З-імли-народжені

14

Невдовзі після того як вони знайшли капшук, пішов дощ. Хоч і не надто сильний, він, здавалося, трохи розігнав імлу. Вен задрижала й натягнула каптур. Вона сиділа навпочіпки на даху біля Келсьє. Той не звертав уваги на негоду, тож не звертала й вона. Трохи вологи не зашкодить — а можливо, навіть допоможе, адже шум дощу приховає їхні кроки.

Перед ними здіймався Кредік-Шо. Гострі шпилі та прямовисні вежі скидалися в темряві на чорні кігті. Вони значно різнилися за товщиною — у деяких цілком могли вміститися сходові прогони й великі покої, інші ж були просто тонкими сталевими стрижнями, що стриміли, впинаючись у небо. Це розмаїття надавало палацу якоїсь спотвореної нецентральної симетрії — майже рівноваги.

У вологій імлистій пітьмі шпилі та вежі мали лиховісний вигляд — немов почорнілий від попелу кістяк давно зотлілого велетня. Дивлячись на них, Вен мовби відчула щось... якусь пригніченість, неначе зблизька палац висмоктував із неї всю надію.

— Наша мета — комплекс переходів біля основи одного з дальніх шпилів праворуч, — мовив Келсьє так тихо, що Вен ледве почула його крізь шелест дощу. — Нам потрібно дістатися до кімнати в самому центрі того комплексу.

— А що в ній?

— Не знаю, — відказав ватажок. — Саме це ми й маємо довідатися. Кожного третього дня — і сьогодні не один із них — Пан Всевладар відвідує цю кімнату. Він перебуває там три години, а тоді йде. Якось я вже намагався дістатися туди. Три роки тому.

— Та твоя справа, — прошепотіла Вен. — Коли тебе...

— Коли мене спіймали, — докінчив Келсьє. — Так. Тоді ми думали, що в тій кімнаті Пан Всевладар зберігає свої багатства. Тепер я гадаю, що ми помилялися, але мені все одно цікаво дізнатися. Те, як регулярно він навідується туди... це так дивно. Щось у тій кімнаті є, Вен. Щось важливе. Можливо, там ховається таємниця його могутності й безсмертя.

— А нам що до того? — запитала Вен. — У тебе ж є Одинадцятий метал, яким його можна перемогти, хіба ні?

Келсьє злегка нахмурився. Дівчина чекала на відповідь, але не отримала її.

— Минулого разу мені не вдалося, Вен, — сказав ватажок натомість. — Ми підібралися близько, але все йшло занадто легко. Коли ми дісталися до кімнати, перед нею стояли інквізитори. Чекали на нас.

— Хтось попередив їх?

Келсьє кивнув.

— Ми планували цю роботу кілька місяців. Можливо, ми були занадто впевнені в собі, але не без причини. Мара і я були найкращими — усе мало пройти гладко, — він обернувся до Вен. — Сьогодні я не маю жодного плану. Ми просто зайдемо... заспокоїмо кожного, хто спробує нас зупинити, а тоді вдеремося до тої кімнати.

Вен мовчки сиділа, відчуваючи, як холодні краплі дощу падають на вологі руки. Відтак кивнула.

Келсьє ледь усміхнувся.

— Жодних заперечень?

Вен похитала головою.

— Я сама напросилася. Не мені тепер заперечувати.

Келсьє хихотнув.

— Мабуть, я забагато часу проводжу з Бризом, Доки хтось не скаже, що я збожеволів, мені здається, що щось негаразд.

Вен стенула плечима. Однак коли вони рушили дахом, гнітюче відчуття, яке йшло від Кредік-Шо, з’явилося знову.

— Там щось не так, Келсьє, — сказала вона. — Палац видається якимось... лихим.

— Це Пан Всевладар, — відповів ватажок. — Він — неймовірно могутній гамівник і випромінює алломантичні хвилі, що притлумлюють емоції кожного, хто наближається до палацу. Підпали мідь, вона зробить тебе невразливою.

Вен послухалася поради, і відчуття негайно зникло.

— Допомогло? — запитав Келсьє.

Дівчина кивнула.

— От і добре, — мовив він і дав їй жменю монет. — Не відходь від мене і тримай атій напохваті — про всяк випадок.

Із цими словами він зістрибнув із даху. Вен кинулася за ним, стрічки її плаща замаяли позаду, стріпуючи дощові краплі. Падаючи, вона розпалила п’ютер і приземлилася на зміцнені алломанією ноги.

