З-імли-народжені

21

Келсьє сидів спокійно й читав, тимчасом як човен поволі плинув каналошляхом на північ.

«Іноді мене турбує, що насправді я не той герой, за якого мене всі мають? — було написано в щоденнику. — Які ми маємо докази? Слова давно померлих людей, що їх лише тепер визнано за віщі? Навіть якщо прийняти пророцтва на віру, лише дуже натягнуте тлумачення пов’язує їх зі мною. Чи справді оборона Південного Пагорба — це “тягар, який найменує Героя”? Мабуть, кілька моїх шлюбів дали мені “безкровний зв’язок із королями світу”, якщо поглянути на це з правильного боку. Є ще кілька десятків таких самих фраз, які можуть стосуватися мого життя. Знову ж таки — це все може бути лише випадковим збігом.

Мислителі запевняють, що час настав і бачено знамення, але мене досі беруть сумніви: чи не помилилися вони? Так багато людей залежать від мене. Вони кажуть, я нестиму на руках майбутнє всього світу. Що вони подумали б, якби дізналися, що їхній оборонець — Герой Віків, їхній рятівник — сумнівається в собі?

Можливо, вони анітрохи не здивувалися б. Певною мірою це непокоїть мене найбільше. Може, глибоко в душі вони теж сумніваються — так само, як я? Коли дивляться на мене, кого вони бачать? Невже брехуна?

Схоже, Рашек вважає саме так. Я знаю: простий тягоноша не мав би мене хвилювати. Проте він родом із Терріса, звідки беруть початок пророцтва. Якщо хтось здатен помітити обман, то чому не він?

Хай там як, а моя подорож триває. Я прямую туди, де, як стверджують віщі писання, зустрінуся зі своєю долею. Іду, відчуваючи на своїй спині Рашеків погляд. Заздрісний. Глузливий. Ненависний.

Я боюся, що врешті-решт моє марнославство знищить нас усіх».

Келсьє відклав зшиток. Злегка посмикуючись, човен посувався вперед завдяки зусиллям скаа, що тягнули його. Добре, що Сейзед перед відплиттям дав йому копію того, що встиг перекласти зі щоденника Пана Всевладаря, адже робити під час подорожі було нічого.

На щастя щоденник виявився страшенно цікавим. Цікавим і водночас моторошним. Дивно було читати слова, які написав сам Пан Всевладар. Келсьє сприймав його не як людину, а радше як... якусь сутність. Лиху силу, яку треба знищити.

Попри це, зі сторінок щоденника поставав цілком смертний чоловік. Він сумнівався й роздумував, здавався людиною глибокою і навіть сильною на вдачу.

«Утім, не варто аж надто довіряти цим записам, — подумав Келсьє, проводячи пальцями по сторінці. — Люди рідко визнають власні вчинки неправильними».

Однак історія Пана Всевладаря була схожа на ті легенди, які Келсьє чув — які пошепки переказували скаа, обговорювали дворяни й запам’ятовували хранителі. Ці перекази стверджували, що колись, ще до Вознесіння, Пан Всевладар був найвеличнішим із людей. Люблений у народі правитель, чоловік, якому довірили долю всього людства.

На жаль, Келсьє знав, чим це все закінчилося. Із цього щоденника зродилася Остання імперія, а Пан Всевладар, замість урятувати людство, поневолив його. Тепер, коли ватажок читав першоджерело й спостерігав за ваганнями і внутрішньою боротьбою майбутнього імператора, ця історія здавалася йому ще трагічнішою.

Келсьє взяв зшиток, щоб читати далі, але човен почав сповільнюватися. Ватажок визирнув з вікна каюти на каналошлях попереду. Кілька десятків скаа важко ступали бечівником — вузькою дорогою вздовж берега, — тягнучи чотири баржі та їхній конвой — два вузькі каналові човни. Хоч і трудомісткий, це був ефективний спосіб подорожувати: так скаа могли переміщати значно більше вантажу, ніж якби несли його на собі.

Тепер вони спинилися. Келсьє побачив попереду шлюз, за яким канал розділявся на два рукави. Таке собі водне роздоріжжя. «Нарешті», — подумав він. Кількатижнева подорож закінчилася.

Він не став чекати на вістовика, а просто вийшов з каюти й висипав кілька монет із капшука в долоню. «Час трохи покрасуватися», — подумав Келсьє, кидаючи монетку на дерев’яну палубу. Відтак запалив сталь і «відштовхнувся».

Він злинув у повітря навскоси, стрімко набираючи висоту, з якої побачив усю валку: половина людей тягнула човни, половина — йшла, чекаючи на свою чергу. Келсьє полетів дугою і, минаючи баржу з припасами, кинув ще одну монету, від якої «відштовхнувся», коли почав втрачати висоту. Майбутні солдати задерли голови, захоплено показуючи пальцями на свого ватажка, що летів над каналошляхом.

Келсьє підпалив п’ютер, щоб зміцнити тіло, і, важко гупнувши, опустився на палубу чільного човна.

З каюти вийшов здивований Єден.

— Лорде Келсьє! Ми... е-е... підійшли до розтоку.

— Бачу, — відказав ватажок, озираючись на низку суден.

Люди на березі збуджено гомоніли, показуючи пальцями. Він почувався незвично, застосувавши алломантію серед білого дня та ще й привселюдно.

«Так треба, — подумав він. — Наступного разу ці люди побачать мене не раніше, ніж за кілька місяців. Щоб усе спрацювало, мені треба справити на них враження, дати їм щось, за що вони зможуть триматися».

— Може, підемо подивимося, чи наші побратими з печер не вийшли нас зустрічати? — запропонував Келсьє, обертаючись до Єдена.

— Так, звісно, — відказав повстанець і махнув скаа, щоб човен підтягнули до берега і спустили сходні.

