З-імли-народжені

3

Кеймон лічив золоті монети, одну за одною опускаючи їх до невеличкої скриньки, що стояла на його столі. Він досі видавався трохи приголомшеним. І не дивно: три тисячі скринців — казково велика сума, набагато більша, ніж Кеймон міг заробити за цілий рік, нехай навіть дуже вдалий. Найближчі поплічники сиділи разом із ним, ель лився рікою, раз по раз вибухав регіт.

Вен сиділа в кутку, намагаючись зрозуміти, що її непокоїть. Три тисячі скринців. Міністерство ніколи б не видало таку суму так легко. Прелан Ар’єв видавався надто розумним, щоб його можна було пошити в дурні.

Кеймон опустив ще одну монету до скриньки. Виставляти таке багатство напоказ було або дурістю, або хитрим задумом. Злодійські ватаги додержувалися суворого правила: кожен отримував частку здобичі відповідно до свого статусу. Звісно, іноді спокуса порішити ватажка й забрати його гроші собі була велика, але успішний лідер давав більше прибутку кожному ватажанину. Убити його передчасно означало позбутися майбутніх доходів та ще й накликати на себе гнів інших членів ватаги.

І все ж... три тисячі скринців... цього могло виявитися досить, щоб спокусити навіть найрозважливішого злодія. Усе це було неправильно.

«Треба вибиратися звідси, — вирішила Вен. — Утікати від Кеймона, утікати з цього лігва, бо щось може статися».

Однак... утікати? Самій? Вона ще ніколи не лишалася сама, поруч завжди був Рін. Це він водив її від міста до міста, приєднуючись до різних злодійських ватаг. Вен любила самотність. Але думка про те, щоб жити в місті самій, жахала її. Саме тому вона так і не втекла від Ріна, саме тому зосталася з Кеймоном.

Вона не могла піти. Але мусила. Вен обвела очима приміщення. Серед ватажан небагато було таких, до кого б вона почувала бодай якусь приязнь. І все ж кількох із них їй би було шкода, якби зобов’язувачі справді завдали удару по їхній ватазі. Кількох, хто не намагався її скривдити, а іноді — дуже-дуже рідко — навіть виявляв до неї якусь крихту доброти.

Нагорі цього списку стояв Улеф. Він не був їй другом, але ближчої за нього людини після того, як утік Рін, вона не мала. Якщо він піде з нею, їй принаймні не доведеться бути самій. Вен обережно підвелася й пройшла попід стіною до того місця, де Улеф пив разом із молодшими ватажанами.

Дівчина смикнула його за рукав. Хлопчина обернувся до неї, лише трохи підпилий.

— Вен?

— Улефе, — пошепки мовила вона. — Нам треба йти.

Він насупився.

— Йти? Куди йти?

— Куди-небудь, — прошепотіла Вен. — Аби лише звідси.

— Зараз?

Дівчина наполегливо закивала головою.

Улеф озирнувся на друзів, які, підсміхуючись, кидали значливі погляди на нього і Вен.

Хлопчина почервонів.

— Ти хочеш кудись піти? Тільки ти і я?

— Я не про це, — відказала Вен. — Просто... треба залишити це лігво. І я не хочу лишатися сама.

Улеф знову насупився. Він нахилився ближче, дихнувши на неї елем.

— У чому річ, Вен? — тихо запитав він.

Дівчина завагалася.

— Я... мені здається, щось може статися, Улефе, — прошепотіла вона. — Щось, пов’язане із зобов’язувачами. Я просто не хочу зараз бути тут.

Улеф якусь хвилю сидів мовчки.

— Гаразд, — урешті сказав він. — Як довго це триватиме?

— Я не знаю, — відповіла Вен. — До вечора, щонайменше. Але нам треба йти звідси. Негайно!

Він поволі кивнув.

— Зачекай тут хвильку, — прошепотіла Вен, обертаючись.

Вона метнула поглядом на Кеймона, що реготав з котрогось із власних дотепів, а тоді, намагаючись не привертати уваги, перетнула задимлене й брудне від попелу приміщення та пройшла до загальної спальні.

Це був довгий голий коридор із розкладеними на підлозі постелями. Тут було тісно й незручно, але все ж значно краще, ніж у холодних провулках, де Вен ночувала, коли волочилася по світу з Ріном.

«Можливо, доведеться знову звикати до провулків», — подумала вона. Колись Вен уже змогла вижити на вулиці. Виживе знову.

Вона підійшла до своєї підстилки, одним вухом дослухаючись до притлумленого реготу й п’яних вигуків, що долинали з сусідньої кімнати. Дівчина опустилася навколішки й оглянула свої убогі пожитки. Якщо з ватагою щось станеться, прийти знову до цього лігвища Вен більше не зможе. Ніколи. Але забрати постіль вона не могла — це виказало б її відразу. Тому лишалася тільки маленька скринька з особистими речами: по камінчику з кожного міста, в якому вона була; сережка, яку, за Ріновими словами, їй дала мати; і неправильної форми шматочок обсидіану завбільшки з велику монету, що його брат носив із собою як талісман. Це була єдина річ, яку він лишив, коли пів року тому втік із ватаги. Покинувши сестру.

