З-імли-народжені

19

Келсьє відчував у імлі іншого алломанта. Слабка, але виразна пульсація накочувалася на нього ритмічно, наче хвилі, що омивають тихий берег.

Ватажок присів на верхівці невисокого садового муру, дослухаючись до алломантичних імпульсів. Білясті звої імли перетікали своїм звичним робом, спокійно і безтурботно, байдужі до всього. Лише ті струминки, що опинилися найближче до його тіла, як завжди, звивалися довкола рук і ніг.

Розвогнюючи олово, Келсьє вдивлявся в нічну темряву, намагаючись відшукати іншого алломанта. Йому здалося, що віддалік на мурі стоїть, пригнувшись, якась постать, але він не був цього певен. Проте він упізнав алломантичні імпульси. Кожен метал, коли його спалювали, випромінював свій, відмінний від інших, сигнал, що його міг зрозуміти алломант, вправний у застосуванні бронзи. Той чоловік спалював олово, як і решта четверо, яких Келсьє відчував довкола замку Текіелів. П’ятеро олов’янооких вартували фортецю, видивляючись у темряві непроханих гостей.

Келсьє всміхнувся. Великі доми починали нервуватися. Такий могутній дім, як Текіелі, звісна річ, міг собі дозволити тримати на варті п’ятьох олов’янооких, однак родовиті алломанти не надто охоче бралися до обов’язків звичайної сторожі. Крім того, якщо на варті стояли п’ять олов’янооких, то існувала велика ймовірність, що напоготові чатували також громили, монетостріли і смикачі. Лютадель затих, напружено вичікуючи.

Власне кажучи, Великі доми так насторожилися, що Келсьє насилу вдавалося знаходити шпарини в їхній обороні. Він був лише один, а навіть з-імли-народжений має свої межі. Досі йому вдавалося досягати успіху завдяки елементу несподіванки. Проте коли замок вартують п’ятеро олов’янооких, підібратися до нього непомітно майже неможливо.

На щастя, цієї ночі Келсьє не було потреби перевіряти на міцність оборону Текіелів. Натомість він пробрався, скрадаючись уздовж стіни, на зовнішню територію замку. Спалюючи бронзу, щоб упевнитися, чи поблизу нема алломантів, він спинився перед садовим муром і дістав із кущів великий мішок. Міх був досить важкий, тож Келсьє довелося розпалити п’ютер, щоб витягнути його й завдати собі на плече. Якусь хвилю він постояв у темряві, дослухаючись до звуків у імлі, а тоді поніс мішок назад до фортеці.

Він зупинився біля великої білої садової веранди, що примостилася поруч із маленьким дзеркальним ставком. Відтак скинув мішок із плеча й вивалив на землю його вміст — свіженький труп, який належав такому собі лорду Чаррсові Ентроуну. Тіло покотилося й зупинилося долілиць, на спині видніли дві однакові кинджальні рани. Келсьє звільнив світ від чергового дворянина, напавши на підпилого лорда на вулиці біля бідняцького кварталу. Навряд чи хтось за ним буде жалкувати, адже лорд Ентроун зажив лихої слави через свою схильність до збочених розваг. Серед його найулюбленіших, наприклад, були смертельні бої між скаа, з яких він саме вертався того вечора.

До того всього лорд Ентроун був значним політичним союзником дому Текіелів, і Келсьє невипадково приніс його труп сюди й лишив лежати в калюжі крові. Першими його знайдуть садівники, а коли про вбивство дізнаються слуги, жодні зусилля не допоможуть втримати таку подію в таємниці. Зчиниться неабиякий галас, і перша підозра, либонь, упаде на дім Ізенрі, суперників Текіелів. Утім, несподівана Ентроунова смерть, можливо, викличе в Текіелів підозри. Якщо вони трохи покопають, то дізнаються, що того вечора проти Ентроуна на ставках грав Крюз Джеффенрі, чий дім намагався схилити Текіелів до союзу. Усім було відомо, що Крюз — з-імли-народжений і вельми вправний боєць на ножах.

Ось так зародяться сумніви. Чи дім Ізенрі скоїв убивство? Чи, може, це дім Джеффенрі таким чином намагається знепокоїти Текіелів ще більше й підштовхнути їх до союзу з меншими домами? А може, тут діє третя сторона, яка хоче посилити ворожнечу між Текіелями та Ізенрі?

