зазвичай, неначе хтось відганяв її. Для Вен це було немовби остаточне підтвердження її поразки.

«Пробач, Келсьє. Я тебе підвела».

Другий інквізитор підійшов ззаду до Кара, а тоді простягнув руку і схопив щось на його спині. Пролунав звук, схожий на тріск.

Вен зненацька впала на підлогу, хапаючи ротом повітря. Вона перекотилася й миттю відновила сили завдяки п’ютеру.

Кар височів над нею, хитаючись. Ураз він безвладно завалився на бік і розпростерся на підлозі. Другий інквізитор стояв поруч, тримаючи в руці великий штир, схожий на ті, що стирчали у нього в очах.

Вен глянула на нерухоме Карове тіло. Балахон був розірваний на спині так, що видно було криваву дірку просто між лопатками. Завбільшки саме таку, щоб уставити туди металевий стрижень. Карове пошрамоване обличчя було бліде. Безживне.

«Ще один штир, — вражено подумала Вен. — Другий інквізитор висмикнув його з Карової спини, і той помер. Ось де їхня таємниця!»

— Що?! — заревів Пан Всевладар, підхоплюючись із кам’яного трону так рвучко, що той перекинувся й полетів по сходах, відбиваючи від них скалки мармуру. — Зрада! Серед моїх вірних слуг!

Інквізитор кинувся до Пана Всевладаря. Каптур на бігу спав з його лисої маківки, і, незважаючи на металеві штирі, які пробивали голову наскрізь і виходили з потилиці моторошними гостряками, обличчя видалося Вен знайомим. Попри лису голову й незвичне вбрання, той трохи скидався на Келсьє.

«Ні, не на Келсьє, — збагнула вона. — На Марша!»

Перестрибуючи через дві сходинки за раз, Марш рухався з надприродною швидкістю інквізитора. Вен важко звелася на ноги, оговтуючись від задухи. Оговтатися від несподіванки і здивування було значно важче. Марш живий.

Марш — інквізитор.

«Інквізитори розпитували про нього не тому, що підозрювали. Вони збиралися взяти його до своїх лав!»

А тепер, схоже, він мав намір битися з Паном Всевладарем.

«Я мушу допомогти! Може... може, Маршеві відомо, як його здолати. Адже дізнався він, урешті-решт, як убити інквізиторів!»

Марш вибіг на тронний поміст.

— Інквізитори! — репетував імператор. — На допомо...

Ураз він замовк і заціпенів, помітивши щось за відчиненими дверима. На підлозі лежала купка сталевих штирів, таких самих, як той, що його Марш вирвав із Карової спини. На око їх там було сім штук.

Марш вищирився в гримасі, моторошно схожій на вдоволену усмішку Келсьє. Вен підбігла до підніжжя тронного помосту й, «відштовхнувшись» від монети, вискочила нагору.

Ще на півдорозі її шмагонула вся приголомшлива сила гніву Пана Всевладаря. Гнітючий, підживлюваний люттю натиск на її єство пробив мідний захист і вдарив наче кулаком. Охнувши, Вен розвогнила мідь, але все одно не змогла повністю випхнути імператора зі своїх емоцій.

Марш ледь поточився, і Пан Всевладар здійняв руку, наміряючи ударити його тильним боком долоні, як ударив Келсьє, коли вбив його. На щастя, Марш вчасно оговтався і встиг пригнутися. Він зайшов імператорові за спину і, схопивши чорні просторі шати, різко рвонув. Вбрання розірвалося по задньому шву.

Марш завмер. З виразу його спотвореного металевими штирями обличчя важко було щось прочитати. Пан Всевладар обернувся і вдарив його ліктем у живіт з такою силою, що інквізитор відлетів на протилежний кінець зали. Коли імператор опинився до неї спиною, Вен зрозуміла, що побачив Марш.

Нічого. Звичайну м’язисту спину. На відміну від інквізиторів, Пан Всевладар не мав вставленого в хребет штиря.

«Ох, Марше...» Серце її впало. Це був кмітливий здогад, значно кмітливіший за безглузду спробу Вен застосувати Одинадцятий метал — але і він виявився хибним.

Марш упав, стукнувшись головою, і проїхав поковзом по підлозі, доки не вдарився об вікно, після чого безвладно осунувся й лишився нерухомо лежати під велетенською шибою.

