З-імли-народжені

29

«Кінець подорожі вже близько, — читала Вен. — 3 нашого табору ми вже бачимо печеру. До неї ще кілька годин переходу, але я знаю, що це саме те місце. Невідь-як я відчуваю його там, угорі... відчуваю, як воно пульсує в моїй голові.

Тут дуже холодно. Присягаюся, самі скелі наче створені з льоду, а сніг подекуди такий глибокий, що нам доводиться прокопувати собі шлях. Вітер дме без угаву. Я непокоюся за Федіка: він сам не свій після того, як на нього напала та істота, зіткана з імли, і я боюся, щоб він не впав із кручі або не ковзнув у одну з численних льодових розколин.

Террісійці, однак, — справжнє диво. Нам неабияк пощастило, що ми найняли їх, адже жоден звичайний тягоноша не витримав би такої подорожі. Террісійцям, здається, байдуже на холод: очевидно, їхній дивний обмін речовин дає їм надприродну змогу протистояти негоді. Можливо, вони здатні «заощаджувати» тепло власного тіла, щоб користатися ним пізніше?

Вони нічого не розповідають про свої дивовижні здібності, і я переконаний, що винен у цьому Рашек. Тягоноші дивляться на нього як на ватажка, хоча мені видається, що він не має над ними повної влади. Федік до того нападу на нього боявся, що террісійці покинуть нас тут, у льодах. Утім, я не думаю, що це станеться. Мене покликали сюди террісійські пророцтва, і навряд чи ці люди підуть проти власної релігії лише тому, що я не подобаюся одному з них.

Я нарешті поговорив із Рашеком. Він, звісно, не хотів розмовляти зі мною, але я змусив його. Рашек дав собі волю й довго кричав про свою ненависть до Хленніуму й мого народу. Він вважає, що ми обернули його краян у заледве не рабів, і гадає, що террісійці заслуговують на більше. Він раз по раз повторював, що його народ має «панувати» завдяки своїм надприродним здібностям.

Його слова злякали мене, адже в них є частка правди. Учора один тягоноша підняв величезну брилу й любісінько відкинув її з дороги. Я зроду не бачив такої сили.

Гадаю, ці террісійці можуть бути дуже небезпечними. І, можливо, ми справді поводилися з ними несправедливо. Одначе таких людей, як Рашек, потрібно тримати в шорах: він безглуздо вважає, що всі чужоземці пригноблюють його. Він ще такий молодий — звідки в нього стільки злості?

Як же тут холодно! Коли це все закінчиться, я, мабуть, переберуся жити туди, де тепло протягом цілого року. Брейчес розповідав про такі краї — острови на півдні, де великі гори вивергають вогонь.

Яким узагалі буде моє життя, коли це все скінчиться? Я знову стану звичайною людиною. Кимось неважливим. Це було б непогано — мені хочеться цього навіть більше, ніж теплого сонця й безвітряного неба. Я так утомився бути Героєм Віків, так утомився від міст, у яких мене зустрічають або з відвертою ворожістю, або з фанатичним обожнюванням. Я втомився від любові й ненависті за те, що — як стверджує купка стариганів — мені невдовзі належить здійснити.

Я хочу, щоб про мене забули. Хочу піти в безвість. Так, це було б добре.

Якщо хтось прочитає ці слова, нехай знає, що сила — це важкий тягар. Не дозволяйте скути себе її ланцюгом. Террісійські пророцтва стверджують, що я матиму силу, щоб урятувати світ. Однак вони дають зрозуміти, що в мене також буде сила його зруйнувати.

Я матиму змогу здійснити все, чого лише забажаю. «І візьме він на себе владу, що її не годиться мати смертному». Утім, мислителі остерігали: якщо я користуватимуся силою для власної вигоди, себелюбство занечистить її.

Чи може людина знести такий тягар? Чи може встояти проти такої спокуси? Зараз я почуваюся твердо, але що станеться, коли я торкнуся тієї сили? Я врятую світ, авжеж, — але чи не захочу заразом і загарбати його?

Ось такі тривоги гризуть мене напередодні переродження світу, поки я записую їх пером, на якому замерзає чорнило. Рашек спостерігає за мною. Ненавидить мене. Печера лежить угорі над нами. Пульсує. Мої пальці тремтять. Не від холоду.

Завтра все скінчиться».

Вен нетерпляче перегорнула сторінку. Але більше нічого не було. Дівчина повернулася на попередній аркуш і перечитала останні кілька рядків. Куди ж подівся наступний запис?

