З-імли-народжені

31

— А як на мене, — з усмішкою сказав Келсьє, знизуючи плечима, — Бриз був би чудовим міністром санітарії.

Ватажани захихотіли, лише гамівник обурено закотив очі.

— Слово честі, мені геть невтямки, чому саме я завжди стаю мішенню ваших недолугих кпинів. Невже більше нема з кого глузувати, окрім як з єдиної людини в цій ватазі, що має почуття власної гідності?

— Річ у тому, мій любий друже, — сказав Гем, наслідуючи Бризів стиль висловлюватися, — що ти, поза всяким сумнівом, найбільша мішень серед нас усіх.

Страшко аж покотився з реготу.

— Я вас благаю, — промовив Бриз. — Оце вже зовсім якісь дитинячі жарти, Геммонде. З них і не сміється-то ніхто, крім хлопчини-недолітка.

— Я солдат, — відказав Гем, здіймаючи келиха. — Твої витончені дотепи ніяк не зачіпають мене — я занадто твердоголовий, щоб їх зрозуміти.

Келсьє, що стояв, звично спершись на буфет, хихотнув. Йому бракувало вечірніх посиденьок на кухні в Кривоноговій столярні: доводилося часто пропускати їх через нічні справи. Бриз і Гем, як завжди, вели свою жартівливу пересварку. Докс сидів край столу, переглядаючи нотатники, облікові книги й доповіді, а Страшко поруч із Доксом жадібно дослухався до розмови й щосили намагався брати в ній участь. Кривоніг примістився у своєму кутку, звідки спостерігав за всіма, коли-не-коли всміхаючись, хоча здебільшого все ж таки кидав спідлоба неперевершені сердиті погляди.

— Мені треба йти, пане Келсьє, — сказав Сейзед, глянувши на настінний годинник. — Панна Вен уже, мабуть, збирається їхати з балу.

Келсьє кивнув.

— Мені й самому вже час. Я ще маю...

Двері чорного ходу гучно розчахнулися. На тлі темної імли стояла Вен у самій лише тоненькій спідній білизні — білих панталонах і сорочці. І те, і те було заляпане кров’ю.

— Вен! — скрикнув Гем, підхоплюючись на ноги.

На щоці дівчина мала тонкий довгий поріз, а рука була перев’язана.

— Зі мною все гаразд, — утомленим голосом сказала вона.

— Що сталося з твоєю сукнею? — негайно зажадав знати Доксон.

— Ти маєш на увазі це? — вибачливо відповіла вона, показуючи жмут подертої і брудної від сажі блакитної тканини. — Вона... трохи заважала. Пробач, Доксе.

— На Пана Всевладаря, дівчино! — вигукнув Бриз. — Забудь про сукню!.. Що сталося з тобою?

Вен струснула головою і зачинила двері. Страшко, побачивши її вбрання, зашарівся аж по вуха, а Сейзед відразу підійшов, щоб оглянути рану на щоці.

— Здається, я скоїла дурницю, — сказала Вен. — Я... теє... убила Шан Еларіель?

— Ти що зробила? — перепитав Келсьє, тимчасом як Сейзед, тихо прицмокуючи язиком, облишив невеличкий поріз на щоці й заходився розбинтовувати передпліччя.

Вен злегка скривилася від Сейзедових маніпуляцій.

— Вона виявилася з-імли-народженою. Ми билися. Я перемогла.

«Ти вбила досвідчену з-імли-народжену? — подумки вразився Келсьє. — Коли сама почала тренуватися лише трохи більше, ніж пів року тому!»

— Пане Геммонде, — попросив Сейзед, — чи не могли б ви принести мою лікарську сумку?

Гем кивнув і підвівся.

— Прихопи ще якийсь одяг для неї, — порадив Келсьє. — А то бідолашного Страшка зараз грець ухопить.

— А з цим що не так? — запитала Вен, порухом голови вказуючи на своє вбрання. — Воно відкриває не більше, ніж той одяг, який я часом носила злодійкою.

— Але ж це спідня білизна, Вен, — зауважив Доксон.

— То й що?

— Так уже повелося. Юні леді не розгулюють у спідньому, хай навіть воно мало чим відрізняється від звичного одягу.

Вен стенула плечима й сіла, Сейзед підтримав її поранену руку. Дівчина здавалася... виснаженою. І то не лише через бійку.

«Що ж іще сталося там на балі?»

— Де ти билася з тією дворянкою? — запитав Келсьє.

— Надворі, перед замком, — відказала Вен, опустивши очі. — Мабуть... вартові мене помітили. Можливо, і дехто з дворян... я не певна.

— Із цим будуть клопоти, — зітхнув Доксон. — Рану на щоці буде добре видно, її не приховати навіть під макіяжем. Слово честі, ви, алломанти... ви коли-небудь думаєте про те, який вигляд матимете після такої сутички?

— Мої думки були зосереджені на тому, як лишитися живою, Доксе, — відповіла Вен.

— Він так каже, бо хвилюється за тебе, — мовив Келсьє. — Така вже у нього вдача.

Повернувся Гем із Сейзедовою сумкою.

— Обидві рани треба негайно зашити, панно, — повідомив террісієць. — Та, що на руці, зачепила кістку, як мені видається.