Єден мав схвильований вигляд: він був щирий чоловік, і Келсьє поважав його за це, нехай йому й трохи бракувало яскравості.

«Кумедно, — подумав ватажок, сходячи разом з Єденом із човна. — Протягом більшої частини мого життя я мав протилежну проблему — забагато яскравості, замало щирості».

Вони пройшли вздовж валки бурлаків. На чолі колони один із Гемових громил, що грав роль капітана охорони, відсалютував їм.

— Ми підійшли до розтоку, лорде Келсьє.

— Бачу, — повторив ватажок.

Попереду, на схилах пагорбів, ріс густий березовий гай. Водні шляхи не наближалися до нього: в інших частинах Останньої імперії було багато кращої деревини. Лісок стояв собі, і на нього майже ніхто не звертав уваги.

Келсьє підпалив олово й примружився, коли сонячне світло враз засліпило його. Невдовзі його очі призвичаїлися — він зміг детально роздивитися місцевість і помітив якийсь незначний рух серед дерев.

— Там, — вказав Келсьє.

Він підкинув монету і «штовхнув» її. Монета шугнула вперед і вліпилась у стовбур дерева. Це був домовлений знак. З-за дерев вийшов гуртик людей у маскувальному одязі й рушив до каналошляху всипаною попелом землею.

— Лорде Келсьє, — відсалютував чоловік, що йшов на чолі. — Я капітан Дему. Будь ласка, збирайте новобранців і ходімо зі мною: командувач Геммонд нетерпляче чекає на зустріч із вами.

Попри юний вік, «капітан» Дему мав бездоганний вишкіл. Йому заледве перейшло за двадцять, а він вів свій невеличкий загін із такою поважністю, що вона могла б здатися пихою, якби не було очевидно, наскільки він умілий командир.

«Солдатів водили в бій і молодші за нього, — подумав Келсьє. — Якщо я в його віці був жевжиком, то це не означає, що всі мають бути такими. Он погляньте на бідолашку Вен — їй лише шістнадцять, а серйозністю вона вже дорівнялася Маршеві».

Вони пробиралися через ліс манівцями: за Гемовим наказом, кожен загін ішов новою стежкою, щоб не лишати видимих слідів. Келсьє озирнувся на дві сотні чоловіків позаду й злегка насупився. Найпевніше, слід після них таки буде видно, але ради на те не було: рух такої кількості людей майже неможливо замаскувати.

Дему сповільнив ходу, махнув рукою — і кілька солдатів із його загону вибігли наперед. Вони й уполовину не були так добре вимуштрувані, як їхній командир, але Келсьє все одно був вражений. Останнього разу, коли він їх бачив, це було типове для більшості скаа-втікачів неорганізоване й незлагоджене зборисько обірванців. Гем та його інструктори добре виконали свою роботу.

Солдати відтягнули вбік гілки, що приховували розколину в землі. Усередині було темно, стіни їжачилися кристалами граніту. Це була не звична печера в пагорбі, а отвір у землі, що вів просто вглиб.

Келсьє мовчки стояв, вдивляючись у чорну кам’яну щілину. Його пройняв легкий дрож.

— Келсьє? — занепокоєно запитав Єден. — Що сталося?

— Це нагадало мені Провалля. Вони мають такий самий вигляд — тріщини в землі.

Єден злегка зблід.

— Ох. Я... е-е...

Келсьє лише відмахнувся.

— Я знав, що мене чекає. Протягом року я щодня спускався до тих печер, і завжди виходив із них. Я переміг їх. Вони не мають наді мною влади.

Щоб підтвердити свої слова, він ступив уперед і заліз у вузьку розколину, завширшки саме стільки, щоб зміг протиснутися великий чоловік. Спускаючись, Келсьє озирнувся й побачив, що і солдати Дему, і новобранці дивляться на нього. Він навмисне розмовляв із Єденом достатньо голосно, щоб вони почули.

«Нехай побачать мою слабкість і те, як я її подолаю».

Це була смілива думка. Але щойно опинившись під землею, Келсьє немовби повернувся в минуле. Затиснутий між кам’яними стінами, тремтливими пальцями він намацував дорогу вниз. Холодно, вогко, темно. Добувати атій могли тільки невільники. Алломанти, мабуть, працювали б ефективніше, але застосування деяких видів алломантії біля кристалів атію розколювало їх. Тому Пан Всевладар використовував засуджених. Змушував їх спускатися в Провалля. Повзти вниз, постійно вниз...

Келсьє змусив себе рухатися далі. Це був не Гатсін. Вузький тунель не тягтиметься нескінченно довго, і тут не буде оточених гострими кристалами отворів, у які треба пхати роздерті, скривавлені руки, щоб намацати всередині жеоду атію. Одна жеода давала один тиждень життя. Життя під канчуком наглядача. Життя під владою бога-садиста. Життя під сонцем, яке почервоніло.

«Я зміню цей світ для інших, — думав Келсьє. — Я зроблю його кращим!»

Спускатися виявилося важко, значно важче, ніж він готовий був визнати. На щастя, невдовзі Келсьє помітив проблиск світла внизу, і розколина перейшла у велику підземну печеру. Він просто зістрибнув і, приземлившись на нерівну кам’яну долівку, усміхнувся до чоловіка, що стояв, чекаючи на нього.

— Препаскудний у вас тут вхід, Геме, — сказав він, обтріпуючи руки.

Гем усміхнувся.

— Ти ще не бачив нашої ванної.

Келсьє розсміявся, відступаючи вбік, щоб дати місце тим, хто спускався позаду. З печери вели кілька природних тунелів, а з отвору розколини звисала донизу невеличка мотузяна драбина, щоб можна було піднятися нагору. Невдовзі цією драбинкою спустилися Єден і Дему, їхній одяг подерся й забруднився після спуску. Дістатися всередину справді було нелегко. Але в цьому й полягав задум.