Мабуть, Сейзед ще не завершив перекладу. Вен підвелася й, зітхнувши, потягнулася. Останню частину щоденника вона прочитала за одним присідом, і це був неабиякий подвиг, що здивував навіть її саму. Довкола розкинувся садок Рену: охайні алейки, крислаті дерева і тихий потічок — усе це разом створювало чудове місце для читання, її улюблене. Сонце стояло вже низько, починало холодніти.

Вен рушила звивистою стежкою до будинку. Хоча вечір був прохолодний, вона не могла уявити собі того місця, яке описував Пан Всевладар. Сніг вона бачила на далеких гірських вершинах. Падав він рідко, а коли падав, то зазвичай упереміш із дощем. Зовсім інша річ, коли ти день у день бачиш самий лише сніг і постійно боїшся, що він зійде лавиною та поховає тебе під собою...

Частина її прагнула побувати в такому місці, байдуже як небезпечно там було. Щоденник не описував усієї подорожі Пана Всевладаря, але деякі дивовижі, згадані в ньому, — крижані поля на півночі, велике чорне озеро, террісійські водоспади — вражали уяву.

«Якби тільки він детальніше розповідав про те, що бачив!» — роздратовано подумала дівчина. Пан Всевладар занадто багато уваги приділяв власним гризотам. Хоча Вен мусила визнати: їй починало здаватися, що вона... розуміє автора щоденника. Важко було пов’язати цю людину з тою темною істотою, яка спричинила стільки смертей. Що ж сталося біля Джерела Вознесіння? Що так сильно змінило Пана Всевладаря? Вен мала дізнатися.

Дівчина зайшла до будинку й подалася шукати Сейзеда. Вона знову носила сукню — якби хтось, крім ватажан, побачив її у штанах, це могло б видатися підозрілим. Усміхнувшись на ходу камердинерові лорда Рену, вона прудко вибігла головними сходами нагору й попрямувала до бібліотеки.

Сейзеда там не виявилося. На невеличкому письмовому столі не лежало жодного аркуша, світильник не горів, каламар був порожній. Вен невдоволено насупилася.

«Де це він запропав? Він мав би працювати над перекладом!»

Вона спустилася вниз і взялася розпитувати про Сейзеда, аж доки покоївка не скерувала її до головної кухні. Вен, хмурячись, рушила внутрішнім коридором. «Мабуть, вирішив перекусити», — подумала вона.

Сейзед стояв серед невеликого гуртика слуг, показував пальцем на якийсь список, що лежав на столі, і стиха щось казав. Він не помітив дівчини, коли вона зайшла.

— Сейзеде! — озвала Вен, перебиваючи його.

Террісієць обернувся.

— Слухаю, панно Валетто, — відказав він, злегка вклонившись.

— Що ти робиш?

— Перевіряю запаси в коморах лорда Рену, панно. Попри те що мене приставили до вас, я й далі лишаюся мажордомом і маю виконувати свої обов’язки, коли не зайнятий нічим іншим.

— А коли ти завершиш переклад?

Сейзед здивовано схилив голову набік.

— Переклад, панно? Але ж я його вже завершив.

— А де тоді остання частина?

— Я дав її вам, — відказав Сейзед.

— Та ні, — заперечила вона. — Та частина, яку ти дав, закінчується напередодні того, як вони мали зайти в печеру.

— Це і є кінець, панно. Щоденник на цьому обривається.

— Що?! — здивувалася Вен. — Але ж...

Сейзед скинув поглядом на слуг.

— Мені видається, про ці справи нам краще поговорити віч-на-віч.

Він дав ще кілька вказівок щодо списку, після чого кивком голови запропонував іти за ним і вийшов через задні двері до садка.

Вен якусь мить стояла приголомшена, а тоді поквапилася приєднатися до нього.

— Це не може так закінчитися, Сейзе! Ми ж не знаємо, що там далі сталося!

— Ми можемо припускати, як мені видається, — відказав террісієць, простуючи садовою алейкою.

Ця частина садка, східна, була не така гарна, як та, до якої зазвичай ходила Вен. Тут росли тільки поодинокі кущі та гладенька брунатна трава.

— Що припускати? — запитала Вен.

— Що Пан Всевладар зробив те, що мав зробити для порятунку світу, адже світ досі існує.

— Мабуть, так, — погодилася дівчина. — Але потім забрав усю владу собі. Либонь, не зміг опиратися спокусі скористатися набутою силою для себе. Але чому немає більше записів? Чому він нічого не написав про те, що вчинив?

— Може, його так змінила сила, — сказав Сейзед. — А може, він просто не почував потреби щось записувати. Він виконав своє завдання і бонусом дістав безсмертя. Вести щоденник для наступних поколінь, коли маєш намір жити вічно, видається мені дещо зайвим.

— Але ж... — Вен від розчарування аж скреготнула зубами. — Це геть негодящий кінець для історії, Сейзеде.