«Точнісінько як завжди обіцяв, — суворо нагадала собі Вен. — Я ніколи не думала, що він справді піде, — і саме тому він мав так вчинити».

Вона стиснула уламок обсидіану в долоні, камінці поклала до кишені, а сережку вставила в ліве вухо. То була зовсім простенька річ, невеличка шпилька, не варта навіть того, щоб її красти. Саме тому Вен не боялася лишати сережку в загальній спальні, хоча надівала її рідко, побоюючись, що прикраса додасть їй жіночності.

Грошей у неї не було, але Рін навчив її збирати покидьки й жебрати. В Останній імперії — а надто в Лютаделі — важко було промишляти що тим, що тим, але Вен якось дасть собі раду, якщо доведеться.

Дівчина лишила скриньку й постіль, а тоді прослизнула назад до загальної кімнати. Можливо, вона даремно непокоїться; може, з ватагою нічого поганого не станеться. У іншому разі... що ж, якщо Рін і навчив її чогось, то це берегти власну шкуру. Узяти з собою Улефа було вдалою думкою. У нього є контакти в Лютаделі. Якщо з Кеймоновою ватагою станеться щось погане, Улефу, можливо, вдасться знайти роботу для себе і для неї...

Вен завмерла посеред кімнати: Улефа не було біля столу, де вона його лишила. Натомість хлопець стояв, принишкнувши, у передній частині приміщення. Біля шинквасу. Біля... Кеймона.

— Це що таке?! — Кеймон підвівся, обличчя його було червоне, як сонце. Відштовхнувши стілець з дороги, він, уже добряче п’яний, рушив до дівчини. — Утікаєш? Щоб закласти мене Міністерству?

Вен відчайдушно кинулася до сходів, обминаючи столи й проштовхуючись повз ватажан.

Дерев’яний стілець, що його жбурнув Кеймон, поцілив її просто в спину і збив із ніг. Між лопатками спалахнув біль. Кілька ватажан закричали, коли стілець, відскочивши від неї, із глухим стуком упав на дощану підлогу.

Вен лежала причмелена. А тоді щось усередині — щось, про що вона знала, але чого не розуміла, — додало їй сил. Голова перестала паморочитися, біль допоміг зосередитися. Вона незграбно звелася на ноги.

Кеймон уже був біля неї. Щойно Вен підвелася, він ударив її тильним боком долоні. Від ляпасу її голова смикнулась убік, аж заболіли в’язи. Біль був такий різкий, що Вен майже не відчула, як знову вдарилася об підлогу.

Кеймон нахилився над нею, схопивши за комір, підняв її та заніс кулак. Вен навіть не намагалася думати або щось говорити: вона могла зробити лише одне. Шаленим зусиллям вона зібрала всю свою «удачу» й кинула її в Кеймона, силкуючись угамувати його лють.

Ватажок завагався. На мить його очі пом’якшали. Він трохи опустив її.

А потім гнів повернувся. Важкий. Страшний.

— Клята дівка, — пробурмотів Кеймон, хапаючи Вен за плечі й струшуючи нею. — Твій зрадливий брат ніколи не поважав мене, і ти така сама. Я занадто добре ставився до вас обох. Треба було...

Вен спробувала випручатися, але Кеймон тримав її міцно. У розпачі вона роззирнулася, сподіваючись на допомогу, — хоча й знала, що побачить. Байдужість. Ватажани відвернулися, обличчя у декотрих були збентежені, але не співчутливі. Улеф досі стояв біля Кеймонового столу, винувато опустивши очі.

Вен здалося, що вона чує у своїй голові голос, який шепоче їй. Рінів голос. «Дурна! Безжалісність — найлогічніше з усіх почуттів. У тебе немає тут друзів. У тебе ніколи не буде друзів у підпільному світі!»

Вен знову заборсалася, але Кеймон ударив її ще раз. Вона впала, удар приголомшив її, вибивши повітря з легень.

«Треба витерпіти, треба витерпіти, — повторювала дівчина подумки, відчуваючи, як мозок затуманюється. — Він мене не вб’є. Я йому потрібна».

Але коли вона кволо обернулася, то на обличчі Кеймона, що нависав над нею в тьмяному світлі кімнати, побачила п’яну лють. Вен зрозуміла, що цього разу буде інакше. Цього разу простими стусанами не обійдеться. Ватажок гадав, що вона мала намір здати його Міністерству. Він не панував над собою.

Очі його палали жагою вбивства.

«Будь ласка!» — у розпачі подумала Вен і звернулася до своєї «удачі», силкуючись змусити її запрацювати. Відповіді не було. «Удача» її зрадила.