Келсьє кинувся вперед, і Вен помчала за ним. Бігти так швидко слизькою від дощу бруківкою було б небезпечно, але посилені п’ютером м’язи працювали з легкістю й точністю, бездоганно підтримуючи рівновагу. Вона мчала крізь вогку, імлисту ніч, спалюючи олово й мідь: перший метал — щоб бачити, другий — щоб приховати себе.

Келсьє обігнув палацовий комплекс. Дивно, але довкола будівлі не було зовнішнього муру. «Звісно, що не було. Хто ж наважиться напасти на Пана Всевладаря?»

Пагорб Тисячі Шпилів оточувала тільки брукована площа. Жодне дерево, жоден кущик, жодна будівля не відвертали уваги від того бентежливо-асиметричного нагромадження флігелів, веж і шпилів, яким був Кредік-Шо.

— Гайда, — прошепотів Келсьє, і Вен почула його завдяки оловослуху.

Він обернувся й кинувся до приземкуватої, схожої на бункер прибудови. Підбігши, Вен побачила двох вартових, що стояли обабіч оздоблених різьбленнями великих, як брама, дверей.

Келсьє блискавкою метнувся до них і відразу перетяв одному горло. Другий хотів закричати, але ватажок підстрибнув і вгатив його обома ногами в груди. Від удару надлюдської сили вартового відкинуло назад, він торохнувся об стіну й важко осунувся на землю. Наступної миті Келсьє вже був на ногах і, кинувшись на двері, виважив їх плечем.

З кам’яного коридору попереду цідилося кволе світло ліхтаря. Ватажок пірнув усередину. Вен пригасила олово й скрадливим бігом рушила за ним. Серце її несамовито калатало. Ще ніколи за все своє злодійське життя вона не витворяла такого. Тихцем обікрасти чи обшахрувати — це одна річ, і зовсім інша — вдертися силою і вбивати. Біжучи за Келсьє вглиб коридору — їхні черевики й плащі лишали на гладенькому камені мокрі сліди, — Вен нервово дістала скляний кинджал і стиснула його обмотане шкірою руків’я у спітнілій долоні.

Просто перед ними з кімнати, що, схоже, була вартівнею, у коридор вийшов якийсь чоловік. Келсьє стрибнув уперед, зацідив солдатові ліктем у живіт, а тоді вдарив його об стіну. Перш ніж тіло вартового впало на підлогу, ватажок уже ввірвався до кімнати.

Вен поквапилася за ним і вскочила в хаос. Келсьє «притягнув» з кутка кімнати металевий канделябр й узявся вертіти ним, збиваючи з ніг одного солдата за іншим. Вартові репетували, безладно метушилися й хапали бойові палиці, що лежали під стіною. Стіл із рештками їжі перекинули вбік, щоб звільнити місце для бою.

Один із солдатів обернувся до Вен, і дівчина зреагувала без роздумів — запаливши сталь, жбурнула жменю монет і «штовхнула» їх. Монети вистрілили у вартового і вп’ялися йому в тіло. Чоловік упав.

Вен підпалила залізо й «притягнула» закривавлені монети до себе. Відтак обернулася й сипонула ними, вражаючи ще трьох солдатів. Останнього своєю імпровізованою зброєю поклав Келсьє.

«Я щойно вбила чотирьох чоловіків», — ошелешено подумала дівчина. Досі вбивства завжди брав на себе Рін.

Позаду почувся шум. Вен різко обернулася й побачила ще один загін солдатів, що вбігали крізь інші двері. Келсьє кинув канделябр і ступив наперед. Раптом чотири ліхтарі, що освітлювали кімнату, зірвалися з тримачів і полетіли просто на нього. Він ухилився вбік, і ліхтарі розбилися один об одний.

У кімнаті запала темрява. Вен підпалила олово, і її очі миттю призвичаїлися до світла з коридору. Вартові, однак, збентежено завмерли на місці.

Наступної миті Келсьє вже був поміж них. У темряві зблиснули кинджали. Пролунали крики. А тоді все стихло.

Вен стояла, оточена смертю. Закривавлені монети випали з її занімілих пальців. Однак другою долонею вона міцно стискала кинджал, бодай для того, щоб угамувати дрож у руці.

Вона аж підскочила, коли Келсьє поклав руку їй на плече.

— То були лихі люди, Вен, — сказав він. — Кожен скаа глибоко в душі знає, що взяти зброю і стати на оборону Останньої імперії — це найтяжчий злочин.