Террісійця її слова, схоже, розважили. Він усміхнувся.

— Обережніше, панно. Якщо надто захопитеся читанням, то ще ненароком станете вченою.

Вен похитала головою.

— Не стану, якщо всі книжки закінчуватимуться так само, як ця!

— Якщо вас це трохи втішить, — мовив Сейзед, — то знайте, що ви не єдина, хто розчарований щоденником. Він не містить майже нічого, що могло б стати в пригоді пану Келсьє — і, вочевидь, у ньому немає ні слова про Одинадцятий метал. Мені навіть трохи ніяково, адже найбільше користі зі щоденника дістав я.

— Але там і про террісійську релігію сказано небагато.

— Так, — погодився Сейзед, — небагато. Але хоч як це не прикро, та мушу визнати, що це «небагато» — значно більше за те, що ми знали досі. Мене турбує лише одне: що я не матиму змоги передати цю інформацію. Я надіслав примірник перекладу до місця, де його зможуть відшукати хранителі, мої побратими й посестри. Буде вкрай шкода, якщо ці новонабуті знання згинуть разом зі мною.

— Не згинуть, — мовила Вен.

— Отакої! Невже моя панна зненацька стала оптимісткою?

— Невже мій террісієць зненацька став гострим на язик? — відбрила Вен.

— Він завжди таким був, як мені видається, — з легкою усмішкою відказав Сейзед. — Власне, саме ця риса й заважала йому бути хорошим мажордомом — принаймні в очах більшості його господарів.

— Його господарі були дурні, — щиро мовила Вен.

— Я теж схиляюся до такої думки, панно, — відповів террісієць. — Ходімо назад до будинку: не слід, щоб нас бачили в садку після того, як прийде імла.

— А я саме збиралася на нічну прогулянку.

— Серед садівників та інших робітників багато хто не знає, що ви — з-імли-народжена, панно, — сказав Сейзед. — Як мені видається, непогано було б і далі берегти це в таємниці.

— Знаю, — погодилася Вен, обертаючись. — Повертаймося тоді до будинку.

— Розумне рішення.

Якусь хвилю вони простували мовчки, милуючись стриманою красою східної частини садка. Трава була акуратно підстрижена у формі східчастих терас, а поодинокі кущики підкреслювали чарівність місця. Південний садок з його струмком, деревами й екзотичними рослинами був куди видовищніший, але східний приваблював своєю простотою і безтурботним спокоєм.

— Сейзеде, — стиха озвалася Вен.

— Що, панно?

— Це все зміниться, еге ж?

— Що саме ви маєте на увазі?

— Усе загалом, — відказала Вен. — Якщо ми лишимося живі, то наступного року ватажани всі розійдуться хто куди. Гем, мабуть, повернеться до родини, Докс і Келсьє плануватимуть якусь нову авантюру, а Кривоногову столярню винайме якась інша ватага. Навіть цей маєток, на який ми витратили стільки грошей, належатиме комусь іншому.

Сейзед кивнув.

— Цілком може бути, що так і станеться. Але якщо все піде добре, за рік Лютадель буде в руках повстанців.

— Можливо, — сказала Вен. — Але однаково... все зміниться.

— У цьому полягає природа життя, панно, — мовив Сейзед. — Світ повинен змінюватися.

— Знаю, — зітхнула Вен. — Шкода просто, що... Бачиш-но, мені справді подобається моє теперішнє життя, Сейзеде. Мені подобається проводити час із ватажанами, тренуватися з Келсьє, ходити на бали з Елендом чи прогулюватися в садку з тобою. Мені б не хотілося, щоб усе це зникло. Не хотілося б, щоб моє життя знову стало таким, яким було рік тому.

— Воно не обов’язково стане таким, панно, — відказав Сейзед. — Ваше життя може змінитися на краще.

— Ні, — тихо заперечила вона. — Воно вже почало мінятися на гірше. Келсьє натякнув, що моє навчання майже добігло кінця і далі мені треба тренуватися самостійно. Що ж до Еленда, то він і не підозрює, що я скаа і що моє завдання — знищити його родину. Навіть якщо дім Венчерів зазнає краху не через мене, його зруйнують інші: Шан Еларіель замислила щось, але мені не вдалося розвідати її плани. І це лише початок. Ми виступили проти Останньої імперії. Найімовірніше, ми зазнаємо поразки — щиро кажучи, я не бачу іншого розвитку подій. Ми битимемося, зробимо добру справу, але багато не змінимо. А ті з нас, хто лишиться живий, довіку змушені будуть переховуватися від інквізиторів. Усе зміниться, Сейзеде, і я нічого не можу вдіяти.

Террісієць лагідно всміхнувся.