Вен кивнула. Сейзед помастив їй руку знеболювальним і взявся до роботи. Дівчина спокійно переносила операцію: очевидно, вона підтримувала п’ютер розвогненим.

«Вона видається такою знесиленою», — подумав Келсьє.

Вен була така худенька й тендітна — самі руки й ноги! Геммонд накинув плащ їй на плечі, але, втомлена, дівчина навіть не звернула уваги.

«Це я втягнув її в це все».

Звісно, вона мала б подумати головою, перш ніж уплутуватися в таке. Нарешті Сейзед закінчив накладати шви, забинтував руку й перейшов до щоки.

— Чому ти билася з повноцінною з-імли-народженою? — суворо запитав Келсьє. — Ти мала б утікати. Хіба тебе нічого не навчила сутичка з інквізиторами?

— Я не мала змоги втекти від неї, — відказала Вен. — До того ж у неї було більше атію. Якби я не перейшла в атаку, а побігла, вона б наздогнала мене. Мені довелося завдати удару, поки ми були в рівних умовах.

— Але як ти взагалі устряла в цю бійку? — зажадав знати Келсьє. — Вона напала на тебе?

Вен знову втупила очі у свої ноги.

— Ні, я на неї.

— Чому?

Якусь хвилю вона сиділа мовчки, поки Сейзед порався коло її щоки.

— Вона збиралася вбити Еленда, — нарешті відказала дівчина.

— Еленда Венчера? — обурено видихнув Келсьє. — Ти ризикувала життям... ризикувала нашим планом і нашими життями через цього дурника?

Вен звела погляд і блимнула спідлоба на нього.

— Так.

— Що з тобою, дівчино? Еленд Венчер цього не вартий.

Вона рвучко встала, розлючена. Сейзед відступив від неї, а плащ упав із плечей на підлогу.

— Він хороша людина!

— Він дворянин!

— Як і ти! — різко кинула Вен і гнівно змахнула рукою, обводячи кухню й ватажан. — Що це таке, по-твоєму, Келсьє? Життя скаа? Що ви знаєте — що будь-хто з вас знає про життя скаа? Ви носите дворянські костюми, підкрадаєтеся і нападаєте на ворогів уночі, їсте досхочу і влаштовуєте ввечері посиденьки з друзями! Скаа так не живуть!

Вона підступила до Келсьє, спопеляючи його поглядом. Він закліпав, здивований такою тирадою.

— Що тобі відомо про скаа, Келсьє? — знову запитала вона. — Коли ти востаннє спав у провулку, тремтів під холодним дощем і слухав, як поруч кашляє жебрак, знаючи, що цей кашель зажене його в могилу? Коли ти востаннє мусив лежати всю ніч без сну через страх, що хтось із твоєї ватаги захоче тебе зґвалтувати? Чи доводилося тобі колись плазувати навколішках, помираючи від голоду, шкодуючи, що тобі бракує сміливості штрикнути ножем сусіда-ватажанина й забрати його шкуринку хліба? Чи доводилося тобі щулитися перед власним братом, коли той лупцює тебе, і водночас почувати до нього вдячність, адже ти принаймні маєш когось, кому до тебе є діло?

Вона замовкла, трохи віддихуючись. Решта дивилися на неї.

— Тож не розповідайте мені тут про дворян, — закінчила Вен. — І не кажіть про те, чого не знаєте. Ви не скаа — ви дворяни без титулів.

Вона обернулася й вийшла з кухні. Келсьє приголомшено дивився їй услід. Він стояв отак, ошелешений, слухаючи, як вона піднімається сходами, і несподівано відчув, як його проймає сором і почуття провини.

Чи не вперше в житті він не мав що сказати.

Вен не пішла до себе. Вона піднялася на дах, де в тихій темряві ночі клубочилася імла, і сіла в кутку на дощаний плаский дах, притулившись майже голою спиною до шорсткого кам’яного бортика.

Їй було холодно, але вона не звертала на це уваги. Рука трохи боліла, але завдяки знеболювальному Вен її майже не відчувала. Шкода, що не можна було так само знеболити її почуття.

Вен обхопила себе руками й зіщулилася, дивлячись у імлу. Думки плуталися, а почуття — і поготів. Не слід було накидатися на Келсьє, але все те, що сталося... бійка, Елендова зрада... усе це виснажило її психічно. Вона мусила зігнати на комусь свою злість.

«Тоді треба було злоститися на саму себе, — прошепотів Рінів голос. — Це ти підпустила їх занадто близько до себе. Тепер вони всі покинуть тебе».

Вона не могла позбутися цього болю. Вона могла лише сидіти й дрижати від холоду. Сльози текли по її обличчю, а Вен дивувалася, як швидко все розлетілося на друзки.

Тихо скрипнувши, піднялася ляда, і звідти визирнула голова Келсьє.

«Ох, Пане Всевладарю! Я не хочу дивитися йому в очі зараз». Вона спробувала витерти сльози, але тільки роз’ятрила щойно зашиту рану на щоці.

Келсьє опустив ляду, а тоді випростався, високий і ставний, здійнявши погляд у імлу. «Він не заслужив на те, що я сказала. Жоден із них не заслужив».

— Це заспокоює — дивитися на імлу, еге ж? — запитав ватажок.

Вен кивнула.

