З-імли-народжені

10

Вен, накинувши каптур, простувала Тріщинами — одним із численних бідняцьких кварталів Лютаделя. З певних причин вона віддавала перевагу задушливій теплоті каптура перед гнітючим світлом червоногарячого сонця.

Згорбившись і опустивши очі, дівчина йшла, тримаючись краю вулиці. Скаа, яких вона минала, мали такий самий пригноблений вигляд. Тут не було нікого з гордо піднесеною головою, випростаними плечима чи щасливою усмішкою на обличчі — у лютадельських нетрищах це видавалося б підозрілим.

Вен майже забула, яким безрадісним може бути це місто. За тижні, проведені у Феллісі, вона звикла до дерев і чистоти. Тут не було нічого світлого: ні скрадливих осик, ні чисто-білого граніту. Усе було чорне.

Будівлі стояли поплямовані від незчисленних постійних попелопадів. Повітря виповнювали клуби диму з горезвісних лютадельських кузень і безлічі панських куховарень. Бруківку, двері й стіни будинків укривав шар кіптяви: у бідняцьких кварталах підмітали рідко.

«Немовби... вночі тут усе яскравіше, ніж удень», — подумала Вен, запинаючись щільніше латаним плащем скаа й повертаючи за ріг. Вона минала жебраків, які щулилися під стінами, простягаючи руки з надією на милостиню. Однак благання їхні не досягали вух перехожих, які й самі жили надголодь. Вона минала робітників з похиленими головами, зі згорбленими плечима, з насунутими кашкетами або каптурами, покликаними захистити очі від попелу. Час від часу вона минала патрулі міської варти, що намагалися прибрати якомога застрашливішого вигляду, розгулюючи в повному обладунку: нагрудних панцирах, шоломах і чорних плащах.

Вони никали лютадельськими нетрищами, виконуючи роль каральної десниці Пана Всевладаря там, куди більшість зобов’язувачів заходити гидували. Солдати копали жебраків, щоб пересвідчитися, чи ті справді каліки, прискіпувалися до перехожих робітників, допитуючись, чому ті тиняються вулицями замість того, щоб працювати, — словом, докучали всім як могли. Вен пригнулася й натягла каптур аж на обличчя, коли патруль проходив повз неї. У її віці вона вже мала б виношувати дітей або працювати на фабриці, але завдяки низенькій і худенькій статурі видавалася на перший погляд молодшою за свої роки.

Або обман спрацював, або цей загін не цікавили пошуки робочої сили, але вартові заледве глянули на Вен. Дівчина пірнула за ріг, пройшла всипаним попелом провулком і опинилася перед дверима безплатної їдальні наприкінці невеличкої вулички.

Як і більшість таких їдалень, ця була брудна й неохайна. За моделі господарювання, коли робітники рідко одержували платню (якщо взагалі одержували), утримувати їдальні доводилося дворянам. Господарі тутешніх фабрик і кузень платили власникам їдалень, щоб ті забезпечували харчем місцевих скаа. Робітникам видавали за їхню працю жетони на їжу й дозволяли коротку обідню перерву опівдні. Невеличким підприємствам було вигідніше відправляти працівників годуватися до таких загальних їдалень, ніж дбати про їжу на місцях.

Звісна річ: оскільки власникові їдальні платили безпосередньо, він мав змогу забирати до своєї кишені все, що вдавалося заощадити на продуктах. Зі свого досвіду Вен знала, що їжа в таких їдальнях на смак не краща за воду з попелом.

На щастя, вона прийшла сюди не їсти. Дівчина стала в чергу перед дверима, мовчки чекаючи, поки робітники показували свої жетони. Коли черга дійшла до неї, Вен дістала маленьке дерев’яне кружальце й передала його скаа, що стояв при вході. Чоловік плавним рухом узяв жетон і ледь помітним порухом голови вказав праворуч від себе.

Вен рушила у вказаному напрямку, минула брудну їдальну залу, підлога якої була присипана занесеним іззовні попелом, і підійшла до дальньої стіни. У кутку вона побачила грубо обтесані дерев’яні двері. Чоловік, що сидів біля дверей, зустрівся з нею поглядом, злегка кивнув і відчинив двері. Дівчина швидко пройшла до невеличкого приміщення за ними.

— Вен, моя люба! — вигукнув Бриз, що зручно розсівся за столом посеред кімнатки. — Вітаю! Як тобі Фелліс?

Вен лише стенула плечима й сіла за стіл.

— А я вже й забув, яка ти чудова бесідниця, — зітхнув Бриз. — Вина?

Вен заперечно похитала головою.

— А ось я залюбки випив би.

Бриз був одягнутий в один зі своїх екстравагантних костюмів, на колінах у нього лежав дуельний ціпок. Кімнатку освітлювала єдина лампа, але тут було значно чистіше, ніж у їдальній залі. Серед присутніх тут іще чотирьох чоловіків Вен упізнала лише одного — підмайстра з Кривоногової столярні. Двоє, що стояли біля дверей, очевидно, були охоронці. Останній скаа, у почорнілій куртці та з брудним від попелу обличчям, видавався звичайним робітником. Однак упевненість, з якою він тримався, свідчила про те, що цей чоловік належав до підпілля. Либонь, один з Єденових повстанців.

Бриз простягнув свій келих і постукав по ньому нігтем. Повстанець похмуро глянув на нього.