— У такому разі, панно, — спокійно промовив він, — просто насолоджуйтеся тим, що маєте. Як мені видається, майбутнє ще здивує вас.

— Можливо, — із сумнівом відказала Вен.

— Не втрачайте надії, панно. Гадаю, ви заслужили на добру долю. До Вознесіння існував народ, що звався асталзі. Вони стверджували, що кожна людина народжується з певною визначеною кількістю нещасть. Тому коли траплялося якесь лихо, асталзі вважали себе щасливими, адже далі їхнє життя могло тільки поліпшитися.

Вен здивовано звела брови.

— Мені такий світогляд видається дещо спрощеним.

— Я так не думаю, — заперечив Сейзед. — Асталзі були досить розвиненим народом і глибоко поєднували релігію з наукою. Вони вважали, що кожен колір пов’язаний з котримось із виявів долі, і щонайдокладніше описували барви і світло. Власне кажучи, саме від них ми найбільше довідалися про те, який вигляд міг мати довознесенський світ. Асталзі мали детальну палітру кольорів і застосовували її, коли треба було змалювати словами темно-темно-синє небо або рослини різноманітних відтінків зеленого. А щодо їхніх філософських поглядів на щастя й долю, то вони видаються мені вельми мудрими. Злидні означали для асталзі, що невдовзі настане достаток. Таке ставлення до життя придалося б і вам, панно: корисно знати, що нещастити не може вічно.

— Не знаю, не знаю, — скептично відказала Вен. — Адже якщо кількість нещасливих подій обмежена, то щасливих — теж, чи не так? А тоді щоразу, як траплятиметься щось хороше, я тривожитимуся, що вичерпаю весь запас.

— Гм, — замислився террісієць. — Гадаю, це залежить від того, з якого боку на це поглянути, панно.

— Як ти можеш бути таким оптимістом? — запитала Вен. — Як вам обом із Келсьє це вдається?

— Не знаю, панно, — відповів Сейзед. — Може, нам легше велося в житті, ніж вам. А може, ми просто дурні.

Вен замовкла. Якийсь час вони прогулювалися звивистими доріжками, неспішно прямуючи до будинку.

— Сейзеде, — нарешті озвалася дівчина. — Тої дощової ночі, коли ти врятував мене, ти скористався ферухімією, чи не так?

Террісієць кивнув.

— Саме так. Інквізитор усю увагу зосередив на вас, тож мені вдалося непомітно підкрастися ззаду й ударити його каменем. Тої миті я був у багато разів сильнішим за звичайну людину. Від мого удару інквізитора відкинуло на стіну — мабуть, він зламав собі кілька кісток.

— І це все? — запитала Вен.

— Ви розчаровані, панно? — усміхнувся Сейзед. — Либонь, очікували чогось ефектнішого?

Дівчина кивнула.

— Просто... ти так мало розповідаєш про ферухімію. Мабуть, через це вона видається таємничою.

Сейзед зітхнув.

— Від вас, панно, годі щось приховати. Унікальна особливість ферухімії, про яку ви вже, без сумніву, здогадалися, — це здатність зберігати й видобувати з пам’яті інформацію. Решта умінь не надто відрізняються від тих, якими наділяють вас п’ютер і олово. Деякі з них трохи дивні — як-от можливість змінити свою вагу або вік, — але з них небагато користі в бою.

— Вік? — зацікавилася Вен. — Ти можеш зробити себе молодшим?

— Не зовсім, — відказав Сейзед. — Не забувайте, панно, що ферухімік черпає силу з власного тіла. Наприклад, він може зістарити своє тіло на десять років і так провести кілька тижнів, щоб потім використати накопичений вік і побути молодшим на десять років протягом того самого часу. У ферухімії завжди має бути рівновага.

Вен якусь хвилю поміркувала над цим.

— А метали, які ти використовуєш, мають значення? — запитала вона. — Як у алломантії?

— Авжеж, — відповів Сейзед. — Різновид металу визначає, яку саме властивість можна в ньому накопичити.

Вен кивнула й рушила далі, обмірковуючи почуте.

— Сейзеде, — по якійсь хвилі знову озвалася вона, — можеш дати мені шматочок твого металу?

— Мого металу, панно?

— Так, того, який ти використовуєш для накопичення ферухімічної властивості. Я хочу спробувати підпалити його — може, мені вдасться скористатися твоїми силами.

Террісієць здивовано глянув на неї.

— Хтось уже це пробував? — запитала Вен.

— Я певен, що так, — відказав Сейзед. — Але, правду кажучи, мені не спадає на думку жоден конкретний випадок. Може, якщо пошукати в міднопам’яті...

