З-імли-народжені

8

Вен стрімко злинула в повітря. Вона ледве стримала крик, попри страх, не забуваючи «відштовхуватися». Зовсім поруч на шаленій швидкості, зливаючись у невиразну пляму, пролітав кам’яний мур. Земля внизу щезла, а блакитний промінь, що вказував на металевий брусок, дедалі тьмянішав.

«Що станеться, коли він зовсім зникне?»

Вен почала сповільнюватися. Що слабшим робився промінь, то повільніше вона летіла. За якусь мить вона зупинилася й повисла в повітрі на кінці ледь помітної тепер блакитної лінії.

— Мені завжди подобався краєвид звідси.

Дівчина обернулася на голос. Неподалік стояв Келсьє: Вен так зосередилася на польоті, що й не помітила, як опинилася біля самої верхівки муру.

— Допоможи! — гукнула вона, далі відчайдушно «відштовхуючись», щоб не впасти.

Імла під нею рухалася й вирувала, неначе якийсь темний океан проклятих душ.

— Тобі нема чого боятися, — відказав Келсьє. — У повітрі легше триматися, якщо маєш три «якорі», але й з одним цілком можна дати собі раду. Твоє тіло саме знає, як підтримувати рівновагу. Ти вчилася цього відтоді, як почала ходити, і частина цих умінь переноситься на алломантію. Доки лишаєшся нерухомою, на межі своєї здатності «відштовхуватися», ти не впадеш — твої розум і тіло виправлять будь-які незначні відхилення від центральної осі твого «якоря» і не дадуть тобі впасти. Але якщо ти «відштовхнешся» від чогось іще або занадто змістишся вбік... що ж, ти втратиш свій «якір» унизу й не зможеш від нього «відштовхуватися». Тоді ти опинишся в скрутному становищі — наче свинцевий тягарець, що не може втриматися на вершечку довжелезної жердини.

— Келсьє... — благально озвалася до нього дівчина.

— Сподіваюся, ти не боїшся висоти, Вен, — відказав той. — Це було б вельми недоречно для з-імли-народженої.

— Я... не... боюся... висоти, — процідила Вен крізь зціплені зуби. — Але я ще не звикла теліпатися в повітрі на бозна-якій висоті над клятою вулицею!

Ватажок хихотнув, а Вен відчула сильний посмик за пояс, що підтягнув її до муру. Келсьє підхопив її, перекинув через кам’яний парапет і поставив поруч із собою. Потім простягнув руку над краєм муру, і за секунду з імли вилетів металевий брусок; він шурнув по камінню і вскочив у наставлену руку.

— Добра робота, — сказав Келсьє. — А тепер нам треба спуститися.

Він пожбурив брусок через плече, у темну імлу потойбіч муру.

— Ми збираємося покинути місто? — здивувалася Вен. — Вийти за міські мури? Уночі?

Келсьє всміхнувся своєю дратівливою усмішкою, а тоді перейшов на протилежний бік і виліз на зубчатий парапет.

— Міняти силу, з якою ти «тягнеш» або «штовхаєш» важко, хоча й можливо. Легше просто падати, потім «відштовхнутися», щоб сповільнити себе, потім ще трохи впасти й «відштовхнутися» знову. Якщо спіймаєш правильний ритм, то дістанешся землі цілком безпечно.

— Келсьє, — заблагала дівчина, підходячи до краю. — Я не...

— Ти нагорі міського муру, Вен, — перебив він її, ступаючи в повітря. Відтак завис, утримуючи рівновагу, як щойно пояснював їй. — Є лише два способи спуститися звідси. Або ти зістрибнеш, або спробуєш пояснити он тим вартовим, які надходять, навіщо з-імли-народженій потрібні сходи.

Вен стривожено озирнулася й побачила в темній імлі гойдливе світло ліхтаря.

Вона знову обернулася до Келсьє, але той уже зник. Лайнувшись, дівчина перехилилася через парапет і поглянула вниз, у густу імлу. Позаду чути було тихі голоси вартових, що перемовлялися між собою, патрулюючи мури.

Келсьє мав рацію: у неї не було вибору. Розлючена, Вен вилізла на парапетний виступ. Взагалі вона не боялася висоти, але хто не буде нервуватися, стоячи на краю височенного муру й зазираючи у смертельну прірву? Серце Вен затріпотіло, а шлунок скрутився у вузол.

«Сподіваюсь, я не наштовхнуся на Келсьє», — подумала вона, пробуючи блакитний промінь і переконуючись, що металевий брусок під нею. А тоді зійшла з муру.

І відразу ж каменем шугнула вниз. Вона інстинктивно «відштовхнулася» сталлю, але траєкторія була неправильна: Вен падала трохи вбік від бруска, а не прямо на нього. Як наслідок, «поштовх» посунув її ще далі, і дівчина незграбно полетіла вниз.

Перелякавшись, вона «відштовхнулася» знову, цього разу сильніше, розвогнивши сталь. Від різкого «поштовху» її підкинуло вгору, і вона описала в повітрі дугу, злетівши над муром. Вартові здивовано обернулися, але вже за мить їхні обличчя зникли з очей Вен, що знову падала вниз.

Розум заслало жахом, і вона несамохіть «потягнула» брусок, прагнучи скерувати себе до нього. Той слухняно метнувся їй на зустріч.

«Мені кінець».

Аж тут пояс різко смикнуло вгору. Падіння сповільнилося, і за хвилю Вен тихо линула в повітрі. З імли вигулькнув Келсьє, що стояв унизу і — звісна річ — усміхався.

Він спіймав її і поставив на м’яку землю. Якусь хвилю Вен не рухалася, лише тремтіла й уривчасто, налякано дихала.

— Весело було, еге ж? — безтурботно промовив її наставник.

Дівчина не відповіла.

Келсьє всівся на камінь, вочевидь даючи їй змогу опанувати себе. Урешті вона підпалила п’ютер, і відчуття міцності допомогло їй угамувати нерви.

— Ти добре дала собі раду, — похвалив її Келсьє.

— Я мало не загинула.

