З-імли-народжені

26

Вен лежала у своєму ліжку в Кривоноговій столярні, а голова її пульсувала болем.

На щастя, той потроху стихав. Вона досі пам’ятала, як прокинулася того першого, жахливого, ранку: голова розколювалася так сильно, що Вен не те що рухатися — ледве думати могла. Вона не розуміла, як Келсьє здатен був лишатися на ногах і вести залишки армії до безпечного сховку.

Відтоді минуло понад два тижні. Цілих п’ятнадцять днів, а голова їй боліла й досі. Келсьє сказав, що це добре. Він стверджував, що організм має призвичаїтися надуживати п’ютер і виходити за межі своїх можливостей. Попри його слова, Вен сумнівалася, що щось настільки болюче може бути «добрим».

А втім, це вміння могло виявитися цілком корисним. Тепер, коли в голові вже не гупало так сильно, дівчина усвідомлювала це. Вони з Келсьє подолали весь шлях до бойовища менш ніж за добу. Дорога назад забрала два тижні.

Вен встала з ліжка й розім’яла перевтомлені м’язи. Власне кажучи, вони повернулися лише вчора. Келсьє, мабуть, не спав ще пів ночі, розповідаючи іншим ватажанам, що сталося, однак Вен із радістю відразу вклалася в ліжко. Ночі, проведені на голій землі, нагадали їй про розкіш зручної постелі, яку вона вже почала сприймати як належне.

Вен позіхнула, учергове помасувала скроні, накинула халат і подалася до ванної. Там вона задоволено побачила, що Кривоногові підмайстри не забули приготувати їй купіль. Дівчина замкнула двері, роздяглася й опустилась у теплу, злегка напахчену воду. Невже їй колись не подобався цей аромат? Так, він робив її помітнішою, але це видавалося невеликою ціною за можливість позбутися бруду й поту після тривалої подорожі.

А ось довге волосся заважало їй і далі. Вен помила його й розчесала заплутані пасма, дивуючись, як придворні дами дають собі раду з косами до пояса. Це ж скільки часу слуги мусять розчесувати їх і укладати зачіску? Волосся Вен ще не сягало навіть плечей, а вона вже не хотіла відпускати його довше. Довгі пасма метлятимуться довкола обличчя під час стрибків, не кажучи вже про те, що противник зможе схопитися за них у сутичці.

Скупавшись, Вен повернулася до своєї кімнати, вбралась у зручний повсякденний одяг і спустилася вниз. У майстерні жваво працювали столярчуки, на горішніх поверхах прибирали служниці, але в кухні було тихо. Кривоніг, Доксон, Гем і Бриз снідали мовчки. Коли Вен зайшла, вони звели погляди на неї.

— Що? — похмуро запитала дівчина, спиняючись на порозі. Купання трохи заспокоїло головний біль, але в потилиці досі злегка пульсувало.

Четверо чоловіків перезирнулися. Першим заговорив Гем.

— Ми саме обговорювали стан справ і що нам робити тепер, коли немає більше ні нашого роботодавця, ні армії.

Бриз звів брови.

— Стан справ? Цікаво ти висловлюєшся, Геммонде. Я сказав би трохи інакше — «цілковитий провал».

Кривоніг щось ствердно буркнув, і всі четверо поглянули на Вен, очевидно, чекаючи на якусь реакцію.

«Чому їм так важить моя думка?» — здивувалася дівчина, заходячи до кухні й сідаючи.

— Хочеш щось поїсти? — запитав Доксон, підводячись. — Є обвиванці...

— Хочу елю, — відказала Вен.

Доксон завагався.

— Але ж іще немає навіть полудня.

— Дайте мені елю. Будь ласка. І то хутчіш.

Вона поклала руки на стіл і лягла на них головою.

Попри загальний понурий настрій, Гем спромігся хихотнути. — П’ютерне похмілля?

Вен кивнула.

— Це минеться, — запевнив він.

— Якщо тільки я не помру до того часу, — пробурчала дівчина.

Гем знову хихотнув, але веселість його видавалася силуваною. Докс подав їй кухоль, а тоді сів, обвівши всіх поглядом.

— То як, Вен? Що ти про все це думаєш?

