З-імли-народжені

9

Вен «відштовхнулася» від монети й пірнула в імлу. Розтинаючи темні пасма імли, вона злинула в небо, над землею і камінням, а вітер тріпотів її плащем.

«Ось вона — свобода», — подумала дівчина, глибоко вдихаючи холодне вогке повітря. Вона заплющила очі, насолоджуючись відчуттям зустрічного вітру на шкірі. «Цього мені завжди бракувало, хоч я ніколи й не знала, що це таке».

Вен почала спускатися й розтулила очі. Зачекала до останнього, а тоді кинула на бруківку монету. Потім злегка «відштовхнулася» від неї і сповільнила падіння. Спалахом розпаливши п’ютер, вона приземлилася вже біжучи й помчала тихими вуличками Фелліса. У повітрі стояла пізньоосіння прохолода, але зазвичай зими в Центральній домінії були м’які. Траплялися роки, коли снігу не випадало зовсім.

Вен кинула монету позад себе і скористалася нею, щоб легенько «відштовхнутися» вгору й праворуч. Майже не збившись із кроку, вона вистрибнула на невисокий кам’яний мур і спритно побігла по ньому. П’ютер не лише зміцнював м’язи, він посилював усі фізичні здібності. Спалювання п’ютеру на малому вогні давало Вен таке відчуття рівноваги, якому позаздрив би будь-який нічний злодій.

Мур повертав на північ, і дівчина затрималася на розі. Вона присіла, відчуваючи холодне каміння під босими стопами, і вхопилася за нього чутливими пальцями рук. Приховуючи свою алломантію запаленою міддю, Вен розвогнила олово, щоб загострити відчуття до краю.

Довкола панувала тиша. Примарні шереги осик в імлі здавалися змарнілими скаа, що вишикувалися перед роботою. Удалині розкинулися маєтки — кожен оточений муром, кожен доглянутий і добре вартований. Цяток світла у цьому містечку було значно менше, ніж у Лютаделі. Багато будинків правили за сезонні оселі, і їхні господарі тепер перебували в якомусь іншому куточку Останньої імперії.

Зненацька перед Вен спалахнули блакитні промені, один кінець кожного виходив з її грудей, а інший зникав у імлі. Вона миттю відстрибнула вбік і ухилилася, тимчасом як дві монети, лишаючи слід у імлі, розітнули нічне повітря. Дівчина розвогнила п’ютер і зістрибнула з муру на бруковану вулицю. Оловослух уловив якийсь шкряботливий звук, а тоді в небо стрімко злинув темний силует. Кілька блакитних ліній потяглися до його капшука.

Вен кинула монету й злетіла в повітря за алломантом. Якийсь час вони ширяли над маєтком якогось дворянина, що, либонь, спав, нічого не підозрюючи. Ураз противник різко змінив напрямок руху й полетів до будинку. Вен полишила монету й, розпаливши залізо та «потягнувши» за віконну засувку, кинулася за ним.

Її противник дістався будинку першим, і вона почула глухий стук, коли він зіштовхнувся зі стіною. Наступної миті він уже знову був у повітрі.

Загорілося світло, і з вікна визирнула чиясь здивована голова. Вен перевернулася в повітрі і влетіла в стіну ногами вперед. Відскочивши від вертикальної поверхні трохи вбік, вона «відштовхнулася» від тої самої віконної засувки. Шибка тріснула, а Вен шугнула в ніч, перш ніж сила тяжіння встигла потягнути її додолу.

Вона летіла крізь імлу, намагаючись не втратити з очей алломанта, якого переслідувала. Він шпурнув у неї кількома монетами, але Вен недбало «відштовхнула» їх. Блідо-блакитний промінь вказав униз — це противник кинув монету, щоб знову повернути вбік.