— Радий тебе вітати, Келе, — сказав Гем. Незвично було бачити його в одязі, якому не бракувало рукавів: на командувачі була строга військова куртка з прямими полами й защіпнута спереду на всі ґудзики. — Скільки людей ви мені привели?

— Двісті сорок із чимось.

Гем звів брови.

— Отже, справи з вербуванням пішли на краще?

— Нарешті, — кивнув Келсьє.

Солдати почали зістрибувати в печеру, і кілька Гемових ад’ютантів підійшли, щоб допомогти новобранцям і скерувати їх до бічного тунелю.

До Келсьє та Гема приєднався Єден.

— Це просто дивовижно, лорде Келсьє! Я ще ніколи не був у цих печерах. Не дивно, що Пан Всевладар не знайшов цього місця!

— Цей комплекс печер цілковито безпечний, — гордо заявив Гем. — До нього ведуть лише три входи, і всі вони — вузькі розколини, як оця. Маючи достатню кількість припасів, ми можемо обороняти це місце скільки завгодно.

— Крім того, це не єдиний печерний комплекс під цими пагорбами, — додав Келсьє. — Навіть якщо Пан Всевладар поставить собі за мету нас знищити, його війська не один тиждень витратять на наші пошуки й усе одно не знайдуть.

— Дивовижно, — повторив Єден. Він обернувся до Келсьє. — Я помилявся щодо вас. Цей задум... ця армія... ви створили щось неймовірне, лорде Келсьє.

Ватажок усміхнувся.

— Власне кажучи, ти мав рацію щодо мене. Ти повірив мені на початку — отже, ми тут лише завдяки тобі.

— Я... так, мабуть, повірив, — усміхнувся Єден.

— Хай там як, — мовив Келсьє, — я ціную твою підтримку. Мабуть, це забере трохи часу — поки всі наші рекрути спустяться сюди. Не хочеш проконтролювати процес? Мені потрібно переговорити з Геммондом.

— Звісно, лорде Келсьє.

У його голосі пролунала повага і навіть мало не побожна пошана.

Ватажок помахом голови запропонував Гемові відійти. Той злегка насупився, а тоді, взявши ліхтар, пішов за Келсьє до одного з бічних тунелів. Коли вони зайшли достатньо далеко, щоб їх не було чути, Гем озирнувся.

Келсьє зупинився й запитально глянув на товариша.

Той хитнув головою в бік печери.

— А Єден помітно змінився.

— Я добре впливаю на людей.

— Мабуть, річ у твоїй приголомшливій скромності, — відказав Гем. — Я серйозно, Келе. Як тобі це вдається? Цей чоловік мало не ненавидів тебе, а тепер дивиться на тебе, наче молодший брат на обожнюваного старшого.

Келсьє стенув плечима.

— Єден ніколи раніше не працював у ефективній команді. Гадаю, він почав усвідомлювати, що в нас справді є шанс. За пів року ми зібрали армію повстанців більшу, ніж він будь-коли бачив. Такі результати мали б переконати навіть найупертішого.

Гем, однак, схоже, сумнівався. Урешті він лише стенув плечима й рушив далі.

— Про що ти хотів поговорити?

— Взагалі-то, я хотів би поглянути на два інші входи, якщо можна, — відказав Келсьє.

Гем кивнув, вказав на бічний коридор і пішов першим. Цей тунель, як і більшість інших, вирили не людські руки — це було природне відгалуження печерного комплексу. У Центральній домінії було багато схожих печерних систем, хоча більшість — не такі великі. Лише в одній із них — Гатсінських проваллях — утворювалися жеоди атію.

— Хай там як, а Єден має рацію, — мовив Гем, протискаючись звуженням тунелю. — Ти вибрав чудове місце, щоб переховувати армію.

Келсьє кивнув.

— Загони повстанців багато століть використовували печери в тутешніх горах. Вони загрозливо близько до Лютаделя, але з іншого боку, Панові Всевладарю ніколи не вдавалося завдати по них успішного удару. Тепер він просто не звертає на це місце уваги — мабуть, не хоче зазнати ще одної невдачі.

— Не сумніваюся, — погодився Гем. — Тут повно всіляких схованок і вузьких проходів, тож нападникам довелося б несолодко.

Вони вийшли з коридору до ще однієї невеликої печери. Вона теж мала в стелі розколину, крізь яку линуло кволе світло. На варті стояв загін із десяти солдатів, які, побачивши Гема, миттю виструнчилися.

Келсьє схвально кивнув.

— Вартових завжди десять?

— Так, біля кожного входу, — відказав Гем.

— Добре.

Ватажок підійшов до солдатів, оглядаючи їх. Рукави його були закасані, і Келсьє бачив, як вартові кидають погляди на його шрами. Насправді він не знав, що і як має інспектувати, але з оцінювальним виразом прискіпливо придивлявся до всього. Він оглянув зброю (восьмеро мали бойові палиці, двоє — мечі), кільком солдатам стріпав пил із плечей, хоча ніхто з них не був у військовому однострої.

Урешті він звернувся до вартового з шевроном на плечі:

— Кому ти дозволиш вийти з печер, солдате?

— Лише тому, в кого буде лист із печаткою командувача Геммонда, сер!

— Жодних винятків? — запитав Келсьє.

— Жодних, сер!

— А якби я захотів вийти просто зараз?

Солдат завагався.

— Е-е...

— Ти мав би зупинити навіть мене! — сказав Келсьє. — Винятків нема ні для кого, солдате. Ні для мене, ні для твого товариша, ні для твого командира — ні для кого. Хто не має печатки — звідси не вийде!

— Так, сер!

— Молодець, — похвалив Келсьє. — Якщо всі твої солдати, командувачу, так само добре знають своє діло, то Пан Всевладар має всі підстави непокоїтися.