— Пам’ятаєш, що я колись тобі казав? Імла захищає тебе, дає тобі силу й ховає тебе...

Він опустив погляд, підійшов, присів перед нею навпочіпки й простягнув плащ.

— Але є речі, від яких не можна сховатися, Вен. Я знаю — я намагався...

Вона взяла плащ і загорнулася в нього.

— Що сталося сьогодні? — запитав він. — Що насправді сталося?

— Еленд сказав, що більше не хоче бути зі мною.

— Он воно що, — мовив Келсьє, сідаючи поруч із нею. — До того чи після того, як ти вбила його колишню наречену?

— До, — відповіла вона.

— І ти все одно вирішила захистити його?

Вен кивнула, тихо шморгнувши носом.

— Знаю: я ідіотка.

— Не більша, ніж ми всі, — зітхнув ватажок і втупив погляд в імлу. — Я теж кохав Мару навіть після того, як вона мене зрадила. Моїх почуттів нічого не могло змінити.

— І саме тому це болить так сильно, — сказала Вен, пригадавши, що Келсьє розповідав їй раніше.

«Здається, я нарешті його розумію».

— Ти не можеш перестати кохати когось лише через те, що він чи вона завдав тобі болю, — мовив Келсьє. — Інакше все було б значно простіше.

Вен знову почала схлипувати, і ватажок по-батьківськи обійняв її за плечі. Вона притулилася до нього, намагаючись його теплом відігнати біль.

— Я любила його, Келсьє, — прошепотіла вона.

— Еленда? Я знаю.

— Ні, не Еленда, — відказала Вен. — Ріна. Він бив мене раз по раз, знову і знову. Він лаявся, кричав на мене, казав, що зрадить мене. Щодня я думала про те, як ненавиджу його. А насправді я любила його. І досі люблю. Так боляче усвідомлювати, що Рін пішов від мене, хоч він і попереджав завжди, що піде.

— Ох, дівчинко, — промовив Келсьє, міцніше пригортаючи її до себе. — Мені так шкода.

— Усі кидають мене, — шепотіла вона далі. — Я ледве пам’ятаю свою матір. Знаєш, вона хотіла мене вбити. Вона чула якісь голоси у себе в голові, і вони змусили її вбити мою маленьку сестричку. Вона, мабуть, убила б і мене, але Рін їй завадив. Так чи інак, мати покинула мене. Після цього я прив’язалася до Ріна, але він теж пішов. Я покохала Еленда, але він більше мене не хоче, — вона звела очі на Келсьє. — Коли ти теж підеш? Коли ти кинеш мене?

Ватажок посмутнів.

— Я... Вен, я не знаю. Ця робота, цей план...

Вона зазирнула йому в очі, намагаючись розгадати таємницю, що крилася в них. «Що ти приховуєш від мене, Келсьє? Щось аж таке небезпечне?» Дівчина знову витерла очі й відсунулася, почуваючись ніяково.

Він поглянув на своє вбрання й похитав головою.

— Дивися, ти перемастила кров’ю весь мій ідеально брудний одяг буцімто інформатора.

Вен усміхнулася.

— Принаймні частково ця кров — благородна. Я непогано почастувала Шан.

Келсьє гмикнув.

— Знаєш, а ти мала рацію щодо мене. Я не даю дворянам ані найменшого шансу, еге ж?

Вен почервоніла.

— Келсьє, я не мала б казати того. Ви хороші люди, і цей твій план... я розумію, що ти намагаєшся зробити для скаа.

— Ні, Вен, — відказав ватажок, хитаючи головою. — Те, що ти сказала, — правда. Ми — не справжні скаа.

— Але це й добре, — заперечила дівчина. — Якби ви були звичайними скаа, то не мали б ні досвіду, ні відваги, щоб задумати щось таке.

— Можливо, їм бракує досвіду, — відказав Келсьє. — Але не відваги. Так, ми втратили армію, але наші добровольці були готові — з мінімальною підготовкою — виступити проти сильнішого ворога. Ні, скаа не бракує відваги. Вони просто не мали можливості її виявити.

— Але ти мав, Келсьє — завдяки тому, що ти напівскаа-напівдворянин. І ти вирішив використати цю можливість, щоб допомогти своїй скаа-половині. А отже, ти більше, ніж будь-хто, гідний зватися скаа.

Келсьє всміхнувся.

— Гідний зватися скаа. Мені подобається, як це звучить. Але, в будь-якому разі, мені, мабуть, варто менше перейматися тим, як убити чергового дворянина, а більше — тим, як допомогти котромусь робітникові.

Дівчина кивнула й, запнувши щільніше плащ, глянула в імлу. «Вона захищає нас... дає нам силу... ховає нас...»

Уже давно Вен не почувала потреби кудись сховатися. Але тепер, після всього того, що наговорила внизу, на кухні, вона шкодувала, що не може полинути куди-інде, наче пасемце імли.

«Я мушу розповісти йому. Від цього може залежати успіх усього задуму». Вона набрала в груди повітря.

— Дім Венчерів має вразливе місце, Келсьє.

Ватажок пожвавився.

— Справді?

Вен кивнула.

— Атій. Вони забезпечують його видобуток і транспортування — звідси все їхнє багатство.

Келсьє різко втягнув повітря.