Вен упустила монету й собі, а тоді «відштовхнулася». Але зненацька «якір» посунувся назад: ворожий алломант «штовхнув» його. Цей несподіваний рух змінив напрям її лету, і дівчину кинуло вбік. Лайнувшись, вона впустила ще одну монету, щоб, «відіпхнувшись» від неї, повернутися на потрібну траєкторію. Але противник уже зник з очей.

«Що ж, нехай», — подумала Вен, опускаючись на м’яку землю з внутрішнього боку муру. Висипавши кілька монет у долоню, вона жбурнула майже повний капшук угору й сильно «штовхнула» його туди, де востаннє бачила противника. Гаман щез у імлі, тягнучи за собою тьмяно-блакитну алломантичну лінію.

З кущів попереду раптом вилетів рій монет і понісся в напрямку до її капшука. Вен усміхнулася. Противник подумав, що то летить вона сама. Він був задалеко, щоб побачити монети в її руці, як і вона не могла побачити ті, які він мав при собі.

З кущів вистрибнула темна постать і заскочила на кам’яний мур. Дівчина завмерла, чекаючи, поки алломант пробіжить по муру і злізе з іншого боку.

Вен злинула в повітря і кинула монети, які тримала в руці, у чоловіка, що саме проходив під нею. Той негайно «відштовхнув» їх, і монети полетіли геть від нього. Але цим фінтом Вен лише хотіла відвернути увагу, а сама натомість приземлилася перед противником і вихопила з піхов два однакові скляні ножі. Вона зробила випад, однак алломант відскочив назад.

«Щось негаразд». Вен пригнулась і кинулася вбік, коли жменя блискучих монет — її монет, які противник щойно був «відштовхнув», — промчала повз неї просто йому в долоню. Чоловік обернувся й жбурнув їх усі в її бік.

Вен тихо зойкнула, випустила кинджали й витягнула руки вперед, щоб «відштовхнути» монети. Її відразу ж кинуло назад, адже її «поштовх» урівноважився «поштовхом» противника.

Одна монета зупинилася в повітрі й зависла між ними. Інші під дією протиборчих сил розлетілися навсібіч і щезли в імлі.

Вен на льоту розвогнила сталь, і почула, як противник застогнав, коли його теж «відштовхнуло» назад і вдарило об стіну. Вен врізалася в осику, але спалах п’ютеру дав змогу не зважати на біль. Вона вперлася спиною в дерево і «штовхала» далі.

Монета дрижала в повітрі, потрапивши між двох дедалі потужніших алломатичних сил. Тиск посилювався. Вен зціпила зуби, відчуваючи, як тонка осичка згинається за спиною.

Противник не відступав.

«Я... не дам... себе... перемогти!» — подумала Вен, розвогнюючи одночасно сталь та п’ютер і з тихим гарчанням кидаючи на монету всі свої сили.

Протягом якоїсь хвилі було тихо. А тоді в нічному повітрі пролунав гучний тріск, і Вен поточилася назад, ламаючи деревце, на яке спиралася.

Дівчина безвладно впала на землю, довкола неї навсібіч полетіли тріски. Навіть олово й п’ютер не допомогли їй зберегти ясність мислення, коли вона покотилася по бруківці й лишилася приголомшено лежати на ній. До Вен підійшла темна постать, довкола якої маяв стрічками марево-плащ. Дівчина, хитаючись, звелася на ноги і потягнулася до кинджалів, забувши, що впустила їх.

Келсьє скинув каптур і подав їй кинджали. Один виявився розбитим.

— Я розумію, що це мимовільний рух, Вен, але не треба простягати перед собою руки, коли ти щось «штовхаєш», і тим паче не треба випускати з них те, що тримаєш.

Вен скривилася в темряві, потираючи плече, і кивнула. Відтак забрала кинджали.

— Непоганий трюк із капшуком, — похвалив Келсьє. — На якусь хвилю тобі вдалося мене ошукати.

— Не дуже це допомогло, — пробурчала дівчина.