Кеймон нахилився, бурмочучи щось під ніс, і схопив її за плече. Відтак здійняв руку — його м’ясиста долоня стиснулася в кулак, м’язи напружилися, з розлюченого обличчя сповзла краплина поту й упала Вен на щоку.

За кілька кроків від них двері, що виводили до сходів, затремтіли, а тоді відчинилися. Кеймон завмер із піднесеною рукою і люто зиркнув у той бік: якого це нещасливого ватажанина лиха принесла в такий невдалий момент?

Вен навіть не глянула на новоприбулого. Користаючись нагодою, вона спробувала звільнитися від Кеймонової хватки, але сил забракло. Обличчя пашіло від удару, а на губах вона відчувала смак крові. Плече було неприродно викручене, а бік болів там, де вона вдарилася об підлогу. Вен вчепилася нігтями в Кеймонову руку, але раптом відчула, що слабне. Внутрішня сила полишила її, як до того полишила «удача». Біль ураз зробився сильнішим, приголомшливішим, вимогливішим.

Вен обернулася й відчайдушно глянула в бік дверей. Ті були так близько... до болю близько. Вона майже втекла. Ще б трішки...

І тоді вона побачила чоловіка, що мовчки стояв у дверному отворі. Вен не знала його. Високий, із яструбиним обличчям і світлим волоссям, він був одягнений у вільне дворянське вбрання, а з його плечей спадав просторий плащ. Незнайомцю було років тридцять п’ять. Він не мав ні капелюха, ні дуельного ціпка.

І вигляд у нього був дуже-дуже розлючений.

— Що це значить? — зажадав знати Кеймон. — Хто ти такий?

«Як він пробрався повз вартових? — подумала Вен, силкуючись повернути ясність мислення. Біль. Вона впорається з болем. — Зобов’язувачі... це вони послали його?»

Незнайомець поглянув на Вен, і вираз його обличчя дещо пом’якшав. А тоді він перевів погляд на ватажка банди, і його очі потемніли.

Гнівні запитання обірвалися, коли Кеймона немовби якоюсь потужною силою зненацька відкинуло назад. Його рука відпустила плече Вен, і він гепнув додолу, аж здригнулася дощана підлога.

У кімнаті запала тиша.

«Треба забиратися звідси», — подумала Вен, змушуючи себе звестися рачки. Кеймон стогнав від болю за кілька кроків від неї. Дівчина відповзла вбік і сховалася під порожній стіл. Лігвище мало таємний вихід, лаз біля дальньої стіни. Якби дістатися до нього...

Зненацька Вен огорнув безмежний спокій. Це почуття впало на неї, як несподіваний тягар, заглушивши всі інші емоції, немовби їх розчавила чиясь могутня рука. Страх згас, наче задмухнута свічка, і навіть біль здавався неважливим.

Вен сповільнилася, дивуючись зі свого переляку. Вона підвелася на рівні й, досі трохи причмелена, важко дихаючи, зупинилася перед лазом.

«Кеймон щойно намагався вбити мене! — нагадала їй логічна частина мозку. — Хтось напав на лігвище. Треба втікати звідси!» Але її емоції не збігалися з логікою. Вона почувалася... умиротворено. Безтурботно. А ще їй стало дуже цікаво.

Хтось інший застосовував «удачу» на неї.

Якимось чином вона здогадалася, хоча раніше ніколи не зазнавала її впливу на собі. Вен зупинилася, тримаючись рукою за стіл, і поволі обернулася. Незнайомець досі стояв у дверях. Пильним оком він вивчав її, а тоді заспокійливо всміхнувся.

«Що відбувається?»

Нарешті чоловік ступив до приміщення. Кеймонові ватажани й далі сиділи за столами. Вони видавалися враженими, але — на диво — не стурбованими.

«Він застосовує “удачу” на них усіх. Але... як йому вдається впливати на стількох людей одночасно?» Вен ніколи не могла накопичити «удачі» більше, ніж на одиничні короткі дотики.

Коли незнайомець пройшов до кімнати, Вен нарешті побачила, що за ним у сходовому прогоні стоїть ще один чоловік. Цей другий не мав такого показного вигляду. Він був нижчий на зріст, із невеличкою темною борідкою і коротко підстриженим прямим волоссям. На ньому теж був дворянський костюм, хоча й не такого бездоганного крою.

На іншому боці кімнати Кеймон застогнав і сів, тримаючись за голову. Відтак поглянув на двох чоловіків.

— Пане Доксоне! Е-е... м-м... яка несподівана зустріч!

— Авжеж, — погодився нижчий незнайомець, Доксон.

Вен насупилася. Щось у чоловіках їй видалося знайомим. Десь вона їх мала бачити.

«Кантон фінансів, — збагнула дівчина. — Вони сиділи в чекальні, коли ми з Кеймоном виходили».

Ватажок важко підвівся й пильно глянув на білявого гостя. Погляд його впав на руки чоловіка, посмуговані дивними шрамами.

— Пане Всевладарю... — прошепотів Кеймон. — Уцілілий в Гатсіні!