— Чому б просто не спробувати зараз? — запитала Вен. — У тебе є котрийсь із основних восьми металів? У якому ти зберігаєш щось не дуже важливе.

Сейзед подумав, а тоді сягнув рукою до відтягнутої мочки вуха і зняв сережку, подібну до тої, яку носила сама Вен. Він відламав крихітний «цвяшок», що тримав її у вусі, і простягнув його дівчині.

— Це чистий п’ютер, панно. Я накопичив у ньому трохи сили.

Вен проковтнула маленький шпеник. Вона відчула джерело алломантичної сили, але метал із сережки, як видавалося, нічим не відрізнявся від звичайного п’ютеру. Дівчина обережно підпалила його.

— Щось відчуваєте? — поцікавився Сейзед.

Вен похитала головою.

— Ні, нічого...

Раптом вона замовкла. Щось таки було, щось інакше.

— Що там, панно? — незвично схвильованим голосом запитав террісієць.

— Я... відчуваю силу, Сейзе. Вона ледь помітна й далека — мені до неї не дотягнутися, але присягаюся, усередині мене є ще одне джерело сили, яке виявляє себе, тільки коли я підпалюю метал.

Сейзед насупив чоло.

— Кажете, ледь помітна й далека? Немовби... ви бачите тінь джерела сили, але дістатися до самої сили не можете?

Вен кивнула.

— Звідки тобі це відомо?

— Те саме відчуваєш, коли намагаєшся скористатися металами іншого ферухіміка, панно, — відказав Сейзед, зітхнувши. — Я мав би здогадатися, що результат буде саме такий. Ви не можете скористатися цією силою, бо вона належить не вам.

— Он як, — розчаровано протягнула Вен.

— Не засмучуйтеся надто, панно. Якби алломанти могли красти нашу силу, про це вже було б відомо. Але думка була кмітлива, — він обернувся і вказав рукою у бік будинку. — Карета вже прибула. Ми запізнюємося на зустріч, як мені видається.

Вен кивнула, і вони поквапилися всередину.

«Кумедно, — подумав Келсьє, потайки пробираючись через темне подвір’я. — Я мушу прокрадатися до власного будинку, наче до замку лорда, на якого хочу напасти».

Утім, цього було не уникнути — не тепер, коли про нього пішов такий поголос. Келсьє-злодій і без того був досить добре відомий, а Келсьє як підбурювач повстання й духовний лідер скаа мав іще більшу славу. Це, певна річ, не заважало йому щоночі сіяти хаос у місті — просто тепер доводилося діяти обережніше. Дедалі більше дворянських родин покидали Лютадель, а наймогутніші доми щораз глибше занурювалися в параною. Певним чином це полегшувало вплив на них, але прокрадатися на територію їхніх замків ставало дедалі небезпечніше.

Якщо порівнювати з дворянськими фортецями, маєток Рену був практично безборонний. Варта була, але без імлистих. Рену мав удавати незаможного лорда, і велика кількість алломантів виказала б його. Келсьє, не виходячи на світло, обережно обійшов будинок зі східного боку. «Відштовхнувшись» від монети, він легко вискочив на балкон перед кабінетом Рену й зазирнув крізь скляні двері. Шторки були опущені, але йому вдалося роздивитися Доксона, Вен, Сейзеда, Гема й Бриза, що стояли, схилившись над столом. Рену сидів у дальньому кутку кімнати, не беручи участі в розмові. Контракт зобов’язував його грати свою роль, але він не хотів бути залученим у їхній план більше, ніж потрібно.

Келсьє невдоволено похитав головою. «Убивця запросто пробереться сюди. Треба, щоб Вен ночувала в столярні». Він не турбувався за Рену: природа кандри дозволяла тому не боятися клинка вбивці.

Келсьє легенько постукав у двері, і Доксон підійшов, щоб відчинити.

— А ось і я! Зустрічайте вашого блискучого ватажка! — оголосив він, заходячи до кімнати й скидаючи марево-плащ.

Доксон пирхнув, зачиняючи двері.

— У тебе справді приголомшливий вигляд, Келе. Особливо завдяки цим плямам від сажі на колінах.

— Довелося трохи поповзати, — відказав Келсьє, недбало махнувши рукою. — Під муром замку Лекалів іде закинута стічна труба. Їм варто було давно її запечатати.

— Гадаю, їм навіть на думку не спало турбуватися через ту трубу, — озвався з-за столу Бриз. — Більшість твоїх колег, з-імли-народжених, занадто горді, щоб повзати в трубах. Я неабияк здивований, що ти на це наважився.

— Занадто горді, щоб повзати? — вигукнув Келсьє. — Казна-що! Як на мене, ми, з-імли-народжені, занадто горді з того, що не соромимося повзати — звісно, із почуттям власної гідності.