Келсьє зіскочив із садового муру й почухався під фальшивою бородою. Насправді не мало значення, на кого дім Текіелів покладе провину. Справжньою метою було викликати в них непевність і тривогу, посіяти непорозуміння й недовіру. Хаос був його головним союзником у розпалюванні війни між домами. Коли вона нарешті розпочнеться, кожен убитий у ній дворянин означатиме на одного противника менше для повстанців.

Відійшовши трохи від замку Текіелів, Келсьє кинув монетку й застрибнув на дах. Іноді він замислювався: що відчувають люди в будинках, коли чують його кроки над головою? Чи знають вони, що котромусь з-імли-народженому їхні дахи видалися зручною дорогою, яку він вибрав, щоб уникнути зустрічі з вартовими або злодіями? Чи, може, гадають, що, як завжди, винні імлисті почвари?

«Найпевніше, вони нічого навіть не помічають. Розумні люди лягають спати, коли приходить імла». Він опустився на гостроверхий дах, дістав зі схованки кишеньковий годинник, щоб дізнатись час, а тоді заховав назад, адже той був металевий. Багато з-імли-народжених дворян демонстративно носили металеві речі — це була безглузда бравада. Така мода пішла від самого Пана Всевладаря. Келсьє, однак, без крайньої потреби ніколи не брав із собою нічого металевого: ні годинника, ні каблучки, ні браслета.

Він знову злинув у повітря, прямуючи до Сажових нетрів — бідняцького кварталу на північній околиці міста. Лютадель був величезним містом, що розкинулося вусібіч. Кожні кілька десятиліть до нього додавалися нові райони, а тоді потом і працею скаа міські мури переносилися далі. Із настанням ери каналоплавання будівельне каміння стало легко перевозити й воно зробилося відносно дешевим.

«Цікаво, чому він узагалі переймається мурами? — думав Келсьє, рухаючись дахами паралельно масивній споруді. — Хто на нього нападе? Пан Всевладар контролює все. Навіть західні острови перестали опиратися».

Справжньої війни в Останній імперії не було вже кілька століть. Так звані «повстання» по суті були наскоками, що їх уряди-годи вчиняли кілька тисяч людей, які ховалися по горах і печерах. Навіть Єденове повстання не спиралося на силу — вони покладалися на те, що хаос міжусобної війни й стратегічна хитрість, яка виманить лютадельський гарнізон, дадуть їм змогу вступити в місто. Але якщо кампанія затягнеться, Келсьє та інші зазнають поразки. За потреби Пан Всевладар і Сталеве Міністерство могли виставити до бою буквально мільйони солдатів.

А втім, у нього був запасний план. Келсьє не говорив про нього, він ледве наважувався про нього думати. Навряд чи він матиме нагоду втілити його в життя. Але якщо нагода все ж трапиться...

Келсьє опустився на землю перед Сажовими нетрями, щільно загорнувся в марево-плащ і впевненою ходою рушив вулицею. Потрібний йому інформатор сидів перед дверима зачиненої крамниці й попихкував люлькою. Келсьє здивовано звів брови: тютюн був розкішшю. Цей Гойд — або дуже марнотратний, або дуже успішний (як, власне, і стверджував Доксон).

Худорлявий голомозий чоловічок спокійно відклав люльку й підвівся на ноги. Щоправда, набагато вищим від цього не став. Він низько вклонився в імлистій темряві.

— Вітаю, мій пане.

Келсьє спинився перед ним, старанно ховаючи руки під імлистим плащем. Йому не хотілося, щоб вуличний інформатор раптом збагнув, що невідомий дворянин, із яким він зустрічається, має на руках гатсінські шрами.

— Мені тебе неабияк хвалили, — сказав Келсьє, наслідуючи гордовитий дворянський тон.

— Я один з найкращих, мій пане.

«Той, хто прожив так довго, як ти, справді має бути спритним», — подумав Келсьє. Дворянам не надто подобалося, що хтось знав їхні таємниці, тому зазвичай інформатори недовго затримувалися на цьому світі.

— Мені треба дещо знати, — мовив Келсьє. — Але спершу поклянись, що нікому не розповіси про нашу зустріч.

— Звісно, мій пане, — відказав Гойд. Він, найпевніше, порушить свою обіцянку ще до сходу сонця — це була друга причина, чому інформатори довго не жили. — Але мене турбує питання оплати...

— Ти отримаєш свої гроші, скаа, — різко кинув Келсьє.

— Авжеж, авжеж, мій пане, — швидко закивав головою Гойд. — Вам потрібна інформація про дім Рену, чи не так?