— Просто зараз, — мовив Бриз, — ти, мабуть, гадаєш, чи застосовую я на тебе алломантію. Може, й застосовую, а може, й ні. Але хіба це має значення? Я тут, тому що мене запросив твій керівник, а він наказав тобі, щоб я почувався комфортно. І я запевняю тебе, що келих вина в руці конче потрібен для мого комфорту.

Скаа якусь хвилю повагався, а тоді вихопив келих і вийшов, бурмочучи собі під ніс щось про даремно витрачені кошти.

Бриз здійняв брови, а тоді обернувся до Вен. Він видавався неабияк задоволеним собою.

— То ти «підштовхнув» його чи ні? — запитала дівчина.

Гамівник похитав головою.

— То була б марна витрата латуні. Келсьє пояснив тобі, чому він попросив тебе прийти сьогодні сюди?

— Він сказав, щоб я спостерігала за тобою, — відповіла Вен, трохи невдоволена, що її передали Бризові. — Мовляв, у нього немає часу, щоб навчити мене всіх металів.

— Що ж, у такому разі почнімо навчання, — мовив Бриз. — Насамперед ти маєш усвідомити, що «гамування» — це дещо більше, ніж просто алломантія. Це тонке й благородне мистецтво маніпуляції.

— Ще б пак благородне, — кинула Вен.

— Ти говориш, як одна з них, — зітхнув Бриз.

— Із кого, з них?

— З них усіх, — відказав гамівник. — Ти бачила, як той добродій-скаа зиркав на мене? Людям ми не до вподоби, моя люба. На саму думку про те, що хтось може бавитися з їхніми емоціями, може містичним чином змусити їх щось зробити, вони почуваються непевно. Та вони дечого не усвідомлюють, дечого, що мусиш усвідомити ти, — усі люди маніпулюють одне одним. Насправді маніпуляція — це суть наших соціальних взаємодій.

Він відкинувся на спинку крісла, узяв свій ціпок і, злегка жестикулюючи ним, став пояснювати:

— Ось поміркуй про таке. Що робить чоловік, коли упадає за юною панною? Звісна річ, він намагається маніпулювати нею, щоб здобути її прихильність. А що відбувається, коли два давніх друга сидять за кухлем елю? Вони розповідають історії, щоб вразити один одного. Життя людини — це суцільне намагання справити враження і вплинути на інших. У цьому немає нічого поганого. Власне кажучи, ми залежимо від цих взаємодій, адже завдяки ним вчимося відповідати на поведінку інших.

Бриз тицьнув ціпком у бік Вен.

— Різниця між гамівниками й звичайними людьми полягає в тому, що ми свідомі того, що робимо. А ще в нас є... невеличка перевага. Але чи справді вона набагато краща за харизматичну особистість чи білосніжну усмішку? Гадаю, що ні.

Вен замислено насупилася.

— Крім того, — додав Бриз, — як я вже казав, добрий гамівник має вміти набагато більше, ніж лише застосовувати алломантію. Алломантія не дає тобі змоги читати думки чи почуття — у певному сенсі ти така сама сліпа, як і будь-хто інший. Ти посилаєш імпульси емоцій, спрямовуючи їх на одну особу або й на цілий натовп, і почуття об’єктів твого впливу змінюються — можливо, саме так, як ти цього прагнула. Одначе видатні гамівники — це ті, хто за допомогою власних очей та інтуїції знають, що почуває людина ще до того, як будуть її «гамувати».

— Яке це має значення, що вона почуває? — запитала Вен, намагаючись приховати роздратування. — Ти ж усе одно збираєшся її «гамувати». Урешті-решт вона почуватиметься так, як ти цього хочеш.

Бриз зітхнув і похитав головою.

— Що б ти сказала, якби дізналася, що протягом нашої розмови я тричі «гамував» тебе?

Вен сердито зиркнула на нього.

— Коли? — зажадала вона знати.

— Хіба це важливо? — відказав Бриз. — Це той урок, який ти маєш засвоїти, моя люба. Якщо ти не знаєш, що почуває людина цієї миті, тобі ніколи не вдасться непомітно торкнутися її емоційною алломантією. «Підштовхни» занадто сильно — і навіть найтупіший скаа збагне, що ним якось маніпулюють. Торкнися занадто легко — і не досягнеш жодного помітного ефекту: інші, сильніші, почуття керуватимуть об’єктом твого впливу.

Бриз знову похитав головою.

— Тут ідеться про розуміння людей, — провадив він далі. — Ти маєш прочитати, що почуває людина, змінити це почуття, підштовхнувши його в правильний бік, а тоді спрямувати новий емоційний стан на свою користь. Це, моя люба, той виклик, із яким ми маємо справу у своїй роботі! Це важко, але ті, хто вміє це робити...

Двері відчинилися, і зайшов похмурий скаа з цілою пляшкою вина. Він поставив її разом із келихом на стіл перед Бризом, а тоді подався в інший кінець кімнати і став біля підглядових вічок, крізь які можна було спостерігати за їдальною залою.

— Ті, хто вміє це робити, отримують чималу винагороду, — доказав Бриз зі спокійною усмішкою. Він підморгнув їй і налив собі вина.

Вен не знала, що й думати. Бризові слова видавалися не надто приємними. Однак вона добре пам’ятала Рінову науку. Якщо вона не оволодіє силою емоційної алломантії, то інші завдяки цій силі матимуть владу над нею. Вен запалила мідь, як її учив Келсьє, щоб захиститися від дальшого впливу на свої емоції з боку Бриза.