— Так з усіма буває першого разу, — відказав він. — Залізний «потяг» і сталевий «поштовх» — небезпечні вміння. Можна прохромити себе металевим прутом, який ти сама «притягнеш», можна стрибнути й лишити «якір» далеко позаду, можна припуститися ще з десяток інших помилок. Мій досвід, нехай і обмежений, підказує, що краще опинитися в таких крайніх ситуаціях якнайраніше, коли хтось може за тобою наглянути. У будь-якому разі, гадаю, тепер ти розумієш, чому алломантові важливо мати на собі якнайменше металевих речей.

Вен кивнула, а тоді сягнула рукою до лівого вуха.

— Моя сережка, — сказала вона. — Мені треба її зняти?

— Це кліпса? — запитав Келсьє.

Вен похитала головою.

— Ні, це маленька шпилька із загнутою донизу голівкою.

— Тоді нехай буде, — дозволив Келсьє. — Якщо бодай частина металевої речі перебуває в твоєму тілі, її не можна «штовхнути» чи «притягнути». Інакше котрийсь інший алломант міг би вирвати метали з твого шлунка, коли ти їх спалюватимеш.

«Корисне знання», — подумала Вен.

— Саме тому й інквізитори так безпечно походжають собі зі сталевими штирями в очах. Метал протинає їхнє тіло, і тому на нього не може вплинути інший алломант. Носи цю сережку — вона маленька, багато з нею не зробиш, але в крайньому разі нею можна скористатися як зброєю.

— Добре.

— Готова рухатися далі?

Вен глянула вгору на мур, готуючись до нового стрибка, і кивнула.

— Ні, ми не повертаємося, — сказав ватажок. — Ходімо.

Вен здивовано насупилася, коли Келсьє рушив у імлу. «Отже, він таки прямує до конкретного місця. Чи, може, просто вирішив ще трохи прогулятися?» Як не дивно, але його привітна й безтурботна поведінка заважала збагнути, що в нього на думці.

Вен поквапилася за ним, не бажаючи лишатися в імлі. Місцевість довкола Лютаделя була пустельна, тут росли тільки невеликі чагарі й трава. Колючки й сухе листя — присипані шаром попелу після останнього попелопаду — терлися об ноги. Вологий від імли хмизняк тихо потріскував під їхніми кроками.

Час від часу вони минали кучугури попелу, вивезеного з Лютаделя. Зазвичай попіл скидали до річки Ченнерел, що протікала через місто. Вода зрештою розмивала його — принаймні Вен так гадала, адже в іншому разі увесь континент уже давним-давно поховало б під попелом.

Вен намагалася триматися ближче до Келсьє. Хоча їй і раніше доводилося мандрувати між містами, вона завжди рухалася разом із бурлаками — скаа, які тягали човни й баржі численними каналошляхами Останньої імперії. Щоб тягнути судна вздовж берега, більшість дворян замість коней використовувала скаа. Це була важка робота, однак вона давала змогу подорожувати, тимчасом як більшість скаа, навіть злодії, ніколи не покидали свого міста чи плантації.

Безупинний рух був братовою ідеєю, Рін страшенно боявся лишитися без можливості подорожувати. Зазвичай він знаходив їм місця на човнах злодійських ватаг і ніколи не затримувався в одному місці довше, ніж на рік. Він постійно рухався, постійно перебирався з міста до міста. Немовби втікав від чогось.

Вен і Келсьє простували далі. Уночі голі пагорби й поросла рідкими чагарями рівнина видавалися лиховісним місцем. Вен мовчала й узагалі намагалася шуміти якнайменше. Вона чула оповіді про істот, що никають поза містом уночі, і під покривалом імли — нехай і не таким щільним завдяки олову — виникало враження, наче за нею і Келсьє хтось стежить.

Відчуття це дедалі більше турбувало її. А невдовзі Вен почула в темряві якісь звуки. Вони були приглушені й слабкі — тріск зламаних стеблин, шурхотіння в довколишній імлі.

«У тебе просто параноя!» — сказала вона собі, здригнувшись від чергового — чи то уявного, чи то ні — звуку. Урешті-решт Вен не витримала.

— Келсьє! — озвала вона ватажка настійливим шепотом, що, як видалося її загостреному слуху, пролунав небезпечно голосно. — Мені здається, там щось є.

— Га? — перепитав Келсьє, що, схоже, занурився у думки.

— Мені здається, щось іде за нами!

— А-а, — відказав той. — Так, ти маєш рацію. Це імлиста почвара.

Вен стала як укопана, тим часом її супутник спокійнісінько йшов собі далі.

— Келсьє! — гукнула вона, змусивши його обернутися. — Ти хочеш сказати, що вони справді існують?

— Звісно, існують, — відказав той. — Звідки, по-твоєму, взялися всі ті історії?

Вен лише остовпіло дивилася на нього.

— Хочеш поглянути на неї? — запитав Келсьє.

— На імлисту почвару? — перепитала Вен. — Ти збо... — вона замовкла.

Келсьє хихотнув, підходячи до неї.

— Імлисті почвари не надто приємні на вигляд, але відносно нешкідливі. Вони переважно падлоїди. Ходімо.

Він рушив у той бік, звідки вони прийшли, і махнув Вен. Нерішуче, однак почуваючи якусь хворобливу цікавість, та пішла за ним. Рухаючись жвавою ходою, Келсьє привів її на верхівку практично голого пагорка. Відтак припав до землі й жестом показав Вен зробити те саме.

— Слух у них не надто добрий, — сказав він, коли дівчина опустилася навколішки біля нього на жорстку, присипану попелом землю. — А ось нюх — чи то смак — неабияк розвинений. Почвара, мабуть, іде нашим слідом, сподіваючись, що ми залишимо за собою щось їстівне.

Вен примружила очі, вдивляючись у темряву.

— Я не бачу її, — сказала вона, шукаючи очима в імлі темну постать.

— Он там, — вказав Келсьє на невисокий горбик.

Дівчина насупилася, уявляючи собі істоту на верхівці пагорка, яка стежить за Вен, поки та намагається її розгледіти.

А тоді пагорб ворухнувся.