— Так. Що про нього відомо? Які доми — його союзники? Мені треба знати.

— Відомо про нього небагато, мій пане, — відказав Гойд. — Лорд Рену нещодавно перебрався до цих країв і провадить свої справи обережно. Поки що в нього немає ні друзів, ні ворогів. Він закуповує велику кількість зброї та обладунків — мабуть, укладає контракти з різними домами й торговцями, щоб здобути їхню прихильність. Мудра тактика. Нехай у нього й буде забагато товару, але ж друзів забагато не буває, еге ж?

Келсьє пирхнув.

— І за це я маю тобі платити?

— У нього буде надлишок товару, мій пане, — поспішно сказав Гойд. — Ви могли б мати непоганий зиск, знаючи, що Рену торгує собі на збиток.

— Я не якийсь гендляр, скаа, — вдавано обурився Келсьє. — Мені байдуже на зиск і торгівлю!

«Нехай поміркує над цим. Тепер він вирішить, що я з котрогось Великого дому... Хоча якщо він не запідозрив це ще раніше через марево-плащ, то не заслуговує на свою репутацію».

— Авжеж, авжеж, мій пане, — поквапився Гойд. — Звісно, є ще дещо...

«Ага, ось ми й побачимо, чи вулиця знає, що дім Рену пов’язаний із чутками про повстання?» Якщо хтось виявив цю таємницю, Келсьє та його ватазі загрожувала серйозна небезпека.

Гойд тихо кахикнув, простягаючи руку.

— Та ти просто нестерпний! — гиркнув Келсьє, кидаючи Гойдові під ноги капшук.

— Так, мій пане, — відказав Гойд, опускаючись навколішки й лапаючи рукою довкола. — Пробачте, мій пане. У мене геть поганий зір. Я ледве бачу власні пальці, коли тримаю їх перед очима.

«Розумно», — подумав Келсьє. Гойд тим часом знайшов капшук і заховав його. Звісна річ, він брехав, коли скаржився на поганий зір: у підпіллі ніхто би довго не прожив із таким ґанджем. Але дворянин, який гадає, що його інформатор напівсліпий, значно менше боятиметься бути впізнаним. Не те щоб Келсьє непокоївся — він убрався в одне з найкращих Доксових маскувань. Крім фальшивої бороди, він мав штучний, але правдоподібний ніс і взуття на високій платформі, а шкіру на обличчі зробив світлішою за допомогою пудри.

— Ти сказав, є ще щось, — мовив Келсьє. — Присягаюся, скаа, якщо твоя інформація нічого не варта...

— Ще б пак варта, — поспішно запевнив Гойд. — Лорд Рену планує видати свою племінницю, леді Валетту, за лорда Еленда Венчера.

Келсьє скинув бровою.

«Неочікувано».

— Якесь безглуздя. Венчер стоїть значно вище за Рену.

— Молоду пару бачили разом на балі у Венчерів місяць тому. Вони мило розмовляли.

Келсьє зневажливо розсміявся.

— Усі це знають. Це нічого не значить.

— Справді? — запитав Гойд. — А чи знають усі, що лорд Еленд Венчер вельми прихильно відгукувався про дівчину перед своїми друзями, філософським гуртком молодих дворян, які проводять дозвілля в «Зламаному Пері»?

— Молоді люди часто розмовляють про дівчат, — сказав Келсьє. — Це нічого не значить. Віддавай назад гроші.

— Стривайте! — вигукнув Гойд, і вперше його голос пролунав занепокоєно. — Це ще не все. Лорд Рену та лорд Венчер мають між собою таємні справи.

«Що?»

— Я не брешу, — вів далі Гойд. — Це свіжа новина — я почув її менше години тому. Між Рену й Венчером є якийсь зв’язок. Лорд Рену якимось чином домігся, щоб Еленда Венчера приставили до леді Валетти на балах, — він стишив голос і додав: — Шепочуться навіть, що лорд Рену має якийсь... засіб впливу на дім Венчерів.

«Що ж це сталося сьогодні на балі?» — подумав Келсьє, а вголос промовив:

— Це все звучить непереконливо, скаа. У тебе є ще щось, крім порожніх здогадок?

— Про дім Рену більше немає нічого, мій пане, — відказав Гойд. — Я намагався роздобути ще щось, але ви даремно непокоїтеся через цей рід! Вам слід вибрати котрийсь впливовіший, наприклад Еларіелів...