Вен знову насупилася. Ці слова нічого їй не сказали. Вона мала б знати цього чоловіка? Попри почуття спокою, забої і рани досі пульсували болем, а в голові паморочилося. Щоб не впасти, дівчина сперлася на стіл, але не сіла.

Хай хто був цей чоловік, Кеймон вочевидь вважав його важливою особою.

— Пане Келсьє! — забелькотів він. — Це велика честь!

Незнайомець — Келсьє — похитав головою.

— Знаєш, мені геть не цікаво тебе слухати.

Кеймон кавкнув від болю, коли його знову віджбурнуло навзнак. Келсьє під час цього й пальцем не поворухнув. А проте ватажок упав додолу, наче його штовхнула якась незрима сила.

Кеймон замовк, і Келсьє обвів поглядом кімнату.

— Решта знають, хто я?

Багато ватажан закивали головами.

— Добре. Я навідався до вашого лігва, бо ви, друзі мої, сильно мені заборгували.

У кімнаті запала тиша, яку порушували тільки Кеймонові стогони. Нарешті хтось несміливо промовив:

— Ми... заборгували, пане Келсьє?

— Саме так. Бачте, річ у тому, що ми з паном Доксоном щойно врятували ваші життя. Ваш некомпетентний ватажок близько години тому вийшов із Кантону фінансів і попрямував відразу до цього сховку, навіть не здогадуючись, що назирці за ним пішли два міністерські розвідники: один високопоставлений прелан і один... сталевий інквізитор.

Усі немов заніміли.

«Ох, Пане...» — подумала Вен. Вона мала рацію, але діяла занадто повільно. Якщо інквізитор...

— Я подбав про інквізитора, — сказав Келсьє.

Він замовк, і багатозначність фрази повисла в повітрі. Що ж то за чоловік, який із такою легкістю повідомляє, що він «подбав» про інквізитора? Подейкували, що ті істоти були безсмертні, що вони могли зазирнути людині в душу і що дорівнятися їм у бою не міг ніхто.

— І вимагаю оплати за надані вам послуги, — додав Келсьє.

Кеймон цього разу не підвівся: він добряче вдарився й тепер вочевидь погано тямив, що відбувається. Решта присутніх мовчали. Нарешті Мілев — темношкірий чоловік, що був Кеймоновим заступником, — схопив зі столу скарбничку з міністерськими скринцями й кинувся до Келсьє, простягаючи її.

— Це гроші, які Кеймон отримав від Міністерства, — пояснив він. — Три тисячі скринців.

«Мілев аж зі шкури пнеться, щоб догодити йому, — подумала Вен. — Це щось більше, ніж просто “удача”. Або ж це така “удача”, якої я ніколи б не змогла застосувати».

Келсьє повагався хвилю, а тоді взяв скриньку з грошима.

— А ти хто?

— Мілев, пане Келсьє.

— Що ж, ватажку Мілеве, я задовільнюся цією платою... якщо ти зробиш для мене ще дещо.

Мілев згідливо закивав.

— Чим я можу вам прислужитися?

Келсьє вказав порухом голови на напівпритомного Кеймона.

— Подбай про нього.

— Звісно, — відказав новий ватажок.

— Я хочу, щоб він жив, — Келсьє застережливо підняв палець. — Але не хочу, щоб він насолоджувався життям.

Мілев кивнув.

— Ми змусимо його жебрати. Пан Всевладар не полюбляє жебраків — Кеймонові нелегко буде вижити тут, у Лютаделі.

«А коли цей Келсьє відвернеться, Мілев усе одно позбудеться колишнього ватажка».

— Добре, — мовив Келсьє. Відтак відкрив скарбничку й узявся відраховувати золоті скринці. — А ти тямовитий чоловік, Мілеве. Спритний і не такий полохливий, як решта.

— Я вже мав справу з імлистими раніше, пане Келсьє, — відказав Мілев.

Келсьє кивнув.

— Доксе, — звернувся він до свого супутника, — де мала б відбутись сьогоднішня зустріч?

— Я гадав, у Кривоноговій столярні, — відповів той.

— Навряд чи її можна назвати нейтральною територією, — сказав Келсьє. — Особливо якщо Кривоніг вирішить не приєднуватися до нас.

— Це правда.

Келсьє глянув на Мілева.

— Я планую роботу в цьому районі, і мені не завадить допомога місцевих, — він простягнув жменю монет — на око, сотню скринців. — Нам потрібен ваш сховок на цей вечір. Це можна влаштувати?

— Звичайно, — відказав Мілев, охоче беручи гроші.

— Чудово, — мовив Келсьє. — А тепер — забирайтеся звідси.

— Забиратися? — невпевнено перепитав Мілев.

— Атож, — підтвердив Келсьє. — Бери своїх людей і геть звідси. І вашого колишнього ватажка прихопіть. Я хочу перебалакати з панною Вен наодинці.

У приміщенні знову залягла тиша, і Вен зрозуміла, що не лише вона здивувалася, звідки цьому Келсьє відоме її ім’я.