Вен отупіло кивнула. Вона почувалася... неправильно. Можливо, через усі ці смерті. Але тепер, опинившись усередині будівлі, вона могла заприсягтися, що знову відчуває силу Пана Всевладаря. Щось наче «штовхало» її емоції, гнітило її, навіть попри запалену мідь.

— Ходімо. У нас мало часу.

Келсьє рушив, легко перестрибуючи через трупи. Вен механічно пішла за ним.

«Я змусила його взяти мене, — подумала вона. — Я хотіла битися як він. Мені доведеться звикати до цього».

Вони вбігли у другий коридор, і Келсьє підстрибнув у повітря, а тоді полетів уперед. Вен повторила його рухи: підскочила і, знайшовши «якір» у глибині коридору, «потягнула» себе до нього.

Бічні коридори пролітали повз неї, а повітря ревіло в підсилених оловом вухах. Попереду знову з’явилися двоє солдатів. Першого Келсьє вдарив ногами, потім перевернувся в повітрі й угородив кинджал другому в шию. Обидва повалилися додолу.

«Нічого металевого, — подумала Вен, опускаючись на підлогу. — Ніхто з вартових не має на собі нічого металевого». Це були ті, кого називають туманобійниками. Люди, навчені битися з алломантами.

Келсьє пірнув у бічний коридор, і Вен довелося прискоритися, щоб не відстати від нього. Вона розвогнила п’ютер, щоб змусити ноги працювати швидше. Але Келсьє раптом зупинився, і Вен ледве загальмувала біля нього. Праворуч відкривався арковий прохід, у якому горіло світло значно яскравіше, ніж тс, яке давали невеличкі ліхтарі в коридорі. Вен загасила олово, слідом за Келсьє пройшла крізь прохід і опинилася у величезній склепінчастій залі.

У кутах зали стояли шість жаровень, у яких палало відкрите полум’я. На відміну від голих коридорів, тут стіни були оздоблені інкрустаціями зі срібла. Кожна, вочевидь, зображала життя Пана Всевладаря, як і ті вікна в замку Венчерів. Утім, ці картини видавалися менш абстрактними. Вона побачила на них гору. Велику печеру. Водойму, виповнену світлом.

І щось темне-темне.

Келсьє рушив уперед, і Вен обернулася в його бік. Посередині зали здіймалася невеличка споруда — будівля всередині будівлі. Оздоблений плавними візерунками, одноповерховий будиночок із різьбленого каменю поважно стояв перед ними. Уся ця тиха й порожня зала справляла на Вен якесь дивне враження урочистості.

Келсьє прямував далі, ляпаючи босими ногами по гладенькому чорному мармуру. Вен пішла за ним, нервово скрадаючись — зала видавалася безлюдною, але десь мали бути інші вартові. Ватажок підступив до великих дубових дверей внутрішнього будиночка. Їхню поверхню вкривали невідомі Вен письмена. Келсьє простягнув руку й відчинив двері.

Усередині стояв сталевий інквізитор. Нелюд посміхнувся, і губи його скривилися в моторошній гримасі під двома грубими штирями, забитими в очі.

Келсьє завмер на мить, а тоді закричав:

— Тікай, Вен!

Інквізитор викинув руку і схопив його за горло.

Вен заціпеніла. З аркових проходів обабіч неї вийшли ще двоє інквізиторів у чорних балахонах. Високі, жилаві, з лисими головами, в очницях — металеві стрижні, довкола них — химерні міністерські тату.

Перший інквізитор, тримаючи Келсьє за горло, підняв його в повітря.

— Келсьє, Уцілілий в Гатсіні, — скреготливим голосом промовив нелюд і обернувся до Вен. — І... ти. Я шукав тебе, мішано-кровна. Я вб’ю твого приятеля швидко, якщо скажеш, хто породив тебе.

Келсьє захрипів, судомно ковтаючи повітря й силкуючись розтиснути інквізиторові пальці. Нелюд обернув голову й поглянув очима-штирями на свого бранця. Той захрипів знову, немовби намагаючись щось сказати, і зацікавлений інквізитор підтягнув його ближче до себе.

Рука Келсьє метнулася вперед і ввігнала кинджал в шию інквізиторові. Той поточився, і Келсьє щосили вгатив йому кулаком у передпліччя. Гучно тріснула кістка, й інквізитор випустив з-імли-народженого, що, заходячись кашлем, упав на дзеркальну мармурову підлогу.

Хапаючи ротом повітря, Келсьє глянув на Вен несамовитими очима.

