З-імли-народжені

15

— Ти взяв її з собою?! — заволав Доксон, вриваючись до кухні. — Ти взяв Вен до Кредік-Шо? Ти геть здурів?

— Так, — різко кинув Келсьє. — Ви всі мали рацію. Я безумець. Навіжений. Мені слід було померти в Проваллях і ніколи не вертатися, щоб не мордувати нікого з вас!

Доксон знітився, спантеличений емоційністю товариша. Келсьє спересердя вгатив кулаком по столу, і стільниця розтрощилася від удару. Він досі палив п’ютер: метал допомагав йому впоратися з кількома серйозними ранами. Марево-плащ лежав, подертий на шмаття, а тіло було посмуговане порізами. Увесь правий бік палав болем. Там був величезний синець — залишалося тільки сподіватися, що всі ребра цілі.

Келсьє розвогнив п’ютер сильніше. Внутрішнє полум’я пішло на користь, давши змогу зосередитися на гніві й ненависті до самого себе. Один із підмайстрів швидко і вправно перев’язував найбільшу рану. Кривоніг із Гемом сиділи збоку, Бриза не було — він вирушив до замістя.

— На Пана Всевладаря, Келсьє, — тихо промовив Доксон.

«Навіть Доксон, — подумав ватажок. — Навіть мій найдавніший товариш божиться іменем Пана Всевладаря. Що ми робимо? Як ми з цим упораємося?»

— На нас чекали три інквізитори, Доксе, — сказав Келсьє. Доксон пополотнів.

— І ти лишив її там?

— Вона кинулася втікати раніше від мене. Я намагався відвернути увагу інквізиторів якомога надовше, але...

— Але...

— Один із них погнався за Вен. Я не міг до нього дістатися... можливо, двоє інших просто стримували мене, щоб їхній товариш міг її знайти.

— Три інквізитори, — повторив Доксон.

Він узяв у підмайстра чарку з бренді й одним духом вихилив її.

— Мабуть, ми зчинили забагато галасу, коли пробивалися всередину, — сказав Келсьє. — Або це, або інквізитори вже були там із якоїсь іншої причини. І ми так і не дізналися, що в тій кімнаті!

У кухні запала тиша. Дощ надворі знову посилився, він несамовито періщив по будинку, немовби дорікаючи за щось.

— То... — почав Гем, — що ж сталося з Вен?

Ватажок глянув на Доксона й побачив у його очах безнадію. Келсьє тренувався кілька років, і йому ледве-ледве вдалося врятуватися. Якщо Вен досі в Кредік-Шо...

Він відчув гострий, ламкий біль у грудях. «Ти і їй дозволив померти. Спершу Мара, тепер Вен. Скількох іще ти поведеш на смерть, перш ніж це закінчиться?»

— Може, вона ховається десь у місті, — припустив Келсьє. — Боїться приходити до столярні, бо інквізитори шукають її. А може... чомусь подалася до Фелліса.

«А може, вона десь там, сама, помирає під дощем».

— Геме, — сказав Келсьє, — ми з тобою повертаємося до палацу. Доксе, візьми Лишветрода та обійди злодійські ватаги. Можливо, хтось із їхніх вивідувачів щось бачив. Кривоногу, пошли підмайстра до маєтку Рену дізнатися, чи вона не повернулася туди.

Похмуре товариство зарухалося. Келсьє не було потреби казати вголос очевидне: вони з Гемом не зможуть підібратися до Кредік-Шо, не наштовхнувшись на патрулі вартових. Навіть якщо Вен переховувалася десь у місті, інквізитори, найпевніше, знайдуть її першими. Вони...

Келсьє завмер, і решта, побачивши його різкий рух, теж спинилися. Він щось почув.

Почулися квапливі кроки, і зі сходів до кухні влетів Лишветрод. З його довготелесої постаті стікала вода.

— Хтось ідучи! Кричучи з ночі!

— Вен? — запитав Гем із надією.

Лишветрод похитав головою.

— Великий чоловік. У балахоні.

