З-імли-народжені

28

Бальна зала замку Лекалів мала вигляд внутрішньої частини піраміди. Танцювальний майданчик було облаштовано посеред зали на помості заввишки в половину людського зросту. На чотирьох подібних платформах, що оточували його, стояли обідні столики. У заглибинах поміж платформами, неначе в траншеях, снували слуги, що розносили аристократам наїдки.

Уздовж стін пірамідального приміщення чотирма ярусами бігли балкони-галереї, кожен ярус розміщувався дедалі ближче до верхівки піраміди й дедалі більше нависав над танцювальним майданчиком. Хоча головна зала була добре освітлена, але на галереях, затінених верхніми поверхами, панувала півсутінь. Такий проєкт будівлі був задуманий для того, щоб забезпечити якнайкращий вид на головну художню цінність замку — невеличкі вітражні вікна, що низками тяглися вздовж кожної галереї.

Хоча інші фортеці мали більші вітражі, але, як вихвалялися Лекалі, таких майстерно зроблених не було в нікого. Вен мусила визнати, що вітражні віконця справді справляли неабияке враження. За останні кілька місяців вона бачила їх уже так багато, що майже не звертала на них уваги. Утім, вікна замку Лекалів затьмарювали більшість із них. Кожен вітраж був химерним і вигадливим витвором із сяйнистих барв: на одному гарцювали дивоглядні тварини, на іншому вабили око далекі пейзажі, з портретів гордовито споглядали визначні дворяни.

Були там, звісно, й обов’язкові сюжети, присвячені Вознесінню. Тепер Вен легко впізнала їх і була здивована, побачивши зображення того, про що читала в щоденнику. Смарагдово-зелені пагорби. Круті гори, з вершин яких спускалися ледь помітні хвилясті лінії. Глибоке темне озеро. І... чорнота. Безодня. Руйнівний хаос.

«Він переміг її, — подумала вона. — Але... що ж то було?» Може, останні сторінки розкажуть щось про це.

Вен похитала головою і відійшла від ніші з чорним вікном. Дівчина походжала по другому ярусу в білосніжній сукні — колись вона, звичайна скаа, навіть уявити собі не могла такого вбрання. Невіддільною частиною її життя були попіл і сажа, тож Вен, мабуть, і не знала, що таке чиста, непоплямована білість. Через це плаття видавалося їй ще дивовижнішим. Вона сподівалася, що ніколи не втратить цього — спогадів про те, яким було її колишнє життя. Вони допомагали їй більше цінувати те, що в неї було тепер, — значно більше, ніж це цінували справжні дворяни.

Вен далі прогулювалася галереєю, видивляючись свою жертву. З підсвітлених зовні вікон струменіло іскристе світло, розкидаючи по підлозі барвисті плями. Більшість вітражів ховалася в неглибоких оглядових нішах-альковах, і попереду вздовж галереї темні ділянки чергувалися з різнокольоровими. Вен не зупинялася, щоб роздивитися ще якийсь вітраж: вона вже вдосталь намилувалася ними під час свого першого балу в замку Лекалів. Цього вечора в неї були важливіші справи.

Ту, кого шукала, вона побачила на східному боці галереї. Леді Клісс розмовляла в компанії дворян, тож Вен затрималася недалеко, удаючи, ніби розглядає вітражне вікно. Гурт леді Клісс невдовзі розійшовся: зазвичай ніхто не витримував її товариства протягом тривалого часу. Дама попрямувала галереєю у бік Вен.

Коли вона підійшла ближче, дівчина обернулася й удала, ніби приємно здивована.

— О, леді Клісс! Я цілий вечір вас не бачила!

Низенька дворянка охоче спинилася, вочевидь, зрадівши, що може попліткувати ще з кимось.

— Леді Валетто! — вигукнула вона, перевальцем підходячи до Вен. — Вас не було минулого тижня на балі в лорда Кейба! Сподіваюся, ваша хвороба не повернулася?

— Ні, — відказала Вен. — Просто той вечір я провела з дядечком.

— А-а, — протягнула Клісс, явно розчарована: повернення хвороби було б цікавішою пліткою. — Що ж, це добре.

— Я чула у вас є якісь новини про леді Трен-Педрі Делуз, — обережно почала Вен. — Я й сама нещодавно дізналася дещо цікаве.

Вона промовисто глянула на Клісс, натякаючи, що готова обмінятися чутками.

— Авжеж, авжеж! — радісно підхопила пліткарка. — Я чула, що Трен-Педрі анітрохи не зацікавлена в союзі з домом Еймів, хоча її батько прагне чимшвидше влаштувати весілля. Але ж ви знаєте, які вони, ті Ейми-молодші. Принаймні Федрен — йолоп із йолопів.

Дівчина подумки закотила очі. Клісс теревенила далі, не помічаючи, що Вен теж хоче щось розповісти. «Тонко натякати цій жінці — однаково, що намагатися продати плантаційниці парфуми для купелі».

— Як цікаво! — урвала вона свою розмовницю. — Можливо, Трен-Педрі вагається через зв’язки дому Еймів із Гастінгами?

Клісс злегка розтулила рота, а тоді її очі вп’ялись у Вен.

— Чого б це?

— Ну, всім же відомо, що планують робити Гастінги.

— А що всім відомо? — запитала Клісс.

Вен удала, ніби збентежилася.

— Ой. Можливо, про це ще ніхто не знає. Будь ласка, леді Клісс, забудьте, що я вам казала.

— Забути? Авжеж, я вже забула. Але ж розповідайте далі. Що ви мали на увазі?

— Мені не слід було цього казати, — пробурмотіла Вен. — Я просто почула, як мій дядько говорив про дещо.

— Ваш дядько? — ще більше зацікавилася Клісс. — Що він казав? Ви ж знаєте, що можете мені довіряти.