— Я сказав, тікай! — прохрипів він, кидаючи щось їй.

Вен простягнула руку, щоб спіймати капшук із монетами, але той смикнувся в повітрі й різко рвонув уперед. Дівчина враз усвідомила, що Келсьє кидав капшук не їй, а в неї.

Мішечок ударив її в груди, і алломантичним «поштовхом» її кинуло через усю залу, повз двох заскочених зненацька інквізиторів. Вен незграбно впала на мармурову підлогу і ще трохи проїхалася по ній поковзом.

Дещо ошелешена, вона підвела голову. Келсьє по той бік зали звівся на ноги. Головний інквізитор, схоже, не надто переймався кинджалом у шиї. Інші два заступали дорогу до Келсьє. Один із них поглянув у її бік, і Вен всипало морозом від його жаского неприродного погляду.

— ТІКАЙ! — розляглося луною попід склепінням.

Цього разу Вен нарешті почула.

Насилу звівшись на ноги — страх приголомшував її, горлав до неї, змушував рухатися, — вона кинулася до найближчого проходу, навіть не знаючи напевне, чи це той самий, крізь який вони потрапили сюди. Вона стиснула в руці капшук із монетами й підпалила залізо, відчайдушно шукаючи якийсь «якір» у глибині коридору.

«Треба вибратися звідси!»

Вен вхопилася за перший-ліпший промінь і «потягнула», відриваючи себе від підлоги. Вона полетіла коридором на карколомній швидкості, від жаху щосили розвогнюючи залізо.

Зненацька її смикнуло, і все довкола завертілося. Вен незграбно впала, ударившись головою об камінь. Причмелена, вона лежала, намагаючись збагнути, що сталося. Капшук із монетами... хтось «потягнув» за нього, щоб зупинити її.

Вен перекотилася й побачила темну постать, що мчить коридором. Просторий балахон майнув, коли інквізитор легко опустився на підлогу неподалік дівчини й рушив до неї. Обличчя його не виражало жодних емоцій.

Вен розвогнила олово і п’ютер, щоб прояснити розум і відігнати біль. Вона жбурнула кілька монет і «штовхнула» їх у бік інквізитора.

Той здійняв руку — і монети зависли в повітрі, а Вен зненацька відкинуло назад власним «поштовхом». Дівчина безладно покотилася по кам’яній підлозі, силкуючись якось загальмувати.

Нарешті спинившись, вона почула, як монети із дзенькотом упали на підлогу. Вен труснула головою, відчуваючи, як з десяток нових ран і синців печуть по всьому тілу. Інквізитор переступив через монети, плавною ходою наближаючись до неї.

«Треба втікати!» Навіть Келсьє боявся битися з інквізитором. Якщо він не міг перемогти цю істоту, то які шанси мала Вен?

Жодних. Вона кинула капшук, скочила на ноги, а тоді побігла й пірнула в перші двері, які побачила. Кімната за ними була безлюдна, але посередині стояв золотий вівтар, що разом із чотирма канделябрами по кутах і купою іншого релігійного начиння займали майже все місце.

Вен обернулась і, пригадавши трюк Келсьє, «притягнула» канделябр. Інквізитор ступив на поріг, а тоді, майже приємно здивований, підняв руку і з легкістю вирвав свічник із її пальців алломантичним «потягом».

«Який він дужий!» — нажахано подумала Вен. Мабуть, інквізитор урівноважував себе, «тягнучи» за ліхтарні тримачі позаду. Його залізний «потяг» був значно сильніший, ніж у Келсьє.

Злегка «підтягнувшись», Вен перестрибнула через вівтар. Інквізитор, стоячи у дверях, сягнув рукою до чаші на невисокому стовпчику й дістав звідти жменю якихось маленьких металевих трикутничків. Вони мали гострі краї і відразу порізали йому долоню в кількох місцях. Нелюд не звернув на порізи уваги і здійняв скривавлену руку в напрямку до Вен.

Дівчина вереснула й сховалася за вівтарем, тимчасом як гострі шматочки металу вдарилися об стіну позаду.

— Тобі нікуди тікати, — промовив інквізитор скрипучим голосом. — Ходімо зі мною.

Вен роззирнулася. Іншого виходу з кімнати не було. Дівчина виглянула з-за вівтаря, і їй в обличчя відразу полетів металевий трикутник. Вона «відштовхнула» його, але інквізитор був надто сильний. Їй довелося пригнутися, щоб шматок металу пролетів над головою, інакше сила противника пришпилила б її до стіни.