Двері знову відчинилися, і до кімнатки ввалилася знайома постать у жилеті.

— Привіт, Вен, — приязно махнув рукою Гем. Відтак підійшов до столу й несхвально поглянув на пляшку. — Бризе, тобі ж чудово відомо, що повстанці не мають грошей на таке.

— Келсьє відшкодує їм витрати, — відмахнувся Бриз. — Я просто не здатен працювати, коли в горлі пересохло. Зовні все спокійно?

— Так, — відповів Гем. — Про всяк випадок я порозставляв олов’янооких довкола будинку. Запасний вихід — он той лаз у кутку.

Бриз кивнув, а Гем обернувся й поглянув на підмайстра.

— «Димуєш», Коббле?

Хлопчина підтвердив кивком голови.

— Молодець, — похвалив Гем. — Тоді наразі все. Тепер нам лишається тільки чекати на Келову промову.

Бриз глянув на кишеньковий годинник.

— Він не прийде раніше, ніж за кілька хвилин. Попросити когось принести тобі келих?

— Ні, дякую, — відказав Гем.

Бриз стенув плечима й надпив вина.

Якусь хвилю всі мовчали. Нарешті заговорив Гем.

— Отож...

— Ні, — урвав його Бриз.

— Але ж...

— Байдуже, про що йдеться, ми не хочемо про це чути.

Гем скинув на гамівника безпристрасним поглядом і сказав: — Тобі не вдасться заспокоїти мене алломантією, Бризе.

Той закотив очі й відсьорбнув іще вина.

— У чому річ? — запитала Вен. — Що ти збирався сказати?

— Не заохочуй його, моя люба, — мовив гамівник.

Вен насупилася й глянула на Гема, що всміхнувся.

Бриз зітхнув.

— Тільки не вплутуйте мене до цього. Я не маю настрою на чергові Гемові пустопорожні дебати.

— Не зважай на нього, — промовив Гем, і очі його загорілися, коли він підсунув стілець ближче до Вен. — Я ось собі міркую: намагаючись розвалити Останню імперію, ми чинимо добро чи зло?

Вен на хвилю замислилася.

— А це має значення?

Гема, схоже, це збило з пантелику, а от Бриз вдоволено хихотнув.

— Добра відповідь, — похвалив гамівник.

Гем сердито зиркнув на нього, а тоді знову обернувся до Вен.

— Звісно, що має.

— Тоді, — мовила Вен, — я гадаю, що ми чинимо добро. Остання імперія багато століть пригноблює скаа.

— Авжеж, — відказав Гем. — Але є одна проблема. Пан Всевладар — Бог, чи не так?

Вен стенула плечима.

— А це має значення?

Гем невдоволено глянув на неї.

Дівчина закотила очі.

— Гаразд, гаразд. Міністерство стверджує, що він Бог.

— Якщо бути точним, — зауважив Бриз, — то Пан Всевладар — лише частинка Бога. Він — Окраєць Вічності, не всезнавчий і не всеприсутній, а лише незалежний елемент свідомості, сущої у світі.

Гем зітхнув.

— А я гадав, що ти не хочеш уплутуватися в розмову.

— Я лише уточнюю факти, — безтурботно відказав Бриз.

— Хай там як, — мовив Гем, — Бог — це творець усього, що є, адже ж так? Він — це та сила, яка визначає закони Всесвіту, а отже, є найвищим джерелом етичних норм. Він — це абсолютна моральність.

Вен здивовано закліпала.

— Бачиш дилему? — запитав Гем.

— Я бачу ідіота, — пробурмотів Бриз.

— Я трохи заплуталася, — визнала Вен. — У чому проблема?

— Ми стверджуємо, що чинимо добро, — став пояснювати Гем. — Але що таке добро, визначає Пан Всевладар, адже він Бог. А значить, виступаючи проти нього, ми насправді чинимо зло. Але оскільки він коїть лихі речі, то чи не слід у такому разі наше зло вважати добром?

Вен спантеличено насупила чоло.

— То як ти гадаєш? — поцікавився Гем.

— Я гадаю, що від твоїх запитань у мене розболілася голова, — поскаржилася Вен.

— А я тебе попереджав, — кинув Бриз.

Гем зітхнув.

— Але хіба тобі не здається, що про це варто поміркувати?

— Я не певна.

— А я певен, що не варто, — сказав Бриз.

Гем скрушно похитав головою.

— Схоже, ніхто тут не має охоти до путньої, розумної бесіди. Повстанець, що пильнував у кутку, раптом пожвавився.

— Келсьє прийшов!

Гем здійняв брови, а тоді підвівся.

— Піду перевірю, чи зовні все безпечно. А ти, Вен, подумай над моїм запитанням.

— Я подумаю, — пообіцяла дівчина, і він пішов.

— Ходи сюди, Вен, — покликав її Бриз, підводячись. — Тут у стіні є підглядові щілини для нас. Будь така ласкава, принеси мені стілець, гаразд?

Гамівник не обернувся, щоб перевірити, чи виконала вона його прохання. Вен завагалася. Вона спалювала мідь, а отже він не міг її «гамувати», і все ж... Урешті-решт дівчина зітхнула й потягла обидва стільці до стіни. Бриз відтулив довгу вузьку щілину, крізь яку видно було їдальну залу.