— Марше! — скрикнула Вен і, «відштовхнувшись», кинулася до нього.

У польоті вона помітила, що Пан Всевладар недбало здійняв руку, і відчула, як її надпотужно вдарило... щось. Здавалося, наче імператор «штовхнув» ті метали, які були в її шлунку. Але ж це неможливо! Келсьє запевняв, що жоден алломант не здатен впливати на метали всередині чийогось тіла.

Але він казав і те, що алломант не може впливати на почуття того, хто спалює мідь.

Покинуті монети шугнули по підлозі від Пана Всевладаря. Двері зірвалися з завіс, розламалися й вилетіли в коридор. Неймовірно, але навіть уламки кольорового скла задрижали й відсунулися від тронного помосту.

Вен відкинуло вбік, а метали виривалися з її шлунку назовні. Боляче впавши на підлогу, вона мало не зомліла. Вона лежала причмелена й ошелешена, а в голові її крутилася тільки одна думка.

«Яка ж могуть...»

Постукуючи підборами, Пан Всевладар спустився з помосту. Він ішов неквапливо, скидаючи з себе на ходу розірваний верхній одяг і сорочку. Імператор лишився голий до пояса, тільки на пальцях і зап’ястках блищали прикраси, а на плечах протинали шкіру два тонкі браслети.

«Розумно, — подумала Вен, силкуючись звестися на ноги. — Так їх не «потягнути» і не «штовхнути»».

Пан Всевладар скрушно похитав головою. Сильний, із вродливим обличчям і торсом, на якому грали м’язи, він ступав, розсуваючи ногами холодну імлу, що струменіла крізь розбите вікно і стелилася по підлозі. Вен відчувала, як його могутня алломантія шарпає її почуття, які майже не захищала мідна завіса.

— Що ти собі думала, дитино? — м’яко запитав Пан Всевладар. — Ти хотіла перемогти мене? Хіба ж я простий інквізитор, чия сила — штучна?

Вен розвогнила п’ютер, обернулася й кинулася до Марша: вона мала намір схопити його і, вибивши скло, вистрибнути з вікна.

Але Пан Всевладар уже був коло неї. Він рухався зі швидкістю, проти якої шалений вітровій здався би повільним і неповоротким. Вен не змогла б утекти від нього, навіть якби розвогнила п’ютер до максимуму. Недбалим рухом він схопив її за плече й смикнув назад, а тоді кинув, наче ляльку, на одну з масивних колон, що підтримували склепіння зали. Вен відчайдушно шукала «якір», але імператор вимів із зали всі металеві предмети. Окрім хіба що...

Вона «потягнула» за один із його браслетів, той, що не протинав шкіри. Пан Всевладар різко здійняв руку, легко скидаючи її «потяг», і Вен незграбно завертілася в повітрі. Він ударив ще одним могутнім «поштовхом». Її відкинуло назад, метали в шлунку ледь не вирвалися назовні, шибки задвигтіли, а материна сережка вискочила з вуха.

Вен спробувала розвернутися, щоб летіли ногами вперед, але не встигла, й на шаленій швидкості врізалася боком в кам’яну колону. П’ютер цього разу не допоміг — почувся моторошний тріск, і біль списом пройняв її праву ногу.

Вен упала на підлогу. Вона не мала сміливості подивитися, але пекельний біль підказував, що її нога зламана і стирчить з-під тіла під неприродним кутом.

Пан Всевладар похитав головою. Тепер Вен збагнула, чому він не боявся носити металеві прикраси. Зважаючи на його могутність, тільки повний дурень — чи дурепа, як-от Вен — міг спробувати «потягнути» за його браслети. Зробивши це, вона лише дала йому контроль над своїми діями.

Імператор ступив уперед, і бите скло захрустіло під його ногами.

— Гадаєш, це вперше мене намагаються вбити, дитино? Мені стинали голову, мене спалювали, мене кололи й різали, чавили й розрубували на шматки. Колись, на самому початку, із мене навіть здерли шкіру. А я й досі живий.