— Не знаю, — зітхнула вона. — Майже все крутилося довкола армії, чи не так? Бриз, Гем і Єден увесь свій час витрачали на вербування й вишкіл, Доксон і Рену закуповували зброю і припаси. Тепер, коли армії нема... лишається тільки Маршеве шпигування в Міністерстві й Келові напади на дворян — ні для одного, ні для іншого ми не потрібні. Ватага стала зайвою.

У кухні запала мовчанка.

— А вона рубає правду просто у вічі, аж прикро стає, — нарешті промовив Доксон.

— Це так п’ютерне похмілля впливає, — докинув Гем.

— А коли ти повернувся? — запитала Вен.

— Учора ввечері, коли ти вже спала, — відповів він. — Найнятих тимчасово солдатів розпустили по домівках швидше, щоб не платити їм.

— Гарнізонці ще досі там? — запитав Доксон.

— Так, — кивнув Гем. — Ганяються за недобитками нашої армії. Допомагають військам з Валтру, яким добряче дісталося в битві. Якийсь час більшість лютадельського гарнізону буде ще там — шукатимуть повстанців. Схоже, кільком значним загонам вдалося відділитися від армії і втекти, перш ніж битва розпочалася.

Розмова знову згасла. Вен посьорбувала ель радше з упертості, ніж сподіваючись, що він справді допоможе. За кілька хвилин на сходах почулися кроки.

До кухні жвавою ходою ввійшов Келсьє.

— Доброго ранку всім! — звично весело привітався він. — Я бачу, на сніданок знову обвиванці. Кривоногу, тобі треба найняти куховарок, які мали б трохи більше фантазії.

Попри свої слова, ватажок схопив скрученого коржика й відкусив чималий шмат. Відтак задоволено всміхнувся й налив собі щось запити.

Ватажани мовчки перезирнулися. Келсьє їв навстоячки, спершись спиною на буфет.

— Келе, нам треба поговорити, — нарешті промовив Доксон. — Армії більше нема.

— Так, я помітив, — жуючи, відповів той.

— Це кінець, Келсьє, — сказав Бриз. — Ми спробували, але зазнали невдачі.

Ватажок насупився й опустив руку з обвиванцем.

— Зазнали невдачі? Чому це ти так вирішив?

— Армії більше нема, Келе, — повторив Гем.

— Армія була лише одним елементом нашого плану. Ми маємо певні труднощі, це правда, але нам аж ніяк не кінець.

— Заради Пана Всевладаря, чоловіче! — скрикнув Бриз. — Як ти можеш стояти тут і поводити себе так безтурботно? Наші люди загинули. Невже тобі байдуже?

— Ні, Бризе, не байдуже, — серйозним тоном відказав Келсьє. — Але того, що сталося, не виправити. Нам треба рухатися далі.

— Саме так! — вигукнув гамівник. — Нам треба рухатися якомога далі від цього твого божевільного плану. Настав час зупинитися. Я знаю, що тобі це не подобається, але це правда!

Келсьє поставив тарілку на буфет.

— Не «гамуй» мене, Бризе. Ніколи не «гамуй» мене.

Бриз здригнувся й завмер із розтуленим ротом.

— Гаразд, — нарешті промовив він. — Я не користуватимусь алломантією, я користуватимусь лише правдою. Знаєш, що я думаю? Я думаю, ти ніколи не збирався красти той атій. Ти нас використав. Пообіцяв багатство, а сам ніколи не мав наміру робити нас багатими. Це все лише заради твого еґо, заради того, щоб стати найвидатнішим ватажком у історії. Саме тому ти поширював ці чутки, саме тому вербував людей. Ти вже був колись багатий — тепер ти хочеш стати легендою.

Бриз замовк, дивлячись на Келсьє твердим поглядом. Той стояв, склавши руки на грудях і по черзі оглядаючи ватажан. Дехто ніяково відводив очі, підтверджуючи, що й сам розмірковував над тим, що висловив Бриз. Серед таких була й Вен. Мовчанка затяглася, усі чекали на відповідь Келсьє.

На сходах знову пролунали кроки, і до кухні ввірвався Страшко. — Бажаючи уваги, вгору бачити! Зібрання на майдані Фонтанів! Новина, схоже, не здивувала Келсьє.

— Зібрання на майдані Фонтанів? — поволі повторив Гем. — Це означає...

— Ходімо, — мовив Келсьє, випростуючись. — Треба на це поглянути.