Келсьє замислився. Згадавши Еларіелів, Гойд натякав, що має важливу інформацію про них, яка буде варта плати. Як видавалося, таємниця дому Рену була в безпеці. Час переходити до інших родин, щоб у Гойда не виникло підозри через надмірний інтерес до Рену.

— Гаразд, — мовив Келсьє. — Але якщо я лише згаю час із тобою...

— Не згаєте, мій пане. Леді Шан Еларіель — гамівниця.

— Докази?

— Я відчув, як вона торкнулася моїх емоцій, пане, — відказав Гойд. — Тиждень тому під час пожежі в замку Еларіелів вона «гамувала» паніку серед слуг.

Ту пожежу вчинив Келсьє. На жаль, вона не поширилася далі за вартівню.

— Що ще?

— Дім Еларіелів нещодавно дозволив їй застосовувати свою силу при дворі, — сказав Гойд. — Вони бояться війни домів і хочуть, щоб вона здобула їм якомога більше союзників. Леді Еларіель завжди носить у правій рукавичці тонкий пакетик із латунними ошурками. Нехай до неї на балі підійде шукач, і ви переконаєтеся, мій пане, що я не брешу! Я інформатор, і моє життя цілковито залежить від моєї репутації. Шан Еларіель — справді гамівниця.

Келсьє мовчав, буцімто розмірковуючи. Ця інформація була йому непотрібна, але справжньої мети — дізнатися про дім Рену — він уже досягнув. Гойд заслужив свою платню, усвідомлював він це чи ні.

Келсьє всміхнувся. «А тепер посіємо трохи хаосу».

— А як щодо таємних стосунків Шан із Салменом Текіелем? — запитав Келсьє, вибравши навмання ім’я підхожого молодого дворянина. — Як гадаєш, вона використовує свою силу, щоб здобути його прихильність?

— О, безсумнівно, мій пане, — поквапився відповісти Гойд.

Келсьє помітив, як спалахнули його очі: інформатор подумав, що «дворянин» видав йому задарма ласий шматок двірських пліток.

— Імовірно, це вона забезпечила Еларіелям угоду з домом Гастінгів минулого тижня, — замислено промовив Келсьє.

Звісна річ, такої угоди не існувало.

— Найпевніше, так і було, мій пане.

— Гаразд, скаа, — мовив Келсьє. — Ти заслужив свою плату. Можливо, я ще якось навідаюся до тебе.

— Дякую вам, мій пане, — відказав Гойд, низько вклоняючись.

Келсьє кинув монету і злинув у повітря. Ставши на даху, він краєм ока помітив, як інформатор поквапився підняти монету з землі. «Слабкий зір» нітрохи не завадив йому знайти її. Ватажок усміхнувся й рушив далі. Гойд ані словом не згадав про те, що Келсьє спізнився, але наступна особа, з якою він мав зустрітися, такою вибачливою вже не буде.

Він прямував у східному напрямку, до майдану Альстрома. На льоту він зірвав з себе марево-плащ, скинув жилетку й лишився в подертій сорочці, що була під сподом. Приземлившись у провулку, Келсьє покинув плащ та жилет і набрав із кутка пригорщу попелу. Відтак ретельно втер ламкі чорні пластівці в руки, щоб приховати шрами, а тоді вимазав обличчя й фальшиву бороду.

Чоловік, що за кілька секунд вийшов, шкандибаючи, із провулка, нічим не скидався на того дворянина, з яким зустрічався Гойд. Недавно охайна борода тепер кошлатилася ковтунами нечесаного волосся. Кілька жмутків було старанно видерто, і це надавало їй пелехатого, нездорового вигляду. Келсьє кульгав, удаючи, буцімто має криву ногу. Побачивши на майдані біля тихого фонтана темну постать, він озвав її.

— Мій пане? — гукнув Келсьє хрипким голосом. — Мій пане, це ви?

Лорд Страфф Венчер, голова дому Венчерів, мав надміру деспотичну вдачу, навіть як на дворянина. Обабіч нього стояли два охоронці. Лорда, схоже, анітрохи не турбувала імла: усім було відомо, що він олов’яноокий. Венчер твердою ходою ступив назустріч Келсьє, постукуючи дуельним ціпком по бруківці.

— Ти спізнився, скаа! — гиркнув він.

— Мій пане, я... я... я чекав у провулку, мій пане, як ми домовлялися!

— Ми ні про що таке не домовлялися!