— Ви чули його! — гарикнув Мілев.

Він махнув кільком здоровилам, щоб ті підхопили Кеймона з підлоги, а тоді вигнав решту ватажан на сходи. Вен дивилася, як вони йдуть, почуваючи дедалі більший неспокій. Цей Келсьє був могутній чоловік, а інтуїція їй підказувала, що могутні чоловіки — небезпечні. Чи знає він про її «удачу»? Очевидно, що так. Інакше чому б тоді виокремлювати її з-поміж інших?

«Цікаво, як цей Келсьє збирається мене використати?» — подумала Вен, потираючи забите плече.

— До речі, Мілеве, — наче знічев’я промовив Келсьє. — Коли я кажу «наодинці», то маю на увазі, що не хочу, щоб за мною крізь підглядові вічка шпигували ті четверо, які ховаються за он тою стіною. Будь такий ласкавий забрати їх на вулицю також.

Мілев зблід.

— Так, пане Келсьє.

— Чудово. У провулку ти знайдеш трупи двох міністерських шпигунів. Позбудься їх, зроби ласку.

Мілев кивнув і обернувся, щоб іти.

— І ще одне, Мілеве, — озвав його Келсьє.

Новий ватажок знову обернувся.

— Гляди, щоб ніхто з твоїх людей нас не зрадив, — тихо сказав Келсьє, і Вен знову відчула тиск на свої емоції. — Твоя ватага вже впала в око Сталевому Міністерству, не робіть собі ворога ще й з мене.

Мілев рвучко кивнув, а тоді зник у сходовому прогоні, зачинивши за собою двері. За якусь мить почулися кроки людей, що виходили з підглядової кімнати, а тоді все стихло. Вен лишилася наодинці з чоловіком, що — невідь-яким чином — справляв таке надзвичайне враження, що міг залякати цілу кімнату горлорізів і злодіїв.

Вен зиркнула на двері. Келсьє спостерігав за нею. Як він діятиме, якщо вона кинеться втікати?

«Він стверджує, що вбив інквізитора, — подумала Вен. — І... він застосував “удачу”. Я мушу лишитися, бодай щоб дізнатися, що йому відомо».

Усмішка Келсьє стала ширшою, і він зрештою розсміявся.

— Але ж і весело було, Доксе.

Другий чоловік, той, кого Кеймон назвав Доксоном, пирхнув і рушив через кімнату. Вен напружилася, але він підійшов не до неї, а до шинквасу.

— Ти й раніше був достатньо нестерпним, Келе, — сказав Доксон. — Я навіть не знаю, що й думати про цю твою нову репутацію. Принаймні не знаю, що про неї думати, щоб не сміятися.

— Ти мені просто заздриш.

— Авжеж. Я страшенно заздрю твоїй здатності залякувати дрібних злодюжок. До речі, якщо хочеш знати мою думку, я вважаю, що ти занадто жорстоко повівся з Кеймоном.

Келсьє сів за один зі столиків. Його веселість дещо пригасла, коли він промовив:

— Ти ж бачив, що він робив із дівчиною.

— Власне, що не бачив, — сухо відказав Доксон, перебираючи пляшки. — Бо дехто заступив увесь дверний отвір.

Келсьє стенув плечима.

— Поглянь на неї, Доксе. Він побив бідолашку ледь не до втрати свідомості. У мене нема ані краплини співчуття до того негідника.

Вен лишалася на місці, пильно стежачи за двома чоловіками. Коли напруга спала, рани й забої знову запульсували болем. Спина між лопатками — там буде чималий синець — і обличчя горіли вогнем. У голові досі трохи паморочилося.

Келсьє пильно дивився на неї. Вен зціпила зуби. Біль. Вона впорається з болем.

— Тобі щось потрібно, дитино? — запитав Доксон. — Дати тобі мокру хустинку, щоб прикласти до обличчя?

Вен не відповіла, зосередивши увагу на Келсьє. «Ну ж бо. Кажи, чого ти хочеш від мене. Роби свій хід».

Доксон зрештою стенув плечима й пірнув за шинквас. За хвилю він випростався з двома пляшками.

— Щось добре? — поцікавився Келсьє, обертаючись до нього.

— А ти як гадаєш? — запитав Доксон. — Навіть серед злодіїв Кеймон не зажив слави того, хто має вишуканий смак. Мої шкарпетки варті більшого, ніж це вино.

Келсьє зітхнув.

— Налий мені келишок усе одно, — він знову глянув на Вен: — Хочеш чогось?

Та не відповіла.

Келсьє всміхнувся.

— Не бійся, ми далеко не такі страшні, як гадають твої друзі.

— Я не думаю, що вони її друзі, Келе, — сказав Доксон з-за шинквасу.

— Слушне зауваження, — погодився Келсьє. — У будь-якому разі, дитино, тобі нема чого нас боятися. Хіба що Доксового віддиху.

Доксон закотив очі.

— Або Келових жартів.