— Я волів би цього не робити, Келе, — сказав Гем. — Я не без причини намагаюсь уникати таких заходів.

Келсьє, що крокував попереду, пустив його слова повз вуха. Решта ватажан ішла за ним, усі — навіть Бриз — у простому робочому вбранні й плащах. Почався легкий попелопад. Чорні пластівці безжурно кружляли в повітрі, немовби листя, що спадало з якогось невидимого дерева.

Вулиці були запруджені юрмищами скаа — здебільшого робітників із фабрик і млинів. Вен була відома лише одна причина, з якої їх могли посеред дня відпустити з роботи й зігнати на головний майдан.

Страта.

Вона ще жодного разу не бувала на стратах. Вважалося, що все населення міста — і скаа, і дворяни — має бути присутнім на церемонії, але злодійські ватаги знають, як ховатися. Віддалік задзвонили дзвони, повідомляючи про страту, а обабіч вулиць стояли зобов’язувачі й спостерігали за юрбою. Пізніше вони ходитимуть по млинах і кузнях, зазиратимуть до будинків, вишукуючи тих, хто не послухався наказу. Карою за непослух була смерть. Зігнати на майдан таку кількість люду було неабияким завданням, але певним чином саме такі речі свідчили про могутність Пана Всевладаря.

Що ближче Вен та інші підходили до майдану Фонтанів, то тісніше ставало довкола. На дахах теж юрмилися люди, натовп заполонив вулиці, посуваючись уперед.

«Усім ніяк не поміститися».

Населення Лютаделя, на відміну від решти міст, було величезне. Навіть якби йшлося тільки про чоловіків, однаково всі не змогли б побачити страти.

Попри це, приходили нові й нові глядачі. Почасти вони йшли, бо були змушені, почасти — бо поки дивилися, не мусили працювати, а почасти — підозрювала Вен — бо, як і всі люди, страждали від тої самої хворобливої цікавості.

Натовп ставав дедалі густішим. Келсьє, Доксону та Гему доводилося пропихатися повз глядьків, торуючи іншим ватажанам дорогу. Деякі скаа кидали на них обурені погляди, але більшість отупіло поступалися. Деякі, побачивши Келсьє, видавалися здивованими, навіть схвильованими, хоча його шрами були прикриті. Ці скаа охоче давали їм пройти.

Нарешті ватажани дісталися будинків біля майдану. Келсьє порухом голови вказав на один із них, і Доксон рушив туди. Чоловік при вході заступив йому дорогу, але Докс вказав на дах і значуще підняв на долоні свій капшук. За кілька хвилин ватага мала до своїх послуг цілий дах.

— Кривоногу, «задими» нас, будь ласка, — стиха попросив Келсьє.

Димник кивнув, ховаючи їх від бронзи. Вен підійшла до краю і присіла навпочіпки. Поклавши руки на низький кам’яний парапет, вона оглянула майдан унизу.

— Так багато людей...

— Ти ж усе своє життя провела в містах, Вен, — підходячи до неї, сказав Гем. — Невже ти досі не бачила натовпів?

— Бачила, але...

Вона не могла пояснити. Нічого схожого на цю ворушку з’юрмлену масу люду Вен ще не траплялося. Натовп, здавалося, не мав кінця-краю, розтікаючись сусідніми з майданом вулицями. Скаа купчилися так щільно, що Вен дивувалася, як вони взагалі дихають.

Дворян, які розмістилися посеред майдану, від простолюду відділяв кордон солдатів. Перед центральною частиною із фонтанами, яка здіймалася вгору на п’ять футів, спорудили лави, і дворяни зручно розсілися на них, немовби прийшли спостерігати за якоюсь виставою чи кінними перегонами. Над багатьма слуги тримали парасолі від попелопаду. Той, щоправда, був доволі слабкий, а тому деякі на нього просто не зважали.

Біля дворян стояли зобов’язувачі: звичайні — у сірих балахонах, інквізитори — у чорних. Вен пройняв дрож. Інквізиторів було восьмеро, їхні довготелесі постаті височіли над зобов’язувачами на цілу голову. Але від своїх колег ці темні істоти відрізнялися не лише зростом. Сталевих інквізиторів немовби оточувала якась лиховісна аура.