— Пробачте, мій пане, — пробурмотів Келсьє, кланяючись і мало не падаючи через свою «криву» ногу. — Пробачте мені, пробачте. Я просто був у провулку. Я не мав наміру змушувати вас чекати.

— Хіба ти нас не бачив, чоловіче?

— Пробачте мені, мій пане, — знову повторив Келсьє. — Мій зір... він геть поганий. Я ледве бачу власні пальці, коли тримаю їх перед очима.

«Дякую за підказку, Гойде».

Венчер пирхнув, передав ціпка охоронцеві, а тоді відважив Келсьє доброго ляпаса.

Той упав, тримаючись за обличчя.

— Пробачте, мій пане, — промимрив він знову.

— Наступного разу, коли ти змусиш мене чекати, дістанеш ціпком, — різко кинув Венчер.

«А я буду знати, до кого навідатися наступного разу, коли мені потрібно буде підкинути труп на чийсь газон», — подумав Келсьє, зводячись на ноги.

— А тепер до справи, — мовив Венчер. — Що то за важлива новина, яку ти хотів мені розповісти?

— Вона стосується дому Ерікеллів, мій пане, — відказав Келсьє. — Я знаю, що ваша світлість мала з ними справи.

— І?

— Мій пане, Ерікелли вас добряче ошукують. Вони продають мечі й ціпки дому Текіелів за половину тої ціни, яку платите ви!

— Докази?

— Вам досить лише глянути на нове озброєння Текіелів, мій пане, — відповів Келсьє. — Я кажу щиру правду. У мене є лише моя репутація! Якщо я позбудусь її, то позбудусь і життя.

Він не брехав. Принаймні частково. Не було сенсу поширювати інформацію, яку Венчер легко підтвердив би або спростував. Дещо з того, що він казав, було правдою — Ерікелли давали невеличку знижку Текіелям. Але Келсьє, певна річ, її перебільшив. Якщо він розіграє карту як слід, то, можливо, йому вдасться вбити клин між Ерікеллами й Венчерами і водночас змусити Венчера заздрити Текіелям. А якщо Венчер звернеться по зброю до Рену замість Ерікеллів... що ж, це буде додаткова вигода.

Страфф Венчер пирхнув. Його дім був могутній, неймовірно могутній, і багатство його не спиралося на прибутки від якоїсь конкретної справи чи галузі. Такого становища в Останній імперії було вкрай важко досягнути, зважаючи на податки Пана Всевладаря й ціну на атій. Через це Венчер був важливий для Келсьє і міг стати потужним знаряддям. Якщо вдасться згодувати цьому чоловікові потрібну суміш правди й вигадки...

— Це мені ні до чого, — несподівано заявив лорд. — Погляньмо, чи ти знаєш щось справді корисне, інформаторе. Розкажи мені про Вцілілого в Гатсіні.

Келсьє заціпенів.

— Перепрошую, мій пане?

— Ти хочеш, щоб тобі заплатили, чи ні? — запитав Венчер. — Якщо хочеш, розкажи мені про Вцілілого. Ходять чутки, що він повернувся до Лютаделя.

— То лише чутки, мій пане, — поквапився відповісти Келсьє. — Я ніколи не бачив цього Вцілілого, але сумніваюся, що він у Лютаделі, — якщо він узагалі живий.

— Я чув, що він підбурює скаа на повстання.

— Завжди є дурні, які закликають скаа до повстання, мій пане, — відказав Келсьє. — І завжди є ті, хто захоче використати ім’я Вцілілого, але я не вірю, що хтось може вижити в Проваллях. Якщо бажаєте, я можу спробувати дізнатися щось іще, але, боюся, ви будете розчаровані. Уцілілий — мертвий, Пан Всевладар... він не допускає таких недоглядів.

— Це правда, — замислено погодився Венчер. — Але скаа, схоже, вірять чуткам про такий собі Одинадцятий метал. Ти чув про нього, інформаторе?

— Е-е... так, чув, — відказав Келсьє, намагаючись приховати свій подив. — Це лише легенда, мій пане.

— Ось тільки я про неї раніше нічого не знав, — мовив Венчер. — А я дуже уважно стежу за такими речами. Тому це не легенда. Хтось вельми кмітливий маніпулює скаа.

— Це... цікавий висновок, мій пане, — пробурмотів Келсьє.