Вен аж підстрибнула. Темна гора — футів десять заввишки й удвічі більше завдовжки — посунула чудернацькою ковзькою ходою. Дівчина подалася вперед, намагаючись краще розгледіти.

— Розвогни олово, — порадив Келсьє.

Вен кивнула й викликала спалах, що додав їй алломантичної сили. Довкола відразу проясніло, а імла вже майже не заважала.

Те, що вона побачила, змусило її здригнутися — видовище було одночасно захопливе, відразливе й більш ніж бентежливе. Істота мала димчасту прозору шкіру, крізь яку було видно кістки, і десятки кінцівок, кожна з яких немовби походила від інакшої тварини. Серед них були людські руки, бичачі ратиці, собачі лапи та інші, яких Вен не змогла розпізнати.

Завдяки всім цим різномастим частинам тіла створіння сяк-так пересувалося, повільно повзучи, наче незграбна стонога. Власне, багато кінцівок почвара, схоже, взагалі не використовувала — вони стирчали з істоти покрученими неприродними відростками.

Не можна сказати, що тіло було безформною масою. Цибулясте й видовжене, воно мало якусь логіку у своїй будові. Видно було виразний скелет, а напруживши посилений оловом зір, Вен роздивилася прозорі м’язи й сухожилля, що огортали кістки. Коли істота рухалася, химерні клубки м’язів скорочувалися, і дівчина побачила, що почвара має з десяток різних грудних кліток. Уздовж тулуба під бентежливими кутами звисали руки-ноги.

Голів... Вен нарахувала шість. Хоча всі мали прозору шкіру, але можна було розрізнити кобилячу голову поруч із оленячою. Ще одна голова обернулася в бік Вен, і дівчина побачила, що це людський череп, який стримить на довгому хребті, прикріпленому до тулуба якоїсь тварини, що своєю чергою кріпився до чудернацької мішанини кісток.

Вен мало не знудило.

— Що?.. Як?..

— Імлисті почвари мають змінні тіла, — пояснив Келсьє. — Вони можуть обтягувати шкірою будь-який кістяк і здатні наростити м’язи та органи, якщо мають модель для відтворення.

— Ти маєш на увазі?..

Келсьє кивнув.

— Коли вони знаходять труп, то облягають його й повільно перетравлюють м’язи та органи. Потім використовують з’їдене як взірець, щоб створити точну копію мертвої істоти. Вони можуть поміняти деякі частини місцями, кістки, які їм не подобаються, можуть викинути, які подобаються — додати, і виходить ось такий покруч, якого ти бачиш.

Вен спостерігала, як істота чалапає полем по їхніх слідах. З її підчерев’я звисав клапоть вкритої слизом шкіри й волочився по землі. «Винюхує запахи там, де ми пройшли, і йде по цих слідах», — подумала Вен. Вона трохи пригасила олово, і млиста почвара знову перетворилася на темний пагорб. Але тепер, коли дівчина бачила тільки її обриси, істота здавалася їй ще більш неприродною.

— То вони розумні? — запитала Вен. — Якщо можуть... ділити тіло на частини й складати, як їм хочеться?

— Розумні? — перепитав Келсьє. — Ні, не в такому молодому віці. Ними керують радше інстинкти, ніж розум.

Вен пройняв дрож.

— Люди знають про них? Тобто, щось, крім легенд?

— Кого ти маєш на увазі, коли кажеш «люди»? — запитав Келсьє. — Багато алломантів знає, і Міністерство, я певен, знає. Що ж до простолюду... вони просто не виходять з дому вночі. Більшість скаа боїться й проклинає імлистих почвар, за все своє життя так і не побачивши жодної.

— На щастя для себе, — пробурмотіла Вен. — Чому ніхто нічого не робить з цими потворами?

Келсьє стенув плечима.

— Вони не настільки небезпечні.

— Ця мала людську голову!

— Найпевніше, вона знайшла труп, — відказав Келсьє. — Я ніколи не чув, щоб імлиста почвара напала на дорослу здорову людину. Мабуть, саме тому їх ніхто не чіпає. А дворяни знайшли для цих істот своє застосування.

Вен запитально глянула на Келсьє, але той, не сказавши більше нічого, підвівся й зійшов із пагорка. Дівчина кинула ще один погляд на протиприродне створіння й поквапилася за супутником.

— Ти привів мене сюди, щоб показати це? — запитала вона.

Келсьє гмикнув.

— Імлисті почвари моторошні на вигляд, але навряд чи варто заради них вирушати в таку довгу прогулянку. Ні, ми прямуємо он туди.

Вен простежила за його жестом і помітила, що краєвид попереду змінюється.

— Імператорський шлях? Ми обігнули місто й вийшли до головної брами?

Келсьє кивнув. Невдовзі вони полишили чагарі — за цей час Вен щонайменше тричі оберталася назад пересвідчитися, чи імлиста почвара їх не наздогнала, — і ступили на рівний і вторований імператорський шлях. Келсьє зупинився, щоб ретельно оглянути дорогу в обох напрямках. Вен, насупивши чоло, гадала, що ж він задумав.

А тоді побачила карету, що стояла на узбіччі. Біля карети чекав чоловік.

— Агов, Сейзеде! — гукнув Келсьє, підходячи до чоловіка.

Той уклонився.

— Пане Келсьє, — промовив він м’яким голосом, що лунко рознісся в нічному повітрі. У голосі чулися високі нотки, а говорив чоловік із приємним, майже мелодійним акцентом. — Я вже гадав, що ви не прийдете.

— Ти ж знаєш мене, Сейзе, — відказав Келсьє, весело поплескуючи чоловіка по плечі. — Я — саме втілення пунктуальності, — він обернувся і вказав рукою на дівчину. — А цю полохливу малу звати Вен.

— Вітаю, — сказав Сейзед.

Він говорив із дивним акцентом, старанно вимовляючи кожне слово. Вен обережно підійшла ближче, пильно роздивляючись незнайомця. Той мав довгасте пласке обличчя й гінку статуру. Він був вищий навіть від Келсьє — такий високий, що це здавалося трохи ненормальним, — а руки мав незвично довгі.

— Ви террісієць, — сказала Вен.