Солдати надулися з гордості.

— Ну, вартуйте, хлопці, — сказав Келсьє, махнув Гемові, і вони покинули печеру.

— Ти добре вчинив, — тихо промовив Гем. — Вони багато тижнів нетерпляче чекали на твій приїзд.

Келсьє стенув плечима.

— Я лише хотів пересвідчитися, що вони охороняють вихід як слід. Тепер у тебе більше людей, і я хотів би, щоб ти поставив варту біля кожного тунеля, що веде до цих печер з виходами.

— Гаразд, але, мені здається, це трохи занадто.

— Зроби мені таку ласку, — попросив Келсьє. — Один-єдиний утікач або незадоволений чимось солдат може виказати нас усіх Панові Всевладарю. Це добре, що ти впевнений у можливості обороняти це місце, але якщо вас візьмуть в облогу, армія опиниться в пастці й нам від неї не буде жодної користі.

— Твоя правда, — погодився Гем. — Хочеш подивитися на третій вихід?

— Якщо можна, — відповів ватажок.

Гем кивнув і повів його іншим тунелем.

— О, іще одне, — мовив Келсьє по якомусь часі. — Збери чоловік сто — тих, кому довіряєш, — і нехай вони трохи потопчуться по лісі. Якщо хтось стане нас шукати, ми ніяк не зможемо приховати те, що тут проходило багато людей. Але можна заплутати сліди так, щоб вони нікуди не вели.

— Добра думка.

— У мене їх повно, — усміхнувся Келсьє, коли вони саме підійшли до чергової печери, значно більшої за попередні дві.

Це виявилася тренувальна зала, і виходу нагору тут не було. Озброєні мечами й палицями солдати тренувалися по двоє під пильним наглядом інструкторів у військових одностроях. Це була Доксонова ідея — одягнути командирів у однострої. Умундирувати всю армію вони не мали змоги: це було б занадто дорого, та й закупівля такої кількості військової форми викликала б підозри. Але, можливо, хоча б вигляд їхніх командирів у одностроях дасть цим людям почуття спільності.

Гем спинився перед входом до печери. Він поглянув на солдатів і промовив стиха:

— Нам треба якось поговорити про це, Келе. Ці люди починають почувати себе солдатами, але... вони все одно лишаються скаа. Вони все своє життя працювали в полях або на фабриках. Я не знаю, як вони поведуть себе у справжній битві.

— Якщо ми все зробимо правильно, їм не доведеться багато воювати, — відказав Келсьє. — Провалля охороняє лише кілька сотень солдатів: Пан Всевладар не може тримати там багато війська, щоб не показати, яке важливе для нього це місце. Тисяча повстанців легко захоплять Провалля, а потім відступлять, щойно надійдуть гарнізонні війська з Лютаделя. Решті дев’ятьом тисячам, можливо, доведеться зітнутися зі збройними загонами Великих домів і палацовою гвардією, але наші люди матимуть кількісну перевагу.

Гем кивнув, але в очах його лишалося вагання.

— Що? — запитав ватажок, прихиляючись до гладкої кристалічної стіни біля виходу з тунеля.

— А потім, коли ми їх залишимо, Келе? Щойно добудемо атій, ми передамо місто і армію — Єденові. Що тоді?

— Це залежить від Єдена, — відказав Келсьє.

— Їх усіх повбивають, — тихо промовив Гем. — Десять тисяч солдатів не можуть утримувати Лютадель проти всієї Останньої імперії.

— Я маю намір дати їм більше шансів, ніж ти гадаєш, Геме, — відповів Келсьє. — Якщо нам вдасться нацькувати дворян одне на одного і дестабілізувати владу...

— Може, й так, — із сумнівом мовив товариш.

— Ти ж погодився на план, Геме, — сказав Келсьє. — Саме такими були наші наміри від самого початку. Зібрати армію і передати її Єденові.

— Знаю, — відповів Гем, зітхаючи й теж притуляючись до стіни. — Мабуть... тепер, коли я командую ними, усе інакше. Може, я просто не підходжу для такого. Я охоронець, а не воєначальник.

«Я знаю, як ти почуваєшся, друже, — подумав Келсьє. — Я злодій, а не пророк. Іноді нам доводитися бути тими, ким потрібно для нашої справи».

Він поклав руку товаришеві на плече.

— Ти чудово попрацював тут.

Гем запитливо глянув на нього.

— «Попрацював»?

— Я привіз Єдена, щоб він замінив тебе. Ми з Доксом вирішили поставити його на чолі армії — нехай солдати звикають до нього як до свого командувача. Крім того, ти нам потрібен у Лютаделі. Хтось має розвідати справи в гарнізонному війську. Лише ти маєш там зв’язки.

— То я повертаюся з тобою?

Келсьє кивнув.

Гем наче засмутився, але за мить розслабився й усміхнувсь.

— Нарешті зможу скинути з себе цю форму! А ти впевнений, що Єден упорається?

— Ти сам сказав, що за останні кілька місяців він сильно змінився. Єден справді чудовий керівник — він вдало давав раду з повстанцями після того, як мій брат полишив їх.

— Мабуть, так...

Келсьє скрушно похитав головою.

— Нас занадто мало, Геме. Ти і Бриз належите до тих небагатьох, кому я справді можу довіряти, і ти потрібен мені в Лютаделі. Єден — неідеальна кандидатура для цієї роботи, але армія зрештою однаково буде його. Тож нехай трохи покомандує нею. До того ж тут він принаймні матиме, що робити, а то він уже почав трохи виявляти невдоволення своїм становищем у ватазі, — Келсьє зачудовано всміхнувся. — Мені здається, він ревнує, що я більше уваги приділяю іншим.

Гем теж усміхнувся.

— Оце так зміна!

Вони рушили далі. Лишивши тренувальну залу позаду, вони ввійшли до чергового звивистого тунелю, що вів трохи вниз. Єдиним джерелом світла був Гемів ліхтар.