«Ось і все. Я занапастив усю ватагу... привів сюди інквізитора».

Гем підвівся і взяв дерев’яного кийка. Докс дістав два кинджали, а шестеро підмайстрів із розширеними від ляку очима відступили вглиб кухні.

Келсьє розвогнив метали.

Двері чорного ходу розчахнулися. Під дощем стояв високий темний чоловік у мокрій просторій одежі. На руках він тримав когось, загорнутого у плащ.

— Сейзеде! — вигукнув Келсьє.

— Вона тяжко поранена, — сказав террісієць, квапливо заходячи до кухні. З його ошатного вбрання струмком стікала вода. — Пане Геммонде, мені потрібен ваш п’ютер. Її запас, боюся, вичерпався.

Гем кинувся до нього. Сейзед поклав Вен на кухонний стіл. Її шкіра була блідою й холодною, а одяг, що вкривав її тоненький стан, — мокрим, хоч викручуй.

«Вона така мала, — подумав Келсьє. — Майже дитина. Як тільки мені спало на думку взяти її з собою?»

У її боці зяяла глибока кривава рана. Сейзед відклав убік якусь велику книгу — він приніс її разом із Вен — і взяв у Геммонда флакон із п’ютером. Відтак схилився над непритомною дівчиною і влив рідину їй до рота. Усі затамували віддих, тишу порушував лише стукіт дощу, який долинав крізь незачинені двері.

Обличчя Вен трохи порожевіло, а дихання наче вирівнялося. Бронза дала змогу Келсьє відчути, як тіло дівчини ледь-ледь запульсувало в ритмі, схожому на биття другого серця.

— Добре, — полегшено видихнув Сейзед, знімаючи тимчасову перев’язку. — Я боявся, що її тіло ще не призвичаїлося до алломантії настільки, щоб спалювати метали в несвідомому стані. Тепер, як мені видається, надія є. Пане Кладенте, мені потрібне горня з кип’яченою водою, бинти й лікарська сумка з моєї кімнати. І то щонайшвидше!

Кривоніг кивнув і помахом руки наказав підмайстрам виконати прохання. Келсьє скривився, спостерігаючи за Сейзедовими діями. Рана була жахлива — гірша за будь-яку з тих, яких він зазнавав. Лезо пройшло глибоко в нутрощі — такі рани вбивають повільно, але неминуче.

Вен, однак, була не абихто: п’ютер підтримував життєві процеси алломанта тоді, коли тіло звичайної людини вже давно відмовило б. Крім того, Сейзед не був пересічним цілителем. Хранителі зберігали не лише релігійні ритуали; їхні металопам’яті містили величезні обсяги знань про культуру, філософію і науку.

Кривоніг випровадив підмайстрів із кухні, коли почалася операція, яка тривала тривожно довго. Гем притискав краї, тимчасом як Сейзед повільно зшивав їх докупи. Нарешті террісієць стулив рану, наклав чисту перев’язку, а тоді попросив Гема обережно віднести дівчину до її ліжка.

Келсьє стояв, спостерігаючи, як Гем виносить з кухні немічне, безвладне тіло Вен. Відтак запитально глянув на Сейзеда. Доксон сидів у кутку — єдиний, хто, крім них, досі лишався в кімнаті.

Террісієць важко похитав головою.

— Не знаю, пане Келсьє. Можливо, вона виживе. Нам треба постійно поповнювати її запас п’ютеру — він допоможе її організму виробити нову кров. І все ж... я бачив, як багато дужих чоловіків помирали від менших ран, ніж ця.

Келсьє лише кивнув.

— Я нагодився запізно, — мовив далі Сейзед. — Коли я виявив, що вона втекла з маєтку, то щодуху кинувся до Лютаделя. Я спорожнив цілу металопам’ять, щоб прибути якнайшвидше, але все одно спізнився...

— Ні, мій друже, — відказав Келсьє. — Ти сьогодні зробив усе добре. Значно краще, ніж я.