Мочки його вух були видовжені, а самі вуха — оздоблені по всьому краю маленькими цвяшками. Одягнений він був у пишний барвистий стрій террісійського мажордома — вбрання було пошите з гаптованих, накладених одна на одну клинуватих смужок тканини в трьох кольорах дому його господаря.

— Так, юна дівчино, — мовив Сейзед, кланяючись. — Ви знали когось із моїх одноплеменців?

— Ні, нікого, — відповіла Вен. — Але я знаю, що дворяни воліють брати за слуг і мажордомів саме террісійців.

— Ваша правда, дівчино, — відказав Сейзед і обернувся до Келсьє. — Нам слід рушати, пане Келсьє. Уже пізно, а до Фелліса ще година дороги.

«Фелліс, — подумала Вен. — Отже, ми їдемо побачити підставного лорда Рену».

Террісієць відчинив дверцята карети, а коли Вен із Келсьє сіли, зачинив їх. Дівчина вмостилася на м’якому сидінні, Сейзед тим часом виліз на козли, і коні рушили.

Келсьє їхав мовчки. Шторки на вікнах були опущені, щоб не пустити імлу всередину, а в кутку карети висів невеличкий, частково затулений ліхтар. Вен сиділа навпроти, підібгавши ноги під себе й загорнувшись у марево-плащ так, що не видно було ні рук, ні ніг.

«Вона завжди так поводиться, — подумав Келсьє. — Де б не була, намагається зробитися якомога меншою, якомога непомітнішою. Вона така напружена». Вен не сиділа — вона щулилася. Не ходила, а скрадалася. Навіть на відкритому просторі вона наче прагнула сховатися.

«А все ж вона смілива». Сам Келсьє під час свого навчання не надто бажав стрибати з міського муру, і старому Жеммелю довелося його скинути.

Вен спостерігала за ним своїми спокійними темними очима. Помітивши його увагу до себе, вона відвела погляд і ще щільніше закуталась у плащ. Однак, цілком несподівано, заговорила.

— Твій брат, — сказала дівчина своїм тихим голосом, мало не пошепки. — Ви з ним не надто ладнаєте.

Келсьє здивовано звів брови.

— Не надто. Ми ніколи з ним не ладнали. Шкода. Ми мали б, але... нам не вдавалося.

— Він старший за тебе?

Келсьє кивнув.

— Він часто тебе бив? — запитала Вен.

— Бив мене? — Келсьє насупився. — Ні, він мене ніколи не бив.

— Ти не давав йому? — запитала Вен. — Може, тому він тебе й не любить. А як ти захищався? Утікав? Чи просто був сильнішим?

— Вен, Марш ніколи не намагався мене вдарити. Ми сперечалися, авжеж, але ніколи не прагнули по-справжньому скривдити один одного.

Вен не стала заперечувати, але Келсьє бачив по очах, що вона йому не повірила.

«Що за життя», — подумав він і теж нічого не сказав. Скільки дітей, таких, як Вен, животіють на дні! А втім, більшість помирає, не доживаючи до її віку. Келсьє був тим, кому пощастило: його мати була коханкою вельможного дворянина, спритною і кмітливою жінкою, якій вдалося приховати від свого пана те, що вона скаа. Келсьє і Марш вважалися нехай і позашлюбними дітьми, та все ж благородної крові, і росли в привілейованих умовах, аж доки їхній батько нарешті не дізнався правду.

— Чому ти розповідаєш мені це все? — перервавши його роздуми, запитала Вен. — Я маю на увазі алломантію.

Келсьє насупив чоло.

— Бо я пообіцяв тобі, що розповім.

— Але тепер я знаю твої таємниці. Що мені заважає втекти від тебе?

— Нічого, — відказав він.

І знову дівчина зиркнула на нього з недовірою в очах.

— Ти розповів мені не про всі метали. На тій першій зустрічі ти казав, що їх десять.

Келсьє кивнув, подаючись уперед.

— Так, десять. Але я не розповів тобі про останні два не тому, що хочу щось приховати від тебе. Їх просто... складно опанувати. Легше буде, якщо ти спершу потренуєшся з основними вісьмома. Але якщо хочеш дізнатися про останні два, я розкажу тобі, щойно дістанемося до Фелліса.

Дівчина недовірливо примружилася.

Келсьє закотив очі.

— Я не намагаюся обдурити тебе, Вен. Люди працюють зі мною, бо самі цього хочуть, а я досягаю успіхів тому, що вони можуть покластися одне на одного. Жодної недовіри, жодних зрад.

— Крім однієї, — прошепотіла Вен. — Тої, через яку тебе заслали до Проваль.

Келсьє заціпенів.

— Де ти про це чула?

Дівчина лише стенула плечима.

Він зітхнув і потер долонею чоло. Насправді він не це хотів зробити — він хотів дряпати свої шрами, ті, що бігли від кінчиків пальців і здіймалися аж до плечей. Однак стримався.

— Це не важливо. Не варто й говорити про це, — сказав він.

— Але ж тебе хтось зрадив, — правила своєї Вен.

— Ми не знаємо цього напевне, — навіть для нього самого це прозвучало непереконливо. — Хай там як, а робота моєї ватаги спирається на довіру. А це означає — жодного примусу. Якщо хочеш покинути нас, ми зараз же повернемося до Лютаделя. Я покажу тобі останні два метали, і ти підеш своєю дорогою.

— У мене немає достатньо грошей, щоб прожити самій, — пробурмотіла Вен.

Келсьє сягнув рукою під плащ, дістав з-за пазухи капшук із монетами й кинув його на сидіння поруч із дівчиною.

— Три тисячі скринців, які я забрав у Кеймона.

Вен скинула на капшук недовірливим поглядом.

— Бери їх, — мовив Келсьє. — Ці гроші заробила ти: з того, що мені відомо, це твоя алломантія стояла за більшістю останніх Кеймонових успіхів і це ти ризикувала, «підштовхуючи» емоції зобов’язувача.

Вен не ворухнулася.

«Що ж, нехай так», — подумав Келсьє і, піднявши руку, постукав кучеру. Карета зупинилася, і за мить у вікні показалося Сейзедове обличчя.