— Знаєш, — промовив Гем по якомусь часі, — у цьому місці щось є. Ти вже, мабуть, помітив: іноді тут направду гарно.

Келсьє нічого такого не помітив. Він роззирнувся довкола. Скраю печери мінерали, що скрапували зі стелі, формували схожі на брудні бурульки сталактити й сталагміти, які, сполучаючись, утворювали щось на кшталт вертикальних ґраток. Мінерали іскрилися у світлі Гемового ліхтаря, і шлях попереду здавався закам’янілою бурхливою річкою.

«Ні, — подумав ватажок. — Я не бачу в цьому краси, Геме». Хтось інший міг милуватися переливами кольорів і формами застиглого каменю, але Келсьє бачив тільки Провалля. Нескінченні печери й тунелі, більшість яких вела просто вниз. Він мусив протискатися крізь щілини, падати вниз, у темряву, і навіть не мав, чим освітити собі дорогу.

Не раз він подумував про те, щоб не вертатися нагору. Але потім щоразу натрапляв на труп якогось іншого невільника, що загубився в темряві або просто відмовився від боротьби. Келсьє торкався кісток і обіцяв собі, що від нього залишиться щось більше. Щотижня він знаходив жеоду атію. Щотижня уникав смерті від канчука наглядача.

Аж до останнього разу. Він не заслуговував лишитися живим — його мали б убити. Але Мара віддала йому свою жеоду, переконавши, що того тижня знайшла дві. Лише нагорі він дізнався, що вона збрехала. Наступного дня Мару забили до смерті. Просто перед його очима.

Тої ночі Келсьє «луснув», і в ньому прокинулася сила з-імли-народженого. А наступної ночі померли люди.

Багато людей.

«Уцілілий в Гатсіні. Той, хто не мав би лишитися живим. Навіть дивлячись, як вона помирала, я не міг вирішити, зрадила вона мене чи ні. Віддала вона ту жеоду тому, що кохала мене? Чи тому, що почувала провину?»

Ні, він не міг побачити краси в печерах. Інші божеволіли в Проваллях, починали боятися замкненого простору. Келсьє уникнув цього. Однак він знав, що хоч які б дива не таїли підземні лабіринти, хоч які б неймовірні видовища й прегарні красоти вони не ховали, — він ніколи не буде ними милуватися. Не після Мариної смерті.

«Я не можу більше про це думати», — вирішив Келсьє, коли йому здалося, що довкола немовби стає дедалі темніше. Він глянув на товариша.

— Гаразд, Геме. Кажи, що в тебе на думці.

— Справді? — пожвавився той.

— Так, — покірно зітхнув ватажок.

— Добре, — мовив Гем. — Ось що мене турбує останнім часом: чи відрізняються скаа від дворян?

— Звісно, відрізняються, — відказав Келсьє. — У аристократів є гроші й землі, у скаа немає нічого.

— Я не про це. Я маю на увазі фізичні відмінності. Тобі ж відомо, що стверджують зобов’язувачі, еге ж?

Келсьє кивнув.

— Так от, це правда? Адже скаа справді мають багато дітей, а в багатьох аристократів, як я чув, — проблеми з народжуваністю.

Це називалося Рівновага. Буцімто таким способом Пан Всевладар подбав, щоб дворян не стало забагато, а скаа — попри постійні побої і вбивства — завжди лишалося досить, щоб вирощувати їжу й працювати на фабриках.

— Я завжди вважав це байками Міністерства, — чесно визнав Келсьє.

— Я знав жінок-скаа, які народили понад десять дітей, — відказав Гем. — Але не можу назвати тобі жодної значної дворянської родини, яка б мала більше трьох.

— Просто так повелося.

— А різниця в зрості? Кажуть, що раніше скаа від дворянина легко можна було відрізнити за зовнішністю. Тепер це змінилося, мабуть, через мішанокровних дітей, але більшість скаа все одно досить низькуваті.

— Це через харчування. Скаа постійно недоїдають.

— А алломантія?

Келсьє насупився.

— Бачиш, якась різниця таки є, — сказав Гем. — Скаа ніколи не народиться імлистим, якщо не мав предка благородної крові не далі п’ятого коліна.

Це справді було так.

— Скаа думають інакше, ніж дворяни, Келе, — мовив далі Гем. — Наші солдати доволі боязкі, а вони — найсміливіші з усіх! Єден має рацію: загальна маса простолюду ніколи не повстане. Що як... що як між нами справді існує якась фізична різниця? Що як дворяни мають право панувати над нами?

Келсьє став як укопаний.

— Ти це не серйозно, правда?

Гем теж зупинився.

— Та ні... мабуть, ні. Але інколи мене беруть сумніви. Дворяни мають алломантію, еге ж? Може, так було задумано, щоб вони були при владі?

— І хто це задумав? Пан Всевладар?

Гем стенув плечима.

— Ні, Геме, — мовив Келсьє. — Це неправильно. Неправильно. Я знаю, це важко зрозуміти — занадто довго існує нинішній стан речей, — але є щось геть хибне в тому, як живуть скаа. Ти мусиш мені повірити.

Гем поволі кивнув.

— Ходімо, — сказав Келсьє. — Я хочу подивитися на третій вихід.

Тиждень тягнувся довго. Келсьє оглядав війська, спостерігав за їхнім навчанням, перевіряв харчі, зброю, припаси, опікувався розвідниками й вартовими, а також усім, що лише спадало йому на думку. Але найголовніше — він зустрічався з людьми. Він хвалив їх і підбадьорював, а крім того, не забував привселюдно користуватися алломантією.