Вен мовчала. Вона могла вдати слабкість, як із Кеймоном, але щось їй підказувало, що з цими двома така тактика не спрацює. Тому вона й далі стояла на місці, оцінюючи ситуацію.

Спокій знову огорнув її. Він спонукав її розслабитись, довіритися і просто робити те, що кажуть ці чоловіки...

«Ні!» Вона лишилася стояти на місці.

Келсьє здійняв брови.

— Отакої!

— Що отакої? — поцікавився Доксон, наливаючи вино в келих.

— Нічого, — відказав Келсьє, пильно вивчаючи Вен.

— То як, налити тобі чогось, дівчино? — запитав Доксон.

Вен знову не відповіла. Усе своє життя, скільки себе пам’ятала, вона мала «удачу». Та робила її сильною, давала перевагу над іншими злодіями. Мабуть, саме завдяки «удачі» Вен досі була жива. Проте весь цей час вона насправді не знала, що це таке і чому вона може це застосовувати. Тепер логіка й інтуїція одностайно підказували їй: потрібно дізнатися, що відомо цьому чоловікові.

Хай як він збирався її використати, хай якими були його плани, треба було з цим змиритися. Вона мала з’ясувати, як він дістав таку силу.

— Елю, — урешті сказала Вен.

— Елю? — перепитав Келсьє. — Он як?

Дівчина кивнула, пильно стежачи за ним.

— Я люблю ель.

Келсьє потер підборіддя.

— Доведеться над цим попрацювати, — сказав він. — Та дарма, сідай.

Вен нерішуче підійшла й сіла навпроти Келсьє за невеличкий столик. Побої боліли, але не можна було показати слабкість. Слабкість убиває. Треба вдавати, ніби вона не помічає болю. Добре, хоч у голові перестало паморочитися, коли вона сіла.

За мить до них приєднався Доксон, що поставив перед Келсьє келих вина, а перед Вен — кухоль елю. Та, однак, пити не стала.

— Хто ви? — тихо запитала вона.

Келсьє знову звів брови.

— А ти в нас не любиш ходити околяса, еге ж?

Вен не відповіла.

Її бесідник зітхнув.

— Так не хочеться розвіювати ауру моєї таємничості.

Доксон тихо пирхнув.

— Мене звати Келсьє, — усміхнувся чоловік. — Я — щось на кшталт ватажка банди, тільки моя ватага відрізняється від усіх тих, які ти бачила. Таким, як Кеймон та його люди, подобається вважати себе хижаками, що харчуються дворянством і всілякими міністерськими установами.

Вен похитала головою.

— Вони не хижаки. Вони падлоїди.

Хтось міг би подумати, що в місті Пана Всевладаря злодійським ватагам протриматися неможливо. Однак Рін пояснив їй, що насправді все навпаки: впливові й заможні дворяни гуртувалися довкола свого володаря. А там, де були вплив і багатство, там була й корупція — особливо зважаючи на те, що Пан Всевладар попускав дворянам значно більше, ніж скаа. Мабуть, через ту прихильність, яку він мав до їхніх пращурів.

Хай там як, а злодійські ватаги, як-от Кеймонова, були щурами, які живилися міською корупцією. Як і щурів, їх неможливо було винищити повністю, а надто в такому великому й густонаселеному місті, як Лютадель.

— Падлоїди, — повторив Келсьє, усміхаючись. Йому явно подобалося всміхатися. — Це слушне визначення, Вен. Отже, ми з Доксом теж падлоїди... тільки вищого рівня. Можна сказати, вихованіші... або просто амбітніші.

Вен насупилася.

— Ви дворяни?

— Всевладарю борони, — відповів Доксон.

— Принаймні не чистокровні, — додав Келсьє.

— Мішанокровних не мало б існувати, — обережно сказала Вен. — Міністерство полює на них.

— Але ж ти саме така, — мовив Келсьє.

Дівчина ошелешено витріщилася на нього. «Звідки він?..»

— Сталеве Міністерство не безпомильне, Вен, — вів далі її бесідник. — Якщо вони проґавили тебе, то могли проґавити й інших.

Вен замислилася.

— Мілев назвав вас імлистими. Це якийсь різновид алломантів, правильно?

Чоловіки перезирнулися.

— А вона спостережлива, — зауважив Доксон, схвально киваючи головою.

— Атож, — погодився Келсьє. — Мілев справді назвав нас імлистими, Вен, але з цим він трохи поквапився, адже ні Докс, ні я — не імлисті. Одначе ми таки маємо з ними деякі справи.

Якусь хвилю Вен сиділа мовчки під пильними поглядами двох чоловіків. Алломантія. Містична сила, якою володіли дворяни, що її в нагороду за відданість дарував їм Пан Всевладар тисячу років тому. Це була засаднича догма міністерського вчення — навіть Вен знала її. Дворяни дістали алломантію і привілеї за заслуги своїх пращурів; скаа були покарані за гріхи своїх.