За столами сиділи купки брудних скаа, одягнених у коричневі робочі куртки чи подерті плащі. Це були похмурі чоловіки із закіптюженими обличчями і згорбленими плечима. Проте вони прийшли сюди, і це свідчило, що вони готові слухати. Єден сидів за столом попереду, вбраний у свою звичну латану робочу куртку. Його кучеряве волосся тепер було коротко підстрижене.

Вен очікувала, що Келсьє влаштує якийсь бучний вихід, однак натомість ватажок виступив із кухні без шуму й галасу. Він зупинився біля Єдена, усміхнувся, стиха перекинувся з ним кількома словами, а тоді став перед робітниками.

Вен уперше бачила Келсьє в такому простому вбранні. Як і більшість присутніх, він мав на собі коричневу куртку скаа й бежеві штани. Утім, одяг його був чистий, без жодної плями попелу. Хоча пошитий із тої самої грубої тканини, яку зазвичай використовували скаа, він не мав ані латок, ані розпірок. Якби Келсьє прийшов у костюмі, це вже було б занадто, вирішила Вен, — відмінність і без того явно впадала у вічі.

Він заклав руки за спину, і помалу присутні замовкли. Дівчина спостерігала в підглядову щілину й дивувалася його здатності заспокоїти юрбу голодних чоловіків, лише стоячи перед ними. Може, він застосовував алломантію? Однак Вен спалювала мідь, але все одно відчувала... силу його особистості.

Щойно в залі запала тиша, Келсьє заговорив:

— Мабуть, ви всі вже чули про мене, — почав він. — І вас не було б тут, якби ви бодай трохи не підтримували того, за що я борюся.

Бриз, який сидів біля Вен, посьорбував вино.

— «Гамування» і «збурення» не схожі на інші різновиди алломантії, — тихо мовив він. — Зазвичай «штовхання» і «притягування» дають протилежні наслідки. З емоціями інакше: ти часто можеш дістати той самий результат, байдуже «гамувати» будеш чи «збурювати». Це, однак, не працює з крайніми емоційними станами — цілковитою апатією або надмірним запалом. Але здебільшого не має значення, яку силу застосовувати. Люди — не брили з суцільного металу, будь-якої миті у їхній голові вирує десяток різних почуттів. Досвідчений гамівник уміє притлумити всі емоції, окрім тої, яку хоче лишити панівною.

Бриз упівоберта звернувся до одного з охоронців:

— Рудде, перекажи, будь ласка, щоб виходила служниця в блакитному.

Охоронець кивнув, прочинив двері й прошепотів щось чоловікові зовні. За хвилю Вен побачила дівчину в блякло-блакитній сукні, що ходила поміж столиків, розносячи напої.

— Серед юрби є мої гамівники, — пояснив Бриз дещо неуважним голосом. — Служниці — це знак, який повідомляє їм, які почуття треба «гамувати». Вони докладуть свої зусилля до моїх...

Він замовк, зосереджуючись на присутніх у їдальні.

— Утома... — прошепотів він. — Це почуття нам зараз не треба. Голод... тільки відвертатиме увагу. Підозріливість... вочевидь, не допоможе. Ось так... і поки працюють гамівники, підбурювачі розпалюють емоції, які нам потрібні. Цікавість... ось це буде до речі. Так, слухайте Келсьє. Ви чули розповіді про нього, перекази. Побачте тепер його на власні очі, і нехай побачене й почуте вразить вас.

— Я знаю, чому ви прийшли сьогодні, — тим часом казав Келсьє. Він говорив тихим голосом, без характерної для нього ефектності, просто й спокійно. — Дванадцять годин на день ви працюєте на фабриці, в копальні чи кузні. Вас б’ють, недоплачують, погано годують. І заради чого? Щоб повернувшись до свого вбогого житла ввечері, ви зіштовхнулися з черговим лихом? Товариш, якого побив до смерті жорстокий наглядач. Донька, яку забрав побавитися дворянин. Брат, якого вбив випадковий вельможа, що був не в гуморі.

— Так, — шепотів Бриз. — Добре. Червону, Рудде. Нехай виходить дівчина в світло-червоному.

До їдальні зайшла ще одна служниця.

— Гнів, — ледь чутно пробурмотів Бриз. — Але не сильно. Трішки... щоб нагадати.

Зацікавлена Вен погасила мідь, а натомість запалила бронзу, щоб відчути Бризову алломантію. Однак нічого не вловила.

«Звісно, — подумала вона. — Я забула про підмайстра — він заважає мені відчути алломантичні імпульси». Вен знову запалила мідь.

— Друзі мої, — промовляв далі Келсьє, — Не лише ви так страждаєте. Таких, як ви, мільйони. І ви їм потрібні. Я прийшов сюди не благати — у нашому житті й без того достатньо благань. Я лише прошу вас подумати. На що ви воліли б витратити свої сили? На те, щоб кувати Панові Всевладарю зброю? Чи на щось корисніше?

«Келсьє нічого не каже про наші війська, — подумала Вен. — Ні про те, що мають робити люди, які приєднаються до нас. Він не хоче, щоб робітники знали подробиці. Мабуть, слушно — тих, хто зголоситься, відправлять до армії, а решта не зможе виказати нічого важливого».