Вен звернула погляд на звичайних зобов’язувачів. Більшість, вбрані в офіційні шати, трималися згорда — що вищий був їхній ранг, то пишніші шати. Вен придивилася, підпалила олово — і впізнала знайоме обличчя.

— Он там, — вказала вона. — Мій батько.

— Де? — пожвавився Келсьє.

— Попереду зобов’язувачів, — сказала Вен. — Нижчий на зріст, із золотим шарфом.

Ватажок довго мовчав.

— То це твій батько? — урешті запитав він.

— Хто? — примружився Доксон. — Мені не видно облич.

— Тевідіан, — відказав Келсьє.

— Лорд-прелан? — вражено перепитав Доксон.

— Про що ви? Хто це? — поцікавилася Вен.

Бриз гмикнув.

— Лорд-прелан — це очільник Міністерства, моя люба. Найзначніший серед зобов’язувачів Пана Всевладаря. Формально він стоїть вище навіть за інквізиторів.

Ошелешена Вен не здобулася на відповідь.

— Лорд-прелан, — пробурмотів Доксон, хитаючи головою. — Що далі, то краще.

— Дивіться! — зненацька крикнув Страшко, показуючи вниз.

Юрба заворушилася. Вен гадала, що вони стоять надто тісно, щоб рухатися, але вона, вочевидь, помилилася. Скаа задкували, утворюючи широкий прохід до центрального підвищення.

«Що їх змусило?..»

Аж тут вона відчула. Гнітюче отупіння важкою ковдрою накрило її, придавило додолу, заважаючи дихати й зневолюючи. Дівчина негайно підпалила мідь. Проте, як і раніше, вона була певна, що «гамування» Пана Всевладаря пробивається навіть крізь міднохмару. Вен відчувала, як імператор наближається, прагнучи позбавити її сили волі, бажань і почуттів.

— Він іде, — прошепотів Страшко, що присів поруч із нею.

З бічної вулиці виїхала чорна карета, запряжена парою велетенських білих жеребців. Вона прокотила утвореним коридором, лишаючи після себе відчуття... фатальності. Вен бачила, як, проїжджаючи, повіз ударив кількох людей, і подумала, що якби хтось опинився на шляху імператора, карета навіть не сповільнилася б, розчавивши бідолаху.

Коли Пан Всевладар прибув, скаа поникли ще дужче. Юрбою неначе пробігла хвиля — люди горбилися, схиляли голови під впливом могутньої «гамівної» сили. Перешіптування й тихий гул розмов затихли, над величезним майданом залягла неприродна тиша.

— Який же він сильний! — промовив Бриз. — Я можу «гамувати» щонайбільше кілька сотень людей. А тут десятки тисяч!

Страшко перехилився через край.

— Хочеться зістрибнути. Аби лише...

Він замовк, а тоді струснув головою, немовби прокидаючись. Вен насупилася. Щось змінилося. Щоб пересвідчитися, вона погасила мідь і виявила, що більше не відчуває «гамування» Пана Всевладаря. Дивним чином почуття жахливої пригніченості, бездушності й порожнечі зникло. Страшко підвів голову, інші ватажани теж трохи випросталися.

Вен роззирнулася, глянула вниз на юрбу. Скаа не змінили постави. Тим часом її друзі...

Її очі спинилися на Келсьє. Ватажок стояв випростаний і з зосередженим виразом на обличчі впинав твердий погляд у карету.

«Він “збурює” наші емоції, — збагнула Вен. — Протидіє впливові Пана Всевладаря». Помітно було, що навіть оборона їхнього невеликого гурту коштувала Келсьє чималих зусиль.

«Бриз має рацію, — подумала дівчина. — Як ми можемо боротися з такою силою? Пан Всевладар “гамує” сотню тисяч людей воднораз!»

Келсьє, однак, не припиняв боротьби. Вен про всяк випадок спочатку знову підпалила мідь, а потім — цинк. Відтак узялася допомагати Келсьє, «збурюючи» емоції присутніх довкола людей. Їй видавалося, наче вона «тягне» величезний незрушний мур. Утім, її зусилля, схоже, не були марні, адже Келсьє трохи відпружився й кинув на неї вдячний погляд.

— Погляньте! — вигукнув Доксон, що, либонь, не підозрював про невидиму битву, яка точилася довкола нього. — Арештантські вози.

Він вказав на десять великих критих ґратованих возів, що тяглися вервечкою за каретою Пана Всевладаря.