Сейзед зітхнув, потім простягнув руку й провів пальцями по великій книзі, яку відклав перед тим, як узятися до оперування. Та була мокра від дощу й крові. Келсьє здивовано глянув на неї.

— А що це за книга?

— Не знаю, — відказав Сейзед. — Я знайшов її, коли шукав дівчину. Вона написана хленнійською.

Хленнійська, мова Хленніуму — стародавньої держави, що існувала до Вознесіння, батьківщини Пана Всевладаря. Келсьє дещо пожвавився.

— Ти можеш її перекласти?

— Можливо, — відказав Сейзед, і голос його враз прозвучав страшенно втомлено. — Але, гадаю... пізніше. Після такого вечора мені потрібно відпочити.

Келсьє кивнув і покликав підмайстра, щоб той приготував Сейзедові кімнату. Террісієць утомлено подякував кивком голови й знесилено подався сходами нагору.

— Він урятував сьогодні не лише життя Вен, — мовив Доксон, безгучно підходячи ззаду. — Те, що ти сьогодні вчинив, — дурість, навіть як на тебе.

— Я мусив знати, Доксе, — відказав він. — Я мусив повернутися. Що як атій усе ж там?

— Ти казав, що його там нема.

— Казав, — погодився Келсьє. — І я майже певен у цьому. Але що коли я помиляюся?

— Це тебе не виправдовує, — сердито відповів Доксон. — Тепер Вен помирає, а Пан Всевладар знає про нас і триматиметься насторожі. Хіба не досить тобі, що Мара загинула, бо ти хотів пробратися в ту кімнату?

Келсьє був надто вичавлений, щоб почувати гнів. Він зітхнув і опустився на стілець.

— Є й інша причина, Доксе.

Приятель нахмурився.

— Я не хотів говорити про Пана Всевладаря перед іншими, — мовив Келсьє, — але... я боюся. План хороший, але мене переслідує жахливе відчуття, що нам нічого не вдасться, доки імператор живий. Ми можемо позбавити його грошей, позбавити армії, виманити його з міста... але я боюся, що нам не вдасться його подолати.

Доксон насупився.

— То ти серйозно говорив про всю ту штуку з Одинадцятим металом?

Келсьє кивнув.

— Я два роки шукав способу, як його вбити. Чого вже лише не пробували! Звичайних ран він просто не помічає, а відрубавши голову, його можна хіба що роздратувати. Якось під час однієї із перших воєн загін солдатів підпалив його в заїзному дворі. З пожежі вийшов лише скелет, але за кілька секунд Пан Всевладар відновився. Якусь надію давали тільки оповіді про Одинадцятий метал. Але я не знаю, як він працює! Саме тому я мусив повернутися до палацу. Пан Всевладар ховає щось у тій кімнаті — я це відчуваю. І не можу позбутися думки, що коли ми дізнаємося, що саме, то дістанемо змогу його подолати.

— Але ж не конче було брати з собою Вен.

— Вона йшла назирці за мною, — пояснив Келсьє. — Я боявся, що вона спробує пробратися до палацу сама, якщо я не візьму її. Ця дівчина має затяту вдачу, Доксе. Вона її добре приховує, але коли захоче, то може бути збіса вперта.

Доксон зітхнув і кивнув головою.

— Але ми так і не знаємо, що в тій кімнаті.

Келсьє знову поглянув на книгу, яку Сейзед лишив на столі. Дощ намочив її, але вона, очевидно, була виготовлена так, щоб волога їй не нашкодила. Книгу міцно стягували ремені, щоб вода не просякла всередину, а палітурка була з цупкої, добре вичиненої шкіри.

— Ні, не знаємо, — зрештою відказав Келсьє.

«Але тепер ми маємо цю річ. Хай що це таке».

— Чи варто воно було того, Келе? — запитав Доксон. — Чи цей божевільний вибрик був вартий того, щоб важити своїм життям — і життям цієї дівчинки?

— Не знаю, — чесно відповів Келсьє. Він обернувся до Доксона й поглянув товаришеві у вічі. — Запитай мене знову, коли буде відомо, чи Вен виживе.