— Ну... — протягнула Вен. — Він казав, що дім Гастінгів переправляє більшість майна до своїх плантацій у Південній домінії. Дядечко був із того неабияк щасливий, адже Гастінги вийшли з деяких своїх контрактів і він сподівається їх перехопити.

— Переправляють майно... — повторила Клісс. — Але навіщо їм це робити? Хіба що вони планують покинути столицю...

— Навряд чи їх можна звинувачувати за це, — стиха промовила Вен. — Хто захоче ризикувати після того, що сталося з Текіелями?

— Справді, хто... — відповіла Клісс.

Вона аж трусилася від нетерплячки поділитися з кимось цією новиною.

— Але це, певно, лише чутки, — сказала Вен. — Мабуть, вам не слід нікому про це розповідати.

— Авжеж, авжеж, — пообіцяла Клісс. — Е-е... прошу пробачити. Мені треба освіжитися.

— Звісно, — відказала Вен, проводжаючи поглядом даму, яка вже мчала до сходів.

Вона всміхнулася. Гастінги не готувалися до від’їзду: це була одна з наймогутніших родин у місті, і навряд чи вони б утікали зі столиці. Однак Доксон саме зараз сидів у столярні й виготовляв фальшиві документи, які, опинившись у правильному місці, підтверджуватимуть те, що сказала Вен.

Якщо все піде як слід, то невдовзі весь Лютадель чекатиме на від’їзд Гастінгів. Їхні союзники зважатимуть на це й, можливо, самі почнуть покидати місто. Покупці зброї шукатимуть інших постачальників, побоюючись, що Гастінги не зможуть виконати угоди, коли поїдуть. А коли вони нікуди не поїдуть, то видаватимуться нерішучими. Союзники підуть від них, доходи скоротяться, і вони цілком можуть стати наступним домом, який зазнає краху.

Однак дім Гастінгів повалити було чи не найлегше. Вони мали славу неабияких крутихвостів, тому люди легко повірять у їхні наміри потайки втекти. До того ж Гастінги були торговельним домом, а отже, значною мірою залежали від контрактів. Дім із таким очевидним головним джерелом доходів має очевидні вразливі місця. Протягом останніх кількох десятиліть лорд Гастінг докладав великих зусиль, щоб збільшити вплив своєї родини, і через це вичерпав її ресурси практично до межі.

Інші Великі доми видавалися значно стійкішими. Вен зітхнула, обернулася й рушила галереєю, споглядаючи на величезний годинник, розміщений між галереями на протилежній стіні зали.

Венчери не впадуть так просто. Їхній дім лишався сильним завдяки своїм статкам: хоч вони теж торгували, однак не залежали від контрактів так, як інші доми. Венчери були такі багаті й такі могутні, що навіть торговельна катастрофа заледве чи похитнула б їх.

У певному розумінні це було добре — принаймні для Вен. Цей дім не мав очевидних вразливих місць, тож ватажани, можливо, будуть не надто розчаровані, якщо їй не вдасться знайти способу, як його зруйнувати. Урешті-решт, їм не конче було знищувати Венчерів: це просто полегшило б їм завдання.

У будь-якому разі, Вен мала на меті подбати, щоб Венчерів не спіткала така сама доля, як Текіелів. Втративши репутацію і фінансову стабільність, вони спробували вибратися з Лютаделя — і цей вияв слабкості призвів до остаточної загибелі. Деяких членів родини повбивали ще до втечі, решту знайшли в обгорілих каналових човнах, що буцімто зазнали нападу бандитів. Проте Вен не була відома жодна злодійська ватага, що наважилася б напасти на стількох дворян і перебити їх.

Келсьє досі не з’ясував, котрий із домів стояв за цим убивством, але лютадельському дворянству, схоже, було байдуже. Текіелі занепали й не змогли цьому запобігти, а для аристократії немає нічого ганебнішого, ніж Великий дім, який не може дати собі ради. Келсьє мав рацію: хоча дворяни й далі ввічливо віталися на балах, але були готові з радістю вгородити одне одному кинджал у груди, якщо це відповідало їхнім інтересам.

«Схоже на злодійські ватаги, — подумала Вен. — Дворяни насправді не дуже-то й відрізняються від людей, серед яких я зростала».

Аристократи були навіть підступніші, за робленою поштивістю ховаючи змови, убивства і — що найважливіше — діяльність з-імли-народжених. Не випадково на всіх балах, які вона відвідувала останнім часом, можна було побачити велику кількість сторожі — як в обладунках, так і без. Світські заходи стали ще й способом застерегти ворогів і показати свою силу.

«Еленд у безпеці, — подумки сказала собі Вен. — Хоч він і поганої думки про своїх рідних, але ті добре попрацювали, щоб утриматися на вершині лютадельської ієрархії. Він — спадкоємець дому, тож його захистять від убивць».

На жаль, ці запевнення звучали не надто переконливо. Їй було відомо, що Шан Еларіель щось замислила. Дому Венчерів, може, й нічого не загрожувало, а ось Елендові... Еленд часом бував трохи відірваним від реальності. Якщо Шан заподіє щось особисто йому, хтозна, чи стане це серйозним ударом для дому Венчерів... Але для Вен — точно стане.

— Леді Валетто Рену, — пролунав голос. — Мені видається, що ви спізнилися.

Вен обернулася й побачила Еленда, що стояв ліворуч у алькові, зручно спершись на стіну. Вона всміхнулася, глянула на годинник і виявила, що справді прийшла на кілька хвилин пізніше, ніж обіцяла.

— Схоже, я набралася поганих звичок від деяких моїх знайомих, — сказала вона, заходячи до алькова.

— Але ж я не сказав, що це погано, — з усмішкою зауважив дворянин. — Ба більше, як на мене, кожна придворна дама має бути трішки непунктуальною. Чоловікові не зашкодить почекати на жінку, нехай навіть лише з її примхи, — принаймні так завжди казала мені мати.

— Схоже, вона була мудрою жінкою, — мовила Вен.