— Впізнаєте когось у них? — запитав Гем, подаючись уперед.

— Я не бачучи, — ніяково відказав Страшко. — Дядьку, ви палите, ага?

— Так, я спалюю мідь, — буркнув Кривоніг. — Ти в безпеці. У будь-якому разі нема чого хвилюватися: ми достатньо далеко від Пана Всевладаря — цей майдан величезний.

Страшко кивнув, а тоді, очевидно, підпалив олово. За якусь хвилю він похитав головою.

— Не впізнавши нікого.

— Але ти не знаєш більшості рекрутів, Страшку, — придивляючись, зауважив Гем.

— Це правда, — відказав Страшко. Хлопчина, схоже, намагався розмовляти правильно, хоча акцент ще лишався.

Келсьє підступив до краю і приклав руку дашком до чола.

— Я бачу в’язнів і не впізнаю нікого з них. Це не полонені солдати.

— А хто ж тоді? — запитав Гем.

— Як видається, переважно жінки й діти, — відповів Келсьє.

— Родини солдатів? — жахнувся Гем.

Ватажок похитав головою.

— Сумніваюся. Навряд чи вони витрачали час на те, щоб визначати особи вбитих повстанців.

Гем спантеличено насупився.

— Це випадкові люди, Геммонде, — тихо зітхнув Бриз. — Показова страта, щоб покарати місцевих скаа за те, що дали прихисток повстанцям.

— Ні, навіть не це, — заперечив Келсьє. — Сумніваюся, що Пан Всевладар знає, де набрано солдатів, і що його це взагалі цікавить. Найпевніше, він гадає, що це чергове провінційне повстання. Ця страта... це просто нагадування всім, хто головний.

Карета Пана Всевладаря заїхала на підвищення посеред майдану. Лиховісний повіз зупинився точнісінько в центрі, однак імператор не вийшов.

Арештантські вози теж зупинилися, зобов’язувані й солдати заходилися виводити в’язнів. Чорний попіл далі падав з неба, коли першу групу приречених на смерть, які майже не опиралися, витягли на центральний майданчик. Інквізитор, що керував стратою, жестом наказав поставити в’язнів по кутах, перед фонтанами, що мали вигляд кубків.

Чотирьох скаа кинули на коліна — по одному перед кожним струменистим фонтаном, — і четверо інквізиторів здійняли обсидіанові топірці. Чотири топірці опустилися і стяли чотири голови. До фонтанних чаш ринула кров із тіл, що їх тримали солдати.

Струмені води, що порскали вгору, забарвилися червоним. Солдати відкинули тіла, після чого підвели до фонтанів наступну четвірку.

Страшко, вочевидь, почуваючись зле, відвів погляд.

— Чому... чому Келсьє нічого не роблячи? Не рятуючи їх?

— Не кажи дурниць, — відповіла Вен. — Там вісім інквізиторів, не кажучи вже про Пана Всевладаря. Келсьє був би ідіотом, якби спробував урятувати в’язнів.

«Хоча не здивуюся, якщо він розмірковував над цим», — подумала дівчина, пригадавши, як ватажок мало-мало не виступив сам проти цілої армії. Вона глянула на Келсьє. Той стояв, стискаючи комин побілілими пальцями, і, здавалося, насилу стримував себе, щоб не кинутися вниз і не спробувати зупинити страту.

Страшко, хитаючись, відійшов убік, щоб не блювати на людей унизу. Гем тихо застогнав, і навіть Кривоніг видавався смутнішим, ніж зазвичай. Доксон спостерігав за смертями з серйозним виразом на обличчі, немовби то був якийсь священний обов’язок. Бриз лише хитав головою.

А Келсьє... Келсьє кипів від люті. Обличчя його почервоніло, м’язи напружилися, а очі палали вогнем.

Стратили ще чотирьох, серед них — дитину.

— Ось! — вигукнув ватажок, гнівно змахуючи рукою в бік центрального майданчика. — Ось наш ворог! До нього не може бути жалю, ми не можемо просто відійти вбік. Це не проста робота, яку ми кидаємо, коли стикаємося з непередбачуваними труднощами.

Померли ще четверо.

— Погляньте на них! — наказав Келсьє, показуючи на лави, де сиділи дворяни.