— Авжеж, — відказав Венчер. — Якщо припустити, що Вцілілий справді помер у Проваллях і хтось зумів добути його труп... його кістки... Є спосіб відтворити точну подобу людини. Ти розумієш, про що я кажу?

— Розумію, мій пане, — відповів Келсьє.

— Дізнайся про це, — сказав Венчер. — Мені байдуже на твої плітки — принеси мені інформацію про того чоловіка — чи хто він там, — який очолює скаа. Тоді отримаєш свою плату.

Венчер різко обернувся, махнув своїм людям і пішов у темряву, лишивши Келсьє в задумі.

По недовгім часі ватажок уже був у маєтку Рену: стрибошлях між Феллісом і Лютаделем давав змогу швидко долати відстань між містами. Металеві бруски вбив у землю не він: хто це зробив, Келсьє не знав. Часто він замислювався, що було б, якби, мандруючи стрибошляхом, він зустрівся б із іншим з-імли-народженим, що рухався б у протилежному напрямку.

«Найпевніше, ми вдали б, що не помітили один одного, — подумав Келсьє, приземляючись на подвір’я маєтку. — Це нам чудово вдається».

Він знову мав на собі марево-плащ, який злегка маяв на вітрі. Ватажок поглянув крізь імлу на освітлений ліхтарями будинок. Порожня карета свідчила про те, що Вен і Сейзед уже повернулися з замку Еларіелів. Вони чекали у вітальні, стиха балакаючи про щось із Рену.

— А в тебе якийсь інший вигляд, — зауважила Вен, коли Келсьє зайшов до кімнати.

Вона досі мала на собі гарну червону сукню, хоча сиділа геть не по-дворянськи — підібгавши ноги під себе.

Келсьє всміхнувся сам до себе. «Ще кілька тижнів тому вона скинула б сукню, щойно повернувшись. Ми таки перетворимо її на леді». Він усівся і смикнув себе за вимазану попелом штучну бороду.

— Ти про це? Просто я чув, що невдовзі знову всі носитимуть бороди. Ось і намагаюся відповідати останній моді.

Вен пирхнула.

— Жебрацькій моді хіба що.

— Як минув вечір, Келсьє? — запитав лорд Рену.

Ватажок стенув плечима.

— Як зазвичай. На щастя, дім Рену, як видається, лишається поза підозрами. Утім, декого з дворян занепокоїла моя особа.

— Твоя особа? — перепитав Рену.

Ватажок кивнув. Слуга приніс йому вологий теплий рушник, щоб витерти обличчя й руки. Келсьє не був певен, про що саме турбувалася прислуга — про його комфорт чи про чисті м’які меблі, які він міг забруднити. Він обтер руки, на яких показалися бліді повздовжні шрами і став здирати бороду.

— Схоже, поголос про Одинадцятий метал дійшов до широкого загалу, — сказав він. — Деякі дворяни дізналися про ці чутки, і найкмітливіші починають хвилюватися.

— Як це вплине на нас? — запитав Рену.

Келсьє знизав плечима.

— Почнемо поширювати суперечливі плітки, щоб дворяни більше переймалися одне одним, а не мною. Одначе кумедно: лорд Венчер захотів, щоб я добув йому інформацію про себе самого. Усі ці перевтілення неабияк заплутують — навіть не уявляю, як ти даєш собі раду, Рену.

— Це те, чим я є, — просто відповів кандра.

Келсьє знову знизав плечима й обернувся до Вен і Сейзеда.

— А як минув ваш вечір?

— Жахливо, — похмуро буркнула дівчина.

— Панна Вен дещо розчарована, — мовив Сейзед. — Річ у тім, що дорогою до Фелліса вона розповіла мені те, що їй вдалося довідатися під час танців.

Келсьє гмикнув.

— Нічого цікавого?

— Сейзед уже все це знав! — вибухнула Вен. — Я кілька годин вертілася і щебетала до тих дворянчиків — і все намарно!

— Аж ніяк не намарно, Вен, — заперечив Келсьє, віддираючи останній жмут фальшивої бороди. — Ти зав’язала знайомства, показала себе й потренувалася щебетати. Що ж до інформації — ніхто поки що не розповідатиме тобі нічого важливого. Нехай лишень мине трохи часу.

— Трохи — це скільки?

— Тепер, коли почуваєшся краще, ти зможеш відвідувати бали регулярно. За кілька місяців ти вже маєш стати своєю серед придворного дворянства. Тоді й можна буде починати збирати потрібну нам інформацію.