— Розверни, будь ласка, карету, Сейзе, — сказав він. — Відвези нас назад до Лютаделя.

— Слухаюся, пане Келсьє.

За якусь хвилю екіпаж уже котив у напрямку, з якого приїхав. Вен мовчала, але видавалася менш упевненою в собі. Вона знову скинула очима на капшук із монетами.

— Я не жартую, Вен, — сказав Келсьє. — Мені не потрібна у ватазі людина, яка не хоче працювати зі мною. Те, що я відпускаю тебе, — це не покарання, просто інакше не можна.

Вен нічого не відповіла. Дозволити їй піти було великим ризиком, але змушувати лишитися було ризиком ще більшим. Келсьє сидів, намагаючись прочитати думки дівчини, намагаючись збагнути її. Чи зрадить вона їх Останній імперії, якщо все ж піде? Навряд чи. Вен не була поганою людиною.

Просто вона думала, що всі довкола — погані.

— Я гадаю, що твій план — божевілля, — стиха промовила вона.

— Так само вважає половина ватаги.

— Не можна перемогти Останню імперію.

— А цього й не треба, — відказав Келсьє. — Досить лише зібрати Єденові армію і захопити палац.

— Пан Всевладар зупинить тебе, — заперечила Вен. — Ти не зможеш його здолати — він безсмертний.

— У нас є Одинадцятий метал. Ми знайдемо спосіб, як його вбити.

— Міністерство надто могутнє. Воно виявить вашу армію і знищить її.

Він подався вперед і глянув дівчині просто в очі.

— Ти довірилася мені достатньо, щоб стрибнути з муру, і я спіймав тебе. Цього разу тобі доведеться довіритися мені знову.

Слово «довіритися» вочевидь їй не надто подобалося. Вен мовчки вивчала Келсьє в тьмяному світлі ліхтаря, аж доки мовчанка не зробилася ніяковою.

Урешті-решт дівчина схопила капшук і швидко сховала його під плащ.

— Я залишуся, — сказала вона. — Але не тому, що довіряю тобі.

Він запитально здійняв брови.

— Чому ж тоді?

Дівчина стенула плечима і, як видалося Келсьє, цілком щиро відповіла:

— Бо мені цікаво, чим це все закінчиться.

Замок у Лютаделі забезпечував дворянському дому високий статус. Однак володіти замком зовсім не означало мешкати в ньому, тим паче постійно. Багато родин мали також резиденції в котромусь із міст-супутників Лютаделя.

Менш залюднений, чистіший і не такий суворий щодо дотримання імперських законів, Фелліс був заможним містечком. Замість показних могутніх фортець, він був забудований розкішними маєтками й віллами. Деякі вулиці були навіть обсаджені деревами, переважно осиками, жовтувато-сіра кора яких дивним чином не чорніла від попелу.

Вен з вікна карети спостерігала за оповитим імлою містечком. Келсьє на її прохання погасив ліхтар усередині. Спалюючи олово, дівчина мала змогу добре роздивитися ретельно сплановані й доглянуті вулиці. Цих кварталів їй майже не випадало бачити, а бідняцькі райони, попри багатство міста, мали точнісінько такий самий вигляд, як і будь-де.

Келсьє теж дивився на Фелліс й невдоволено хмурився.

— Ти не схвалюєш такого марнотратства? — спробувала вгадати Вен. Вона говорила тихо, мало не пошепки, знаючи, що Келсьє почує її оловослухом. — Ти бачиш багатство цього міста й думаєш про те, скільки праці скаа стоїть за цим.

— Частково, — теж ледь чутним голосом відповів ватажок. — Але не тільки. Зважаючи на те, скільки грошей витрачено на нього, це місто мало би бути гарним.

Вен здивовано схилила голову набік.

— Воно гарне.

Келсьє похитав головою.

— Будинки й далі в чорних плямах. Мертва земля й далі нічого не родить. Листя на деревах і далі коричневе.

— Звісно, що коричневе. Яке ж іще воно має бути?

— Зелене, — відказав Келсьє. — Усе довкола має бути зелене.

«Зелене? — подумки здивувалася Вен. — Що за дивна вигадка?» Вона спробувала уявити дерева з зеленим листям, але картина вийшла безглуздою. Келсьє, без сумніву, мав химери в голові, але, з іншого боку, той, хто провів стільки часу в Гатсінських проваллях, не міг не бути дивакуватим.

Він обернувся до неї.

— Поки я не забув: є ще кілька речей, які ти маєш знати про алломантію.

Вен кивнула.

— Насамперед, — мовив Келсьє, — не забувай спалювати до решти всі невикористані метали всередині тебе, перш ніж лягати спати. Деякі з них шкідливі, і краще не засинати з ними в шлунку.

— Гаразд, — сказала Вен.

— Крім того, ніколи не намагайся палити метал, який не належить до алломантичної десятки. Я вже застерігав тебе, що не цілком чисті метали і сплави можуть тобі зашкодити. Якщо ж ти спробуєш підпалити метал, який не має жодного стосунку до алломантії, це може виявитися смертельним.

Вен кивнула з серйозним виглядом. «Корисне знання», — подумала вона.

— Ага! — вигукнув Келсьє, знову обертаючись до вікна. — Ось ми й прибули — онде нещодавно придбаний маєток Рену. Тобі, мабуть, краще скинути плащ. Тутешні люди нам віддані, але обережність ніколи не зашкодить.

Із цим Вен була цілковито згодна. Вона зняла плащ, і Келсьє сховав його до речового мішка. Відтак визирнула у вікно, крізь імлу споглядаючи на маєток, до якого вони під’їжджали. Той був оточений низьким кам’яним муром із залізною брамою, яку розчинили двійко вартових, коли Сейзед їм назвався.

За брамою обабіч дороги теж росли осики, а на узвишші попереду Вен побачила великий будинок-палац, із вікон якого лилося примарне світло.

Сейзед зупинив карету перед палацом, передав віжки слузі та зліз із козлів.

— Ласкаво просимо до маєтку Рену, панно Вен, — промовив він, відчиняючи дверцята й подаючи їй руку, щоб допомогти.