Доксон насупився, підходячи до письмового столу.

— Келе, у тому, що ти говориш, немає сенсу.

— А нам, з-імли-народженим, сенс не потрібен, — бундючно кинув Келсьє. — Що тут у вас?

— Твій брат надіслав, — відповів Доксон, вказуючи на велику мапу, розстелену на столі. — Прийшло сьогодні в порожнистій ніжці столика, ремонт якого Кантон інквізиції замовив Кривоногу.

— Цікаво, — мовив Келсьє, придивляючись до карти. — Тут, гадаю, позначені «гамівні» станції, чи не так?

— Саме так, — відказав Бриз. — Це справжня знахідка: я ще не бачив такого детального й так старанно накресленого плану міста. На ньому показано не лише всі тридцять чотири станції, але й ті місця, де найактивніше діють інквізитори, і ті, що становлять найбільший інтерес для різних Кантонів. Я небагато перетинався з твоїм братом, але тепер бачу, що цей чоловік — геній!

— Важко повірити, що вони з Келом родичі, еге ж? — усміхнувся Доксон, що виписував до нотатника всі «гамівні» станції.

Келсьє пирхнув.

— Марш — може, й геній, зате я — вродливіший. Що це за числа?

— Рейди інквізиторів і їхні дати, — відповів Гем. — Там згадано і сховок колишньої ватаги Вен.

Келсьє кивнув.

— Як лише Маршеві вдалося викрасти таку мапу?

— А він її не викрадав, — не перестаючи писати, пояснив Доксон. — Із нею була записка. Цю мапу Маршеві великі прелани дали самі: він їх так вразив, що вони попросили його глянути на план Лютаделя й порадити місця для нових «гамівних» станцій. Схоже, війна домів трохи турбує Міністерство, і вони хочуть залучити ще кількох гамівників, щоб утримати ситуацію під контролем.

— Нам треба відправити мапу назад, у ніжці вже поремонтованого столу, — сказав Сейзед. — Щойно завершимо сьогоднішню зустріч, я відразу ж візьмуся за роботу, щоб скопіювати її щонайшвидше.

«А заразом і запам’ятаєш її, долучивши таким чином до спільної пам’яті всіх хранителів, — подумав Келсьє. — Незабаром уже той день, Сейзе, коли ви перестанете лише запам’ятовувати й почнете вчити інших. Сподіваюся, твій народ готовий до цього».

Він схилився над великою мапою, вивчаючи її. Бриз мав рацію: вона справді вражала. І Марш, далебі, дуже ризикував, надсилаючи її. Можливо, навіть занадто. Але інформація, яку містила ця карта...

«Треба якомога швидше повернути її, — подумав Келсьє. — Бажано завтра вранці».

— А це що таке? — тихо запитала Вен, тицяючи в якесь місце на плані.

Вона мала на собі дворянське вбрання — гарну сукню, трохи простішу, ніж бальна, але майже таку саму ошатну.

Келсьє всміхнувся. Він пригадав ті часи, коли Вен у сукні мала жахливо незграбний вигляд, але тепер, схоже, плаття починали їй дедалі більше подобатися. Щоправда, дівчина досі поводилася не зовсім як природжена леді. Вона рухалася граційно, але це була звинна зграбність хижачки, а не виважена грація придворної дами. Попри це, сукні тепер сиділи на Вен бездоганно, і крій тут був ні до чого.

«Ах, Маро, — подумав Келсьє. — Ти завжди хотіла мати доньку, яку могла б навчити перевтілюватися зі злодійки у дворянку й навпаки». Вони сподобалися б одна одній, Вен і Мара: їм обом була притаманна внутрішня свобода. Можливо, якби його дружина була жива, вона навчила б Вен удавати дворянку ще краще, розповіла б їй такі речі, про які навіть Сейзед не мав гадки.

«Якби Мара була жива, я не робив би того, що роблю. Я не наважився б».

— Погляньте! — вигукнула Вен. — Одна дата — нещодавня, учорашня!

Келсьє перезирнувся з Доксоном.

«Рано чи пізно нам однаково довелося б їй розповісти».

— То була Теронова ватага, — сказав він. — Інквізитори накрили їх учора ввечері.

Дівчина пополотніла.

— Я мав би знати це ім’я? — запитав Гем.

— Терон був тим ватажком, що разом із Кеймоном намагався обшахрувати Міністерство, — пояснила Вен. — А це значить... що вони йдуть моїм слідом.

«Інквізитор упізнав її тої ночі, коли ми пробралися до палацу. Він хотів дізнатися, хто її батько. Добре, що ці нелюди лякають і дворян. Інакше посилати її на бали було б небезпечно».