— Ну звісно! Ось як їм вдається платити податки, ось чому вони такі могутні... Панові Всевладарю потрібен хтось, хто виконував би цю роботу для нього...

— Келсьє! — озвала його Вен.

Ватажок глянув на неї.

— Не... не роби нічого без крайньої потреби, гаразд?

Він насупився.

— Я... не можу тобі нічого пообіцяти, Вен. Спробую знайти інший спосіб, але на цю мить справи стоять так, що нам потрібне падіння дому Венчерів.

— Я розумію.

— Але все одно я радий, що ти мені розповіла.

Дівчина кивнула. «Тепер і я зрадила Еленда». Утім, її заспокоювала думка, що вона зробила це не через образу. Келсьє мав рацію: дім Венчерів був потугою, яку треба було знищити. Дивно, але їхня таємниця, схоже, схвилювала Келсьє більше, ніж її саму. Він сидів, упнувши незвично сумний погляд в імлу й несамохіть почухуючи руки.

«Шрами, — здогадалася Вен. — Він думає не про дім Венчерів, а про Гатсінські провалля. Про неї».

— Келсьє! — сказала вона.

— Що? — його погляд, задивлений в імлу, лишався далеким.

— Я не думаю, що Мара тебе зрадила.

Він усміхнувся.

— Мені приємно це чути.

— Ні, я кажу це не просто так. Коли ви дісталися до тої кімнати в центрі палацу, на вас чекали інквізитори, правда?

Ватажок кивнув.

— На нас вони також чекали, — мовила Вен.

Келсьє похитав головою.

— Ми з тобою билися з вартовими, наробили галасу. З Марою ми проникли тихцем. Ми готувалися цілий рік, діяли потайки, дуже обережно й тримали все в таємниці. Але хтось улаштував нам пастку.

— Мара була алломанткою, чи не так? — запитала Вен. — Може, вони відчули, що ви пробралися всередину.

Келсьє знову заперечливо хитнув головою.

— Із нами був димник. Його звали Редд. Інквізитори вбили його відразу. Я волів би думати, що зрадник — він, але так не виходить. Редд до останньої миті нічого не знав про наш план. Лише Марі відомо було все: день, година, мета. Лише вона могла нас зрадити. Крім того, є ще слова Пана Всевладаря. Ти не бачила його, Вен. Не бачила, як він усміхався, коли дякував Марі. У його очах була... чесність. Кажуть, Пан Всевладар ніколи не бреше. Навіщо йому брехати?

Якусь хвилю Вен сиділа мовчки, розмірковуючи над почутим.

— Келсьє, — поволі промовила вона. — Я думаю, інквізитори здатні відчувати алломантію навіть тоді, коли ми спалюємо мідь.

— Це неможливо.

— Сьогодні це вдалося мені. Я протнула міднохмару Шан і завдяки цьому вчасно знайшла її та інших убивць.

Келсьє насупився.

— Найпевніше, ти помилилася.

— Таке й раніше траплялося, — наполягла Вен. — Я відчуваю, як Пан Всевладар торкається моїх емоцій, навіть коли спалюю мідь. А коли я ховалася від того інквізитора, що гнався за мною, то, присягаюся, він знайшов мене, хоч не повинен був би. Келсьє, що як це можливо? Що як можливість укритися в міднохмарі залежить не просто від того, спалюєш ти мідь чи ні, а від того наскільки ти сильний алломант?

Келсьє замислився.

— Гадаю, таке може бути, — нарешті сказав він.

— Отже, Мара, можливо, не зраджувала тебе! — палко вигукнула Вен. — Інквізитори неймовірно сильні. Ті, що чекали на вас, мабуть, просто відчули, як хтось спалює метал, і збагнули, що алломант намагається проникнути в палац. А Пан Всевладар подякував їй тому, що саме через неї вас виявили! Адже вона була алломантка і, спалюючи олово, мимоволі вивела інквізиторів на вас.

Обличчя Келсьє прибрало стурбованого виразу. Він обернувся так, щоб сидіти навпроти неї.

— Тоді зроби це зараз. Скажи, який метал я спалюю.

Вен заплющила очі, розвогнила бронзу і стала слухати... відчувати, як учив її Марш. Вона пригадала той єдиний урок, пригадала ті години, коли тренувалася самостійно, дослухаючись до хвиль, які Бриз, Гем чи Страшко випромінювали на її прохання. Вона намагалася вловити ритмічне пульсування алломантії. Намагалася...

Раптом на якусь мить їй здалося, що вона щось відчула. Щось украй дивне — повільну пульсацію, неначе віддалене гупання барабану, не схожу на жоден алломантичний ритм, який вона чула до цього. Але пульсація йшла не від Келсьє. Її джерело було десь далеко... дуже далеко. Вен зосередилася сильніше, намагаючись визначити напрямок.

Аж тут її увагу відвернув інший, звичніший, алломантичний ритм, який виходив від Келсьє. Настільки слабкий, що її серцебиття майже заглушувало його. Удари були навальні, швидкі.

Вен розплющила очі.

— П’ютер! Ти спалюєш п’ютер.

Келсьє здивовано закліпав.

— Неймовірно... — прошепотів він. — Ще раз!

Вона знову заплющила очі.

— Олово, — сказала за мить. — А тепер сталь — ти змінив метал, щойно я почала говорити.