Однак що таке насправді алломантія, Вен не знала. Це якось стосувалося бойових навичок, принаймні їй так завжди здавалося. Подейкували, буцімто один «імлистий» — так називали цих людей — може знищити цілу злодійську ватагу. Проте скаа, яких вона знала, говорили про цю силу пошепки й непевним тоном. Досі Вен ніколи навіть не припускала, що алломантія і її «удача» — це одне й те саме.

— Скажи-но мені, Вен, — мовив Келсьє, зацікавлено подаючись уперед. — Ти знаєш, що зробила з тим зобов’язувачем у Кантоні фінансів?

— Я застосувала мою «удачу», — тихо відповіла Вен. — Я використовую її, щоб люди були не такі злі.

— Або не такі підозріливі, — додав Келсьє. — Щоб їх легше було обшахрувати.

Вен кивнула.

Келсьє здійняв палець.

— Тобі ще багато чого треба буде навчитись. Техніки, обмежень, вправ. Але один урок я мушу дати тобі негайно. Ніколи не застосовуй емоційну алломантію на зобов’язувача. Вони всі навчені розпізнавати, коли їхніми почуттями маніпулюють. Навіть вельможним дворянам заборонено «тягнути» чи «штовхати» емоції зобов’язувача. Саме через тебе той прелан послав по інквізитора.

— Молися, щоб цей нелюд більше ніколи не напав на твій слід, дівчино, — стиха промовив Доксон, посьорбуючи вино.

Вен зблідла.

— То ви не вбили інквізитора?

Келсьє похитав головою.

— Я лише відвернув його увагу. Що вже було достатньо небезпечним учинком, мушу зазначити. Не турбуйся, багато з того, що розповідають про інквізиторів, — неправда. Тепер, коли він утратив твій слід, то не зможе тебе знайти.

— Найпевніше, — додав Доксон.

Вен занепокоєно глянула на нього.

— Найпевніше, — погодився Келсьє. — Ми багато чого не знаємо про інквізиторів — вони, схоже, не підпорядковуються загальним правилам. Наприклад, ті штирі в очах мали б їх убити. Усі мої знання про алломантію не можуть пояснити, яким чином ці створіння лишаються живими. Якби твоїм слідом ішов звичайний імлистий шукач, ми не мали б причини хвилюватися. З інквізитором... Що ж, тобі треба матися на бачності. Схоже, ти це непогано вмієш.

Якусь хвилю Вен сиділа мовчки, почуваючись недобре. Нарешті Келсьє порухом голови вказав на її келих.

— Ти не п’єш свій ель.

— Ви могли туди щось підсипати, — буркнула вона.

— О, мені немає жодної потреби підсипати тобі щось у питво, — відказав Келсьє з усмішкою, дістаючи щось із кишені сюртука. — Зрештою, ти цілком із доброї волі вип’єш оцю таємничу рідину.

Він поставив на стіл маленький скляний флакон. Вен, насупившись, придивилася до нього. На самому дні був якийсь темний осад.

— Що це таке? — запитала вона.

— Якщо я тобі скажу, рідина перестане бути таємничою, — відповів Келсьє.

Доксон закотив очі.

— У флаконі спиртовий розчин із металевими ошурками, Вен, — повідомив він.

— Металевими ошурками? — суплячись, перепитала дівчина.

— Два з восьми основних алломантичних металів, — сказав Келсьє. — Нам треба дещо перевірити.

Вен глянула на флакон.

Келсьє стенув плечима.

— Тобі доведеться випити, якщо хочеш дізнатися більше про цю твою «удачу».

— Спершу випий ти половину, — зажадала Вен.

Келсьє звів брови.

— Як на мене, це вже трохи схоже на параною.

Вен нічого не відповіла.

Зрештою, зітхнувши, він узяв флакон і відкоркував його.

— Збовтай, — сказала Вен, — щоб тобі дісталося трохи осаду.

Келсьє здійняв очі до стелі, але послухався. Струсонувши пляшечку, він перекинув половину її вмісту собі до рота й зі стуком поставив її на стіл.

Вен насупилася, а тоді поглянула на Келсьє. Той усміхався. Він знав, що вона у нього в кишені. Він показав їй свою силу, спокусив нею. «Єдина причина підкоритися тим, хто має владу, — це навчитися того, що вони знають, щоб одного дня відібрати в них усе». Рінові слова.

Вен простягнула руку, взяла флакон і проковтнула його вміст. Відтак стала чекати на якесь магічне перетворення, або на приплив сили, або навіть на ознаки отруєння. Але не відчула нічого.

«Яке... розчарування». Вен нахмурила чоло й відкинулася на спинку стільця. Просто так, із цікавості, потягнулася до своєї «удачі».

Очі її вражено розширилися.

«Удача» була там, лежала немов купа золота. Запас сили був такий неймовірно великий, що Вен не могла осягнути його розумом. Раніше вона завжди мусила заощаджувати «удачу», лишати її на потім, витрачати по крихті. Тепер вона почувалася як вічно голодна біднячка, яку запросили на панський бенкет. Вен сиділа приголомшена тим величезним багатством, що крилося у неї всередині.