Він обернувся до Марша і знову похитав головою. Дивно: попереднє враження Вен про Пана Всевладаря повернулося. Він видавався... утомленим. Виснаженим. Не його тіло — ні, воно було сповнене сили. Але втома відчувалася у тому, як він поводився, як говорив. Вен спробувала звестися на ноги, спираючись на колону.

— Я — Бог, — промовив Пан Всевладар.

«Як же він відрізняється від того скромного чоловіка, що писав щоденник!»

— Бога не можна вбити, — сказав він. — Бога не можна скинути з престолу. Оте ваше повстання — гадаєш, я не бачив таких повстань раніше? Гадаєш, я не знищував сам-один цілі армії? Що ще вам треба, щоб ви, люди, перестали сумніватися в моїй силі? Скільки ще століть я маю доводити її вам, щоб ви, дурні скаа, нарешті побачили правду? Скільки ще вас мені треба вбити?!

Вен скрикнула від болю, ворухнувши зламаною ногою. Вона розвогнила п’ютер, але на очах усе одно виступили сльози. Запаси металів вичерпувалися. П’ютер невдовзі закінчиться, а без нього вона не зможе лишатися притомною. Вен осунулася додолу, відчуваючи, як алломантія Пана Всевладаря тисне на неї. Нога пульсувала болем.

«Він занадто сильний, — у розпачі думала дівчина. — І має рацію. Він — Бог. Що ми собі думали?»

— Як ти посмів? — запитав Пан Всевладар, піднімаючи унизаною перснями рукою безвладне Маршеве тіло. Інквізитор тихо застогнав, силкуючись звести голову.

— Як ти посмів? — повторив імператор. — Після всього того, що я дав тобі! Я зробив тебе вищим за простих людей! Я дав тобі можливість панувати!

Вен стрепенула головою. Крізь пелену болю й безнадії щось клацнуло в пам’яті.

«Він раз по раз повторював... повторював, що його народ має «панувати».

Вона потягнулася до своїх внутрішніх запасів і намацала останню крихту Одинадцятого металу. Відтак підпалила його і засльозеними очима поглянула на Пана Всевладаря, що тримав Марша однією рукою.

Поруч нього з’явилося минуле «я». Чоловік у хутряній накидці й важких черевиках. Кремезний, із широкою, густою бородою і дужими м’язами. Не аристократ і не тиран. Не герой і навіть не воїн. Чоловік, одягнений для життя в холодних горах. Пастух.

Або тягоноша.

— Рашек, — прошепотіла Вен.

Пан Всевладар, вражений, різко обернувся до неї.

— Рашек, — повторила дівчина. — Це твоє ім’я, чи не так? Це не ти писав той щоденник. Ти не герой, якого послали, щоб урятувати людей... ти його слуга. Тягоноша, який ненавидів його.

Вона похитала головою.

— Ти... ти вбив його, — прошепотіла Вен. — Ось що сталося тої ночі! Ось чому щоденник обривається так раптово! Ти вбив героя, а тоді зайняв його місце. Ти пішов до печери замість нього й забрав силу собі. Але не врятував світ, а поневолив його.

— Ти нічого не знаєш! — заревів він, досі тримаючи однією рукою безвладне Маршеве тіло. — Ти нічого не знаєш про це!

— Ти ненавидів його, — сказала Вен. — Ти вважав, що героєм повинен бути террісієць. Ти не міг стерпіти, що він — чужинець із країни, яка пригноблювала твою, — з’явився, щоб справдити ваші легенди.

Пан Всевладар здійняв руку, і Вен ураз відчула, як її притиснув жахливий тягар. Алломантія імператора, «штовхаючи» метали в її шлунку й тілі, здавалося, розчавить її об кам’яну колону. Вона закричала й розвогнила останню дещицю п’ютеру, силкуючись лишитися при тямі. Імла, що вповзала крізь розбите вікно і слалася по підлозі, заклубочилася довкола Вен.

З-за вікна до неї долинули якісь дивні приглушені звуки. Немовби... радісні вигуки. Крики тисячі голосів, що, здавалося, ніби підбадьорювали її.

«Яке це тепер має значення? — подумала Вен. — Я дізналася таємницю Пана Всевладаря, але що це мені дає? Що я знаю? Що він був тягоношею? Слугою? Террісійцем? Ферухіміком!»