— Хай мені грець!

— Бачиш, я мала рацію! — радісно вигукнула Вен. — Таки можна відчути алломантичні імпульси крізь міднохмару! Вони ледь чутні, але мені здається, треба тільки зосередитися як слід...

— Вен, — перебив її Келсьє. — Ти гадаєш, алломанти не пробували цього раніше? Гадаєш, що за тисячу років ніхто не помітив би, що міднохмару можна пробити? Я й сам намагався. Годинами зосереджувався на своєму вчителі, силкуючись відчути щось крізь його міднохмару.

— Але... Чому ж тоді?..

— Мабуть, як ти сказала раніше, це залежить від сили алломанта. Інквізитори «тягнуть» і «штовхають» потужніше за будь-якого звичайного з-імли-народженого — можливо, вони такі сильні, що можуть долати чужий метал.

— Але ж, Келсьє, — тихо промовила Вен, — я не інквізитор.

— Але ти сильна, — відказав він. — Значно сильніша, ніж мала б бути. Сьогодні ти вбила повноцінну з-імли-народжену!

— Мені пощастило, — почервоніла дівчина. — Я перехитрувала її.

— Алломантія — це насамперед хитрощі, Вен. Ні, у тобі є щось особливе. Я помітив це ще того першого дня, коли ти легко завадила моїм спробам вплинути на твої емоції.

Вона зашарілася ще більше.

— Ні, навряд чи річ у цьому, Келсьє. Мабуть, я просто тренувалася з бронзою більше за тебе... Не знаю... я просто...

— Вен, — мовив ватажок. — Ти досі занадто скромна. І в цьому тобі годі дорівнятися — це очевидно. Якщо саме скромність допомагає тобі бачити крізь міднохмару... ну, тоді я не знаю. Але навчися трохи пишатися собою, дівчинко! Якщо ти чогось і можеш повчитися в мене, то це самовпевненості.

Вен усміхнулася.

— Ходімо, — сказав він, підводячись і простягаючи їй руку. — Сейзед не заспокоїться, поки не доштопає твою рану на щоці, а Гем помирає від нетерплячки почути про бійку. До речі, добре, що труп Шан лишився на території замку Венчерів — коли дім Еларіелів дізнається, де її вбили...

Вен дозволила звести себе на ноги, але з сумнівом подивилася на ляду.

— Я... я не впевнена, чи хочу спускатися до них, Келсьє. Як я буду дивитися їм в очі?

Келсьє розсміявся.

— О, не турбуйся. Ти не вписалася б у наше товариство, якби час від часу не казала якихось дурниць. Ходімо.

Вен завагалася, але зрештою таки пішла за Келсьє вниз, до теплої кухні.

— Як ти можеш читати зараз, Еленде? — запитав Жастес.

Еленд відірвав очі від книги й глянув на нього.

— Це допомагає мені заспокоїтися.

Лекаль здивовано звів брови. Він сидів у кареті, нервово соваючись і постукуючи пальцями по бильцях. Шторки на вікнах були опущені: почасти — щоби приховати світло ліхтаря для читання, почасти — щоб не пустити імлу всередину. Хоча Еленд цього ніколи й не визнав би, але це вировиння туману завжди трохи непокоїло його. Вважалося, що дворянин не мав би боятися такого, але це ніяк не впливало на той факт, що темна імлиста завіса була збіса моторошна.

— Твій батько, либонь, скаженітиме з люті, коли ти повернешся, — зауважив Жастес, не перестаючи тарабанити по бильцях.

Еленд стенув плечима, хоча товаришеві слова дещо стурбували його. Не через батька, а через те, що сталося цього вечора. Очевидно, якісь алломанти шпигували за Елендом та його друзями. Що їм вдалося дізнатися? Чи знають вони про книжки, які він читав?

На щастя, один шпигун, схоже, спіткнувся й звалився у дахове вікно Елендової кімнати. Після цього зчинився хаос і сум’яття — солдати й гості бігали хто куди, охоплені панікою. Перше, що спало Елендові на думку, — це сховати ті небезпечні книжки, через які — якби їх знайшли зобов’язувачі — у нього могли виникнути серйозні проблеми.

Тому, скориставшись загальною метушнею, він скинув їх усі до сумки й побіг разом із Жастесом до бічного виходу. Сісти в карету й покинути територію замку могло видатися занадто відчайдушним кроком, але все вдалося напрочуд легко. Серед усього того тлуму карет, що квапилися виїхати, ніхто й не помітив, що разом із Жастесом у екіпаж заскочив і Венчер-молодший.

«Уже все, мабуть, стихло, — думав Еленд. — Гості зрозуміють, що дім Венчерів не намагається їх повбивати і що небезпеки насправді-то й нема. Лише якісь необережні шпигуни».

Він мав би вже повернутися до замку, однак Еленд вирішив скористатися нагодою і зустрітися з іншими шпигунами. Цього разу — його власними.

Пролунав стук, і Жастес від несподіванки аж підстрибнув, а Еленд стулив книжку й відчинив дверцята. Фелт, один зі старших шпигунів дому Венчерів, чоловік із вусами й гачкуватим, як у хижого птаха, носом, забрався в карету й шанобливо кивнув спершу Елендові, а тоді Жастесові.