— Ви знаєте, чому я тут, — провадив далі Келсьє. — Ви знаєте мого друга Єдена і знаєте, кого він представляє. Кожен скаа в цьому місті знає про повстанців. Можливо, ви навіть розмірковували, чи не долучитися до них. Більшість із вас цього не зробить, більшість повернеться до брудних від кіптяви фабрик, до розжарених кузень, до напівзруйнованих халуп. Ви повернетесь, бо таке життя хоч і жахливе, але знайоме вам. Але деякі... деякі з вас підуть разом зі мною. І це будуть ті, кого пам’ятатимуть у прийдешніх роках. Пам’ятатимуть за їхній великий вчинок.

Багато робітників перезирнулися, хоча декотрі втупилися очима в напівпорожні супниці. Урешті озвався хтось із задніх столиків.

— Ти дурень. Пан Всевладар уб’є тебе. Не можна повстати проти Бога в його місті.

У їдальні запала напружена тиша. Вен підвелася, а Бриз прошепотів щось сам до себе.

Келсьє стояв якусь хвилю мовчки, а тоді закасав рукави куртки й показав мереживо шрамів на руках.

— Пан Всевладар — не бог, — тихо промовив він. — І він не здатен мене вбити. Він пробував, але йому не вдалося. Бо я — те, чого він ніколи не зможе вбити.

Сказавши це, Келсьє обернувся й вийшов із зали тими самими дверима, якими прийшов.

— Гм, — промовив Бриз, — це було дещо театрально. Рудде, забирай червону й висилай коричневу.

До їдальної зали зайшла служниця в коричневому.

— Зачудовання, — сказав Бриз. — І гордість, так. А гнів поки що «вгамувати»...

Присутні якийсь час сиділи мовчки. Ніхто не рухався, аж стало моторошно. Нарешті підвівся Єден і заговорив, заохочуючи зголошуватися й пояснюючи, що робити тим, хто бажає дізнатися більше. Робітники тим часом повернулися до їжі.

— Зелену, Рудде, — наказав Бриз. — Гм... так. Тепер треба, щоб ви всі замислилися над почутим. А ще ми трохи посилимо вашу відданість. Адже нам не потрібно, щоб хтось із вас побіг до зобов’язувачів. Кел уміло замітає сліди, але що менше знатиме Міністерство, то краще, еге ж? О, а що це з тобою, Єдене? Щось ти занадто нервуєшся. Треба «угамувати» це, прибрати хвилювання. Лишимо тільки твій запал — сподіваюся його вистачить, щоб приховати цю дурнувату інтонацію у твоєму голосі.

Вен спостерігала далі. Тепер, коли Келсьє пішов, їй було легше зосередитися на тому, як поводиться юрба і як працює Бриз. Реакція робітників, схоже, повністю відповідала інструкціям, які він бурмотів. Єден теж виявляв ознаки емоційного впливу: він став поводитися вільніше, а голос його набрав упевненості.

Вен знову погасила мідь. Їй стало цікаво дізнатися, чи зможе вона відчути Бризів доторк до її емоцій. Гамівник не мав часу вибирати окремих осіб, хіба що крім Єдена, і тому вона мала потрапити разом із усіма під його алломантичний вплив. Щось уловити було дуже-дуже складно. Однак, слухаючи бурмотіння Бриза, дівчина відчула, що почуває саме ті емоції, про які він говорив.

Вен мимоволі була вражена. Коли Келсьє кілька разів застосовував на неї емоційну алломантію, його доторк можна було порівняти з раптовим ударом в обличчя. У нього була сила, але бракувало вправності.

Бризів доторк був неймовірно делікатний. Він «гамував» певні почуття, притлумлюючи їх, а інші лишав без зміни. Вен здалося, що вона відчула, як його люди «збурюють» її емоції, але їхні дотики й близько не були такими вмілими, як Бризів. Не запалюючи міді, вона спостерігала за впливом на свої почуття, тимчасом як Єден далі виголошував промову. Він пояснив, що ті, хто приєднається до повстання, змушені будуть залишити родину й друзів аж на рік, але протягом того часу їх добре годуватимуть.

Вен відчувала до Бриза дедалі більшу повагу. Тепер вона вже не сердилася, що Келсьє передав її гамівникові. Той умів лише одне, але, очевидно, досягнув у цьому неабиякої майстерності. Келсьє був з-імли-народжений і мав опанувати всі алломантичні сили. Нічого дивного, що він не міг зосередитися на такому досконалому вивченні котроїсь однієї.

«Треба подбати, щоб він відіслав мене вчитися до всіх інших імлистих, — подумала Вен. — Мабуть, кожен із них — майстер у своїй царині».

Дівчина знову звернула свою увагу на їдальну залу, де Єден уже завершував промову.

— Ви чули Келсьє, Уцілілого в Гатсіні, — казав він. — Поголос, що йде про нього, — правдивий. Келсьє справді покинув злодійське ремесло й присвятив себе праці на благо повстання! Друзі, ми готуємо дещо надзвичайне. Дещо, що може закінчити нашу боротьбу з Останньою імперією. Долучайтеся до нас. Долучайтеся до ваших братів. Долучайтеся до Вцілілого!

У їдальні запала тиша.

— Яскраво-червону, — сказав Бриз. — Я хочу, щоб ці люди запалилися тим, що почули.

— Але ж емоції вщухнуть, хіба ні? — запитала Вен, коли серед юрби з’явилася служниця в червоній сукні.