Вен поглянула на руку, однак не взяла її, а вилізла з карети самотужки. Террісійця, схоже, не образила її відмова.

Білі мармурові сходи, що вели до входу, були освітлені по обидва боки ліхтарями на стовпах. Коли Келсьє зістрибнув із приступки на землю, Вен побачила, що нагорі збираються якісь люди. Ватажок пружним кроком вибіг по сходах, дівчина піднялася за ним, зауваживши, які ті чисті. Мабуть, їх регулярно миють і чистять, щоб попіл не лишав на них плям. Чи знали скаа, які доглядали за будинком, що їхній господар — підмінений? Як «благодійний» план Келсьє знищити Останню імперію мав допомогти простим людям, що чистили ці сходи?

«Лорд Рену», худорлявий і в поважних літах, був одягнутий у багате вбрання і носив аристократичні окуляри на носі, під яким сріблилися сивиною ріденькі вуса. Ціпком, попри вік, він не користувався. Рену з повагою кивнув Келсьє, водночас зберігаючи величну поставу, і Вен ураз приголомшено усвідомила: «Цей чоловік — справжній майстер свого діла».

Кеймон добре вмів перевтілюватися у дворянина, але його пиха завжди видавалася Вен дещо дитинною. Хоча були й такі вельможі, але значно більше враження справляли ті, що скидалися на лорда Рену, — спокійні й упевнені в собі. Люди, чиє шляхетне походження виявлялося радше в тому, як вони трималися, а не в тому, з яким презирством ставилися до інших. Вен ледве потамувала порив зіщулитися, коли очі псевдолорда спинилися на ній. Він видавався справжнім аристократом, а вона навчена була інстинктивно уникати уваги таких людей.

— Маєток має значно кращий вигляд, — мовив Келсьє, потискаючи руку Рену.

— Так, я сам вражений успіхами прибиральних команд, — відказав той. — Дай нам трохи часу, і палац стане таким розкішним, що я без вагань зможу запросити до себе на вечерю самого Пана Всевладаря.

Келсьє хихотнув.

— Ото була б вечеря!

Він відступив і вказав рукою на Вен.

— А це та юна панна, про яку я тобі казав.

Рену пильно глянув на неї, і дівчина відвела очі. Їй не подобалося, коли її так роздивлялися, немовби розмірковуючи, як її краще використати.

— Нам треба обговорити це, Келсьє, — сказав Рену, порухом голови вказуючи на вхідні двері. — Година пізня, але...

Ватажок пройшов досередини.

— Пізня? Та ще ж навіть півночі нема! Чи не могли б твої люди приготувати нам щось поїсти? Панна Вен і я пропустили вечерю.

Вен не первина було лишитися без вечері, однак Рену негайно махнув слугам, і ті заметушилися. Лорд зайшов до будинку, і дівчина рушила за ним, але у дверях завмерла. Сейзед терпляче чекав за її спиною.

Помітивши, що вона відстала, Келсьє обернувся.

— Вен?

— Тут так... чисто, — відказала вона, неспроможна якось інакше описати побачене.

Іноді під час крадіжок їй траплялося бувати у дворянських оселях, але — серед ночі, у цілковитій темряві, тому вона виявилася не готовою до того видовища, яке розгорнулося перед нею при повному освітленні.

Біла мармурова підлога палацу виблискувала, відбиваючи сяйво десятка світильників. Усе було... незаймано чисте. Білі стіни були розмальовані традиційним живописом на тваринну тематику. Над подвійними сходами яскріла блискуча люстра, а інші оздоби — кришталеві скульптури, вази з букетами осикового гілля — сяяли чистотою, не порушеною ані плямкою кіптяви, ані відбитком пальця.

Келсьє усміхнувся.

— Така реакція — найкраща похвала твоїм старанням, — мовив він до лорда Рену.

Вен дозволила завести себе всередину. Вони повернули праворуч і зайшли до кімнати, білість якої була дещо притемнена брунатно-червоною барвою меблів і портьєр.

— Можливо, панна Вен відпочила б тут трохи й перекусила? — звернувся Рену до Келсьє. — А я тим часом хотів би обговорити з тобою деякі... делікатні питання.

Ватажок стенув плечима.

— Як скажеш, — відповів він, рушаючи за Рену до сусідньої кімнати. — Сейзе, складеш Вен компанію, поки ми з лордом Рену перебалакаємо?

— Звісно, пане Келсьє.

Ватажок усміхнувся, скинувши очима на неї, і Вен збагнула: Сейзед лишився, щоб вона не підслуховувала.

Дівчина метнула вслід чоловікам роздратований погляд. «Що ти там казав про «довіру», Келсьє?» Але навіть більше її дратувала власна реакція. Чому вона переймається тим, що Келсьє вирішив щось від неї приховати? Усе життя на неї не зважали й не брали до уваги. І ніколи раніше Вен не турбувало, що інші ватажки не звірялися їй своїми задумами.

Дівчина сіла в обтягнутий цупкою матерією брунатно-червоний фотель і підібгала ноги під себе. Вона збагнула, у чому річ. Келсьє виявляв їй забагато поваги, і через це їй здавалося, що вона важлива. Вен почала думати, ніби заслуговує на те, щоб її втаємничували у всі плани. Десь у закутку її мозку пролунав Рінів сміх, глузуючи над такими думками, і дівчина сиділа тепер, сердячись на себе й на Келсьє і почуваючи сором, хоч і не знала до пуття чому.

Слуги принесли тацю з випічкою і фруктами. Вони присунули до її фотеля невеличкий столик і навіть подали кришталевий келих, наповнений лискучою червоною рідиною. Вен не знала, вино то чи сік, але не мала наміру з’ясовувати. Проте все-таки трохи поїла: інстинкти не дозволяли знехтувати дармову їжу, навіть ту, яку приготували чужі руки.

Сейзед підійшов і став за її фотелем праворуч. Він мовчки стояв, виструнчившись, склавши опущені руки перед собою і втупивши погляд уперед. Ця його поза, очевидно, мала виявляти повагу, але настрій у Вен анітрохи не покращився від того, що террісієць ось так височів над нею.