Альков був невеличкий — місця ледь-ледь вистачало на двох. Вона стояла лицем до лиця з Елендом так близько, що носки їхнього взуття майже торкалися. Ліворуч над нею нависав верхній ярус галереї, а праворуч був прегарний вітраж блідо-бузкового кольору.

— Щодо цього я не маю певності, — відказав Еленд. — Вона ж вийшла за мого батька.

— І таким чином доєдналася до наймогутнішого дому Останньої імперії. Навряд чи можна знайти собі вигіднішу партію. Хоча, гадаю, можна ще спробувати вийти за Пана Всевладаря, але, наскільки мені відомо, наразі він не шукає собі дружини.

— А шкода, — мовив Еленд. — Може, він не був би таким занудою, якби в його житті з’явилася жінка.

— Залежить від того, яка жінка, — Вен скосувала очима на гуртик дворян, що проходили повз. — Схоже, це не найкраще місце, щоб усамітнитися. Люди кидають на нас підозріливі погляди.

— Але ж ти сама зайшла сюди до мене, — зауважив Еленд.

— Ну так, але я не подумала, що через це люди почнуть пліткувати про нас.

— Нехай пліткують, — дворянин випростався.

— Бо це розлютить твого батечка?

Еленд похитав головою.

— Тепер мені на це байдуже, Валетто.

Він ступив крок уперед, наблизившись упритул до неї. Вен відчула його дихання. Якусь хвилю він лише стояв так, а тоді промовив:

— Мабуть, я зараз тебе поцілую.

Вен злегка затремтіла.

— Не думаю, що тобі варто це робити, Еленде.

— Чому ні?

— Як багато ти знаєш про мене?

— Менше, ніж хотілося б, — визнав він.

— І менше, ніж ти мав би знати, — сказала Вен, дивлячись йому просто у вічі.

— То розкажи мені, — попросив він.

— Не можу. Поки що не можу.

Еленд якусь хвилю дивився на неї, а тоді ледь кивнув головою і відступив. Відтак вийшов з алькова на галерею.

— То що, може, тоді прогуляємося?

— Так, звісно, — полегшено, але й трохи розчаровано погодилася Вен.

— Це навіть краще, — промовив Еленд. — У тій ніші так темно, що просто неможливо читати.

— Навіть не смій, — пригрозила йому Вен, теж виступаючи на галерею і зиркаючи на книжку в його кишені. — Читай у товаристві когось іншого, але не в моєму.

— Але ж так почалося наше знайомство!

— І так воно може закінчитися, — сказала Вен, беручи його попід руку.

Еленд усміхнувся. Окрім них, галереєю прогулювалися й інші дворяни та дворянки, а внизу під тиху музику повільно кружляли пари.

«Усе тут видається таким спокійним і мирним. А лише кілька днів тому більшість із цих людей ліниво спостерігали, як відрубують голови жінкам і дітям».

Вен ішла попідруч із Елендом, відчуваючи тепло його тіла. Келсьє казав, що всміхається так багато, бо прагне взяти від світу всю радість, яку лише можна, і тішитися тими хвилинами щастя, які в Останній імперії трапляються так рідко. Тепер, поруч із Елендом, Вен подумала, що починає розуміти ватажка.

— Валетто... — почав Еленд.

— Що?

— Я хочу, щоб ти покинула Лютадель.

— Що?!

Він обернувся й поглянув на неї.

— Я багато про це думав. Ти, можливо, ще не усвідомлюєш цього, але в місті стає небезпечно. Дуже небезпечно.

— Я знаю.

— Тоді ти мала б розуміти, що просто зараз малому дому без союзників не місце в Центральній домінії, — сказав Еленд. — Твій дядько — молодець, що наважився прибути сюди і спробувати тут освоїтися, але він вибрав невдалий час. Я... я думаю, невдовзі все вийде з-під контролю. І тоді я не зможу бути певний у твоїй безпеці.

— Мій дядько знає, що робить, Еленде.

— Це інакше, Валетто, — мовив юнак. — Гинуть цілі дворянські доми. Родину Текіелів убили не бандити, а дім Гастінгів. І це не остання смерть, яку ми побачимо, перш ніж усе це скінчиться.

Вен знову подумала про Шан.

— А ти... тобі ж нічого не загрожує, правда? Дім Венчерів — не такий, як інші. Він міцний.

Еленд похитав головою.

— Навпаки, ми навіть вразливіші за решту, Валетто.

— Але ж ваші статки такі великі, — заперечила Вен. — Ви не залежите від торгових контрактів.

— Про наші контракти не завжди відомо, — тихо відказав Еленд, — але їх чимало, Валетто. Ми вдаємо, ніби маємо більше, ніж насправді, а інші нам вірять. Але з цим податком на замок... бачиш-но, нам вдається зберігати свій вплив у Лютаделі лише завдяки таємному джерелу доходів.

Вен насупилася, а Еленд нахилився ближче до неї і стишив голос мало не до шепоту.

— Моя родина добуває атій для Пана Всевладаря, Валетто, — мовив він. — Звідси все наше багатство. Певним чином наше становище цілковито залежить від примхи імператора. Він не хоче заморочуватися видобутком сам, але страшенно непокоїться, якщо чергова партія атію запізнюється.

«Довідайся більше! — закричав внутрішній голос. — Це їхня таємниця, це те, що потрібно Келсьє».

— Ох, Еленде, — прошепотіла Вен. — Ти не мав би мені цього казати.

— Чому ні? — здивувався він. — Я тобі довіряю. Слухай, справи вкрай небезпечні, і ти повинна це зрозуміти. Останнім часом з’явилися певні проблеми з постачанням атію. Відтоді як... бачиш-но, кілька років тому дещо сталося. Відтоді все змінилося. Батько не може забезпечити норми видобутку, і коли це востаннє сталося...

— Що?

