З-імли-народжені

16

Вен прокинулася, відчуваючи, як болить усе тіло. Отже, Рін знову побив її. Що ж вона накоїла? Надто приязно повелася з кимось із ватажан? Чи бовкнула якусь дурницю й розлютила ватажка? Вона мала сидіти тихо, завжди тихо, осторонь від решти, ніколи не привертати до себе уваги. Інакше брат відлупцює її. Вона повинна навчитися, казав він. Повинна навчитися...

Але біль видавався занадто сильним. Вона не пригадувала, коли їй востаннє так боліло.

Вен кашлянула й розплющила очі. Вона лежала на непомірно зручному ліжку, а поруч на стільці сидів довготелесий парубійко.

«Лишветрод, — подумала дівчина. — Його звати Лишветрод. Я в Кривоноговій столярні».

Хлопчина схопився на ноги.

— Ти прокидаючись!

Вона спробувала заговорити, але знову зайшлася кашлем, і юнак квапливо подав їй чашку з водою. Вен із вдячністю взяла, сьорбнула кілька разів і скривилася від болю в боці. Власне кажучи, почувалася вона так, наче всю її добряче відгамселили.

— Лишветроде, — нарешті прохрипіла вона.

— Не будучи вже ні, — відказав той. — Келсьє не мавши захвату на моє ім’я. Змінив його на Страшко.

— Страшко? — перепитала Вен. — Тобі пасує. Як довго я спала?

— Два тижні. Жди, — відказав хлопець і прожогом вискочив із кімнати, а за мить вона почула, як він когось гукає.

«Два тижні?» Дівчина попила ще, намагаючись упорядкувати плутанину в голові. Виповнюючи кімнату своїм світлом, до вікна зазирало червонясте пообіднє сонце. Вен поставила чашку на столик, а тоді обмацала й оглянула свій бік, де побачила широку чисту перев’язку.

«Це мене ранив інквізитор, — пригадала вона. — Я мала бути мертва».

Там, де вона, падаючи, вдарилася об дах, був величезний синець, що вже починав жовтіти, а все тіло було вкрите десятками інших забоїв, ран і саден. Словом, почувалася вона вкрай жахливо.

— Вен! — заходячи, вигукнув Доксон. — Ти опритомніла!

— Ледве-ледве, — простогнала Вен, відкидаючись на подушку.

Доксон усміхнувся і, підійшовши ближче, сів на Лишветродів стілець.

— Що ти пам’ятаєш?

— Майже все, здається, — відказала вона. — Ми пробилися до палацу, але там були інквізитори. Вони напали на нас, Келсьє бився... — вона урвала мову й глянула на Доксона. — Келсьє? Він...

— З ним усе добре, — відказав Доксон. — Йому ця пригода минулася куди легше, ніж тобі. Келсьє досить добре знає палац завдяки тим планам, які ми накреслили три роки тому. До того ж...

Вени насупилася, коли Доксон замовк.

— Що «до того ж»?

— Кел сказав, що інквізитори не надто переймалися тим, щоб його вбити. Із ним лишився один, а двоє погналися за тобою.

«Чому? — замислилася Вен. — Може, вони вирішили спершу зосередитися на слабшому противникові? Чи є якась інша причина?» Вона замислено сіла, пригадуючи події тої ночі.

— Сейзед, — урешті сказала дівчина. — Він урятував мене. Інквізитор уже збирався мене вбити, але... Доксе, хто він?

— Сейзед? — перепитав Доксон. — Мабуть, на це запитання нехай краще відповість він сам.

— Він тут?

Доксон похитав головою.

— Йому треба було повернутися до Фелліса. Бриз і Кел вербують солдатів, а Гем минулого тижня поїхав інспектувати нашу армію. Він повернеться не раніше як за місяць.

Вен кивнула, відчуваючи, як її огортає сонливість.

— Попий ще, — порадив Доксон. — У воді — ліки, які притлумлять біль.