Дівчина спробувала зосередитися на убранні кімнати, але це лише нагадало їй, яке тут панувало багатство. Вен почувалася невпевнено серед такої пишноти: їй здавалося, що вона тут кидається у вічі, немов чорна пляма на чистому килимку. Вона не куштувала випічки, щоб, бува, не насмітити крихтами на підлогу, і боялася зіпсувати оббивку крісла брудними від попелу ногами.

«Уся ця чистота здобута працею скаа, — подумала Вен. — То чому я взагалі переймаюся тим, що можу її порушити?» Однак вона не почувала гніву, адже знала, що це лише про людське око. «Лорд Рену» змушений був підтримувати певний рівень розкоші, щоб не викликати підозр.

Пишнота не обурювала її ще з тої причини, що слуги видавалися щасливими. Вони виконували свої обов’язки діловито й зі знанням справи, а в їхніх діях не відчувалося нехоті до роботи. За дверима в коридорі навіть чувся сміх. До тутешніх скаа ставилися добре, і не мало значення, знають вони про плани Келсьє чи ні.

Тож Вен, змусивши себе з’їсти ще кілька фруктів, сиділа й раз по раз позіхала. Ніч, схоже, буде довга. Слуги зрештою полишили кімнату, проте Сейзед і далі стовбичив над нею.

«Я не можу так їсти», — роздратовано подумала Вен і сказала:

— Ти не міг би не стояти за моєю спиною?

Сейзед кивнув і, ступивши два кроки вперед, опинився не за фотелем, а поруч. Він прибрав тої самої виструнченої пози, нависаючи над Вен точнісінько так само, як і раніше.

Дівчина сердито насупилася, аж тут помітила усмішку на Сейзедових губах. Задоволений жартом, він глянув на неї з іскорками в очах, а тоді відійшов і сів у фотель навпроти.

— Ніколи не бачила террісійця з почуттям гумору, — сухо зауважила Вен.

Сейзед здійняв брови.

— А я гадав, що ви досі взагалі не бачили террісійців, панно Вен.

— Ну, принаймні я не чула про жодного, хто мав би почуття гумору. Судячи з того, що про вас кажуть, ви мали б завжди поводитися суворо й офіційно.

— Ми просто спритно маскуємося, — відказав Сейзед.

Хоч він і сидів струнко, а проте видавався... розслабленим. Немовби сидіти з прямою спиною йому було так само зручно, як комусь іншому — розкинутися в кріслі.

«Такими вони й мали бути. Бездоганні слуги, цілковито віддані Останній імперії».

— Вас щось непокоїть, панно Вен? — запитав Сейзед, помітивши її пильний погляд.

«Як багато йому відомо? Може, він навіть не знає, що Рену — несправжній».

— Мені просто цікаво, як ти... потрапив сюди, — урешті сказала вона.

— Ви маєте на увазі, як мажордом-террісієць опинився серед повстанців, що наміряються знищити Останню імперію? — запитав Сейзед своїм м’яким голосом.

Дівчина почервоніла. Він, вочевидь, був добре поінформований.

— Це справді цікаве запитання, — сказав террісієць. — Авжеж, мій випадок незвичайний. Як мені видається, я опинився тут через віру.

— Віру?

— Так, — підтвердив Сейзед. — Скажіть-но мені, панно, у що ви вірите?

Вен насупилася.

— Що це за запитання таке?

— Найважливіше, як мені видається.

Вен мовчала, але террісієць явно чекав на відповідь, тож зрештою вона стенула плечима.

— Не знаю.

— Люди часто так кажуть, — мовив Сейзед, — однак я виявив, що це рідко буває правдою. Ви вірите в Останню імперію?

— Я вірю в те, що вона могутня, — відказала дівчина.

— І незнищенна?

Вен знову стенула плечима.

— Досі була.

— А Пан Всевладар? Він справді знісся і став Утіленням Бога? Ви вірите, що він — Окраєць Вічності, як учить Міністерство?

— Я... я ніколи не думала про це.

— Можливо, вам слід подумати, — сказав Сейзед. — Якщо після роздумів ви дійдете висновку, що міністерське віровчення вам не підходить, я радо запропонував би вам альтернативу.

— Яку альтернативу?

— По-різному. Як мені видається, правильна віра — наче добрий плащ. Якщо вона підходить — тобі тепло й зручно, а якщо ні — вона стискатиме тобі горло.

Вен злегка насупила чоло, почувши таке, але Сейзед лише всміхнувся. Зрештою дівчина знову взялася до фруктів. По короткому часі Келсьє і Рену повернулися.

— А тепер, — сказав Рену, коли вони сіли і кілька служників принесли для Келсьє ще одну тацю з їжею, — поговорімо про цю дівчинку. Ти кажеш, чоловік, що мав грати роль мого спадкоємця, не зможе цього зробити?

— На жаль, — відповів ватажок, швиденько наминаючи наїдки.

— Це неабияк усе ускладнює, — мовив Рену.

Келсьє безтурботно стенув плечима.

— Вен зіграє твою спадкоємицю, та й усе.

Псевдолорд похитав головою.

— Дівчина її віку могла би бути спадкоємицею, але видаватиметься підозрілим, що я вибрав саме її. У мене достатньо законних спадкоємців чоловічої статі, кузенів, які були б значно доречнішим вибором. Чоловіка середнього віку — і того сприйняли б із недовірою. Що ж до юної дівчини... ні, надто багатьом захочеться дізнатися більше про її походження. Не надто ретельну перевірку наші фальшовані родоводи пройдуть, але якщо хтось пошле гінців до начебто її маєтку...

Келсьє спохмурнів.

— Крім того, — додав Рену, — є ще одна проблема. Якщо я назву своєю спадкоємицею юну незаміжню дівчину, вона відразу ж стане однією з найбажаніших партій у Лютаделі. Їй важко буде шпигувати, якщо вона буде оточена такою увагою.

Вен зашарілася. Як не дивно, від слів старого псевдолорда серце її впало. «Це було єдине завдання, яке Келсьє призначив мені у своєму плані. Якщо я не можу його виконати, то яка з мене взагалі користь?»

— То що ти пропонуєш? — запитав Келсьє.