— Скажімо так, — Еленд видавався стурбованим. — Невдовзі для Венчерів можуть настати скрутні часи. Пан Всевладар залежить від атію, Валетто: завдяки йому він тримає дворян під контролем. Дім без атію не може захистити себе від нападу з-імли-народженого. Маючи великий запас, Пан Всевладар контролює ринок і завдяки цьому непомірно багатіє. Він створює дефіцит атію, а потім продає його втридорога і з цього фінансує свої армії. Якби ти знала трохи більше про алломантію та її вплив на економіку, то це для тебе було б зрозуміліше.

«О, не турбуйся про мене. Я розумію більше, ніж ти гадаєш. А тепер я ще й знаю куди більше, ніж мала б».

На Елендовому обличчі зненацька з’явилася люб’язна усмішка, якою він привітав зобов’язувача, що пройшов повз. Той поглянув на них пильними очима з-посеред павутини татуювань.

Коли зобов’язувач був далеко, Еленд знову обернувся до неї.

— Я хочу, щоб ти поїхала звідси, — повторив він. — Усім відомо, що я виявляю тобі увагу. Сподіваюся, вони подумають, що це для того, щоб допекти батькові, але тебе все одно можуть спробувати використати. Великі доми без вагань знищать усю твою родину, щоб дістатися до мене й мого батька. Тобі треба виїхати.

— Я... подумаю про це, — пообіцяла Вен.

— Часу на роздуми майже немає, — остеріг її Еленд. — Я хочу, щоб ти покинула Лютадель, перш ніж тебе втягне в те, що тут діється.

«Мене вже втягнуло, і то значно сильніше, ніж ти гадаєш».

— Я сказала, що подумаю, — відповіла вона. — Слухай, Еленде, по-моєму, тобі слід більше непокоїтися за себе. Я гадаю, Шан Еларіель збирається якимось чином завдати тобі удару.

— Шан? — здивувався Еленд. — Та ні, вона нікого не скривдить.

— Мені здається, ти помиляєшся щодо неї, Еленде. Будь обережнішим.

Він розсміявся.

— Ви лише погляньте на нас: намагаємося переконати одне одного в тому, яка страшна небезпека нам загрожує, і обоє вперто відмовляємося вірити одне одному.

Вен мусила визнати, що він має рацію, і всміхнулася.

Еленд зітхнув.

— То ти мене не послухаєшся, так? Що я можу зробити, щоб змусити тебе покинути місто?

— Наразі — нічого, — відказала вона. — Слухай-но, Еленде, хіба ми не можемо просто насолоджуватися товариством одне одного? Якщо справи йтимуть так і далі, нам, можливо, ще не скоро випаде така нагода.

Він замислився над її словами, а тоді зрештою кивнув. Помітно було, що його тривога нікуди не поділася, але він нічого більше не сказав, лише знову подав їй руку, і вони рушили далі. Якийсь час вони йшли мовчки, аж доки дещо не привернуло уваги Вен. Вона відпустила Елендів лікоть і натомість узяла його долоню.

Дворянин збентежено глянув на неї, коли дівчина постукала пальцем по його персню.

— Справжній метал, — сказала вона, дещо здивована, адже, зважаючи на те, що їй розповідали, очікувала іншого.

Еленд ствердно кивнув.

— Щире золото.

— А ти не боїшся?..

— Алломантів? — він стенув плечима. — Не знаю. Мені з ними ніколи не доводилося мати справи. А ви на плантаціях хіба не носите нічого металевого?

Вен похитала головою і показала на затискач у волоссі.

— Пофарбоване дерево, — сказала вона.

Еленд кивнув.

— Розумно, — погодився він. — Але, бачиш-но, що довше ти житимеш у Лютаделі, то дедалі більше переконуватимешся в тому, що ми майже нічого не робимо тут, спираючись на розум. Пан Всевладар надіває металеві персні — і дворянство йде за його прикладом. Деякі мислителі гадають, що це частина його задуму. Мовляв, він носить металеві прикраси, бо знає, що вельможі наслідуватимуть його, і таким чином інквізитори матимуть над ними владу.

— Ти з ними згоден? — запитала Вен, знову беручи його попід руку. — 3 мислителями, я маю на увазі.

Еленд похитав головою.

— Ні, — відказав він стишеним голосом. — Пан Всевладар... він просто пихатий. Я читав про воїнів, які колись ішли в битву без обладунків, начебто щоб довести свою хоробрість і силу. Те саме й тут, мені здається, — щоправда, не так відверто. Він носить металеві прикраси, щоб похизуватися своєю могутністю, показати, що нічого не боїться і що ми нічого не можемо йому заподіяти.

«Що ж, — подумала Вен, — він наважився назвати Пана Всевладаря пихатим. Можливо, вдасться добутися від нього й більшого».

Еленд подивився на годинник.

— Боюся, сьогодні я не зможу провести весь вечір із тобою, Валетто.

— Розумію, — відказала Вен. — Тобі треба зустрітися з друзями.

Вона скинула на нього поглядом, щоб оцінити, як він відреагує на її слова.

Еленд, схоже, не надто здивувався — лише трохи звів брови, глянувши на неї.

— Справді, мені треба з ними зустрітися. А ти спостережлива.

— Тут не потрібно якоїсь особливої спостережливості, — відказала Вен. — Щоразу, коли бал відбувається в замку Гастінгів, Венчерів, Лекалів або Еларіелів, ти тікаєш із тими самими людьми.

— Це мої товариші по чарці, — з усмішкою мовив Еленд. — Дещо незвичне товариство, зважаючи на нинішній політичний клімат, але корисне тим, що дратує мого батька.

— А що ви робите на своїх зустрічах? — запитала Вен.

— Філософствуємо переважно, — відказав Еленд. — Це доволі занудні розмови — що, мабуть, не здивує нікого, хто знайомий бодай з кимось із нашої компанії. Ми говоримо про владу, політику... про Пана Всевладаря.

— І що ж ви про нього говорите?

— Бачиш-но, нам не дуже подобається те, як він керує Останньою імперією.

— То ви таки хочете його скинути! — стиха вигукнула Вен.