«Мені треба щось, щоб затулитися. Щось неметалеве».

Вона почула, як інквізитор заходить до кімнати, і тоді знайшла те, що їй було потрібно — велику книгу в шкіряній оправі, що лежала біля вівтаря. Вен схопила її, а тоді завагалася на мить. Навіщо їй багатство, якщо вона помре? Дівчина дістала флакон, якого їй дав Келсьє, ковтнула атій і підпалила його.

Атієва тінь інквізитора виступила з-за вівтаря, а за мить те саме зробив і він сам. Тінь розтулила долоню, і у Вен полетів рій крихітних прозорих кинджалів.

Вона здійняла книгу перед тіньовими кинджалами саме тоді, коли в неї полетіли справжні. Усі вони глибоко вгрузли зазубленими гостряками в шкіряну палітурку.

Інквізитор на якусь мить завмер, і Вен була винагороджена виразом чогось схожого на збентеження, яке з’явилося на потворному обличчі нелюда. А потім із його тіла враз вихопилася сотня тіньових образів.

«Пане Всевладарю!» — подумала дівчина. Інквізитор теж мав атій.

Не марнуючи часу на роздуми про це, Вен перестрибнула через вівтар, прихопивши з собою книгу для захисту від наступних атак, і кинулася в коридор. Інквізитор обернувся, стежачи за нею очима-штирями.

У коридорі на неї вже чекав загін солдатів. На щастя, кожен із них мав тінь із майбутнього. Вен шаснула повз них, краєм ока стежачи, куди припадуть їхні удари, і таким чином уникаючи атак кільканадцяти чоловіків. На мить дівчина майже забула про біль і страх — вони поступилися місцем неймовірному відчуттю сили. Вона без жодних зусиль уникала ударів: палиці свистіли над нею і повз неї, але щоразу хибили на якусь дещицю. Вона була непереможна.

Вен дзиґою проскочила крізь стрій солдатів, навіть не намагаючись їх поранити чи вбити — вона прагнула лише втекти. Минувши останнього чоловіка, вона повернула за ріг.

Другий інквізитор, оточений тінями-образами, підступив до неї і вдарив чимось гострим у бік.

Дівчина ахнула від болю. Нелюд із відразливим звуком висмикнув зброю з її тіла — це виявилася довга палиця з обсидіановим лезом на кінці. Вен схопилася за бік і поточилася назад, із жахом відчуваючи, як із рани тече тепла кров.

Інквізитор видавався знайомим. «Це той перший, із будиночка, — подумала вона крізь біль. — Це значить... що Келсьє мертвий?»

— Хто твій батько? — запитав інквізитор.

Вен притискала долоню до боку, намагаючись зупинити кровотечу. Рана була велика. Вона бачила такі рани раніше. Від них завжди помирали.

Однак вона досі стояла. «П’ютер, — промайнула думка в її ошелешеному розумі. — Розвогни п’ютер!»

Вона так і вчинила, і метал додав їй сили, давши змогу триматися на ногах. Солдати розступилися, пропускаючи другого інквізитора, що наближався до неї збоку. Вен нажахано переводила погляд з одного противника на другого. Обоє наближалися до неї, а крізь її пальці додолу стікала кров. Перший інквізитор досі тримав обсидіановий топірець, лезо якого було червоне від крові. Крові Вен.

«Схоже, я помру», — налякано подумала дівчина.

Аж раптом оловослухом вона почула шум. Ледве чутний стукіт дощу, який долинув звідкілясь іззаду. Вен рвучко обернулася, кинулась у найближчі двері й на протилежному боці кімнати побачила великий арковий прохід. По підлозі кімнати розтікалася імла, а зовні дощ лопотів по камінню.

«Мабуть, звідти прийшли солдати», — подумала дівчина. Вона далі розвогнювала п’ютер, вражена тим, як добре досі працює її тіло. Затинаючись, вона вибігла під дощ, інстинктивно притискаючи до грудей книгу в шкіряній палітурці.

— Невже ти сподіваєшся втекти? — почувся позаду здивований голос першого інквізитора.

Приголомшена, Вен сягнула поглядом у небо й «потягнулася» до одного з численних палацових шпилів. Злинаючи в повітря й летячи у темну ніч, вона почула, як інквізитор вилаявся.

Довкола неї здіймалися тисячі шпилів. Вона «підтягнулася» до одного, потім до іншого. Дощ посилився, і ніч стала ще чорнішою. Імли, що відбивала б світло, не було, а зорі сховалися за хмарами. Вен не бачила, куди летить. Їй доводилося за допомогою алломантії відшукувати металеві вершки шпилів і сподіватися, що на шляху немає перешкоди.