Дівчина допила воду, впала на ліжко і знову поринула в сон.

Коли вона прокинулася, Келсьє був поруч. Ватажок сидів на стільці коло її ліжка. Сплівши долоні й сперши лікті на коліна, він спостерігав за нею у тьмяному світлі лампи й усміхнувся, коли побачив, що Вен розплющила очі.

— З поверненням.

Вона відразу ж потяглася до чашки з водою, що стояла біля ліжка.

— Як ідуть справи?

Келсьє стенув плечима.

— Армія потроху росте, Рену почав закуповувати зброю і припаси. Твоя пропозиція щодо Міністерства виявилася вдалою: ми вийшли на Теронового спільника й уже майже домовилися про те, щоб помістити нашу людину серед міністерських послушників.

— Марша? — запитала Вен. — Він сам візьметься за це, еге ж?

— Так, — підтвердив ватажок. — Він завжди мав... певне захоплення Міністерством. Якщо хтось зі скаа здатен зіграти зобов’язувача, то це Марш.

Вен кивнула й попила ще трохи. Келсьє став якимось інакшим. Зміни, що відбулися за час її немочі, були хай і заледве, але помітні — у його поведінці, у тому, як він тримався.

— Вен, — невпевнено почав він. — Я маю попросити в тебе пробачення. Через мене ти мало не загинула.

Дівчина стиха чмихнула.

— Це не твоя провина. Я сама вмовила тебе.

— Але я не мав піддатися на вмовляння, — відказав Келсьє. — Мені слід було вчинити так, як я спершу й вирішив, — відіслати тебе. Тому, будь ласка, вибач мені.

Вен кивнула на знак згоди.

— Яке в мене тепер завдання? Адже наша робота має тривати, чи не так?

Келсьє всміхнувся.

— Авжеж. Щойно оклигаєш, я хотів би, щоб ти перебралася назад до Фелліса. Ми оголосили, що леді Валетта захворіла, але вже починають з’являтися всілякі чутки. Що швидше ти зможеш показатися перед гостями, то краще.

— Я можу поїхати завтра, — запропонувала Вен.

Келсьє хихотнув.

— Я в цьому сумніваюся. Але невдовзі ти справді зможеш. Поки ж відпочивай.

Він підвівся й рушив до виходу.

— Келсьє! — озвала його Вен, і ватажок затримався.

Він обернувся й поглянув на неї.

— У палаці... інквізитори... — їй було важко висловити те, що вона хотіла сказати. — Ми не такі вже й непереможні, чи не так?

Вен почервоніла: сказане прозвучало по-дурному.

Але Келсьє всміхнувся. Схоже, ватажок зрозумів, що вона мала на увазі.

— Ні, Вен, — тихо відповів він. — Аж ніяк.

Вен споглядала краєвид, що пропливав за вікном карети. Екіпаж, який виїхав з маєтку Рену, буцімто повіз леді Валетту на прогулянку до Лютаделя. Насправді ж Вен сіла в нього, тільки коли він на хвильку зупинився біля столярні. Тепер шторки на вікнах були підняті, щоб усі могли її бачити — якщо комусь було до неї діло.

Карета поверталася до Фелліса. Як виявилося, Келсьє мав рацію: Вен довелося ще три дні відлежатися в Кривонога, перш ніж вона почула себе на силі здійснити подорож. Почасти вона не квапилася тому, що боялася собі уявити, як зі збитими на синець плечима й раною в боці буде влазити у дворянську сукню.

А втім, Вен раділа, що знову була на ногах. Вилежуватися в ліжку видавалося їй... неправильним. Звичайний злодій не мав би так багато часу на відновлення: злодії або швидко верталися до роботи, або їх кидали помирати. Тому, хто не був спроможний заробити собі на хліб, не дозволяли займати місце в лігвищі.