— Ну, їй не конче бути моєю спадкоємицею, — відказав Рену. — Що, коли вона вдаватиме просто юну покревницю, яку я привіз із собою до Лютаделя? Припустімо, я пообіцяв її батькам — далеким родичам, до яких виявляю прихильність, — що впроваджу їхню доньку до вищого світу. Усі гадатимуть, що мій прихований намір — видати її за когось із вельможних домів і таким чином породичатися з тими, хто має владу. Проте занадто багато уваги вона не приверне через свій невисокий статус, не кажучи вже про деяку провінційність.

— Яка пояснить, чому її манери не такі витончені, як у столичного дворянства, — докинув Келсьє. — Не візьми за образу, Вен.

Дівчина, що саме ховала в кишеню сорочки загорнуту в серветку булочку, звела на нього очі.

— Чого б то я мала ображатися?

Келсьє всміхнувся.

— Не зважай.

Рену замислено кивнув.

— Атож, так буде значно краще. Усі гадають, що рано чи пізно дім Рену приєднається до вельможного дворянства, тож із увічливості приймуть Вен до свого кола. Але сама вона буде достатньо незначною, щоб більшість не звертала на неї уваги. Це ідеальна ситуація для її завдання.

— Мені це подобається, — сказав Келсьє. — Мало хто очікує, що людина твого віку і з твоїми торговельними справами перейматиметься балами й званими вечорами. Однак якщо, замість просто відмовлятися, ти будеш посилати на світські заходи молоду родичку, це піде на користь твоїй репутації.

— Саме так, — погодився Рену. — 3 дівчиною, щоправда, треба попрацювати... і не тільки з її зовнішністю.

Вен трохи зіщулилася під їхніми пильними поглядами. Схоже, її завдання лишалося, і раптом вона усвідомила, що це означає. Вен почувалася ніяково навіть поруч із Рену, а той був несправжнім аристократом. Як вона відреагує, коли опиниться в кімнаті, де буде повно справжніх?

— Боюся, мені доведеться на якийсь час позичити в тебе Сейзеда, — сказав Келсьє.

— Звісно, — відповів Рену. — Зрештою, він же насправді твій слуга, а не мій.

— Взагалі-то, — мовив Келсьє, — я не думаю, що він чийсь слуга, еге ж, Сейзе?

Сейзед схилив голову набік.

— Террісієць без господаря — що солдат без зброї, пане Келсьє. Я із задоволенням служив лордові Рену і з задоволенням повернуся на службу до вас.

— О ні, ти повернешся на службу не до мене, — заперечив ватажок.

Сейзед запитально звів брови.

Келсьє кивнув головою на Вен.

— Рену має рацію. Вен треба трохи підучити, а в тебе, Сейзе, манери витонченіші, ніж у багатьох відомих мені вельмож. Як гадаєш, зможеш допомогти дівчинці підготуватися?

— Я переконаний, що зможу надати юній панні деяку допомогу, — відказав Сейзед.

— От і добре, — мовив Келсьє, запихаючи до рота останнє тістечко й підводячись. — Я радий, що ми це владнали, бо вже почуваюся втомленим, а бідолашна Вен має такий вигляд, ніби ось-ось засне обличчям у тарілці.

— Я не хочу спати, — негайно заперечила Вен, але вийшло не надто переконливо через притлумлений позіх.

— Сейзеде, — мовив Рену, — проведеш їх до гостьових покоїв?

— Звісно, пане Рену, — відказав той, плавним рухом підводячись із місця.

Вен і Келсьє подалися за високим террісійцем з кімнати, тимчасом як слуги прибирали недоїдене. «Я лишила їжу на тарілці», — сонно подумала дівчина. Вона не була певна, як до цього ставитися.

Коли вони піднялися сходами й повернули в коридор, Келсьє порівнявся з Вен.

— Пробач, що розмовляв із Рену без тебе.

Вона знизала плечима.

— Мені немає потреби знати всі твої плани.

— Не кажи дурниць, — заперечив Келсьє. — Сьогодні ти ухвалила рішення, і тепер ти частина команди. Однак моя розмова з Рену стосувалася цілком особистого питання. Він чудовий актор, але не бажає, щоб сторонні знали, як саме він зайняв місце лорда Рену. Присягаюся тобі: те, про що ми говорили, аніяк не стосується твого завдання.

— Я... вірю тобі, — відказала Вен, не зупиняючись.

— От і добре, — усміхнувся Келсьє і поплескав її по плечу. — Сейзе, я знаю, де гостьові покої для чоловіків — зрештою, це ж я придбав цей будинок. Я сам знайду свою спальню.

— Як скажете, пане Келсьє, — відповів террісієць із шанобливим уклоном.

Ватажок блимнув усмішкою до Вен, обернувся й рушив коридором характерною для себе жвавою ходою.

Дівчина провела його очима, а тоді пішла за Сейзедом іншим бічним коридором, розмірковуючи про уроки алломантії, розмову з Келсьє в кареті, а також про його обіцянку кілька хвилин тому. Три тисячі скринців — ціле багатство в монетах — незвично обтяжували пояс.

Нарешті Сейзед відчинив двері призначеного для неї покою і зайшов першим, щоб запалити світильники.

— Постільна білизна свіжа, а вранці я пришлю покоївок, щоб приготували вам купіль, — він обернувся й простягнув їй свічку. — Потребуєте ще чогось?

Вен похитала головою. Сейзед усміхнувся, побажав їй на добраніч і вийшов у коридор. Якусь хвилю дівчина стояла у дверях, роздивляючись кімнату, а тоді обернулася й визирнула в коридор.

— Сейзеде! — гукнула вона.

Мажордом обернувся.

— Слухаю, панно Вен.

— Келсьє, — тихо промовила дівчина. — Він хороша людина, чи не так?

Сейзед усміхнувся.

— Дуже хороша, панно. Чи не найкраща з усіх, які мені траплялися.

Вен ледь помітно кивнула.

— Хороша людина... — повторила вона. — А мені таких, здається, ще не траплялося.

Сейзед знову всміхнувся, шанобливо схилив голову й подався геть.

Вен зайшла до кімнати й зачинила за собою двері.