— Ти тренуєшся лише кілька місяців, Вен, — з легкістю в голосі відказав ватажок. — Зважаючи на всі обставини, ти досягла просто фантастичних успіхів. А втім, я порекомендував би тобі уникати ось таких «штовхальних» поєдинків із тими, хто важить більше за тебе, — він оглянув її тоненький і невисокий стан. — А це, очевидно, значить практично з усіма.

Вен зітхнула і злегка потягнулася. Вона матиме ще кілька синців. «Цих принаймні не буде видно». Тепер, коли з її обличчя нарешті зійшли сліди Кеймонових побоїв, Сейзед просив її бути якомога обережнішою. Пудра не могла приховати всього, а якщо вона збиралася проникнути у вищі кола, то мусила мати вигляд добропристойної юної дворянки.

— Тримай, — Келсьє простягнув їй щось. — На згадку.

Це виявилася монета, яку вони «штовхали» між собою, погнута і сплющена від тиску.

— Побачимося в маєтку, — сказав Келсьє.

Вен кивнула, і той щез у темряві. «Він має рацію, — подумала вона. — Я менша, легша, і в мене менший розмах руки, ніж у будь-кого, з ким мені доведеться битися. Якщо я нападу на когось відкрито, то зазнаю поразки».

Інша тактика була та, якою вона досі завжди користувалася, — боротися нишком, лишаючись непомітною. Потрібно було навчитися використовувати алломантію таким самим способом. Келсьє постійно повторював, що її алломантичні здібності розвиваються напрочуд швидко. Мабуть, він гадав, що це завдяки тренуванням із ним, але Вен відчувала, що тут криється щось інше. Імла... нічні скрадливі прогулянки... усе це видавалося їй природним. Вона не боялася, що не встигне опанувати алломантію вчасно, щоб допомогти Келсьє битися з ворожими з-імли-народженими.

Вен турбувало інше її завдання.

Зітхнувши, дівчина перескочила через мур, щоб відшукати свій капшук. У будинку — не лорда Рену, а якогось іншого дворянина — горіло світло. Довкола метушилися люди, але ніхто не наважувався потикатися надто далеко в ніч. Скаа боялися імлистих почвар, а дворяни здогадувалися, що колотнечу здійняли з-імли-народжені. Жодна людина зі здоровим глуздом не мала бажання зустрічатися ні з тими, ні з тими.

Запаливши сталь, Вен завдяки блакитному променю зрештою знайшла свій капшук — той висів на верхівці дерева. Дівчина легенько «потягнула» його до себе й схопила рукою, а тоді повернулася на вулицю. Келсьє, либонь, лишив би гаман: два з чимось десятки щіпок не були варті його часу. Однак Вен більшу частину свого життя жебрала, промишляла крадіжками й недоїдала, а тому просто не могла змусити себе до марнотратства. Навіть залишати монети для стрибка було шкода.

Тому дорогою назад до будинку Рену, Вен заощаджувала монети, натомість використовуючи для «поштовхів» і «потягів» будинки та покинуті шматки металу. Спосіб переміщення з-імли-народжених — почасти стрибками, почасти бігом — став для неї цілком природним, і вона рухалася, не замислюючись над тим, що для цього треба робити.

А ось чи вдасться їй зіграти благородну леді? Дівчина не могла приховати своїх побоювань — принаймні не від самої себе. Кеймон добре вдавав дворян завдяки своїй самовпевненості, а саме цієї якості Вен бракувало. Успіхи в алломантії лише підтверджували, що їй треба триматися закутків і тіні, а не дефілювати в розкішній сукні на світському балі.

Келсьє, однак, не дозволив їй відмовитися. Вен приземлилася на напівзігнуті ноги просто перед огорожею маєтку Рену. Трохи засапана, вона із деяким острахом глянула на світло у вікнах.

«Ти мусиш цього навчитися, Вен, — раз по раз повторював Келсьє. — Ти — талановита алломантка, але щоб перемогти дворян, тобі потрібно щось більше, ніж сталевий «поштовх». Доки ти не навчишся поводитися в їхньому колі так само вільно, як ти поводишся в імлі, ти будеш у програшному становищі».