«Але, як виявляється, не всі живуть за таким принципом», — міркувала Вен. Ця думка досі змушувала її почуватися ніяково. Келсьє та решта не переймалися тим, що вона даремно переводить їхній харч — вони не скористалися її слабкістю, натомість турбувалися про неї і всі по черзі сиділи біля її ліжка. Найдбайливішим з усіх був юний Лишветрод. Вен ледве його знала, проте Келсьє розповів, що хлопчина годинами не відходив від неї, поки вона лежала непритомна.

І що думати про такий світ, у якому ватажок потерпає за своїх людей? У підпіллі кожен сам відповідав за те, що з ним сталося. Слабку ланку відкидали й зоставляли помирати, щоб решта могла заробити досить, щоб вижити. Якщо хтось попадався Міністерству, то його лишали напризволяще, сподіваючись, що він викаже не надто багато. Ватажок не почувався винним через те, що наражає своїх людей на небезпеку.

«Вони — дурні, — шепотів у голові Рінів голос. — Увесь їхній план закінчиться катастрофою — і ти сама будеш винна у своїй смерті, адже не втекла від них, коли мала змогу».

А ось Рін, коли мав змогу, втік. Можливо, він зрозумів, що інквізитори врешті-решт нападуть на її слід через ту силу, якою вона володіла, навіть не здогадуючись про це. Він завжди знав, коли треба брати руки в ноги — нічого дивного, що його не вбили разом із рештою Кеймонової ватаги.

І все ж Вен намагалася не звертати уваги на Рінові під’юджування, що лунали в її голові. Замість утікати, дівчина сиділа в кареті, що везла її до Фелліса. Не те щоб вона почувалася цілком у безпеці серед її нових знайомих — навпаки, її становище серед них дедалі більше непокоїло дівчину. Що як вони перестануть її потребувати? Що як вона не зможе бути їм корисною?

Вен мусила довести Келсьє та іншим, що здатна зробити те, що від неї очікують. Вона мала обов’язки — головним з яких було проникнути у вищий світ. У неї було стільки роботи! Вона не могла дозволити собі марнувати час у ліжку.

До того ж треба було вертатися до уроків алломантії. Минуло лише кілька місяців, а Вен уже стала залежна від своєї сили, і тепер їй бракувало тої свободи, яку вона почувала, стрибаючи крізь імлу, злинаючи в небо за допомогою «поштовхів» і «потягів». Кредік-Шо позбавив її помилкового переконання, що вона непереможна, але Келсьє відбувся лише кількома подряпинами, і це свідчило, що вона може стати кращою. Вен потрібно було тренуватися, щоб зростати на силі, доки вона не зможе втікати від інквізиторів так успішно, як Келсьє.

Карета повернула і в’їхала до Фелліса. Вен мимоволі всміхнулася, побачивши знайоме тихе замістя, і вихилилася з відчиненого вікна, відчуваючи вітерець на обличчі. Якщо пощастить, перехожі побачать її, і піде поголос, що леді Валетта каталася по місту. Ще кілька поворотів, і невдовзі вона під’їхала до маєтку. Лакей відчинив дверцята, і Вен здивовано побачила, що біля карети стоїть сам лорд Рену.

— Мій пане, — мовила дівчина, подаючи йому руку. — Поза сумнівом, у вас є важливіші справи.

— Пусте, — відказав той. — На те, щоб виявити трохи турботи улюбленій племінниці, у мене завжди знайдеться час. Як покаталася?

«Він коли-небудь узагалі виходить з ролі?» Псевдолорд не запитав про ватажан, які лишилися в Лютаделі, і жодним чином не показав, чи йому відомо про її поранення.

— Я трохи розвіялася, дядечку, — відказала Вен, піднімаючись сходами до парадних дверей будинку.

Вона була рада, що в її шлунку помалу жевріє п’ютер, додаючи сили ще слабким ногам. Келсьє застерігав не зловживати цим металом, щоб не стати залежною від нього, але доки вона не одужала остаточно, іншої можливості для себе Вен не бачила.