Еленд здивовано глянув на неї.

— Скинути його? Звідки в тебе така думка, Валетто? Він — Пан Всевладар, Бог і наш імператор. І ми нічого з цим не можемо вдіяти, — він відвів погляд, коли вони рушили далі. — Ні, мої друзі та я, ми лише... нам лише хотілося б, щоб Остання імперія була трохи іншою. Поки що ми не можемо нічого змінити, але одного дня ми займемо становище, яке дасть змогу впливати на Пана Всевладаря... звісно, якщо переживемо наступний рік чи скільки там.

— А що б ви змінили?

— Ну, взяти хоча б ту страту кілька днів тому, — відказав Еленд. — Я не бачу, яка від неї може бути користь. Скаа збунтувалися. Міністерство у відповідь стратило кількасот випадкових людей. Що вони досягнуть цим? Лише дужче розлютять простолюд, і наступне постання буде ще більше. Що тоді? Пан Всевладар накаже стяти голови ще більшій кількості людей? Як довго це триватиме? Доки не лишиться, кого страчувати?

Вен замислилась і якийсь час ішла мовчки.

— А як вчинив би ти, Еленде Венчере? — урешті запитала вона. — Якби був при владі.

— Не знаю, — чесно зізнався Еленд. — Я прочитав багато книжок — зокрема й деякі, яких не мав би читати, — але простих відповідей не знайшов. Одначе я цілковито певен, що страти нічого не вирішать. Пан Всевладар уже бозна-відколи сидить на престолі — здавалося б, він мав би вигадати щось краще. Але ми поговоримо про це якось іншим разом.

Він спинився й обернувся до неї.

— Уже час? — запитала Вен.

Еленд кивнув.

— Я пообіцяв, що зустрінуся з ними, і вони розраховують на мене. Мабуть, слід було сказати їм, що я приєднаюся пізніше...

Вен похитала головою.

— Іди до друзів. Зі мною все буде гаразд. У будь-якому разі, мені ще треба з деким поговорити.

їй справді треба було ще попрацювати. Бриз і Доксон не одну годину витратили, щоб ретельно підготувати всі ті фальшиві плітки, які Вен мала поширити, і після балу чекатимуть у столярні на її звіт.

Еленд усміхнувся.

— Може, мені взагалі не варто за тебе турбуватися. Хтозна... зважаючи на те, як спритно ти маневруєш при дворі, можливо, дім Рену невдовзі стане найвпливовішим у Лютаделі, а я перетворюся на звичайного жебрака.

Вен усміхнулася, і молодий дворянин, підморгнувши, уклонився їй, а тоді рушив до сходів. Дівчина неквапно підійшла до балюстради й поглянула на людей, що танцювали й вечеряли внизу.

«Отже, він не революціонер, — подумала Вен. — Келсьє знову мав рацію. Цікаво, йому самому це ще не набридло?»

А втім, вона не почувалася розчарованою. Не всім же бути такими божевільними, щоб намірятися скинути свого бога-імператора. Уже лише те, що Еленд прагнув мислити самостійно, вирізняло його з-поміж решти. Він був хороший чоловік, який заслуговував на жінку, гідну його довіри.

На жаль, йому трапилася Вен.

«Отже, дім Венчерів потай добуває Панові Всевладарю атій, — подумала вона. — Мабуть, саме вони управляють Гатсінськими проваллями».

Таке становище було вкрай ненадійне: доходи їхнього дому безпосередньо залежали від того, чи лишиться задоволеним Пан Всевладар. Еленд гадав, що поводиться обережно, але Вен непокоїлася за нього. Він не сприймав Шан Еларіель як серйозну загрозу — цього Вен була певна. Вона обернулася, рушила до сходів і рішуче спустилася до зали.

Відшукати Шан було неважко: за її столиком завжди сидів чималий почет придворних дам, якими вона орудувала, мовби лорд-поміщик своїми скаа. Вен завагалася. Вона ще ніколи першою не підходила до Шан. Але хтось мав захистити Еленда: сам він, вочевидь, був надто нерозважливий для цього.

Вен рушила вперед. Коли вона підійшла ближче, слуга-террісієць зміряв її поглядом. Він був геть не схожий на Сейзеда, у нього... був інший дух. Обличчя його було позбавлене емоцій, немовби витесане з каменю. Кілька дворянок несхвально зиркнули на Вен, але більшість — серед них і Шан — не звертали на неї уваги.

Дівчина ніяково стала перед їхнім столиком, чекаючи на перерву в розмові, але дами не вгавали. Урешті-решт вона підступила до Шан.

— Леді Еларіель? — промовила вона.

Шан обернулася й скинула на неї крижаним поглядом.

— Я не посилала по тебе, селючко.

— Так, але я виявила кілька книжок, які ви...

— Я більше не потребую твоїх послуг, — урвала її Шан, відвертаючись. — Я сама дам раду Елендові Венчеру. А тепер будь така ласкава забратися звідси й не турбувати мене.

Вен лишилася стояти на місці, приголомшена.

— Але ж ваш план...

— Я ж сказала: ти мені більше не потрібна. Гадаєш, я раніше була з тобою різкою, дівчино? Досі ти знала мене з доброго боку. Спробуй лишень роздратувати мене тепер.

Вен мимоволі зіщулилася під нищівним поглядом дворянки. Здавалося, жінку виповнює... відраза. Ба навіть злість. Чи, може, ревнощі?

«Вона здогадалася, — подумала дівчина. — Нарешті вона таки збагнула, що я не граю з Елендом. Вона знає, що він мені небайдужий, і не довірить своїх таємниць».

Вен відійшла від столу. Очевидно, доведеться шукати якогось іншого способу, щоб дізнатися плани Шан.

Усупереч власним словам, Еленд Венчер не вважав себе грубим і невихованим. Він був... філософом слова. Йому подобалося обертати розмову в інший бік і спостерігати за реакцією бесідників. Подібно до великих мислителів минулого, він виходив за межі й експериментував із нестандартними методами.