Хоча багато скаа чули про алломантію, однак мало хто знав, що це таке насправді. Імлисті дворяни рідко використовували свою силу перед іншими, а мішанокровки мусили поводитися ще обережніше. Пересічні скаа, навіть містяни, і гадки не мали, що означає сталевий «поштовх» чи спалювання п’ютеру. Коли вони бачили, як їхній ватажок ширяє в повітрі або б’ється під час тренувань із надприродною силою, то приписували це якимось невизначеним «алломантичним чарам». Келсьє це цілком влаштовувало.

А втім, попри всі клопоти, розмова з Гемом не йшла йому з голови протягом усього тижня.

«Як він тільки міг подумати, що скаа гірші за дворян?» — міркував ватажок, сидячи за столом на чільному місці й длубаючись у тарілці. Центральна печера була достатньо простора, щоб умістити всі сім тисяч війська, але багато людей сиділи в бічних комірках або тунелях. Стіл для начальства стояв у глибині печери на кам’яному підвищенні.

«Мабуть, я даремно хвилююся». Гем схильний був розмірковувати про речі, які жодній притомній людині не спали б на думку: це була просто його чергова філософська дилема. Сам він, схоже, уже й забув про свої недавні гризоти. Він сміявся з Єденом і з апетитом наминав їжу.

Що ж до Єдена, то худорлявий повстанський ватажок видавався неабияк задоволеним своєю командирською формою і цілий тиждень із серйозним виразом занотовував Гемові поради щодо керівництва армією. До обов’язків він узявся охоче й мав у новій ролі цілком природний вигляд.

Власне кажучи, схоже, лише Келсьє не насолоджувався учтою. Наїдки, що їх привезли баржами спеціально з цього приводу, були, звісно, скромні за мірками аристократів, але значно вишуканіші, ніж та їжа, до якої звикли більшість солдатів. Вони з галасливою веселістю поглинали страви, запивали їх невеликими порціями елю й раділи цій миті.

А в Келсьє було неспокійно на душі. За що ці люди б’ються, на їхню думку? Вони начебто з охотою вчилися військовій справі, однак, можливо, це було тільки заради регулярного харчування. Чи справді вони вірять, що їм до снаги знищити Останню імперію? Чи, може, гадають, що скаа гірші за дворян?

Келсьє здогадувався про їхні приховані думки. Багато людей усвідомлювали небезпеку, яка насувалася, і давно б уже втекли, якби не суворі правила щодо виходу назовні. Вони залюбки обговорювали навчання, але уникали розмовляти про свою кінцеву мету — захопити міські мури й палац, а потім утримувати їх проти лютадельського гарнізону.

«Вони не вірять в успіх, — припустив Келсьє. — їм потрібна впевненість. Чутки про мене — це хороший початок, але...»

Він штурхнув Гема, щоб привернути його увагу.

— Серед цих людей є порушники дисципліни? — стиха поцікавився він.

Гем насупив чоло, здивований несподіваним запитанням.

— Є кілька. Гадаю, серед такого великого гурту завжди знайдуться незадоволені.

— Хтось конкретний? — допитувався Келсьє. — Хтось, хто хотів піти звідси? Мені потрібна людина, яка відверто б заявляла про незгоду з тим, що ми робимо.

— Двоє зараз сидять на гауптвахті, — відказав Гем.

— А тут? Бажано хтось, кого видно звідси.

Гем на хвилю замислився, оглядаючи юрбу.

— Он той у червоному плащі, за другим столом. Кілька тижнів тому його спіймали під час спроби втекти.

Вказаний чоловік виявився худим і нервовим, він сидів за столом, згорбившись і відособившись від інших.

Келсьє заперечно похитав головою.

— Мені треба хтось більш показний.

Гем пошкріб підборіддя й порухом голови вказав на інший столик.

— Тоді Білґ. Здоровань, що сидить праворуч за четвертим столом.

— Бачу, — відказав Келсьє, позираючи на м’язистого бороданя в жилетці.

— Білґ надто розумний, щоб відкрито виявляти непослух, — сказав Гем, — але він тишком каламутить воду. Він гадає, що в нас нема шансів проти Останньої імперії. Я посадив би його в карцер, але не можу карати когось за те, що він боїться, — інакше мені довелося б так само вчинити з половиною армії. Крім того, шкода відмовлятися від такого хорошого бійця, як він.

— Він чудово підходить, — відказав Келсьє.

Ватажок підпалив цинк і глянув на Білґа. Цинк, хоч і не допомагав прочитати емоції, але давав змогу виокремити певну людину для «гамування» чи «збурення», подібно до того, як можна було виокремити шматочок металу з-посеред багатьох інших, щоб «притягнути» його.

Однак виділити Білґа в такій великій юрбі виявилося непросто, тож Келсьє зосередився на всіх, хто сидів за тим столом. Приготувавшись впливати на їхні емоції, він підвівся. Присутні помалу стихли.

— Друзі, перш ніж поїхати, я хотів би ще раз сказати вам, як сильно мене вразило побачене тут.

Підсилений природною акустикою печери, голос його лунко розлетівся попід склепінням.

— Ви перетворюєтеся на чудову армію, — вів далі Келсьє. — Пробачте, що забираю від вас командувача Геммонда, але на його місці я лишаю не менш компетентну людину. Багато хто з вас знає командувача Єдена, що вже багато років є лідером повстанців. І я впевнений, що він допоможе вам ще краще опанувати військову справу.

Він почав роздмухувати емоції Білґа та його товаришів, сподіваючись, що вони не згодні з його словами.

— Я прошу від вас неабиякого чину, — провадив Келсьє, не дивлячись на Білґа. — Скаа, що живуть поза Лютаделем... зрештою, майже всі скаа... навіть гадки не мають, що ви збираєтеся зробити для них. Їм нічого не відомо ні про виснажливі тренування, ні про битви, до яких ви готуєтеся. Проте саме вони зберуть плоди ваших звершень. І одного дня назвуть вас героями.