Тихо зітхнувши, Вен випросталася, скинула марево-плащ і сховала його до наступної прогулянки. Відтак піднялася сходами й зайшла до будинку. Коли вона запитала, де Сейзед, слуги скерували її на кухню, тож дівчина попрямувала до відмежованого, прихованого крила, де були господарчі приміщення.

Навіть цю частину будинку тримали в бездоганній чистоті. Вен починала розуміти, чому підставний Рену грав так переконливо: він не дозволяв недосконалості ні в чому. Якщо він підтримуватиме свій образ так само ретельно, як підтримував порядок у маєтку, — його ніхто ніколи не викриє. Принаймні так здавалося Вен.

«А втім, — думала вона, — у нього мають бути якісь вразливі місця. На тій нараді два місяці тому Келсьє сказав, що Рену не витримає перевірки, якщо доведеться зустрітися з інквізитором. Може, ці істоти здатні відчувати його емоції, щось, що може його виказати?»

Це була дрібниця, але Вен не забула про неї. Попри слова Келсьє про чесність і довіру, у нього досі були таємниці. У всіх вони є.

Вона справді знайшла Сейзеда на кухні. Він розмовляв там зі служницею середнього віку. Та була достатньо висока, як на скаа, але поруч із террісійцем видавалася крихітною. Жінка була з прислуги, і звали її Косана. Вен намагалася запам’ятати імена всіх слуг, бодай для того, щоб пильнувати їх усіх.

Сейзед обернувся до неї.

— А, панно Вен. Ви нагодилися саме вчасно, — мовив він і вказав на свою бесідницю. — Це Косана.

Та скинула на дівчину фаховим поглядом. Вен закортіло повернутися в імлу, де ніхто не міг на неї так дивитися.

— Уже достатньо довге, як мені видається, — мовив Сейзед.

— Можливо, — відказала Косана. — Але не чекайте від мене дива, пане вате.

Сейзед кивнув. Очевидно, «ват» — це було належне звертання до террісійського мажордома. Не цілком скаа, але й, вочевидь, не дворяни, террісійці займали дивне становище в імперському суспільстві.

Вен підозріливо витріщилася на них.

— Ваше волосся, панно, — спокійно пояснив Сейзед. — Косана трохи підстриже вас.

— Он як.

Вен сягнула рукою до волосся, що відросло вже задовге, як на її смак. Проте вона сумнівалася, що Сейзед дозволить обтяти його по-хлопчачому коротко.

Косана вказала жестом на стілець, і Вен неохоче підкорилася. Їй не надто подобалося сидіти сумирно, коли хтось клацає ножицями так близько від голови, однак іншої ради не було.

Протягом якоїсь хвилі Косана розчісувала її пальцями й прицмокувала язиком, а тоді почала стригти.

— Таке розкішне волосся, — промовила вона, немовби сама до себе, — густе, гарного глибокого й насиченого чорного кольору. Це просто ганьба, що про нього так погано піклувалися, пане вате. Багато придворних дам віддали би все на світі за таке волосся — досить хвилясте, щоб видаватися пишним, але й не настільки, щоб із ним було важко працювати.

Сейзед усміхнувся.

— Нам доведеться подбати, щоб відтепер за ним доглядали краще, — сказав він.

Кивнувши сама до себе, Косана працювала далі. Сейзед зрештою обійшов Вен і сів на стілець навпроти.

— Келсьє, мабуть, ще не повернувся? — запитала дівчина.

Террісієць похитав головою, і Вен зітхнула. Ватажок гадав, що вона ще не готова супроводжувати його в нічних наскоках, на які він часто вирушав одразу після тренування з Вен. Протягом останніх двох місяців Келсьє навідався до маєтностей десятка дворянських родів, як у Лютаделі, так і в Феллісі. Він змінював зовнішність і позірні мотиви, прагнучи зчинити сум’яття серед Великих домів.