— Авжеж, — відповів Бриз, відкидаючись на спинку стільця й затуляючи підглядову щілину. — Але залишаться спогади. Люди краще пам’ятають якусь подію, якщо вона пов’язана для них із сильною емоцією.

За кілька хвилин крізь задні двері зайшов Гем.

— Непогано пройшло. Люди виходять підбадьорені, багато хто лишається. Ми зможемо відправити до печер чималенький гурт добровольців.

Бриз похитав головою.

— Цього недостатньо. Доксові потрібно кілька днів, щоб організувати кожну таку зустріч, і щоразу ми отримуємо чоловік по двадцять. Таким темпом ми ніколи не зберемо десять тисяч до потрібного терміну.

— Гадаєш, нам треба більше зустрічей? — запитав Гем. — Це буде складно, адже треба діяти дуже обережно — ми мусимо запрошувати тільки тих, кому більш-менш можна довіряти.

Якусь хвилю Бриз мовчки сидів, а тоді одним ковтком допив вино.

— Не знаю... але треба щось придумати. Наразі ж повертаймося до столярні. Гадаю, сьогодні ввечері Келсьє захоче зустрітися й обговорити, як ідуть наші справи.

Келсьє дивився на захід. Надвечірнє сонце ядуче-червоного кольору гнівно палало на небі, запнутому димовою завісою. Просто під сонцем видніли обриси темної вершини. Це був Тиріан, найближча попіл-гора.

Він стояв на пласкому даху столярні, дослухаючись до гомону робітників, що верталися додому. З такої покрівлі час від часу треба було змітати попіл, і саме тому більшість будинків скаа були гостроверхі. Однак, на думку Келсьє, можливість мати краєвид часто була варта дещиці клопотів.

Унизу вервечками волочилися зморені й пригнічені скаа-робітники, збиваючи хмарки попільної куряви. Келсьє відвернувся й поглянув на північний небокрай — у бік Гатсінських проваль.

«Куди ж він іде? — думав ватажок. — Атій дістається міста, а тоді щезає. Міністерство до цього непричетне — ми стежили за ними, — і жоден скаа не торкається металу. Ми гадаємо, що він іде до скарбниці. Принаймні сподіваємося на це».

Спалюючи атій, з-імли-народжений був практично непереможний, і почасти саме тому цей метал був такий цінний. Але Келсьє мав на думці не багатство. Йому було відомо, скільки атію добувають у Проваллях, а Доксон довідався, яку кількість Пан Всевладар продає — за непомірною ціною — дворянам. У їхніх руках опинялася заледве десята частина з копалень.

Дев’яносто відсотків добутого атію десь зберігалося, нагромаджуючись щороку протягом цілого тисячоліття. З такою кількістю цього металу ватага Келсьє могла б нагнати страху навіть на наймогутніші дворянські доми. Єденів план утримати палац багатьом, вочевидь, видавався безперспективним — і справді, сам собою він був приречений на невдачу. Однак інші плани Келсьє...

Він глянув на невеличку пластинку білястого металу, що її тримав у руці. Одинадцятий метал. Келсьє знав чутки, які ходять про цю річ, — він сам їх пустив. Тепер лишалося тільки справдити їх.

Він зітхнув і обернув погляд на схід, у бік Кредік-Шо, палацу Пана Всевладаря. Террісійською назва означала «Пагорб Тисячі Шпилів» і цілком пасувала імператорському палацу, адже той скидався на жмуток велетенських чорних списів, устромлених ратищем у землю. Деякі шпилі були покручені, деякі — прямі. Одні — грубі й масивні вежі, інші — тонкі й голкуваті. Неоднакові за висотою, однак усі височезні. І кожна вивершувалася шпичаком.

Кредік-Шо. Саме там три роки тому все скінчилося. А тепер він мусив туди повернутися.

Ляда піднялася, і на дах виліз ще хтось. Келсьє, здійнявши брови, обернувся. Сейзед обтріпав свій балахон і підійшов із притаманною йому шанобливістю. Вишкіл брав гору навіть над бунтівним террісійцем.

— Пане Келсьє, — вклонився Сейзед.

Ватажок кивнув, і мажордом став поруч, дивлячись на імператорський палац.

— А-а, — сказав він сам до себе, немовби збагнув думки Келсьє.

Той усміхнувся. Сейзед виявився справді цінною знахідкою. Хранителі змушені були переховуватися, адже Пан Всевладар винищував їх мало не від Дня Вознесіння. Деякі перекази стверджували, що цілковите підкорення террісійців, зокрема розплідна програма й перетворення їх на слуг, — це лише наслідок ненависті Всевладаря до хранителів.

— Цікаво, що б він подумав, якби знав, що в Лютаделі перебуває хранитель, — сказав Келсьє. — Та ще й недалеко від його палацу.

— Сподіваймося, що нам ніколи не доведеться про це дізнатися, — відповів Сейзед.

— Я ціную ту готовність, із якою ти прибув сюди, до міста, Сейзе. Я знаю, що ти ризикуєш.

— Ця справа варта ризику, — відказав террісієць. — До того ж план небезпечний для всіх, залучених у нього. Правду кажучи, мені й просто жити небезпечно. Не надто корисно для здоров’я належати до спільноти, якої боїться сам Пан Всевладар.

— Боїться? — перепитав Келсьє, обертаючись до Сейзеда й підводячи голову, щоб подивитися на нього. Попри свій високий зріст, він усе одно був на добру голову нижчий за террісійця. — Я не певен, чи він узагалі чогось боїться, Сейзе.