Він «підбурив» Білґові емоції ще сильніше.

— Лютадельський гарнізон міцний, — мовив далі Келсьє, — але ми можемо перемогти його, особливо якщо швидко візьмемо міські мури. Не забувайте, чому ви тут. Ви тут не лише для того, щоб навчитися розмахувати мечем чи носити шолом. Ви тут для того, щоб здійснити революцію, якої ще не бачив світ. Для того, щоб забрати владу собі й скинути Пана Всевладаря. Не забувайте про вашу мету.

Він замовк. Краєм ока ватажок бачив, як потемніли обличчя чоловіків, що сиділи за Білґовим столом. Нарешті Келсьє почув у тиші, як здоровань щось пробурмотів упівголоса, але завдяки акустиці печери слова його долинули до багатьох вух.

Келсьє насупив чоло й обернувся до Білґа. У печері запала ще глибша тиша.

— Ти щось сказав? — запитав ватажок.

«Ось вона, та мить, коли він має наважитися або відступити».

Білґ зустрів його погляд, не відвівши очей. Келсьє, розвогнивши цинк, щосили «потягнув» емоції скаа — і досяг успіху. Здоровань почервонів і підвівся з-за столу.

— Так, сер! — гарикнув він. — Сказав! Я сказав, що дехто з нас не забув про нашу мету. Ми думаємо про неї щодня.

— І чому б це? — запитав Келсьє.

Печерою прокотився шепіт: солдати передавали слова тим, хто сидів задалеко, щоб почути.

Білґ набрав у груди повітря.

— Тому що, сер, ми вважаємо, що ви посилаєте нас на смерть. Армія Останньої імперії — це не лише один гарнізон. Не має значення, візьмемо ми міські мури чи ні — однаково нас урешті-решт переб’ють. З кількома тисячами солдатів не можна знищити імперії.

«Чудово, — подумав Келсьє. — Пробач, Білґу, але хтось мав це сказати, і вочевидь, то не міг бути я».

— Схоже, у нас тут із тобою незгода, — мовив він уголос. — Бо я вірю в цих людей і в їхню велику мету.

— А я вірю, що ти дурень, який дурить нас і себе самого! — проревів Білґ. — І я був іще більшим дурнем, коли дозволив затягти себе в ці трикляті печери! Якщо ти такий впевнений у нашій перемозі, чому тоді нікому не можна виходити звідси? Ми тут — наче в пастці, сидимо й чекаємо, доки ти пошлеш нас помирати!

— Ти зневажив мене, — різко кинув Келсьє. — Тобі чудово відомо, чому нікому не дозволено покидати печери. Чому тобі так кортить вибратися звідси, солдате? Може, щоб продати своїх товаришів Панові Всевладарю й заробити кілька легких скринців за сім тисяч життів?

Білґове обличчя побуряковіло.

— Я ніколи б такого не вчинив, але й відправити себе на смерть я не дозволю! Ця армія — витратний матеріал.

— Твої слова — це слова зрадника, — відказав Келсьє. Він обернувся й оглянув юрбу. — Командувачу не годиться викликати на бій свого солдата. Чи є серед вас хтось, хто бажає захистити честь цього повстання?

Підвелися кількадесят чоловік. Ватажку відразу впав у вічі один — нижчий за решту, він мав той щирий запал, який Келсьє зауважив ще раніше.

— Капітане Дему!

Юний капітан миттю вискочив наперед.

Келсьє вихопив свій меч і кинув його добровольцеві.

— Умієш користуватися цим, хлопче?

— Так, сер!

— Дайте хтось зброю Білґові й знайдіть дві кіраси, — Келсьє обернувся до бунтівного здорованя. — У дворян є традиція. Коли двоє чоловіків мають суперечку, вони вирішують її за допомогою дуелі. Здобудь перемогу над моїм бійцем — і ти вільний іти звідси.

— А якщо він переможе мене? — запитав Білґ.

— Тоді ти помреш, — відказав Келсьє.

— Я однаково помру, якщо залишуся, — мовив солдат, беручи меч із рук сусіда. — Я згоден.

Келсьє кивнув і махнув рукою, щоб солдати повідсували столи й звільнили місце. Усі попідводились і з’юрмилися довкола, щоб спостерігати за поєдинком.

— Келе, що ти робиш? — просичав над вухом Гем.

— Те, що треба.

— Те, що... Келсьє, цей хлопчина — не рівня Білґові! Я довіряю Дему — інакше б не призначив його капітаном, — але він — не настільки вмілий боєць. А Білґ — один із найкращих мечників у армії!

— Солдати це знають? — запитав Келсьє.

— Звісно! Скасуй дуель. Дему трохи не вдвічі менший за Білґа — він поступається йому розмахом рук, силою, вмінням. Від нього мокрого місця не лишиться!

Келсьє пустив прохання повз вуха. Він мовчки сидів, спостерігаючи, як Білґ і Дему виважують у руках мечі, тимчасом як товариші застібають на них шкіряні кіраси. Коли приготування закінчили, Келсьє дав знак починати бій.

Гем застогнав.

Поєдинок не мав би затягтися. Обидва бійці мали довгі мечі[5] й легкий обладунок. Білґ упевнено ступив уперед і завдав кількох пробних ударів. Хлопчині вистачило вміння, щоб відбити їх, але цим він виявив майже все, на що був здатен.

Глибоко вдихнувши, Келсьє підпалив сталь і залізо.

Білґ замахнувся, але ватажок ледь-ледь відштовхнув лезо вбік, даючи змогу Дему уникнути його. Юнак зробив випад, але Білґ легко відбив його й атакував ураганом ударів. Дему поточився і спробував відскочити, але рухався занадто повільно. Клинок падав на нього із жахливою невідворотністю.