— Що? — запитала Вен Сейзеда, який розглядав її із зацікавленим виразом на обличчі.

Террісієць шанобливо ледь схилив голову.

— Я лише гадав, чи не схотіли б ви вислухати ще одну пропозицію.

Вен зітхнула, закотивши очі.

— Кажи.

«Однаково нема чого робити, поки сиджу тут».

— Мені видається, я підібрав для вас чудову релігію, — сказав Сейзед, і його зазвичай безпристрасне обличчя трохи пожвавилося. — Вона називається трелаїзм, від імені бога Трела. Йому поклонялися нелазани, невеличкий народ, що жив далеко на півночі. У тих краях зміна дня і ночі відбувається доволі дивно. Узимку протягом кількох місяців майже весь день темно. Улітку — навпаки: темніє лише на кілька годин. Нелазани вірили, що в темряві є краса, натомість денне світло — нечисте. Вони вважали, що зорі — це тисячі очей Трела, який пильнував людей, а сонце — то єдине око його заздрісного брата Налта. Що Налт мав лише одне око, то змушував його яскраво горіти, щоб затьмарити брата. Однак на нелазан це не справляло враження, і вони воліли шанувати спокійного Трела, який пильнував їх навіть тоді, коли Налт засвітлював усе небо.

Сейзед замовк. Вен не знала, що сказати, і тому теж промовчала.

— Це справді хороша релігія, панно Вен, — мовив террісієць. — Добра, але водночас сильна. Хоч і не надто розвинуті, нелазани були дуже цілеспрямовані. Вони накреслили мапу всього нічного неба, полічили всі помітні зорі й розмістили на ній. Їхні звичаї пасують вам, особливо те, що вони надавали перевагу ночі. Якщо бажаєте, я можу розповісти більше.

Вен заперечно похитала головою.

— Цього досить, Сейзеде.

— Отже, все ж не підходить? — трохи спохмурнів террісієць. — Що ж, доведеться мені подумати ще над релігією для вас. Дякую вам, панно, за терплячість.

— Подумати ще? — здивувалася Вен. — Але ж це вже п’ята релігія, до якої ти намагаєшся мене навернути, Сейзе? Скільки ж іще їх може бути?

— П’ятсот шістдесят дві, — відказав Сейзед. — Принаймні стільки систем вірувань я знаю. Найпевніше, існували й інші, які, на превеликий жаль, зникли без сліду й лишилися невідомими моєму народу.

Вен здивовано витріщилася на нього.

— Ти пам’ятаєш усі ці релігії?

— Наскільки це можливо, — відказав Сейзед. — Я знаю їхні молитви, їхніх богів, їхні міфи. Багато з них подібні між собою — це відгалуження або секти.

— Нехай так, але все одно — як ти можеш тримати це все в пам’яті?

— У мене є... спосіб, — відказав Сейзед.

— Але навіщо тобі це?

Террісієць насупив чоло.

— Як мені видається, відповідь очевидна, панно Вен. Люди — цінні, а отже, цінне й те, у що вони вірять. За тисячу років із часів Вознесіння так багато вірувань зникло. Сталеве Міністерство забороняє поклонятися іншим богам, окрім Пана Всевладаря, а інквізитори сумлінно знищили сотні релігій. Якщо хтось не збереже їх у пам’яті, вони просто щезнуть.

— Ти хочеш сказати, — недовірливо почала Вен, — що намагаєшся навернути мене до віри, яка померла тисячу років тому?

Террісієць кивнув.

«Невже кожен, хто має справу з Келсьє, несповна розуму?»

— Остання імперія не існуватиме вічно, — тихо промовив Сейзед. — Я не знаю, чи пан Келсьє покладе їй кінець, чи хтось інший, але цей кінець неодмінно настане. А коли це відбудеться, коли Сталеве Міністерство втратить владу, люди схочуть повернутися до віри своїх прабатьків. Того дня вони звернуться до хранителів, і того дня ми повернемо людству забуті істини.