— Він боїться хранителів, — відказав той. — Поза всяким сумнівом, боїться. Хоч це й важко пояснити. Можливо, через нашу силу. Ми не алломанти, а... щось інше. Щось невідоме йому.

Келсьє кивнув, обертаючись знов до міста. Він мав стільки планів, стільки справ — і в центрі цього всього були скаа. Бідолашні, упосліджені й упокорені скаа.

— Розкажи мені про ще одну, Сейзе, — попросив Келсьє. — Таку, яка мала б силу.

— Силу? — перепитав террісієць. — Як мені видається, це доволі відносне поняття, якщо застосовувати його до релігії. Можливо, вам цікаво буде почути про джаїзм. Його послідовники були дуже набожні й віддані своїй вірі.

— Розкажи мені про них.

— Джаїзм був заснований одним чоловіком, — став розповідати Сейзед. — Його справжнє ім’я забулося, але послідовники називали його просто Джа. Його стратив місцевий король за те, що Джа привселюдно виголошував з ним незгоду — схоже, йому це добре вдавалося. Однак після страти число його прихильників лише побільшало. Джаїсти вважали, що щастя можна заслужити неприхованою набожністю, і були відомі частими й палкими демонстраціями своєї віри. Як видається, розмова з джаїстом могла неабияк дратувати, адже вони мало не кожне речення закінчували фразою «Хвала Джа».

— Це цікаво, Сейзе, — мовив Келсьє. — Але ж сила — це не лише слова.

— Авжеж, — погодився Сейзед. — Джаїсти були міцні у своїй вірі. Перекази стверджують, що Міністерству довелося винищити їх геть усіх, адже жоден джаїст не схотів визнавати Пана Всевладаря за Бога. Вони недовго протрималися після Вознесіння, адже виявляли себе так відверто, що їх було легко переловити і стратити.

Келсьє кивнув, а тоді всміхнувся, дивлячись на Сейзеда.

— Ти не запитав, чи не хотів би я перейти до цієї віри.

— Прошу вибачення, пане Келсьє, — відказав террісієць, — але мені видається, що ця релігія вам не підходить. Вона має певне зухвальство, яке могло б припасти вам до душі, однак її теологічна система занадто проста для вас.

— Ти добре мене вивчив, — мовив Келсьє, далі дивлячись на місто. — Урешті-решт, коли впали королівства і згинули армії, релігії не припиняли боротьби, чи не так?

— Саме так, — відповів Сейзед. — Деякі найзатятіші протрималися аж до п’ятого століття.

— Що дало їм таку силу? — запитав Келсьє. — Як їм це вдалося, Сейзе? Звідки в цих віровчень така влада над людьми?

— Гадаю, тут нема якоїсь одної причини. Деякі були сильними завдяки щирій вірі, деякі — завдяки надії, яку обіцяли. А деякі застосовували примус.

— Але всі їхні прихильники вірили пристрасно.

— Так, пане Келсьє, — погодився Сейзед. — Це цілком правдиве твердження.

— Саме цього нам бракує, — сказав Келсьє, дивлячись згори на місто, населене сотнями тисяч людей, із яких лише жменька наважувалася на опір. — Вони не вірять у Пана Всевладаря, вони просто бояться його. У них не лишилося нічого, у що вони могли б вірити.

— А у що вірите ви, пане Келсьє, якщо дозволите запитати?

Ватажок похитав головою.

— Я ще не знаю напевне, — визнав він. — Але падіння Останньої імперії видається мені непоганим початком. Чи нема у твоєму списку релігії, яка б розглядала вбивство дворян як священний обов’язок?

Сейзед несхвально насупив чоло.

— Гадаю, що ні, пане Келсьє.

— То, може, я засную таку, — відказав ватажок із лінивим усміхом. — Та пусте. Бриз і Вен уже повернулися?

— Якраз перед тим, як я піднявся до вас.

— Добре, — кивнувши, мовив Келсьє. — Скажи їм, що я спущуся за мить.

Підібгавши ноги під себе, Вен сиділа у м’якому кріслі в кімнаті для нарад і краєм ока вивчала Марша.

Він видавався дуже схожим на Келсьє. Але був... суворий. Не злий, і не вічно невдоволений, як Кривоніг. Марш просто не був щасливий. Він сидів у фотелі з кам’яним виразом на обличчі.

Усі інші, окрім Келсьє, теж були присутні й упівголоса балакали поміж себе. Вен піймала на собі погляд Лишветрода й помахом руки підкликала юнака. Той підійшов і присів навпочіпки біля її фотеля.

— Марш — це прізвисько? — запитала вона пошепки, щоб її не було чути крізь загальний гомін.

— Кликавши так від батьків.

Вен замислилася, намагаючись розшифрувати східну говірку хлопця.

— Тобто не прізвисько?

Лишветрод похитав головою.

— Мавши колись одне.

— І яке?

— Залізноокий. Інші не називаючи так більше. Близько дуже до заліза в справжніх очах, ага? Як у інквізитора.

Вен знову глянула на Марша. Вираз його обличчя був жорсткий, а очі дивилися незмигно, немовби й справді були з заліза. Не дивно, що його перестали кликати тим прізвиськом: на саму згадку про сталевого інквізитора її проймав дрож.

— Дякую.

Лишветрод усміхнувся. Він був щирий парубійко. Дивний, напружений, нервовий — але щирий.