— От і добре, — сказав Рену. — Якщо ти почуваєшся краще, то, може, ми пообідаємо разом на садовому балконі? Останніми днями стоїть тепла погода, хоч уже незабаром зима.

— Із задоволенням, — відповіла Вен.

Раніше аристократична поведінка псевдолорда бентежила її. Одначе коли вона сама наділа маску леді Валетти, її огорнув спокій. Злодійка Вен була ніщо проти такої людини, як Рену, але світська дама Валетта була йому рівня.

— Чудово, — мовив Рену, зупиняючись у вестибюлі. — Утім, відкладімо це на якийсь інший день: зараз ти, мабуть, захочеш відпочити після прогулянки.

— Власне кажучи, мій пане, я хотіла б побачитися з Сейзедом. Мені треба обговорити з нашим мажордомом деякі справи.

— Авжеж, — відказав Рену. — Він у бібліотеці, працює над одним із моїх проєктів.

— Дякую вам, — мовила дівчина.

Рену кивнув і пішов, постукуючи дуельним ціпком по білій мармуровій підлозі. Вен насупилася, замислившись, чи він при здоровому розумі. Невже можна так цілковито зануритися у свою роль?

«Ти сама так робиш, — нагадала собі дівчина. — Коли ти стаєш леді Валеттою, то показуєш зовсім інший бік своєї натури».

Вен обернулася й розвогнила п’ютер, щоб піднятися північними сходами. Діставшись горішньої сходинки, вона знову пригасила його. Як казав Келсьє, підтримувати інтенсивне горіння металів протягом тривалого часу було небезпечно — організм алломанта міг швидко узалежнитися.

Вен трохи віддихалася — видертися сходами виявилося нелегко навіть із запаленим п’ютером — і рушила коридором до бібліотеки. Сейзед сидів за письмовим столом біля вугільної грубки в глибині невеличкої кімнати й писав щось у нотатнику. Він був одягнений у звичне мажордомівське вбрання, а на кінчику носа мав окуляри в тонкій оправі.

Вен зупинилася на порозі, дивлячись на чоловіка, що врятував їй життя. «Чому він надів окуляри? Я ж бачила, як він читає без них». Террісієць, схоже, цілковито поринув у роботу. Час від часу він вичитував щось у великій книзі, яка лежала на столі, а потім записував у нотатнику.

— Ти алломант, — тихо промовила Вен.

Сейзед завмер, а тоді відклав перову ручку й обернувся до неї.

— Чому ви так вирішили, панно Вен?

— Ти дуже швидко дістався до Лютаделя.

— У стайнях лорда Рену є кілька бігових коней для гінців. Я міг узяти котрогось із них.

— Ти знайшов мене в палаці, — правила своєї Вен.

— Пан Келсьє розповів мені про свій намір, і я слушно припустив, що ви вирушили за ним. Я відшукав вас завдяки щасливому випадку, який настав мало не запізно.

Вен насупилася.

— Ти вбив інквізитора.

— Убив? — здивувався Сейзед. — Ні, панно. Щоб убити котрогось із цих монстрів, потрібна значно більша сила, ніж та, якою володію я. Я лише... приголомшив його.

Вен далі стояла у дверях, намагаючись збагнути, чому террісієць відповідає недомовками.

— То ти алломант чи ні?

Він усміхнувся й висунув з-за столу табурет.

— Прошу, сідайте.

Дівчина зайшла й сіла на табурет, спершись спиною на чималу книжкову шафу.

— Що б ви подумали, якби я відповів, що не алломант? — запитав Сейзед.

— Я подумала б, що ти брешеш, — відказала Вен.

— Хіба я брехав вам раніше?

— Найкращі брехуни — ті, хто майже завжди каже правду.