— З Тероновою ватагою... — почала Вен, — було так само, як і минулого разу?

Доксон кивнув.

— Ніхто не вцілів.

Усі ніяково замовкли, а Вен явно зробилося зле.

«Бідолашне дівча», — подумав Келсьє. Але що вони могли вдіяти, окрім як рухатись далі?

— Гаразд. Як ми можемо використати цю мапу?

— На ній є кілька записів Міністерства щодо оборонних можливостей дворянських домів, — сказав Гем. — Це стане нам у пригоді.

— У рейдах інквізиторів, однак, не помітно жодної закономірності, — зауважив Бриз. — Найпевніше, вони просто нападають на ватагу, щойно дізнавшись про неї.

— Нам треба втриматися від надмірної активності біля «гамівних» станцій, — мовив Докс, відкладаючи перо. — На щастя, поблизу столярні немає жодної — більшість із них розміщені в бідняцьких кварталах.

— Нам треба не просто уникати цих станцій, — відказав Келсьє. — Ми повинні бути готові їх знищити.

Бриз насупився.

— Якщо ми це зробимо, то ризикуємо розіграти свій козир надто нерозважливо.

— Але подумайте лишень, якої шкоди ми завдамо Міністерству! Марш сказав, що на кожній такій станції — щонайменше три гамівники й шукач. Загалом це сто тридцять імлистих: їх, мабуть, вербували по всій Центральній домінії, щоб набрати так багато. Якщо ми вдаримо по них усіх одночасно...

— Нам ніколи не вдасться вбити стількох імлистих за раз, — заперечив Доксон.

— Може, і вдасться, якщо залучити до цього рештки нашої армії, — сказав Гем. — Вони переховуються в міських нетрищах.

— У мене є краща ідея, — мовив Келсьє. — Можна найняти інші злодійські ватаги. Якщо ми матимемо десять ватаг і кожній призначимо по три станції, то за якихось кілька годин ми очистимо Лютадель від міністерських гамівників і шукачів.

— Але треба вибрати слушний час, — зауважив Доксон. — Бриз має рацію: убити стількох зобов’язувачів за один вечір — це, вважай, оголосити війну. Інквізитори не баритимуться з відповіддю.

Келсьє порухом голови висловив згоду. «Маєш рацію, Доксе. Вибрати слушний час — найголовніше».

— Візьмешся за це? Знайди кілька придатних ватаг, але доки ми не вирішимо, коли атакувати, не повідомляй їм місця розташування «гамівних» станцій.

Доксон кивнув.

— Добре, — сказав Келсьє. — До речі, про наших солдатів. Як у них справи, Геме?

— Правду кажучи, краще, ніж я очікував, — відказав громило. — Вони пройшли хороший вишкіл у печерах і стали непоганими бійцями. До того ж вони вважають себе найвірнішою частиною армії, адже не пішли за Єденом проти твоєї волі.

Бриз пирхнув.

— Зручний спосіб дивитися на те, що три чверті їхньої армії загинуло через грубу тактичну помилку.

— Вони хороші люди, Бризе, — твердо сказав Гем. — І ті, що загинули, були хорошими людьми. Не кажи про них погано. Мене ще непокоїть їхнє переховування: це питання часу, коли виявлять котрийсь із загонів.

— Саме тому жоден із них не знає, де переховуються інші, — відповів Келсьє.

— Я таки хотів би ще дещо сказати, — мовив Бриз, сідаючи в одне з робочих крісел Рену. — Я розумію, чому Геммонд має навідуватися до солдатів і тренувати їх, але, слово честі, ніяк не доберу, навіщо посилати до них мене й Доксона?

— Вони повинні знати своїх ватажків, — відказав Келсьє. — Якщо Гем не зможе виконувати свої обов’язки, хтось інший повинен буде взяти командування на себе.

— Чому не ти? — запитав Бриз.

— Просто довіртеся мені, — усміхнувся Келсьє. — Так буде краще.

Бриз закотив очі.

— Довіритися тобі? Здається, ми лише це й робимо.

— От і чудово, — відказав Келсьє. — Вен, що в тебе нового про дворян? Ти довідалася щось корисне про дім Венчерів?

Дівчина завагалася з відповіддю.

— Ні.

— Наступний бал буде саме в замку Венчерів, чи не так? — запитав Доксон.

Вен кивнула.

Келсьє пильно глянув на неї. «Чи розповіла б вона, якби щось знала?» Дівчина зустрілася з ним очима, і він не зумів прочитати в них анічогісінько. «Враже дівчисько занадто добре вміє брехати».

— Гаразд, — мовив він до неї. — Шукай далі.

— Авжеж, — відказала вона.