Більшість видавалися знудженими. Деякі, однак, цілком весело проводили час, обертаючись одне до одного й жартуючи, тимчасом як страта тривала далі.

— Я знаю, що ви маєте сумніви щодо мене, — сказав Келсьє, обертаючись до ватажан. — Ви гадаєте, що я надто жорстокий з дворянами, гадаєте, що мені надто подобається вбивати їх. Але погляньте на цих людей, що сміються, дивлячись на смерть, і скажіть мені чесно: невже вони не заслуговують померти від мого клинка? Я лише чиню справедливість.

Іще чотири смерті.

Вен схвильовано оглянула лави оловозором. Вона побачила Еленда серед гурту молодих чоловіків. Жоден із них не сміявся, і вони були не одні. Так, багато дворян сприймали дійство як розвагу, але була й дещиця тих, хто видавався нажаханим.

— Бризе, ти запитував мене про атій, — тим часом вів далі Келсьє. — Скажу тобі чесно: він ніколи не був моєю головною ціллю. Я зібрав цю команду, бо хотів змінити це все. Так, ми захопимо атій: він потрібен для підтримки нової влади, але я ніколи не мав на меті збагатитися на цій роботі чи збагатити будь-кого з вас. Єден мертвий. Він був лише виправданням, приводом зробити щось добре, лишаючись злодіями. Тепер його нема, і ви можете відступити, якщо хочете. Покинути справу. Але це нічого не змінить. Боротьба й далі триватиме. Люди й далі помиратимуть. Ви просто не звертатимете на це уваги.

Іще чотири смерті.

— Годі вже бавитися в загадки, — Келсьє пильно поглянув на кожного з них по черзі. — Якщо ми збираємося зробити це, то маємо бути чесні самі з собою. Ми маємо визнати, що тут ідеться не про гроші. Ідеться про те, щоб зупинити ось це.

Він вказав на майданчик із фонтанами, криваві струмені якого повідомляли про смерть усім тим тисячам скаа, які стояли занадто далеко, щоб бачити, що відбувається.

— Я збираюся боротися далі, — спокійно промовив ватажок. — Я розумію, що дехто з вас сумнівається в моєму керівництві. Ви гадаєте, що я занадто набиваю собі ціну серед скаа. Шепочетеся, що я збираюся стати новим Паном Всевладарем, і думаєте, що моє еґо для мене важливіше, ніж знищення імперії.

Він замовк, і Вен побачила, як Доксон та інші винувато опустили очі. Страшко повернувся, хоча було помітно, що йому досі зле.

Іще чотири смерті.

— Ви помиляєтеся, — м’яко сказав Келсьє. — Повірте. Ви довірилися мені, коли ми починали, попри те, яким небезпечним був мій план. Мені досі потрібна ваша довіра! Байдуже, якими поганими видаються наші справи, якими жахливо малими є шанси — ми повинні боротися далі!

Іще чотири смерті.

Ватажани поволі обернулися до Келсьє. Схоже, опір алломантичному впливові Пана Всевладаря вже не вимагав від нього таких зусиль, як раніше, хоча свій цинк Вен уже загасила.

«Може... може, він справді здатен на це», — мимоволі подумала дівчина. Якщо існувала людина, яка могла перемогти Пана Всевладаря, то це був Келсьє.

— Я вибрав вас не через ваші вміння, — мовив далі ватажок, — хоча кожен із вас — майстер свого діла. Я вибрав вас через те, що знаю: ви люди високої моралі. Гем, Бриз, Докс, Кривоніг — усі ви відомі своєю чесністю, ба навіть доброчинністю. Я знав, що зможу досягти успіху лише з людьми, яким по-справжньому не байдуже. Ні, Бризе, тут не йдеться ні про скринці, ні про славу. Тут ідеться про війну — війну, яка точиться вже тисячу років і якій я маю намір покласти край. Ви можете піти, якщо хочете. Ви знаєте, що я дозволю піти кожному, хто цього бажає, — без жодних запитань, без жодних наслідків. Але якщо ви залишитеся, — він суворо глянув на них, — ви мусите пообіцяти більше ніколи не ставити під сумнів мої дії. Висловлюйте вголос свої побоювання скільки заманеться, але перешіптування за моєю спиною мають припинитися. Якщо лишаєтеся, ви йдете за мною. Це зрозуміло?