— То що? — запитав Жастес.

Фелт сів із притаманною людям його типу зграбністю.

— У будинку, як видається, розміщена столярня, мосьпане. Один з моїх людей чув про неї, вона належить скаа — майстрові Кладенту, вельми вмілому столяру.

Еленд насупив чоло.

— Але навіщо туди заходив мажордом леді Валетти?

— Ми гадаємо, що ця столярня — лише прикриття, мосьпане, — відповів Фелт. — Як ви наказали, ми спостерігали за нею відтоді, як мажордом привів нас туди. Однак нам довелося бути вкрай обережними: на даху й горішніх поверхах є кілька спостережних точок.

Еленд нахмурився ще більше.

— Доволі дивна осторога як на звичайну столярську крамницю.

Фелт кивнув.

— Далі більше, мосьпане. Один із наших найкращих шпигунів зумів підібратися аж до самого будинку — ми не думаємо, що його помітили, — але йому не вдалося нічого підслухати. Вікна столярні запечатані й звукоізольовані.

«Ще один дивний застережний захід», — подумав Еленд.

— Як гадаєш, що це означає? — запитав він Фелта.

— Імовірно, це підпільна схованка, мосьпане, — відказав шпигун. — І то добра схованка. Якби ми не спостерігали так уважно й не знали, що шукати, то ніколи б не помітили нічого підозрілого. Я гадаю, всі ті, хто всередині, — і навіть террісієць, — належать до злодійської ватаги скаа. Умілої і забезпеченої коштами.

— Злодійська ватага скаа? — перепитав Жастес. — І леді Валетта теж до неї належить?

— Найпевніше, що так, мосьпане, — відказав Фелт.

Еленд відкинувся на спинку сидіння.

— Злодійська... ватага... скаа, — повторив він приголомшено.

«Але навіщо їм посилати когось зі своїх на бали? Може, щоб провернути якесь шахрайство?»

— Мосьпане, — озвався Фелт. — Накажете вдертися туди? У мене достатньо людей, щоб узяти всю ватагу.

— Ні, — мовив Еленд. — Відклич своїх людей і не розповідайте нікому про те, що бачили.

— Слухаюсь, мосьпане, — відказав Фелт і вистрибнув із карети.

— Пане Всевладарю! — промовив Жастес, коли дверцята зачинилися. — Не дивно, що вона не схожа на звичайну дворянку. І річ не у провінційному вихованні — просто вона злодійка!

Еленд замислено кивнув, сам не знаючи, що й думати.

— Ти завинив мені вибачення, — сказав Жастес. — Я мав рацію щодо неї, еге ж?

— Мабуть, так — відповів Еленд. — Але... з іншого боку, ти й помилився. Вона не шпигувала за мною, вона лише збиралася мене пограбувати.

— І що з того?

— Мені... треба це обміркувати, — відказав Еленд і постукав кучерові, щоб той рушав. Карета покотила назад до замку Венчерів, і дворянин відкинувся на спинку сидіння.

Валетта виявилася не тою, за кого вона себе видавала. Проте він уже був цілком готовий до цієї новини. Окрім того, що Жастесові слова пробудили в нього підозру, Валетта сьогодні й сама не заперечила його звинувачень. Було очевидно, що вона брехала йому. Грала роль.

Еленд мав би нетямитися з люті. Він усвідомлював це розумом, і десь у глибині душі йому боліло від зради. Але, як не дивно, насамперед він почував... полегкість.

— Про що ти думаєш? — запитав Жастес, стурбовано вдивляючись у нього.

Еленд похитав головою.

— Останні кілька днів я не знаходив собі місця через це, Жастесе. Я почувався так зле, що не міг нічого робити — усе через те, що вважав Валетту зрадницею.

— Але ж вона і є зрадниця. Еленде, вона, імовірно, намагалася тебе обшахрувати!

— Так, але принаймні вона не шпигувала для якогось іншого дому. На тлі всіх цих інтриг, політичних ігор і підступів, що поширилися віднедавна, щось таке простеньке, як звичайна крадіжка, видається навіть цікавим.

— Але ж...

— Це лише гроші, Жастесе.

— Для декого з нас гроші важать чимало, Еленде.

— Не так багато, як Валетта. Бідолашна дівчина... увесь цей час вона, мабуть, хвилювалася через те, що мусила мене обшахрувати!

Якусь хвилю Жастес лише сидів мовчки, а тоді похитав головою.

— Тільки ти, Еленде, можеш почувати полегкість після того, як виявив, що тебе збиралися обікрасти. Мені варто нагадати, що ця дівчина весь час тобі брехала? Може, ти й почуваєш до неї прихильність, але в щирості її почуттів я дуже сумніваюся.

— Можливо, ти й маєш рацію, — визнав Еленд. — Але... я не певен, Жастесе. Мені здається, я знаю цю дівчину. Її емоції... вони занадто справжні, занадто щирі, щоб бути брехнею.

— Сумніваюся, — відказав Жастес.

— Наразі ми замало знаємо, щоб судити її, — мовив Еленд. — Фелт гадає, що вона злодійка, але можуть бути й інші причини послати її на бал. Може, вона лише інформаторка. А може, й злодійка, але ніколи не мала наміру мене обікрасти. Вона багато часу проводила з іншими дворянами й дворянками — навіщо їй це робити, якби ціллю був я? Коли вже на те пішло, зі мною вона проводила порівняно мало часу й ніколи не канючила жодних подарунків.