— Хранителів? — перепитала Вен, тимчасом як Косана обійшла її і почала стригти гривку. — То таких, як ти, багато?

— Не дуже, — відказав Сейзед. — Але досить, щоб передати знання наступному поколінню.

Вен сиділа, замислившись і ледве стримуючись, щоб не крутитися. Косана явно нікуди не поспішала. Коли її підстригав Рін, то йому вистачало кілька разів чикнути ножицями, та й годі.

— Чи не повторити нам нашу науку, поки ми чекаємо, панно Вен? — запитав Сейзед.

Дівчина пильно глянула на террісійця, і той ледь усміхнувся. Він знав, що їй нікуди подітися: вона не могла сховатися, не могла навіть пересісти до вікна й дивитися на імлу. Їй нічого не лишалося, окрім як сидіти на місці й слухати.

— Гаразд.

— Можете перелічити всі десять лютадельських Великих домів від наймогутнішого до найслабшого?

— Венчери, Гастінги, Еларіелі, Текіелі, Лекалі, Ерікеллери, Ерікелли, Пихоти, Урбени й Бувідаси.

— Добре, — сказав Сейзед. — А ви сама?..

— Я — леді Валетта Рену, п’ятиюрідна сестра лорда Тевена Рену, власника цього маєтку. Мої батьки — лорд Гадрен і леді Феллетта Рену — живуть у місті Чакаті, в Західній домінії. Головний товар на продаж — вовна. Крім того, моя родина торгує барвниками, насамперед багрянцевою червінню, яку виготовляють із поширених у тих краях слимаків, і заплавною жовтю, яку видобувають із кори дерев. Батьки відправили мене сюди за домовленістю зі своїм далеким родичем, щоб я змогла провести якийсь час при дворі.

Сейзед кивнув.

— І як вам така нагода?

— Я вражена й дещо приголомшена, — відказала Вен. — Люди виявлятимуть мені увагу, прагнучи здобути прихильність лорда Рену. Я необізнана з придворними звичаями, і тому така увага мені леститиме. Я намагатимусь влитися в придворне товариство, однак поводитимуся тихо й триматимусь якнайдалі від проблем.

— У вас чудова пам’ять, панно, — похвалив її Сейзед. — Ваш покірний слуга може лише дивуватися, яких успіхів ви досягли б, якби присвятили себе навчанню, а не шукали способу, як його уникнути.

Вен зміряла його поглядом.

— А всі террісійські «покірні слуги» так вичитують своїм господарям?

— Тільки ті, яким пощастило.

Дівчина ще якусь хвилю дивилася на нього, а тоді зітхнула.

— Пробач, Сейзе. Я не уникаю твоїх уроків. Просто... імла... інколи відвертає мою увагу.

— Що ж, на щастя, — і я це кажу цілком щиро — ви дуже швидко все схоплюєте. Придворні вельможі, однак, усе своє життя вчаться етикету. Хай навіть ви вдаєте провінційну дворянку, але певні речі все одно мають бути вам відомі.

— Я знаю, — відказала Вен. — Я не хочу вирізнятися.

— На жаль, цього не уникнути, панно. Новенька, що прибула з віддаленої частини імперії? Авжеж, вони звернуть на вас увагу. Треба лише, щоб у них не виникло ніяких підозр. Нехай вони помітять вас, а тоді забудуть. Але якщо ви раз по раз припускатиметеся дурних помилок, це саме собою буде підозрілим.

«Чудово».

Сейзед ледь схилив голову набік, а тоді скинув очима на двері. За якусь мить Вен почула кроки в коридорі. До кухні неквапною ходою зайшов Келсьє із задоволеною усмішкою на обличчі. Він скинув марево-плащ, а тоді раптом спинився, побачивши Вен.