Попри втому, тої ночі сон утікав від Келсьє. На жаль, ватажок не міг навіть вийти зі спальні й поблукати коридорами: лише кілька довірених слуг знали, що він у будинку, а тепер, коли він зажив такої слави, йому треба було поводитися якомога непомітніше.

Його слава. Він зітхнув, сперся ліктями на перила балкона і задивився в імлу. Певною мірою його самого турбувало те, що він робив. Інші, як він і просив, не висловлювали сумнівів, але Келсьє бачив, що їх досі непокоїть той поголос, який дедалі ширився про нього.

«Це найкращий спосіб. Можливо, це все мені не знадобиться... але якщо знадобиться-таки, ці клопоти будуть варті витрачених зусиль».

У двері хтось тихо постукав. Келсьє здивовано обернувся й побачив Сейзеда, який зазирнув до кімнати.

— Перепрошую, пане Келсьє, — мовив він. — Але до мене прийшов вартовий і сказав, що побачив вас на балконі. Він боїться, що ви можете себе виказати.

Ватажок зітхнув, але повернувся до кімнати, зачинив двері на балкон і зашторив їх.

— Як на злодія, Сейзе, я геть погано вмію переховуватися.

Террісієць усміхнувся й обернувся, щоб іти.

— Сейзеде! — спинив його Келсьє. — Я не можу заснути. Чи нема в тебе нової пропозиції для мене?

Мажордом із усмішкою зайшов до кімнати.

— Звісно, пане Келсьє. Я саме недавно подумав, що вам варто почути про Істини беннетів. Ця релігія чудово вам пасує, як мені видається. Беннети — високорозвинений народ, що жив на південних островах. Вони були відважними мореплавцями й блискучими картографами. Деякими з їхніх мап досі користуються в Останній імперії. Релігія беннетів була пристосована до тривалих морських подорожей, коли кораблі по кілька місяців перебували в морі. Капітан корабля одночасно був священником, а командну посаду міг обійняти лише той, хто дістав належну теологічну освіту.

— Мабуть, бунти на їхніх кораблях траплялися рідко.

Сейзед усміхнувся.

— Це була хороша релігія, пане Келсьє. Вона зосереджувалася на знанні й відкриттях: укладання карт беннети вважали своїм священним обов’язком. Вони вірили, що коли люди пізнають увесь світ, зрозуміють його й упорядкують свої знання, тоді нарешті запанує мир і гармонія. Чимало релігій прагнуть до цих самих ідеалів, але небагато з них так успішно наближали їх на практиці, як це робила віра народу беннетів.

Келсьє нахмурився, прихилившись до стіни біля дверей на балкон.

— Мир і гармонія, — повільно повторив він. — Але зараз я не шукаю ні того, ні того, Сейзе.

— Он як, — зітхнув террісієць.

Келсьє звів погляд і втупився у стелю.

— Чи не міг би ти... розповісти мені ще раз про релігію валланів?

— Звісно, — відказав Сейзед, висуваючи стілець з-за письмового столу й сідаючи. — Що саме ви хотіли б почути?

Келсьє похитав головою.

— Не знаю напевне. Пробач, Сейзе. У мене сьогодні дивний настрій.

— У вас завжди дивний настрій, як мені видається, — відказав террісієць, ледь усміхнувшись. — У будь-якому разі, ви вибрали справді цікаве віровчення. Воно довше за інші протрималося під пануванням Пана Всевладаря.

— Саме тому я й запитую, — сказав Келсьє. — Мені... треба зрозуміти, що дало їм змогу опиратися так довго, Сейзе. Що змушувало їх не припиняти боротьби?

— Валлани були найрішучіші, як мені видається.

— Але ж вони не мали лідерів, — сказав Келсьє. — Пан Всевладар на початку свого завоювання винищив усю валланську релігійну верхівку.

— О ні, пане Келсьє, вони мали лідерів, — заперечив Сейзед. — Мертвих, але мали.

— їхня відданість декому могла б здатися безглуздою, — сказав Келсьє. — Утрата вождів, здавалося б, мала зламати опір валланів, а не спонукати їх на ще запеклішу боротьбу.

Сейзед похитав головою.

— Мені видається, люди не такі піддатливі. Часто наша віра найсильніша тоді, коли начебто мала б бути найслабшою. У цьому й полягає суть надії.

— Мабуть, ти маєш рацію.

— Бажаєте, почути ще щось про валланів?

— Ні, дякую, Сейзе. Мені просто треба було нагадати, що є люди, які не припиняють боротьби, навіть коли здається, що надії нема.

Сейзед підвівся.

— Гадаю, я зрозумів вас, пане Келсьє. Що ж, тоді на добраніч. Келсьє неуважно кивнув, і террісієць вийшов із кімнати.