Сейзед усміхнувся, дивлячись на неї крізь скельця окулярів.

— Гадаю, ви маєте рацію. І все ж — які у вас докази того, що я алломант?

— Ти робиш те, що без алломантії зробити неможливо.

— Он як? Ви лише два місяці як з-імли-народжена, але вже знаєте, що в цьому світі можливе, а що ні?

Вен замислилася. Донедавна вона взагалі нічого не знала про алломантію. Можливо, світ значно складніший, ніж вона собі гадала.

«Завжди є ще одна таємниця». Слова Келсьє.

— У такому разі, — поволі промовила вона, — хто такі хранителі?

Сейзед усміхнувся.

— Оце вже правильне запитання, панно. Хранителі — це... сховища. Ми запам’ятовуємо те, що можна буде використати згодом.

— Як-от релігії, — сказала Вен.

Сейзед кивнув.

— Релігійні істини — це моя спеціалізація.

— Але ти пам’ятаєш і інші речі?

— Так.

— Наприклад?

— Наприклад, мови, — відказав Сейзед, стуляючи книгу, яку вивчав.

Вен одразу впізнала вкриту гліфами оправу.

— Це та книга, яку я знайшла в палаці! Як вона опинилася в тебе?

— Я натрапив на неї, коли шукав вас, — відповів террісієць. — Вона написана прадавньою мовою, якою не розмовляли вже майже тисячоліття.

— Але ти її знаєш? — запитала Вен.

Сейзед ствердно кивнув.

— Достатньо, щоб перекласти написане, як мені видається.

— А... скільки всього мов ти знаєш?

— Сто сімдесят дві, — відказав Сейзед. — Більшістю з них, як-от хленнійською, уже ніхто не розмовляє. У п’ятому столітті Пан Всевладар подбав про це своєю асиміляційною політикою. Мова, якою люди розмовляють тепер, — це насправді далекий діалект террісійської, мови моєї батьківщини.

«Сто сімдесят дві!» — вражено подумала Вен.

— Але ж... хіба це можливо? Хіба може людина запам’ятати так багато?

— Не просто людина, — зауважив Сейзед. — Хранитель. Мій хист подібний до алломантії, але не такий самий. Ви черпаєте з металів силу. А я... використовую їх, щоб створювати пам’яті.

— Як? — запитала Вен.

Сейзед похитав головою.

— Можливо, я розповім вам якось іншим разом, панно. Хранителі... ми воліємо не виказувати своїх таємниць. Пан Всевладар переслідує нас із дивовижною, незрозумілою затятістю. Адже ми набагато менш загрозливі, ніж з-імли-народжені. І попри це, він заплющує очі на алломантів, однак прагне винищити нас і через нас ненавидить усіх террісійців.

— Ненавидить? — перепитала Вен. — Але ж до вас ставляться краще, ніж до звичайних скаа. У вас більш шановане становище в суспільстві.

— Це правда, панно, — погодився Сейзед. — Але в певному розумінні скаа вільніші. Більшість террісійців від народження навчають на мажордомів. Нас лишилося зовсім мало, а культівники Пана Всевладаря контролюють нашу народжуваність. Террісійським мажордомам не дозволено мати ні родини, ні дітей.

Вен пирхнула.

— Мені здається, до цього доволі важко примусити.

Сейзед поклав долоню на палітурку книги.

— Чому ж? Зовсім неважко, — хмурячись, відказав він. — Усі террісійські мажордоми — євнухи. Я гадав, ви це знаєте.

Вен знерухоміла, а тоді спаленіла від сорому.

— Я... мені... мені дуже шкода...

— Вам направду немає жодної потреби перепрошувати. Мене кастрували невдовзі після народження, як чинять із кожним, хто має стати мажордомом. Я часто думаю, що залюбки проміняв би своє життя на життя простого скаа. Мій народ — навіть не раби... ми немов механічні ляльки, створені розплідною програмою, навчені від народження виконувати забаганки Пана Всевладаря.