Неначе крізь поволоку, вона знову поглянула на пару браслетів, що зблискували на плечах імператора. Металеві браслети, які проколювали шкіру в кількох місцях, щоб... щоб на них не можна було вплинути алломантією. Але навіщо це йому? Адже Пан Всевладар начебто демонстративно носив металеві прикраси. Начебто він не боявся алломантів, які могли б «потягнути» чи «штовхнути» їх.

Чи, може, він лише так стверджував? Що коли всі ті металеві персні й браслети, які він носив і які ввійшли до дворянської моди, потрібні були, тільки щоб відвернути увагу?

Відвернути увагу від тої єдиної пари обручів, що охоплювала його плечі. «Невже все так просто?» — подумала вона. Тиск Пана Всевладаря, здавалося, ось-ось розчавить її.

П’ютер майже вигорів. Вен ледве могла думати. І все ж підпалила залізо. Пан Всевладар міг пробивати міднохмару. Вен теж могла. Вони були чимось схожі. Якщо він здатен впливати алломантією на метали всередині чийогось тіла, то і їй це мало бути до снаги.

Вона розвогнила залізо. Блакитні лінії потяглися до металевих прикрас — усіх, крім пари браслетів, що протинали шкіру на плечах.

Вен посилила горіння й зосередилася, напружуючи всі свої сили. Водночас вона далі розвогнювала п’ютер, силкуючись протистояти тиску Пана Всевладаря, але відчувала, що їй уже бракує повітря. Сила, яка «штовхала» її, була надто могутня. Вен не могла дихати.

Імла вирувала довкола неї, танцювала, приваблена алломантією. Вен помирала. Вона знала це. Вона вже майже не відчувала болю. Розчавлена, вона задихалася.

Вона всотала силу з імли.

З’явилися дві нові лінії. Вен скрикнула й «потягнула» із силою, якої не очікувала від себе. Вона розвогнювала залізо дедалі дужче, а «поштовх» Пана Всевладаря дав їй противагу, потрібну, щоб «тягнути» браслети. Гнів, відчай і біль змішалися в ній, і вона зосередила всі свої сили на «потязі».

П’ютер закінчився.

«Він убив Келсьє!»

Браслети вирвалися з його тіла. Пан Всевладар скрикнув від болю, але до Вен його зойк долинув немовби звідкілясь іздалеку. Страшний тиск ураз припинився, і, відпустивши браслети, вона впала додолу, хапаючи ротом повітря. Перед очима все пливло. Закривавлені обручі брязнули об мармурову підлогу й під’їхали до Вен. Вона звела погляд, розпалюючи олово, щоб прояснити зір.

Пан Всевладар стояв там, де й раніше, із великими від жаху очима і скривавленими руками. Він відпустив Марша й кинувся до Вен і своїх видертих браслетів. Не маючи більше п’ютеру, останньою краплиною сили дівчина «штовхнула» обручі повз Пана Всевладаря. Він нажахано обернувся й побачив, як ті вилітають у розбите вікно.

Удалині над обрієм визирнуло сонце. Браслети зблиснули на якусь мить у його червоному світлі й ринули кудись униз.

— Ні! — вереснув Пан Всевладар, кидаючись до вікна.

Його м’язи обм’якли і здулися, як Сейзедові. Він обернувся до Вен, розлючений, але його обличчя вже не було молодим. Його риси постаршали, і тепер Пан Всевладар був у середніх літах.

Він ступив крок до вікна. Його волосся посивіло, а довкола очей тоненькою павутиною розповзлися зморшки.

Наступний його крок був кволий. Пан Всевладар почав тремтіти під тягарем віку, спина його згорбилася, шкіра обвисла, а волосся зробилося безживним.

А тоді він упав додолу.

Вен прихилилася спиною до колони. У голові їй потьмарилося від болю. Вона лежала так... невідь-скільки часу, не здатна мислити.

— Панно! — почувся стурбований голос.

Біля неї стояв Сейзед зі спітнілим чолом. Він улив їй щось до рота, і Вен проковтнула.

Її тіло саме знало, що робити. Вона інстинктивно розвогнила п’ютер, зміцнюючи себе. Потім розвогнила олово — і відчуття, що хвилею наринули на неї, різко привели її до тями. Вона охнула і звела погляд на занепокоєне Сейзедове обличчя.