Келсьє розвогнив залізо і, щоб урівноважити себе, «потягнув» за ліхтарний тримач позаду. Відтак схопив залізні заклепки на кірасі Дему й, коли той відстрибував від ворожого меча, різко смикнув. Юнак по невеличкій дузі відлетів назад, опинившись за межею досяжності противника.

Дему незграбно приземлився, а Білґів меч тим часом ударився об кам’яну підлогу. Здоровань підвів здивований погляд, а натовпом прокотився вражений гомін.

Білґ загарчав і кинувся вперед, високо здійнявши зброю. Дему заблокував його замашний удар, але противник легким рухом відбив убік клинок юнака. Білґ знову замахнувся, і Дему інстинктивно здійняв руку, захищаючись.

Келсьє «штовхнув» Білґів меч, і клинок завис у повітрі. Молодий капітан завмер зі здійнятою рукою, і видавалося, наче він зупинив меч противника силою думки. Бійці стояли так якусь мить: Білґ силкувався опустити меч, а Дему вражено витріщався на власну руку. Трохи випроставшись, юнак несміливо повів рукою вперед.

Келсьє «штовхнув», і Білґ відлетів назад. Здоровань зі здивованим криком повалився додолу. Коли за мить він скочив на рівні, «збурювати» його емоції не було потреби. Люто заревівши, він схопив меча обіруч і кинувся на Дему.

«Декотрі не вміють зупинитися вчасно», — подумав ватажок, коли Білґ замахнувся.

Дему почав ухилятися, і Келсьє відштовхнув його вбік. Меч просвистів поруч, юнак обернувся й, стиснувши обіруч власну зброю, замахнувся на Білґа. Келсьє схопив його клинок у повітрі й, розвогнивши залізо, щосили «потягнув» уперед.

Мечі зітнулися, і посилений алломантією удар Дему вибив зброю з Білґових рук. Щось гучно тріснуло, і бунтівний здоровань повалився додолу, збитий з ніг потужною силою, а його меч брязнув об підлогу й відлетів убік.

Дему підступив до ошелешеного Білґа й заніс над ним меча, але враз зупинився. Келсьє, спалюючи залізо, схопив клинок і «потягнув» його вниз, щоб завдати смертельного удару, але молодий капітан опирався.

«Цей чоловік має померти», — сердито подумав Келсьє. Білґ лежав на підлозі й тихо стогнав. Його рука була неприродно вивернута, і видно було зламану могутнім ударом кістку. З руки текла кров.

«Ні, — вирішив ватажок. — Годі».

Він звільнив зброю Дему. Той опустив меч, вражено дивлячись на Білґа, а тоді здійняв свої руки, що злегка тремтіли, і зачудовано втупивсь у них.

Келсьє підвівся, і юрба знову притихла.

— Невже ви гадаєте, що я відішлю вас проти Пана Всевладаря неготовими? — голосно запитав він. — Невже ви гадаєте, що я просто відправлю вас на смерть? Ви боретеся за справедливість! Ви боретеся за мене. Я не покину вас без допомоги, коли ви битиметеся з солдатами Останньої імперії.

Келсьє здійняв руку, показуючи всім тоненьку пластинку металу.

— Ви вже чули про цю штуку, чи не так? Це Одинадцятий метал! Він у мене — і я ним скористаюся! Пан Всевладар помре!

У печері здійнявся схвальний галас.

— І це не єдине наше знаряддя! — проревів Келсьє. — Ви, солдати, маєте в собі небачену силу! Ви чули про таємничу магію, якою володіє Пан Всевладар? Що ж, у нас є власна! Бенкетуйте, мої солдати, і не бійтеся прийдешньої битви. Чекайте на неї з нетерпінням!

Юрба вибухнула криками «ура», і Келсьє показав знаком, щоб принесли ще елю. Двоє прислужників поквапилися до Білґа, щоб вивести його з печери.

Коли Келсьє сів на місце, Гем похмуро глянув на нього.

— Мені це не подобається, Келе, — мовив він.

— Знаю, — спокійно відказав ватажок.

Гем хотів ще щось сказати, але Єден, що сидів поруч, перехилився через нього:

— Це було неймовірно! Я... Келсьє, я не знав! Чому ти не сказав мені, що можеш передавати свої здібності іншим? З такою силою хіба ми можемо зазнати поразки?

Гем поклав руку Єденові на плече й силою посадив його на місце.

— їж, — наказав він.

Відтак обернувся до Келсьє, присунув свій стілець ближче й промовив пошепки:

— Ти щойно збрехав усій моїй армії, Келе.

— Ні, Геме, — відказав ватажок. — Я збрехав моїй армії.

Товаришеве обличчя потемніло.

Келсьє зітхнув.

— Це лише частково брехня. Їм не потрібно бути грізними воїнами, досить лише видаватися такими, доки ми не дістанемося до атію. Маючи його, ми зможемо підкупити гарнізон, і нашим людям не доведеться битися. Це практично те саме, що я їм обіцяв.

Гем нічого не відповів.

— Перш ніж ми поїдемо, — сказав Келсьє, — відбери кілька десятків найнадійніших і найвідданіших солдатів. Після того як вони присягнуть, що нікому не викажуть місце розташування армії, ми відправимо їх до Лютаделя. Треба, щоб новина про цей вечір розійшлася серед скаа.

— То це все лише, щоб потішити твоє еґо? — різко кинув Гем.

Келсьє похитав головою.

— Іноді доводиться робити те, що нам не до вподоби, Геме. Моє еґо чимале, але тут ідеться зовсім не про нього.

Товариш якусь хвилю сидів мовчки, а тоді відвернув погляд. Однак він не повернувся до їжі — лише сидів і дивився на закривавлену підлогу перед командирським столом.

«Ех, Геме, — подумав Келсьє. — Як шкода, що я не можу пояснити тобі всього».

У планах ховаються інші плани.

Завжди є ще одна таємниця.