Вен, зітхнувши, кивнула. Однак потреба регулярно відвідувати бали, схоже, вже не лякала дівчину так, як раніше.

Сейзед кахикнув.

— Пане Келсьє, гадаю, я мушу розповісти ще про дещо. За нашим столиком протягом майже всього вечора сидів лорд Еленд Венчер, хоча панні Вен вдалося зробити так, щоб його увага не відлякувала інших кавалерів.

— Ага, — мовив Келсьє, — так я і думав. Що ти сказала їм, Вен? Що Рену та Венчер — друзі?

Дівчина злегка поблідла.

— Звідки ти знаєш?

— Я володію таємничою силою, — недбало змахнувши рукою, відказав Келсьє. — Хай там як, тепер усі думають, що дім Рену й дім Венчерів мають якісь спільні оборудки. Імовірно, гадають, що Венчер скуповує зброю.

Вен насупилася.

— Я не хотіла, щоб це зайшло так далеко.

Келсьє кивнув, стираючи клей з підборіддя.

— Так влаштований вищий світ, Вен. Усе дуже швидко може вийти з-під контролю. Утім, нічого страшного не сталося — хоча це означає, що тобі, Рену, доведеться вкрай обережно провадити справи з домом Венчерів. Подивимося, як там відреагують на слова Вен.

— Згоден, — сказав лорд Рену.

Келсьє позіхнув.

— Ну, якщо більше нічого важливого... Удавати дворянина й жебрака протягом одного вечора — страшенно виснажлива робота...

— Є ще дещо, пане Келсьє, — озвався Сейзед. — Наприкінці вечора панна Вен бачила, як лорд Еленд Венчер пішов з балу в супроводі молодих дворян із домів Лекалів і Гастінгів.

Келсьє насупився.

— Неочікуване товариство.

— Я теж так подумав, — мовив Сейзед.

— Може, він просто намагається подратувати свого батька, — припустив Келсьє. — Привселюдно братаючись із ворогами...

— Можливо, — відказав террісієць. — Але ці троє видавалися добрими друзями.

Келсьє кивнув, підводячись.

— Розберись у цьому, Сейзе. Є ймовірність, що лорд Венчер та його син дурять усім нам голови.

— Добре, пане Келсьє, — сказав Сейзед.

Ватажок потягнувся й, передавши марево-плащ слузі, вийшов із вітальні. Піднімаючись східними сходами, він почув позаду квапливі кроки. Обернувшись, Келсьє побачив Вен, що бігла сходами за ним, підібравши поділ блискучої червоної сукні.

— Келсьє, — тихо промовила вона. — Я маю тобі ще дещо розказати.

«І не хочеш, щоб це почув Сейзед?» — здивовано звівши брови, подумав він, а вголос сказав:

— Ходімо до мене.

Вен піднялася разом із ним сходами й зайшла до його кімнати.

— У чому річ? — запитав Келсьє, коли вона зачинила за собою двері.

— Лорд Еленд, — відказала дівчина, опустивши очі й трохи ніяковіючи. — Сейзеду він не подобається, тож я не хотіла розповідати про це перед іншими. Але сьогодні ввечері я виявила дещо дивне.

— Що саме? — зацікавився Келсьє, спираючись спиною на комод.

— Еленд приніс із собою цілий стос книжок, — почала Вен.

«Називає його на ім’я, — невдоволено подумав Келсьє. — Схоже, вона закохується в цього хлопчину».

— Усім відомо, що він багато читає, — розповідала далі Вен, — але деякі з цих книжок... коли він відійшов, я переглянула кілька.

«Молодчинка! Вулиця лишила тобі принаймні кілька корисних звичок».

— Одна з них привернула мою увагу, — провадила вона. — Назва — начебто щось про погоду, але всередині мовилося про Останню імперію та її вади.

— Он як? І що саме там було написано?

Вен стенула плечима.

— Щось про те, що оскільки Пан Всевладар безсмертний, то його імперія мала б бути більш розвинутою і мирною.

Келсьє всміхнувся.

— Це «Книжка несправджених надій» — кожен хранитель може переказати її тобі від початку до кінця. Я гадав, що друкованих примірників уже ніде не лишилося. Її автор, Делюз Кувр, написав іще кілька книжок, які були навіть критичніші за цю. Хоча він і не гудив алломантії, але зобов’язувачі зробили для нього виняток і підвісили його на гаку.