«Певна річ, — міркував він, тримаючи перед очима келишок із бренді й задумливо роздивляючись його, — більшість тих давніх мислителів урешті-решт стратили за зраду». Не найкращий взірець для наслідування.

Вечірня бесіда з однодумцями вже закінчилася, й Еленд із кількома приятелями сидів у салоні для чоловіків, невеличкій кімнаті, що прилягала до бальної зали замку Лекалів. Опоряджена в насичено-зелених тонах, зі зручними фотелями, вона була б чудовим місцем для читання, якби Еленд мав трохи кращий настрій. Навпроти нього, задоволено попихкуючи люлькою, сидів Жастес. Приємно було бачити Лекаля-молодшого таким спокійним. Останні кілька тижнів були для нього важкими.

«Війна домів, — подумав Еленд. — Як невчасно! Ну чому саме тепер? Усе йшло так добре».

За кілька хвилин із повним келихом повернувся Телден.

— Тобі відомо, — запитав Жастес, тицьнувши люлькою в приятеля, — що будь-хто зі слуг міг принести тобі випити?

— Мені захотілося розім’яти ноги, — відказав Телден, сідаючи в третій фотель.

— А дорогою назад пофліртувати зі щонайменше трьома дівчатами, — докинув Жастес. — Я рахував.

Телден усміхнувся, відсьорбнувши зі свого келиха. Цей дебелий чолов’яга завжди сидів, зручно розкинувшись у невимушеній позі. У будь-якій ситуації він мав розслаблений і задоволений вигляд, а його вишукані костюми й модна зачіска викликали заздрість.

«Може, й мені слід трохи більше уваги звертати на такі речі? — подумав Еленд. — Валетта терпить мою кучму, але, мабуть, їй сподобалося б більше, якби я підстригся й зачесався як слід».

Еленд раз у раз збирався навідатися до перукаря та кравця, але його увагу завжди забирало щось інше. Він то занурювався у вивчення якоїсь теми, то зачитувався книжкою, а потім виявлялося, що він не встигає на призначений час. Укотре.

— Еленд сьогодні щось не надто говіркий, — зауважив Телден.

У тьмяно освітленому салоні сиділи й інші чоловічі компанії, але фотелі були розставлені на достатній віддалі, щоб можна було розмовляти без остороги.

— Він такий віднедавна, — відказав Жастес.

— А-а, ну так, — мовив Телден, ледь насупивши чоло.

Еленд знав друзів достатньо добре, щоб зрозуміти, куди вони хилять.

— Слухайте, ну навіщо оце ходити коло та навколо? Якщо маєте, що сказати, чому не сказати це навпрямець?

— Це зветься тактовністю, мій друже, — відказав Жастес. — Ми, зрештою, дворяни, якщо ти раптом цього не помітив.

Еленд закотив очі.

— Гаразд, я скажу, — мовив Жастес, запускаючи п’ятірню у волосся. Ця нервова звичка, як гадав Еленд, посприяла тому, що молодий чоловік дедалі більше лисів. — Ти проводиш багато часу з цією Рену, Еленде.

— Це просто пояснити, — відказав дворянин. — Бачиш-но, так сталося, що вона мені подобається.

— Це недобре, Еленде, — хитнув головою Телден. — Недобре.

— Чому? Ти сам начебто із задоволенням ігноруєш класову нерівність, Телдене. Я бачив, як ти залицяєшся до половини служниць у цій кімнаті.

— Я не спадкоємець свого дому, — нагадав Телден.

— До того ж, — додав Жастес, — усі ці служниці — благонадійні. Їх наймала моя родина, ми знаємо все про їхні доми й походження, знаємо, що вони нам вірні.

Еленд насупився.

— На що ти натякаєш?

— Із цією дівчиною щось не так, Еленде, — сказав Жастес, що знову став звично нервовим, забувши про люльку, яку залишив у підставці на столі.

Телден кивнув.

— Вона надто швидко зблизилася з тобою, Еленде. Їй щось потрібно.

— Наприклад? — дратівливо запитав дворянин.

— Еленде, Еленде, — протягнув Жастес. — Ти не можеш уникнути політичних ігор, просто заявивши, що не бажаєш грати. Придворні інтриги самі знайдуть тебе. Рену переїздить до столиці саме тоді, коли напруга між домами починає зростати, і привозить із собою нікому не відому юну родичку, яка відразу ж починає зваблювати найвпливовішого неодруженого дворянина в Лютаделі. Тобі це не видається дивним?

— Взагалі-то, — зауважив Еленд, — я підійшов до неї перший — лише тому, що вона зайняла моє місце для читання.

— Але визнай: те, як вона швидко вчепилася за тебе, — украй підозріло, — сказав Телден. — Якщо ти збираєшся крутити романи, Еленде, то затям собі: можна бавитися з жінками, але не підпускай їх занадто близько до себе. Бо саме тоді й починаються клопоти з ними.

Еленд похитав головою.

— Валетта інакша.

Його товариші перезирнулися, а тоді Телден стенув плечима й зосередив увагу на своєму келишку. Жастес натомість зітхнув, а відтак устав і потягнувся.

— Мені вже, мабуть, час іти.

— Може, ще хоча б по одній? — запропонував Телден.

Жастес знову запустив пальці у волосся.

— Ти ж знаєш моїх батьків. Якщо я не вийду й не попрощаюся бодай із кількома гостями, мене пилятимуть не один тиждень.

Він побажав їм на добраніч і подався до головної зали. Телден посьорбував зі свого келишка, споглядаючи на Еленда.

— Я думаю не про неї, — роздратовано сказав той.

— А про що тоді?

— Про нашу сьогоднішню зустріч. Я не певен, що мені сподобалося, як вона пройшла.

— Овва! — вигукнув товариш, змахнувши рукою. — Ти перетворюєшся на такого самого зануду, як Жастес. Що сталося з тим хлопчиною, який приходив на ці зустрічі, щоб розслабитися й приємно провести час із друзями?