— Ну ж бо, — підохотив Келсьє. — Спробуй. «Угамуй» мене.

Вен потягнулася, обережно торкаючись новонабутого огрому «удачі». Узявши трохи, вона спрямувала її на Келсьє.

— Непогано, — мовив той і схвильовано подався вперед. — Але ми вже знаємо, що ти це вмієш. Тепер справжнє випробування, Вен. Можеш зробити навпаки? Не пригасити мої почуття, а розпалити їх?

Дівчина насупила чоло. Вона ніколи не використовувала «удачу» таким способом, ба навіть не знала, що так можна. І чому Келсьє так хвилюється?

Вен підозріливо сягнула до свого запасу «удачі» й зауважила дещо цікаве. Те, що спочатку здалося їй одним величезним джерелом сили, насправді виявилося двома різними джерелами. Двома різними видами «удачі».

«Вісім. Він сказав, що їх вісім. Для чого ж тоді інші?»

Її бесідник чекав. Вен потягнулася до другого, невідомого їй джерела, так, як це робила раніше, і скерувала її на Келсьє.

Усмішка того стала ще ширшою, він відкинувся назад і глянув на товариша.

— Так. Вона це зробила.

Доксон похитав головою.

— Щиро кажучи, Келе, я навіть не знаю, що думати. Мені й одного такого, як ти, було досить. Якщо вас буде двоє...

Вен, примруживши очі, недовірливо дивилася на чоловіків.

— Двоє кого?

— Навіть серед аристократії алломантія трапляється досить рідко, Вен, — відповів Келсьє. — Так, це спадковий хист, і більшість найсильніших алломантських родів належить до вельможного дворянства. Однак саме лише походження не гарантує цієї сили. Багато родовитих дворян мають доступ лише до одного з алломантичних умінь. Таких людей — тих, хто може застосовувати алломантію лише в одному з її восьми основних проявів, називають імлистими. Іноді ці здібності виявляються в скаа — але тільки тоді, коли він чи вона мають предка шляхетної крові. Зазвичай один імлистий трапляється на... приблизно десять тисяч мішанокровних скаа. Що ближчий і родовитіший предок-дворянин, то більша ймовірність, що скаа буде імлистим.

— Ким були твої батьки, Вен? — запитав Доксон. — Ти пам’ятаєш їх?

— Мене виростив зведений брат, Рін, — ніяковіючи, тихо відказала Вен. Це була не та тема, яку вона часто обговорювала з іншими.

— Він розповідав щось про твоїх батьків?

— Іноді, — зізналась вона. — Рін казав, що наша мати була повією. Не з власного вибору, але життя на дні... — дівчина урвала мову.

Коли вона була зовсім маленька, мати намагалася її вбити. Вен майже не пам’ятала, що тоді сталося. Її врятував Рін.

— А батько? — допитувався Доксон.

Вен звела очі на нього.

— Великий прелан Сталевого Міністерства.

Келсьє тихо присвиснув.

— Оце так іронія долі!

Вен опустила погляд на стіл. Зрештою вона взяла кухоль елю й добряче приклалася до нього.

Келсьє всміхнувся.

— Зобов’язувачі найвищої ланки Міністерства — родовиті дворяни. Батько передав тобі зі своєю кров’ю рідкісний дар.

— То... я одна з тих імлистих, про яких ти казав?

Келсьє похитав головою.

— Власне, що ні. Бачиш-но, саме тому ти нас так цікавиш, Вен. Імлисті мають доступ лише до однієї алломантичної здібності. Ти щойно продемонструвала, що маєш доступ до двох. А якщо ти володієш принаймні двома з восьми здібностей, то значить, володієш і рештою. Так воно влаштовано: якщо ти алломант, то маєш або одне вміння, або всі.

Келсьє подався вперед.

— Таких, як ти, Вен, називають з-імли-народженими. Навіть серед дворянства вони неймовірна рідкість. Серед скаа... досить сказати, що за все життя мені трапився ще тільки один з-імли-народжений скаа.

У кімнаті запала цілковита тиша. Усе неначе знерухоміло. Вен утупилась у свій кухоль неуважним, стурбованим поглядом. З-імли-народжені. Звісно, вона чула оповіді про них. Перекази.

Келсьє і Доксон сиділи мовчки, даючи їй змогу зібрати думки докупи. Нарешті дівчина запитала:

— То... що це все означає?

Келсьє всміхнувся.

— Це означає, що ти, Вен, особлива. У тебе є сила, якій позаздрить більшість вельможних дворян. Сила, яка зробила б тебе однією з найнебезпечніших і найвпливовіших осіб у Останній імперії, якби ти народилася аристократкою, — він знову нахилився ближче до неї. — Але ти не народилася аристократкою. Ти не дворянка, Вен. Тобі не треба грати за їхніми правилами... І це робить тебе ще могутнішою.