Еленд волів уявляти зустріч із Валеттою як приємну незаплановану подію, внаслідок якої і в його, і в її житті відбувся різкий поворот. Він усміхнувся цьому образу, а тоді похитав головою.

— Ні, Жастесе. Тут криється щось більше, ніж ми бачимо. Багато чого просто не тримається купи.

— Мабуть... так, Еле, — суплячись, відказав Жастес.

Ураз Еленд випростався: йому до голови стрільнула думка — думка, поруч із якою мотиви Валеттиної поведінки видавалися куди менш важливими.

— Жастесе, — вигукнув він. — Вона скаа!

-І?

— Вона одурила мене, одурила нас обох. Вона майже бездоганно зіграла роль аристократки.

— Радше недосвідченої аристократки.

— Поруч зі мною була справжня злодійка скаа! — не міг заспокоїтися Еленд. — Подумай лишень, скільки всього я міг її розпитати!

— Розпитати? Про що б ти її розпитував?

— Про життя скаа, — відказав Еленд. — Та не про це мова. Жастесе, вона нас одурила. Якщо ми не можемо відрізнити скаа від дворянки, це означає, що ми не так уже й відрізняємося від скаа. А в такому разі яке ми маємо право поводитися з ними так, як поводимося?

Жастес знизав плечима.

— Еленде, мені здається, ти переймаєшся не тим, чим слід перейматися. Почалася війна домів.

Еленд неуважно кивнув. «Я так суворо розмовляв із нею сьогодні. Чи не занадто суворо?»

Він прагнув цілковито переконати її, що не хоче більше мати з нею нічого спільного. Почасти це було щире прагнення, адже після довгих роздумів Еленд дійшов висновку, що їй не можна довіряти. І справді, їй не можна було довіряти, принаймні на ту мить. З іншого боку, він хотів, щоб Валетта покинула місто, і вважав за краще розірвати їхні стосунки до того, як вибухне війна домів.

«Але якщо насправді вона не дворянка, то й утікати з міста їй нема причини».

— Еленде! — озвав його Жастес. — Ти взагалі слухаєш, що я тобі кажу?

Дворянин підвів погляд на товариша.

— Здається, я сьогодні припустився помилки. Я хотів випровадити Валетту з Лютаделя. Але тепер я думаю, що безпричинно завдав їй болю.

— А бодай тобі, Еленде! — лайнувся Жастес. — Сьогодні ввечері алломанти підслуховували нашу розмову. Ти хоч усвідомлюєш, яке лихо могло статися? Що як вони, замість лише шпигувати, вирішили б убити нас?

— Ох, так, маєш рацію, — неуважно мовив Еленд. — У будь-якому, разі Валетті краще забратися звідси. У найближчому майбутньому кожен, хто близький до мене, буде в небезпеці.

Жастес, роздратований украй, кинув на нього сердитий погляд, але враз розсміявся.

— Ти безнадійний.

— Я стараюся, — відказав Еленд. — Але, слово честі, нам нема чого хвилюватися. Шпигуни виявили себе. Найпевніше, за ними погналися, а може, і зловили в тому хаосі. Щодо Валетти, то ми тепер знаємо деякі її таємниці, тож і тут ми попереду. Вечір видався вельми продуктивний!

— Це доволі оптимістичний погляд на справи.

— Кажу тобі: я стараюся.

І все ж Еленд знав, що почуватиметься спокійніше, коли вони повернуться до замку Венчерів. Можливо, він вчинив дещо необдумано, коли втік, навіть не дізнавшись, що власне сталося, але на ту мить Еленд не був здатен міркувати розважливо. Крім того, він заздалегідь домовився про зустріч із Фелтом, і загальна метушня дала йому привід вислизнути з замку.

Карета поволі спинилася перед брамою.

— Ти їдь, — сказав Еленд, вибираючись із карети. — Забери з собою книжки.

Жастес кивнув, узяв сумку й попрощався з Елендом. Той затраснув дверцята, почекав, поки екіпаж розвернувся й від’їхав від воріт, а тоді обернувся й попрямував пішки до замку. Здивована сторожа без жодних запитань відчинила перед ним браму.

Замкове подвір’я досі було яскраво освітлене. Перед входом на нього вже чекали вартові. Кілька солдатів вийшли в імлу йому на зустріч. І оточили його.

— Мій пане, ваш батько...

— Авжеж, авжеж, — зітхнувши, перебив Еленд. — Він хоче, щоб ви негайно відвели мене до нього, я вгадав?

— Так, мій пане.

— Що ж, ведіть тоді.

Вони зайшли крізь бічний вхід, призначений лише для членів родини. Лорд Страфф Венчер стояв у кабінеті й розмовляв із кількома капітанами варти. З їхніх блідих облич Еленд здогадався, що їм добряче перепало від батька. Можливо, він навіть погрожував їх збатожити. Вони всі були дворяни, тож лорд Венчер не міг їх стратити, але застосувати інші суворі дисциплінарні покарання — цілком.

Різко змахнувши рукою, він відіслав вартових, а тоді обернувся й вороже глянув на Еленда. Той насупився, спостерігаючи, як солдати виходять. Усе видавалося дещо занадто... напруженим.