Вен, досі червона, подумки проклинала свою нетактовність. Чому ніхто не сказав їй? Сейзед, утім, наче не образився — він, здавалося, ніколи не сердився.

«Може, це через його... виховання, — подумала дівчина. — Саме такого результату, мабуть, і прагнули культівники. Слухняний, спокійний слуга».

— Але ж ти повстанець, Сейзеде, — насупившись, мовила Вен. — Ти борешся з Паном Всевладарем.

— Я — певною мірою відхилення від норми, — відказав террісієць. — До того ж, як мені видається, мій народ не підкорений так цілковито, як того хотілося б Панові Всевладарю. Ми переховуємо хранителів просто в нього під носом, а дехто навіть має достатньо відваги, щоб піти проти свого вишколу, — він похитав головою. — Це нелегко. Ми слабкі люди, панно. Схильні робити те, що нам накажуть, швидко підкорюємося. Навіть я, той, кого ви називаєте повстанцем, відразу ж знайшов собі посаду мажордома й слуги. Гадаю, ми не такі сміливі, як нам того хотілося б.

— Ти був достатньо сміливий, щоб урятувати мене, — сказала Вен.

Сейзед усміхнувся.

— Так, але почасти я й тоді виконував наказ. Я пообіцяв панові Келсьє, що подбаю про вашу безпеку.

«Он воно що», — подумала дівчина. Досі вона не могла збагнути, що ж ним керувало. Урешті-решт, хіба хтось важитиме життям лише для того, щоб урятувати її? Вен поринула в роздуми, а Сейзед повернувся до книги. По якомусь часі вона заговорила знову:

— Сейзеде! — звернулася вона до террісійця.

— Так, панно?

— Хто зрадив Келсьє три роки тому?

Сейзед помовчав і відклав перо.

— Не все цілком зрозуміло, панно. Але, як мені видається, більшість ватажан вважає, що то була Мара.

— Мара? — перепитала Вен. — Дружина Келсьє?

Террісієць кивнув.

— Скидається на те, що лише вона могла це вчинити. До того ж Пан Всевладар сам вказав на неї.

— Але хіба її теж не заслали до Проваль?

— Так, вона загинула там, — підтвердив Сейзед. — Пан Келсьє неохоче розповідає про Провалля, але я відчуваю, що шрами, які те жахливе місце лишило в його душі, набагато глибші за шрами на його руках. Мені здається, він так ніколи напевне й не знав, зрадила вона його чи ні.

— Мій брат казав, що будь-хто зрадить тебе, якщо матиме достатню причину і йому трапиться добра нагода.

Сейзед спохмурнів.

— Навіть якби це була правда, мені не хотілося б жити з такою думкою.

«Невже краще повторити долю Келсьє, якого зрадила та, кого він кохав?»

— Келсьє віднедавна якийсь інакший, — сказала Вен. — Стриманіший. Це тому, що він почувається винним за те, що сталося зі мною?

— Мабуть, почасти й через це, — відповів Сейзед. — Проте він також починає розуміти, що є величезна різниця між тим, щоб верховодити купкою злодіїв, і тим, щоб улаштувати велике повстання. Він не може ризикувати так, як колись. Усе це змінює його на краще, як мені видається.

Вен не була в цьому певна, але промовчала, невдоволено усвідомивши, як сильно втомилася. Навіть сидіти на табуреті було важко.

— Ідіть поспіть, панно, — порадив їй террісієць, беручи перо й водячи пальцем по рядках, щоб знайти місце, на якому зупинився. — Ви пережили поранення, яке, найпевніше, мало б вас убити. Віддячте своєму тілу так, як воно на це заслуговує, — дозвольте йому відпочити.

Вен утомлено кивнула, насилу підвелася й пішла, лишивши Сейзеда тихо працювати в залитій пообіднім світлом бібліотеці.