— Цей хлопчина неабияк стурбований, — відказав Еленд. — Деякі з його друзів можуть опинитися на чолі своїх домів раніше, ніж очікувалося, і він боїться, що жоден із нас до цього не готовий.

Телден пирхнув.

— Не драматизуй так, — мовив він, усміхаючись і підморгуючи служниці, яка підійшла, щоб забрати порожні келихи. — У мене таке відчуття, що це все швидко вщухне. За кілька місяців ми озирнемося й будемо дивуватися, через що був увесь цей переполох.

«Кейл Текіель уже не озирнеться», — подумав Еленд.

Розмова згасла, і зрештою Телден пішов. Еленд посидів ще трохи, розгорнув «Диктат суспільства», маючи намір почитати, але ніяк не міг зосередитися. Він обертав келих у пальцях, але майже не пив.

«Цікаво, чи Валетта вже пішла?» Він намагався знайти її після зустрічі з друзями, але вона, очевидно, мала якесь своє приватне спілкування.

«Ця дівчина, — ліниво думав він, — надто вже цікавиться придворними інтригами. Аби тільки їй це не зашкодило». Можливо, він просто заздрив: Валетта перебувала при дворі лише кілька місяців, а вже орієнтувалася краще за нього. Вона була така безстрашна, така смілива, така... цікава. Вона не вписувалася в жодні придворні стандарти, до яких він звик.

«А що як Жастес має рацію? — замислився Еленд. — Валетта справді відрізняється від інших жінок, та й сама вона натякала, що я багато чого про неї не знаю».

Він відмахнувся від цієї думки. Авжеж, Валетта була інакша, але водночас і простодушна. Палка, сповнена зачудування й захвату.

Еленд тривожився за неї: вона, очевидно, ще не знала, яким небезпечним може бути Лютадель. Політичні ігри в цьому місті аж ніяк не обмежувалися балами та дрібними інтригами. Що як хтось вирішить послати з-імли-народженого, щоб розібратися з нею та її дядьком? Рену не мав міцних зв’язків, і при дворі ніхто навіть оком не моргне на звістку про кілька вбивств у Феллісі. Чи вжив Валеттин дядько належних заходів безпеки? Чи він узагалі переймається загрозою від алломантів?

Еленд зітхнув. Треба переконати Валетту покинути місто. Іншої ради нема.

Поки карета їхала до замку Венчерів, Еленд зрозумів, що випив забагато. Він піднявся сходами й рушив до своїх покоїв, думаючи лише про ліжко й подушку.

Дорогою потрібно було минути батьків кабінет. Двері були прочинені, і, попри пізню годину, звідти лилося світло. Еленд хотів тишком прокрастися вкритою килимом підлогою, але це йому, як завжди, не вдалося.

— Еленде? — долинув із кабінету батьків голос. — Зайди-но сюди.

Юнак тихо зітхнув. Мало що могло пройти повз увагу лорда Страффа Венчера. Він був олов’яноокий і мав відчуття такі гострі, що, либонь, чув, як Елендова карета під’їхала до замку. «Якщо не поговорити з ним зараз, він посилатиме до мене своїх слуг, які докучатимуть мені, доки я зрештою не прийду до нього».

Він обернувся і зайшов до кабінету. Батько сидів у фотелі й упівголоса розмовляв про щось із Тенсуном, кандрою, що служив Венчерам. Еленд досі не звик до нового тіла істоти, яке колись належало слузі дому Гастінгів. Молодого дворянина пройняв дрож, коли кандра звів погляд на нього, після чого вклонився й вийшов із кімнати.

Еленд сперся на одвірок. Батькове крісло стояло біля шафки з книжками, жодної з яких лорд Страфф, без сумніву, ніколи не читав. Кабінет освітлювали дві лампи з абажурами, що пропускали тільки приглушене світло.

— Ти був сьогодні на балі, — сказав батько. — Що ти дізнався? Еленд потер чоло.

— Що маю схильність зловживати бренді.

Лордові Страффу його відповідь, схоже, не видалася дотепною. Елендів батько був взірцевий імперський дворянин — високий, плечистий, завжди вбраний у костюм бездоганного крою.

— Ти знову бачився з тою... жінкою? — запитав він.

— Валеттою? Гмм, бачився. Щоправда, не так довго, як мені того хотілося б.

— Я заборонив тобі зустрічатися з нею.

— Так, я пам’ятаю, — відказав Еленд.

Батькове обличчя потемніло. Він підвівся й підійшов до письмового столу.

— Ох, Еленде, — промовив він. — Коли ти вже перестанеш поводитися як маленький хлопчик? Чи ти гадаєш, я не розумію, що ти виробляєш усі ці дурниці, аби лише допекти мені?

— Взагалі-то, батьку, я вже давно перестав поводитися як маленький хлопчик. Але як видається, моя природна поведінка дратує тебе навіть більше. Якби я знав це раніше, то не завдавав би собі в молодості стількох клопотів.

Батько пирхнув і взяв зі столу якогось листа.

— Я щойно надиктував це Стакслесові. Я прийняв запрошення на завтрашній обід у лорда Теґаса. Якщо війна домів таки розпочнеться, я хочу бути впевненим, що ми зможемо швидко знищити Гастінгів, і Теґас може виявитися сильним союзником. Він має доньку. Мені треба, щоб ти завтра за обідом сидів поруч із нею.

— Я подумаю про це, — відказав Еленд, потираючи чоло. — Я не певен, у якому стані буду завтра вранці. Забагато бренді, пригадуєш?

— Ти будеш там, Еленде. Це не прохання.

Юнак прикусив язика. Його поривало відгиркнутися, виступити проти батька — і не тому, що він не хотів обідати з донькою лорда Теґаса, а з інших, значно важливіших, причин.