Він по черзі глянув кожному ватажанинові в очі. Кожен ствердно кивнув.

— Ми ніколи не сумнівалися в тобі, Келе, — сказав Доксон. — Ми лише... тривожилися. І гадаю, тривожилися слушно. Армія займала значне місце в нашому плані.

Келсьє порухом голови вказав на північ, у бік головної міської брами.

— Що ти там бачиш удалині, Доксе?

— Міську браму?

— І що там змінилося віднедавна?

Доксон стенув плечима.

— Нічого особливо. Трохи менше вартових стало, але...

— А чому? — перебив його ватажок. — Чому стало менше вартових?

Доксон замислився.

— Бо гарнізон вийшов із міста?

— Саме так, — мовив Келсьє. — Гем каже, що гарнізонці ганятимуться за рештками нашої армії ще кілька місяців, а в місті зосталася їх десята частина. У цьому є сенс, адже боротьба з повстаннями — це саме те, для чого гарнізонні війська було створено. Нехай Лютадель і залишився незахищеним, але ж ніхто ніколи не нападав на нього. Досі не нападав.

Мовчазне розуміння промайнуло серед ватажан.

— Частину нашого плану, як захопити місто, виконано, — сказав Келсьє. — Нам вдалося випровадити гарнізон із Лютаделя. Щоправда, коштувало це нам значно більше, ніж ми гадали, значно більше, ніж мало б коштувати. Я благав би Забутих Богів, щоб ті хлопці лишилися живими, але, на жаль, ми не можемо вже нічого змінити. Ми можемо тільки використати ту нагоду, яку вони створили для нас. План досі працює: головна сила, здатна підтримувати порядок, покинула місто. Якщо війна домів розпочнеться насправжки, Панові Всевладарю буде нелегко її спинити. Якщо він узагалі захоче її спиняти. Приблизно раз на сто років дворяни воюють між собою, і імператор зазвичай чомусь не втручається. Може, він гадає, що поки дозволятиме їм різати горлянки одне одному, вони не чіпатимуть його власної.

— А що коли гарнізон раптом повернеться? — запитав Гем.

— Якщо моя здогадка правильна, — відказав Келсьє, — то Пан Всевладар дозволить дворянам трохи випустити пару й не поверне війська до Лютаделя раніше ніж за кілька місяців. Однак цього разу результат буде інакшим, ніж він очікуватиме. Коли війна домів вибухне, ми скористаємося безладом і захопимо палац.

— І де ти візьмеш армію для цього, мій любий друже? — поцікавився Бриз.

— У нас лишилося ще трохи солдатів, — відказав Келсьє. — Крім того, ще є час, щоб набрати більше. Треба буде діяти вкрай обережно — печери ми вже не можемо використовувати, тому доведеться переховувати новобранців тут, у місті. Очевидно, це означатиме меншу кількість. Але це не має значення: урешті-решт гарнізон таки повернеться.

Ватажани перезирнулися, а тим часом страта внизу тривала. Вен сиділа мовчки, намагаючись збагнути, що Келсьє мав на увазі своїми останніми словами.

— Отож-бо, Келе, — поволі промовив Гем. — Гарнізон повернеться, а ми не матимемо достатньо сил, щоб протистояти йому.

— Але ми матимемо скарбницю Пана Всевладаря, — усміхнувся ватажок. — Що ти там завжди кажеш про гарнізонців, Геме?

Громило глянув на нього, а тоді теж усміхнувся.

— Що вони найманці.

— Ми привласнимо гроші Пана Всевладаря, — сказав Келсьє, — а разом із грошима — і його армію. Наш план ще може спрацювати, панове. Якщо ми докладемо до цього всіх зусиль.

Ці слова, схоже, додали ватазі впевненості. Вен, утім, знову звернула погляд на майдан. Струмені фонтанів були такі червоні, що видавалося, наче їх виповнює сама лише кров. Із чорної, як ніч, карети за стратою спостерігав Пан Всевладар. Віконця були відтулені, і Вен оловозором спромоглася розгледіти тільки невиразний силует всередині.

«Ось він, наш справжній ворог, — подумала вона. — Не гарнізон, якого нема. Не інквізитори з топірцями. А цей чоловік. Той, що написав щоденник, який я читаю. Ми мусимо знайти спосіб, як його перемогти, інакше всі наші зусилля будуть марні».