— Ну? — запитав батько.

— Що — ну?

— Де ти був?

— Я... виходив, — недбало відказав Еленд.

Лорд Венчер зітхнув.

— Чудово. Наражай себе на небезпеку, якщо тобі так хочеться, хлопче. Мені навіть трохи шкода, що та з-імли-народжена не дісталася тебе — вона позбавила б мене багатьох клопотів.

— З-імли-народжена? — здивовано перепитав Еленд. — Яка з-імли-народжена?

— Та, яка збиралася тебе вбити! — гарикнув батько.

Еленд ошелешено закліпав.

— То... це були не просто шпигуни?

— О ні, — лорд Венчер усміхнувся з якоюсь зловтіхою. — То була ціла команда вбивць, яку послали по тебе й твоїх друзів.

«Пане Всевладарю! — подумки жахнувся Еленд, збагнувши, яку дурницю втнув, коли покинув замок без охорони. — Я й не думав, що війна домів так швидко набере обертів і стане такою небезпечною. Такою небезпечною для мене...»

— Звідки тобі відомо, що то була з-імли-народжена? — запитав він, збираючи докупи думки.

— Нашим вартовим вдалося вбити її, коли вона втікала, — відказав лорд Венчер.

Еленд насупив чоло.

— Повноцінну з-імли-народжену вбили звичайні солдати?

— Лучники, — уточнив батько. — Очевидно, заскочили її зненацька.

— А той чоловік, що впав у моє вікно? — запитав Еленд.

— Мертвий, — відповів лорд Венчер. — Зламав шию.

Еленд нахмурився. «Він був іще живий, коли ми втікали. Ти щось приховуєш, батьку».

— Та з-імли-народжена — я її знаю?

— Гадаю, що так, — лорд Венчер сів за письмовий стіл, не дивлячись на сина. — Це була Шан Еларіель.

Еленд сторопів від здивування. «Шан?!» — ошелешено подумав він. Вони ж були заручені, і Шан ніколи не згадувала, що вона алломантка. А отже...

Вона від початку була підсадною особою. Можливо, Еларіелі планували вбити Еленда, щойно у них із Шан народився би спадкоємець.

«Ти маєш рацію, Жастесе. Мені не уникнути політичних інтриг, просто ігноруючи їх. Я був частиною цієї гри набагато довше, ніж мені здавалося».

Батько, вочевидь, був задоволений. Значний член дому Еларіелів убитий на території замку Венчерів під час спроби замаху на Еленда... Після такого тріумфу лорд Венчер протягом багатьох днів буде нестерпним.

Еленд зітхнув.

— Когось із убивць узяли живцем?

Батько похитав головою.

— Один упав на подвір’я, коли намагався втекти. І йому таки вдалося — імовірно, він теж був з-імли-народжений. Ще одного знайшли мертвим на даху, але чи було їх більше — певності немає.

Він завагався — здавалося, наче було ще щось.

— У чому річ? — запитав Еленд, побачивши в батькових очах деяке збентеження.

— Ні в чому, — відмахнувся батько. — Деякі вартові стверджують, що був ще й третій з-імли-народжений, який бився з іншими двома, але я сумніваюся в їхніх словах: наших алломантів там не було.

Еленд замислився. «Третій з-імли-народжений, який бився з іншими двома...»

— Може, хтось дізнався про наміри вбивць і вирішив їм запобігти.

Лорд Венчер зневажливо пирхнув.

— Навіщо чужому з-імли-народженому захищати тебе?

— Може, він просто не хотів, щоб загинула безневинна людина.

Лорд Венчер розреготався й похитав головою.

— Ти ідіот, хлопче. Тобі це й самому відомо, правда?

Еленд спалахнув, а тоді відвернувся. Батько, схоже, більше нічого від нього не хотів, тож він просто вийшов. Проте повернутися до свого покою з розбитим вікном і солдатами всередині він не міг, тож попрямував до гостьової кімнати, прихопивши з собою загін туманобійників, щоб ті вартували про всяк випадок за дверима й на балконі.

Готуючись до сну, Еленд розмірковував про розмову з батьком. Найпевніше, той мав рацію щодо третього з-імли-народженого. У вищому світі такого не буває.

«А мало би бути. Можливо, колись іще буде».

Еленд стільки всього хотів би зробити. Але його батько мав добре здоров’я і був порівняно молодий як на лорда з такою владою. Минуть десятиліття, перш ніж Еленд перебере на себе його титул — звісно, якщо лишиться живий до того часу. Він шкодував, що не може побачити Валетти, поговорити з нею, пояснити свої турботи. Вона зрозуміла б його: невідь-чому вона завжди розуміла його краще за інших.

«До того ж вона скаа!» Еленд не міг позбутися цієї думки. У нього було стільки запитань до Валетти, йому стільки всього кортіло дізнатися від неї.

«Згодом, — подумав він, лягаючи в ліжко. — Наразі треба зосередитися на тому, щоб зберегти дім». Стосовно цього Еленд не кривив душею перед Валеттою — він справді збирався зробити все, щоб його родина пережила війну домів.

А потім... що ж, можливо, вони знайдуть якийсь спосіб обминути брехню і шахрайство.