— Що? — запитала вона, намагаючись ще більше втиснутись у стілець.

— Нічогенька зачіска, — відказав ватажок. — Ти добре попрацювала, Косано.

— Пусте, пане Келсьє, — з голосу жінки було чути, що вона зашарілася. — Я роблю що можу.

— Дайте дзеркало, — зажадала Вен, простягнувши руку.

Косана подала їй люстерко. Вен піднесла його до обличчя, і від побаченого їй забило дух. Вона мала вигляд... дівчини.

Перукарка попрацювала на славу. Вона підрівняла волосся й позбулася всіх неслухняних космиків. Вен знала, що коли пасма відростали, то починали стовбурчитися врізнобіч. Косана й цьому якось зарадила. Нехай волосся досі було коротке — воно ледве прикривало вуха, — але тепер воно хоча б лежало рівно.

«Вони не повинні думати про тебе як про дівчину», — застережливо прозвучав у голові Рінів голос. Однак чи не вперше в житті Вен збагнула, що не хоче звертати на нього уваги.

— Може, нам і справді вдасться перетворити тебе на леді! — зі сміхом вигукнув Келсьє і заробив у відповідь сердитий погляд від Вен.

— Спершу нам треба переконати її не зиркати так часто спідлоба, пане Келсьє, — зауважив Сейзед.

— Це буде нелегко, — мовив ватажок. — Їй дуже подобається корчити невдоволені міни. Хай там як, чудова робота, Косано.

— Мені ще треба трохи підрівняти, пане Келсьє, — відказала перукарка.

— Авжеж, авжеж, працюй, скільки тобі треба. Але я вкраду у вас Сейзеда на хвильку.

Келсьє підморгнув Вен, усміхнувся Косані, а тоді вони з террісійцем вийшли в коридор — і знову Вен не мала змоги підслухати їхню розмову.

У дверях Келсьє обернувся і ще раз глянув на дівчину, що похмуро сиділа на стільці. Зачіска вийшла справді гарна. А втім, його похвала мала й іншу, приховану, мету — він підозрював, що Вен надто часто у своєму житті чула, що вона нічого не варта. Можливо, якщо вона стане трохи впевненішою в собі, то перестане ховатися від усіх.

Келсьє зачинив двері й обернувся до Сейзеда. Той чекав, як завжди, спокійно й терпляче.

— Як іде наука? — запитав він террісійця.

— Дуже добре, пане Келсьє, — відказав той. — Вона дещо вже знала — брат трохи вчив її. А крім того, панна Вен — винятково розумна дівчина, вона схоплює все на льоту й швидко запам’ятовує. Я навіть не сподівався виявити такі здібності в когось, хто виріс у таких умовах, як вона.

— Чимало дітей, що ростуть на вулиці, — кмітливі, — відказав Келсьє. — Інші довго не живуть.

Сейзед кивнув із серйозним виразом.

— Панна Вен украй замкнута і, мені здається, не бачить усієї цінності моєї науки. Вона слухняна, але не забариться скористатися будь-якою помилкою чи непорозумінням. Якщо я не скажу їй точно, де й коли ми маємо зустрітися, то часто доводиться шукати її по всьому маєтку.

Келсьє притакнув порухом голови.

— Гадаю, це її спосіб зберегти контроль над своїм життям. Хай там як, мене цікавить, чи вона готова.

— Я не певен, пане Келсьє, — відказав Сейзед. — Саме лише знання не дорівнює вмінню. У мене немає певності, чи... чи вистачить панні Вен самовладання, щоб удати дворянку, нехай навіть молоду й недосвідчену. Ми влаштовували пробні вечері, пройшлися кілька разів по правилах світської бесіди, завчили купу пліток. У контрольованій ситуації панні Вен, схоже, непогано все вдається. Вона добре трималася на чаюванні, яке влаштував Рену, запросивши на нього вельможних гостей. Проте ми не можемо сказати напевне, чи вдасться їй так само добре триматися, коли вона опиниться на вечірці сама серед юрби аристократів.