— Обережніше, панно, — сказав він, оглядаючи її ногу. — Кістка зламана, але, схоже, тільки в одному місці.

— Марш, — знесилено промовила вона. — Подивися, як Марш...

— Марш? — здивовано перепитав Сейзед.

А тоді побачив інквізитора, що кволо ворушився на підлозі.

— Забуті Боги! — вигукнув террісієць, кидаючись до Марша.

Той застогнав і сів, притискаючи руку до вдареного живота.

— Що... це?..

Вен глянула на зморхле тіло, що лежало неподалік.

— Це він. Пан Всевладар. Він мертвий.

Сейзед зацікавлено придивився, підводячись. На ньому був коричневий балахон, а з собою він мав звичайного дерев’яного списа. Вен похитала головою, уявивши цю жалюгідну зброю проти того, хто мало не вбив її і Марша.

«У певному розумінні з нас усіх користі було не набагато більше, ніж із цього списа. Це ми мали бути мертвими, а не Пан Всевладар. Мені вдалося зірвати з нього браслети. Чому? Чому я можу робити те, що й він? Чому я інакша?»

— Панно... — повільно промовив Сейзед. — Він не мертвий, як мені видається. Він... досі живий.

— Що? — насупилася Вен.

Зараз їй важко було думати, і вона вирішила, що розбереться зі своїми запитаннями пізніше. Сейзед мав рацію: старезний Пан Всевладар не помер. Жалюгідно звиваючись, він повз по підлозі до розбитого вікна. Вікна, у яке випали його браслети.

Марш, хитаючись, підвівся на ноги й відмахнувся від Сейзедової допомоги.

— Я швидко відновлюся. Подбай про дівчину.

— Допоможи мені підвестися, — попросила Вен.

— Панно... — несхвально промовив террісієць.

— Будь ласка, Сейзеде.

Він зітхнув і простягнув їй спис.

— Обіпріться на це.

Вона взяла спис і з Сейзедовою допомогою звелася на ноги.

Спираючись на ратище, вона, разом із Маршем і Сейзедом, підшкутильгала до Пана Всевладаря. Той підповз до краю і дивився на місто крізь розбиту шибку.

Бите скло хруснуло під ногами у Вен. Люди внизу знову радісно загукали, але вона не бачила їх і не знала, чого вони радіють.

— Слухай! — звернувся Сейзед до істоти на підлозі. — Слухай, ти, хто хотів бути нашим богом. Ти чуєш ці радісні крики? Вони не для тебе — люди ніколи так не вітали тебе. Сьогодні вони знайшли нового лідера, нову гордість.

— Мої... зобов’язувачі... — прошепотів Пан Всевладар.

— Твої зобов’язувачі забудуть про тебе, — відказав Марш. — Я про це подбаю. Інші інквізитори мертві, я сам їх убив. Прелани, що зібралися тут сьогодні, бачили й чули, як ти передав владу Кантону інквізиції. Я єдиний інквізитор, що лишився в Лютаделі. Тепер твоєю церквою керую я.

— Ні... — прошепотів Пан Всевладар.

Зранені й побиті, Марш, Вен і Сейзед стояли довкола чахлого старого. У світанковому світлі Вен побачила перед палацом величезний натовп людей, що на знак поваги здіймали вгору свою зброю.

Пан Всевладар теж скинув поглядом униз, на юрбу, і, схоже, нарешті усвідомив свою поразку. Він здійняв очі на тих, що перемогли його.

— Ви не розумієте, — прохрипів він. — Ви не знаєте, що я роблю для людства. Я був вашим богом, навіть якщо ви цього не усвідомлювали. Убивши мене, ви приречете себе на загибель...

Вен перезирнулася з Маршем і Сейзедом. Обоє повільно кивнули. Пан Всевладар зайшовся кашлем. Здавалося, він постарів іще сильніше.

Вен сперлася на Сейзеда і зціпила зуби від болю в зламаній нозі.

— Наш спільний приятель переказує тобі вітання, — спокійно промовила вона. — Він хоче, щоб ти знав: він не помер. Його не можна вбити. Бо він — це надія.

Сказавши це, вона здійняла списа й увігнала його просто в серце Панові Всевладарю.