— Хай там як, — мовила Вен, — Еленд має примірник. І саме цю книжку, схоже, прагнула знайти одна дворянка. Я бачила, як її слуга нишпорив у Елендових книжках.

— Що за дворянка?

— Шан Еларіель.

Келсьє кивнув.

— Колишня наречена. Найпевніше, вона шукає щось, чим могла б шантажувати молодого Венчера.

— Здається, вона алломантка.

Келсьє неуважно кивнув, розмірковуючи про почуте.

— Так, леді Еларіель — гамівниця. Мабуть, вона недарма порпається в його книжках — якщо спадкоємець дому Венчерів читає «Несправджені надії», та ще й необачно носить примірник із собою...

— Це небезпечно? — перебила його Вен.

Келсьє стенув плечима.

— Не надто. Книжка стара і не закликає до повстання, тож Венчера може пронести.

Вен насупилася.

— Там є доволі критичні слова про Пана Всевладаря. Невже він дозволяє дворянам читати таке?

— Насправді не дозволяє, — відказав Келсьє. — Але іноді заплющує очі, коли вони це роблять. Заборонити книжку не так просто, Вен. Що більше смороду Міністерство розводить довкола твору, то більше людей прагнуть його прочитати. «Несправджені надії» — нудна книжка, і, не заборонивши її, Міністерство прирекло її на забуття.

Вен поволі кивнула.

— Крім того, — додав Келсьє, — Пан Всевладар значно поблажливіший до дворян, ніж до скаа. Він дивиться на них як на дітей своїх давно померлих друзів і союзників, що начебто допомогли йому подолати Безодню. Час від часу він пробачає їм такі провини, як-от читання дражливих книжок чи вбивство родичів.

— То... через цю книжку не варто хвилюватися? — запитала Вен.

Келсьє знову стенув плечима.

— Так теж не можна сказати. Якщо молодий Венчер має «Несправджені надії», то в нього, либонь, знайдуться й інші — суворо заборонені — книжки. А якщо зобов’язувачі дістануть докази, вони передадуть юного Еленда інквізиторам, байдуже дворянин він чи ні. Питання в тому, як нам це влаштувати. Якщо спадкоємця дому Венчерів стратять, це вочевидь посилить колотнечу між дворянськими домами в Лютаделі.

Вен помітно зблідла.

«Так, — подумки зітхнув Келсьє, — вона таки закохалася. Я мав це передбачити. Послати юну й вродливу дівчину у дворянське середовище? Котрийсь зі стерв’ятників рано чи пізно мав її ухопити».

— Я розповіла це тобі не для того, щоб ми посприяли його смерті, Келсьє! — вигукнула Вен. — Я подумала, можливо... ну... він же читає заборонені книжки і видається непоганою людиною. Може, ми могли б залучити його на наш бік абощо...

«Ох, дитино, — подумав Келсьє. — Сподіваюся, тобі не надто болітиме, коли ти йому набриднеш. Ти мала би бути мудріша».

— На це не сподівайся, — сказав він уголос. — Те, що лорд Еленд читає заборонені книжки, не робить його нашим прихильником. Таких дворян, як він, ніколи не бракувало — це юні мислителі та мрійники, які гадають, ніби їхні ідеї нові. Вони полюбляють за келихом вина з товаришами нарікати на Пана Всевладаря, але в душі вони все одно дворяни й ніколи не погодяться на зміну заведеного ладу.

— Але ж...

— Ні, Вен, — урвав її Келсьє. — Повір мені. Елендові Венчеру байдуже на нас і на скаа. Він виступає проти системи, бо це модно й захопливо.

— Він розмовляв зі мною про скаа, — не вгавала Вен. — Запитував, чи вони розумні й поводяться як звичайні люди.

— То чим були спричинені його запитання — співчуттям чи простою цікавістю?

Вона завагалася, не знаючи, що відповісти.

— Ось бачиш, — мовив Келсьє. — Вен, цей чоловік нам не союзник. Власне кажучи, я начебто пригадую, що казав тобі триматися якнайдалі від нього. Коли ти проводиш час у товаристві Еленда Венчера, ти наражаєш нашу роботу — і твоїх товаришів-ватажан — на небезпеку. Розумієш?

Вен кивнула, опустивши очі.

Келсьє зітхнув. «І чому це мені видається, що триматися якнайдалі від нього — це останнє, що вона має на думці? А бодай йому! У мене просто немає часу розбиратися з цим тепер».

— Іди спати, — сказав він. — Ми поговоримо про це пізніше.