— Мені хотілося б дати їй більше часу на підготовку, — скрушно похитав головою Келсьє. — Але ймовірність того, що Міністерство виявить нашу армію, яка зароджується в печерах, зростає щотижня.

— Отже, питання в тому, щоб знайти баланс, — сказав Сейзед. — Ми маємо чекати достатньо довго, щоб зібрати потрібну кількість людей, і водночас встигнути виступити, перш ніж нас викриють.

Келсьє кивнув.

— Ми не можемо зволікати через одну людину. Якщо Вен неготова, доведеться комусь іншому стати нашим «кротом». Бідолашна дівчина... Як шкода, що я не встигаю навчити її більше алломантії. Ми ледве пройшли чотири перші метали. У мене просто немає часу!

— Чи можу я дещо порадити?

— Звісно, Сейзе.

— Відішліть дівчину вчитися з вашими імлистими, — сказав террісієць. — Я чув, той чоловік, Бриз, — вельми вправний гамівник. Решта, я певен, не поступаються йому рівнем своїх умінь. Нехай вони покажуть панні Вен, як користуватися її здібностями.

Келсьє замислився.

— Це непогана ідея, Сейзе.

— Але?

Він озирнувся на двері, за якими Вен досі неохоче зносила обстрижини.

— Я не певен. Сьогодні, тренуючись, ми зійшлись у поєдинку на «перештовхування». Це дівча важить удвічі менше за мене, однак дало мені добрячого прочухана.

— Різні люди мають різну алломантичну силу, — зауважив Сейзед.

— Авжеж, але зазвичай різниця не така велика, — відказав Келсьє. — Крім того, у мене пішло багато місяців на те, щоб навчитися «штовхати» й «тягнути». Це не так легко, як здається: навіть для якогось простенького «поштовху», як-от стрибок на дах, потрібне розуміння ваги, рівноваги й траєкторії. Але Вен... вона немовби знає це все підсвідомо. Так, її уміння обмежуються чотирма першими металами, але її успіхи дивовижні.

— Вона особлива.

— Так, — погодився Келсьє. — І заслуговує більше часу на те, щоб познайомитися зі своєю силою. Я почуваюся трохи винним через те, що втягнув її у наш задум. Найпевніше, вона закінчить разом із нами всіма на міністерській церемонії страти.

— Але це почуття провини не стримає вас від того, щоб використати її як шпигунку серед аристократії?

Келсьє похитав головою.

— Ні, — тихо відказав він. — Не стримає. Нам потрібна кожна перевага, яку ми можемо здобути. Ти тільки... пильнуй її, Сейзе. Відтепер ти будеш її слугою та охоронцем, хай куди вона піде. Ніхто не здивується, якщо вона матиме біля себе террісійського мажордома.

— Аж ніяк, — погодився Сейзед. — Ба більше: було б дивно, якби дівчину її віку відіслали на світські заходи без супроводу.

Келсьє кивнув.

— Захищай її, Сейзе. Може, ця дівчинка й могутня алломантка, але вона недосвідчена. Я почуватимуся значно менш винним через те, що посилаю її в те лігвище аристократів, якщо знатиму, що ти будеш із нею.

— Я захищатиму її ціною власного життя. Обіцяю.

Келсьє вдячно усміхнувся й поклав руку Сейзедові на плече.

— Мені вже шкода того, хто стане на твоєму шляху.

Террісієць скромно схилив голову. На перший погляд могло здатися, що він і мухи не скривдить, але Келсьє знав, яка в ньому ховається сила. Мало хто — навіть серед алломантів — здатен був протистояти в бою розгніваному хранителю. Мабуть, саме тому Міністерство практично винищило їхню спільноту.

— Ну гаразд, — мовив Келсьє. — Вертайся й навчай її далі. Наприкінці тижня лорд Венчер дає бал, і — готова чи ні — Вен мусить бути там.