Вона вдарилася об шпиль, схопилася за нього в темряві й зупинилась. «Треба перев’язати рану...» — промайнула квола думка. Тіло починало німіти, у голові паморочилося, попри запалені п’ютер і олово.

Щось ударилося об шпиль над нею, і Вен почула низьке роздратоване гарчання. Вона «відштовхнулася», перш ніж інквізитор зі свистом розітнув повітря поруч із нею.

У неї був лише один шанс. Посеред стрибка вона «потягнулася» вбік, до іншого шпиля, одночасно «штовхнувши» книгу — в палітурці якої застрягли шматочки металу — у тому напрямку, в якому летіла доти. Книга помчала геть, лишаючи за собою блакитний слід, що тьмяно світився в темряві. Більше нічого металевого Вен не мала.

Вона обережно вхопилася за наступний шпиль, намагаючись шуміти якнайменше, а потім напружено завмерла в темряві, спалюючи олово. Дощ оглушливо гримотів у вухах. Крізь його стукіт Вен розчула, як щось ударилося об шпиль у тому боці, куди вона спрямувала книгу.

Інквізитор піймався на її хитрощі. Дівчина зітхнула. Вона висіла, тримаючись за шпиль, а дощ барабанив по її тілу. Пересвідчившись, що мідь досі горить, Вен трохи «притягнулася» до шпиля, щоб триматися на місці, а тоді відірвала від сорочки клапоть, щоб перев’язати рану, і навіть попри потьмарений розум зауважила, яка та велика.

«Ох, Пане...» — подумала дівчина. Без п’ютеру вона вже давно знепритомніла б. Вона була б мертва.

Із темряви долинув якийсь звук. Вен похолола і звела погляд угору. Довкола неї була сама чорнота.

«Цього не може бути. Він не може...»

Щось стукнулося об її шпиль. Вен скрикнула й відскочила геть. Вона «потягнула» себе до іншого шпиля, кволо вхопилася за нього й одразу ж «відштовхнулася». Інквізитор переслідував її, і позаду чути було глухі удари, коли він перестрибував від шпиля до шпиля.

«Він знайшов мене. Він не міг мене бачити, чути чи відчувати. Але він однаково знайшов мене».

Вен вдарилася об черговий шпиль і безвладно повисла на ньому, тримаючись однією рукою. Сили майже полишили її. «Треба... втекти... сховатися...»

Руки заніміли, а голова майже не працювала. Пальці зісковзнули з холодного мокрого металу, і Вен відчула, що летить униз, в темряву.

Вона падала разом із дощем.

Утім, пролетіла вона небагато, а тоді гримнулася об якусь тверду поверхню. Це виявився дах якоїсь високої частини палацу. Приголомшена ударом, Вен насилу звелася на коліна й порачкувала від шпиля, шукаючи якийсь закуток.

«Сховатися... сховатися... сховатися...»

Вона ледве доповзла до щілини між двома сусідніми вежами, забилася якомога далі в темряву й, обхопивши себе руками, лягла в глибоку калюжу дощівки, змішаної з попелом. Її тілом стікали вода і кров.

На якусь мить Вен подумала, що, можливо, урятувалася.

Щось гупнуло. На дах опустилася темна постать. Дощ трохи вщух, і олово дало змогу побачити голову, пробиту двома металевими штирями, і темний балахон.

Вен була заслабка, щоб рухатися, заслабка, щоб удіяти бодай щось — вона могла лише лежати в калюжі й тремтіти в мокрому одязі, що обліпив її тіло. Інквізитор обернувся до неї.

— Стільки клопоту від такої дрібноти, — промовив він і ступив до неї. Вен ледь-ледь чула його слова.

Довкола знову запала темрява... ні, це темрявою застилало її розум. Перед очима потемніло, вони заплющилися. Рана більше не боліла. Вен не могла... навіть... думати...

Пролунав якийсь звук, наче тріснула гілка.

А тоді її обхопили чиїсь руки. Теплі, не схожі на обійми смерті. Вен змусила себе розплющити очі.

— Келсьє? — прошепотіла вона.

Але на неї, із виразом турботи й занепокоєння, дивився не Келсьє. Це було інше обличчя, добріше. Вен полегшено зітхнула й поринула в забуття, коли дужі руки підняли її, даючи дивне відчуття безпеки посеред бурхливої ночі.