Аж тут нарешті з’явився ватажок, і хлопчина повернувся на свій табурет.

— Отож, ватаго, — мовив Келсьє. — Що ми маємо?

— Окрім поганих новин? — запитав Бриз.

— Яких саме?

— Минуло майже три місяці, а ми зібрали менш ніж дві тисячі, — сказав Гем. — Навіть із тими людьми, яких уже мають повстанці, ми не дотягнемо до потрібної кількості.

— Доксе, ми можемо влаштовувати зустрічі зі скаа частіше? — запитав Келсьє.

— Можливо, — відказав Доксон, що сидів за столом, заваленим нотатниками.

— Ти певен, що хочеш так ризикнути, Келсьє? — запитав Єден.

За останні тижні його поведінка змінилася в кращий бік — а особливо тоді, коли почали прибувати добровольці. Як казав Рін, «успіх швидко знаходить друзів».

— Ми вже в небезпеці, — провадив далі повстанець. — По всьому підпіллю йде поголос. Якщо ми наробимо ще більше руху, Міністерство збагне, що відбувається щось значне.

— Імовірно, він має рацію, Келе, — сказав Доксон. — Крім того, не так багато скаа готові тебе слухати. Лютадель великий, авжеж, але наші можливості тут мають межу.

— Гаразд, — мовив Келсьє. — Тоді почнемо працювати в околиці. Бризе, зможеш розділити своїх гамівників на дві працездатні групи?

— Мабуть, зможу, — не надто впевнено відповів Бриз.

— Одна команда працюватиме в Лютаделі, а друга — у довколишніх містечках. Думаю, що зможу відвідати всі зустрічі, якщо тільки організуємо їх так, щоб вони не відбувалися одночасно.

— Що більше зустрічей, то більший ризик виявити себе, — зауважив Єден.

— І через це, до речі, перед нами постає ще одна проблема, — докинув Гем. — Здається, ми мали би працювати над тим, щоб пробратися в міністерські ряди, чи не так?

Келсьє запитально глянув на брата.

Марш похитав головою.

— Туди важко просочитися. Мені треба більше часу.

— Нічого не вийде, — пробурчав Кривоніг. — Повстанці вже пробували.

Єден кивнув.

— Ми разів десять намагалися впровадити шпигуна всередину Міністерства. Це неможливо.

У кімнаті запала мовчанка.

— У мене є ідея, — тихо озвалася Вен.

Келсьє здійняв брови.

— Перш ніж ти забрав мене, Кеймон працював над дечим, — пояснила вона. — Власне, це була та сама робота, через яку зобов’язувачі звернули на нас увагу. Організовував усе ватажок іншої банди, Терон. Він підготував фальшивий конвой, який мав би супроводжувати міністерські кошти, які переправляють каналошляхами до Лютаделя.

— І що нам із того? — запитав Бриз.

— Тими самими човнами до Лютаделя доправляють нових послушників, щоб тут закінчити їхній вишкіл. Терон мав свою людину серед тих, хто організовує перевезення, — дрібного зобов’язувача, що ласий до хабарів. Може, нам вдалося б переконати його додати до групи з його місцевого осередку ще одного «послушника».

Келсьє замислено кивнув.

— Цю можливість варто дослідити.

Доксон записав щось перовою ручкою на аркуші паперу.

— Я зв’яжуся з Тероном і дізнаюся, чи цей контакт досі діє.

— Що там у нас із ресурсами? — запитав Келсьє.

Доксон стенув плечима.

— Гем знайшов двох інструкторів, колишніх солдатів. Щодо зброї... ми з Рену налагоджуємо зв’язки й ведемо переговори, але ми не можемо діяти надто швидко. Добре те, що коли все буде готово, зброя прийде великими партіями.

Келсьє кивнув.

— Це все на сьогодні, чи не так?

Бриз прокашлявся.

— У місті... ходить багато чуток, Келсьє, — мовив він. — Люди говорять про цей твій Одинадцятий метал.

— Це добре, — відказав ватажок.

— Ти не боїшся, що ці чутки можуть дійти до Пана Всевладаря? Якщо він знатиме твої наміри, буде значно важче... протистояти йому.

«Він не сказав «убити», — подумки зауважила Вен. — Вони не вірять, що Келсьє зможе це зробити».

Ватажок лише всміхнувся.

— Не турбуйтеся про Пана Всевладаря — у мене все під контролем. Ба більше, найближчими днями я збираюся його навідати.

— Навідати? — нажахано перепитав Єден. — Ти збираєшся навідати Пана Всевладаря? Ти збо... — повстанець замовк, а тоді оглянув присутніх. — Справді. Я й забув.

— А він помалу схоплює, — зауважив Доксон.

У коридорі почулися важкі кроки. За мить до кімнати ступив один із охоронців. Він підійшов до Гемового фотеля й коротко прошепотів щось своєму начальникові на вухо.

Гем спохмурнів.

— Що сталося? — поцікавився Келсьє.

— Нещастя, — відказав Гем.

— Нещастя? Яке нещастя? — запитав Доксон.

— Пам’ятаєте лігвище, де ми зустрічалися кілька місяців тому? — мовив Гем. — Коли Кел уперше розповів нам про свій план.

«Кеймонове лігвище», — занепокоєно подумала Вен.

— Так от, — докінчив Гем. — Схоже, Міністерство їх накрило.