«Гастінги — другий за силою дім у столиці. Якби ми об’єдналися з ними, то змогли б утримати Лютадель від сповзання в хаос. Ми могли б зупинити війну, замість того щоб роздмухувати її».

Ось що вчинили з ним книжки — вони перетворили його з бунтівного дженджика на мислителя-початківця. На жаль, він надто довго був дурнем. Чи варто було дивуватися, що лорд Страфф не помітив зміни у своєму синові? Еленд і сам лише починав усвідомлювати її.

Батько не зводив з нього важкого погляду, і юнак відвів очі.

— Я подумаю про це, — повторив він.

Лорд Страфф махнув рукою на знак того, що розмову закінчено, і відвернувся.

Еленд, однак, прагнучи врятувати бодай дрібку самоповаги, не пішов.

— Навряд чи тобі слід турбуватися щодо Гастінгів, — мовив він. — Схоже, вони готуються накивати п’ятами з Лютаделя.

— Що?! — здивувався лорд Страфф. — Де ти таке чув?

— На балі, — недбало відказав Еленд.

— Хіба ти не казав, що не довідався там нічого важливого?

— Взагалі-то, я нічого такого не казав. Мені просто не хотілося тобі розповідати.

Батько нахмурив брови.

— Не знаю, чого я взагалі переймаюся — усе, що ти дізнаєшся, зрештою виявляється нічого не вартим. Я намагався навчити тебе політики, хлопче. Справді намагався. Але тепер... тепер я сподіваюся, що переживу тебе, бо якщо ти станеш на чолі цього дому, на нашу родину чекають важкі часи.

— Я знаю більше, ніж ти гадаєш, батьку.

Лорд Страфф розреготався й сів до свого фотеля.

— Сумніваюся в цьому, хлопче. Та ти навіть дівку до ліжка затягти не можеш — останнього і єдиного разу, про який мені відомо, мені самому довелося відвести тебе до борделю.

Еленд спаленів.

«Обережніше, — застеріг він сам себе. — Він недарма згадав про це. Йому відомо, як тобі це неприємно».

— Іди до ліжка, хлопче, — мовив лорд Страфф, знову махнувши рукою. — У тебе жахливий вигляд.

Еленд постояв ще якусь хвилю, але зрештою вийшов-таки в коридор і тихо зітхнув.

«Ось різниця між ними й тобою, Еленде, — подумав він. — Ті мислителі, яких ти читав, були революціонери. Вони готові були ризикнути власним життям. А ти не здатен навіть виступити проти свого батька».

Утомленою ходою він рушив до своїх покоїв, де, на свій подив, виявив слугу, який чекав на нього.

Дворянин насупився.

— Що сталося?

— Лорде Еленде, до вас гість, — повідомив слуга.

— Так пізно?

— Це лорд Жастес Лекаль, мій пане.

Еленд здивовано нахилив голову.

«В ім’я Пана Всевладаря, що сталося?..»

— Він чекає у вітальні?

— Так, пане, — відказав слуга.

Еленд неохоче вийшов зі своїх покоїв і пішов коридором до вітальні, де на нього нетерпляче чекав товариш.

— Жастесе, — заходячи, сказав Еленд утомленим голосом. — Сподіваюся, ти приїхав сказати мені щось украй важливе.

Лекаль ніяково засовався на місці, нервуючись ще більше, ніж зазвичай.

— Та кажи вже, — зажадав Еленд, якому починав уриватися терпець.

— Це щодо тої дівчини.

— Валетти? Ти приїхав сюди, щоб говорити про Валетту? Зараз?

— Тобі слід більше довіряти друзям, — сказав Жастес.

Еленд пирхнув.

— Довіряти твоїм знанням про жінок? Не ображайся, Жастесе, але я іншої думки.

— Я наказав простежити за нею, Еленде, — випалив Лекаль.

Еленд витріщився на нього.

— Що ти зробив?

— Я наказав простежити за її каретою. Точніше, попросив декого перевірити карету, коли вона проїжджатиме через міську браму. Її не було там.

— Тобто? — ще більше насупився Еленд.

— Валетти не було в кареті, коли та виїжджала з міста, — повторив Жастес. — Поки террісієць показував варті документи, моя людина підкралася й зазирнула у вікно карети. Усередині нікого не було. Валетту, мабуть, висадили десь у Лютаделі. Вона шпигунка від якогось іншого дому — вони намагаються через тебе підібратися до твого батька. Вони створили ідеальну жінку, щоб тебе привабити: чорняву, трохи таємничу, позасистемну. Їй вигадали достатньо низьке походження, щоб ти зацікавився нею заради скандалу, а тоді підпустили її до тебе.

— Жастесе, це якесь безглу...

— Еленде, — урвав його товариш. — Розкажи мені ще раз: як ти вперше зустрів її?

Юнак завагався.

— Вона стояла на галереї.

— На твоєму місці, — сказав Жастес. — Усім відомо, що ти зазвичай читаєш там. Гадаєш, це збіг?

Еленд заплющив очі. «Тільки не Валетта. Вона не може бути частиною цього всього». Зненацька інша думка блиснула у нього в голові. «Я розповів їй про атій! Як я міг бути таким дурнем?»

Ні, це неправда. Еленд не вірив, щоб його одурили так легко. Але... чи міг він ризикувати далі? Так, він поганий син, але ж не зрадник. Він не хотів загибелі власного дому — він мав намір одного дня очолити його, щоб мати змогу щось змінити.

Еленд попрощався із Жастесом і, спантеличений, пішов до себе. Він почувався надто втомленим, щоб думати про справи дому, одначе коли нарешті дістався до ліжка, то виявив, що не може заснути.

Урешті-решт він устав і покликав слугу.

— Перекажи батькові, що я хочу укласти угоду, — сказав йому юнак. — Я піду завтра на обід, як він того хоче.

Еленд замовк, стоячи в піжамі у дверях спальні.

— Навзамін, — нарешті докінчив він, — я хочу позичити двох його шпигунів, щоб вони за деким простежили.